Ліра у штормі

Опис: мандрівка з Венті у день його народження та пошук пісні для цього;)

Мандрівниця гуляла вулицями Мондштата, слухаючи від Паймон наскільки смачний прохолодний коктейль роблять кішки. На дворі був червень і сонце ще не так пекло, як в наступні місяці літа. Люду на вулицях було трохи й всі вони в напівсплячому стані, адже зараз була лише 5 ранку.  

— Тепер Паймон більше не хоче спати! — радісно вигукнула супутниця, коли вона допила свій напій. Вони вже дійшли до статуї Анемо Архонта, що стояла перед величним собором. 

— Я все ж вважаю, що тобі варто лягти вдень поспати. Ти дуже маленька для неспання цілої ночі.  

— Я не дитина! — обурливо вигукнула супутниця з образою дивлячись на Люмін, котра ледь стримувала свій сміх, і вже хотіла ще більше обуритись як краєм ока помітила когось на руках статуї, — Хей, дивись, там хтось сидить. Полізли туди, подивимось! 

— Стривай! Я ж не вмію літати! — Паймон на це лише посміхнулась, та ще швидше рушила вгору.  

Менше ніж за хвилину вона вже стала ногами на руки Барбатоса, хапаючись пальцями за його ж капюшон. Фігура, що там сиділа була знайомою, але чомусь він в цей момент здавався не таким як завжди. Венті виглядав так, ніби знаходився глибоко у своїх думках, навіть звична посмішка зникла.  

— Венті… — лише після зірваного імені, Мандрівниця зрозуміла, що була зайвою у сцені “Венті та самота”.  

— Хей, волоцюжко! Як ти? — але схоже у Паймон не виникло ніяких страждань совісті, можливо, бо совісті в цієї летючої їжі й так не було. 

— Паймон! Мандрівниця! А ви чого не спите? — радісно сказав Венті, мов то він їх зустрів, а не вони вирвали його зі стану меланхолії. Той знайомий бард-пияка знову був перед очима, і чомусь ця картина від цього стала лише сумнішою.  

— Ми тільки повернулись з поручення Джин. Вже доповіли й ось перед сном вирішили прогулятись. В ранці не так спекотно, — підтримуючи рівновагу Люмін підійшла до Венті, допомагаючи тому повернутись назад, бо від неочікуваного крику Паймон, він злетів з власних рук, — Пробач, ми не хотіли тебе налякати.  

— Ви мене не лякали, — розсміявся Венті приймаючи допомогу Мандрівниці, але сміх скоріш був вимушений, наче йому було ніяково. Вперше вони бачили його саме таким.  

— В тебе щось трапилось? Ти виглядаєш стурбованим.  

— П’ята ранку, мабуть, зараз кожен таким виглядає, Мандрівнице. Або може це тому, що я всю ніч пив, і ось вирішив трохи подрімати на руках Анемо Архонта.  

— Може краще піти додому? Хоча літо, але все ж тут прохолодно.  

Венті знову ніяково розсміявся, а потім легко зістрибнув, розкрив планер і на останок крикнув:  

— Я пішов додому! 

— Обережно! — на це Люмін почула лише знайоме “хе-хе”, тому образ сумного Венті трохи стерся з думок. Натомість Паймон нарешті долучилась до розмови:  

— Цей волоцюжка знову втік! Це обурливо! — від злості супутниця навіть притупнула ногою, у повітрі це виглядало досить кумедно і по дитячому, — Паймон не дитина! Я бачу по твоєму обличчі, що ти думаєш! Ходімо краще купимо ще пару порцій того смачного напою.  

— Добре, тільки не гнівайся. Я від сміху можу зі статуї впасти.  

— За це ти купиш мені 5, ні 10 порцій! — Паймон розгублено спостерігала після свого вигуку, як Мандрівниця розкрила планер і легко полетіла уперед, — Хей, не так швидко!  

*** 

Скоро ноги Венті торкнулись землі та він трохи поспішним кроком рушив за ворота, де вже радісно тріпотіли крилами голуби. Мабуть, сплутати з Тімі, що теж рано приходив до них та розсипав пшеницю.  

— Сьогодні я перший, схоже. І не дивіться на мене так, в мене немає з собою пшениці, — голуби його зовсім не боялись, лише злісно дзьобали бруківку мосту, — Добре-добре, зараз подивлюсь чи нема в мене якогось печива.  

Б’ючи по уявнім кишеням у шортах, бард зробив крок уперед, поки за ним уважно спостерігали декілька пар очей. Вже на середині мосту голуби почали розуміти, що їх нахабно обдурюють, тому гнівно розкрили крила, наче для польоту, та зробили декілька махів.  

Але Венті був прудкішим. Момент і він зривається на біг, так, що птахам залишається лише пити свою лють, та чекати Тімі. Вони були голодними.  

— Завжди ведуться, ха! — сказав сам собі, коли вже добігав до Лін, що вже зрання сиділа біля казанка і щось готувала. Помахав рукою їй та звернув трохи вправо. Спочатку він хотів навідатись до великого дерева. Зараз йому потрібно натхнення. 

Оминувши деяку частину стежки, натрапив на слаймів, що наче нізвідки взялись. Їх стихійні тіла були пружними й чвакали водою. Вони були маленькими і милими, але бути мокрим після бою з ними Венті не дуже хотів, тому поки не помітили оминув по дузі та вийшов на стежку.  

Хвилина і він стояв перед власною статуєю. На серці з’явилась невідома важкість, тому бард присів на маленькому виступі, прихилив тулуб до каменю, що слабко сяяв. Метал, що в деяких місцях вкривав камінь був приємно холодним. Було відчуття, що він знову став вітерцем.  

Недалеко літали кристальні метелики, красиві та чарівні. В ранковому слабкому світлі, вони були схожі на маленькі вогники. Серед ледь окреслених сходом сонця хмарок, вони були володарями світла. Все виглядало казково. 

В кількох кроках було величезне дерево. Помах руки й вітер підхопив легке тіло і допомагаючи залізти на найближчу гілку. По сусідству знайшлися яйця якоїсь пташки. Сівши там, можна було побачити через густі крони обриси собору та вітрильників.  

Здавалась, наче тут час спинився, а місто мчить, мов та налякана ящірка уперед, залишаючи свого Архонта далеко позаду. Це викликало трохи суму і в той час же час — радості. Вони були вільні обирати своє майбутнє.  

Знайома ліра у руках віддалась важкістю у руках. Пальці торкнулись струн. І в повітрі розлилась легка, трохи сумна мелодія, що була подібною до прохолодної води в спеку. 

— Як шкода…не почути голос знайомий, що співає…про чистеє небо в похмурому світі, — слова зірвались з губ під мелодію, залишаючи по собі гіркий присмак на язику. Погляд гуляв містом, перекидаючись на дерева за котрими ховався вхід до давньої бурі.  

Піднявшись з місця, і легко спланував над струмком, де маленькі хвильки бились об дрібне каміння на своєму шляху. Далі були ледь видні стежки. Тому Венті вирішив прогулятись однією з них, надіючись рано чи пізно вийти на головну дорогу.  

Недалеко з’явилась вежа хілічурлів. Що з ними, що зі слаймами Венті не хотів зустрічатись, тому вильнув вліво, відходячи далі від них. Кілька кроків і на очі кинулись лелеки, що вже тріпотіли крилами аби піднятись в небо. Мабуть, він налякав їх своїми кроками.  

Але може не тільки він. Знову як нізвідки з’явились анемо слайми. Маленькі та один великий, були схожі на кругленьких янголів з цими білими крилами. Але від їх подиху псувалась зачіска, тому Венті оббіг їх і швидко пробіг під аркою. Та була зроблена грубо, але своєї краси від того не втратила.  

— Хе-хе, — вирвалось у нього, коли помітив сильний вітровий потік і вбіг в нього розкриваючи планер. Вітер, неначе сильними руками підхопив його такого маленького і швидко підняв угору. Анемо слайми залишились унизу, стрибаючи, намагаючись повторити його дію.  

На такій висоті відкривався захопливий вид на Драконячий хребет, що той був білим з жовтими деревами й це викликало відчуття свіжої несхожості, бо до того всюди було зелено. 

Швидко ноги торкнулись стежки, але в найближчих кущах було видно знайомих гідро слаймів, тому попри деякі муки совісті, Венті зійшов з дороги та ледь біжучи обійшов за деревами аби тільки його не помітили.  

Скоро було видно невелике озеро чи можна його так взагалі назвати. Треба було підійти та вимити пальці, бо до нього був спокусливий кущик з жовтими ягідками. 

Води там було приблизно по коліно, але заходити в саму воду було не дуже добре. Хоч було літо, зранку ще було трохи прохолодно. Біля води легким рухом спіймав жабку, що побачивши його почала тікати. Така жовтенька і весела, що зі сміхом бард відпустив її. 

— Іноді я вам так заздрю! Ви такі вільні, що і тіло не завада вам! — викрикнув Венті до зграї лелек, що спокійно собі пили воду. Вони лише легко повернули шиї, подивились і продовжили пити свою воду, — О Барбатос, я ще ніколи так не заздрив птахам.  

Сміх ще зірвався з рота і він відійшов від води, а потім поглянув і зрозумів, що трохи пройшов свій поворот, тому видихнув і побіг до потрібної стежки. А прийшовши туди зрозумів, що ті ягоди були спокусницями, бо були надто смачними аби побачити потрібний поворот. 

Кілька хвилин бігу і зупинка. Попереду біля розбитого візка були хілічурли. І їх не можна було обійти по стежці. Серед них був і великий. І всі вони мали маски, та переважно знаходились в тіні. Світ їм був у всьому неприємний. Мабуть, таким вже був закон несправедливого світу, що все у ньому було рівноцінним. 

— Схоже бою бути! Хей, велетню! 

І тисячі стріл вітру впились в тіла бідних хілічурлів. Вони були вбиті, але чи відчували вони жаль від цього? Хіба не чекали смерті від перехожого? Чи може шукали крові когось не потворного аби впитись власним жалем? 

Трохи далі кабанчик сидів і дивився як палає квітка і погляд його очей-бісеринок був повний захоплення. Наче в спогляданні як квітка підпалює траву навколо себе було щось веселе. Але про смаки не говорять, коли це нікому не шкодить, правда? 

Щось надто багато хілічурлів ставало, якщо підходиш до Драконячого хребта. Попереду, перешкоджаючи стежку, недалеко від квітки був шамачурл та в великий і маленький з палицями. Але влучний постріл стріли в червону бочку і нема перешкоди. Хіба це не вказує на те, що вони прийшли сюди померти від чужої руки? 

Попереду валялись якісь бочки з коробками, колихалась від вітру маленькими хвильками тонка тканина, що була прибита до каменю поряд і палкою до землі. Недалеко було видно напівзруйновану стіну, де внизу палав вогонь. Скоріш за все, там була пічка.  

Зруйновані сходи викликали хвилю жалю в серці. Недалеко став стіл над котрим літав блакитний метелик. Зранку було ще недостатньо світла, тому ще горіли ліхтарі, або їх просто забули вимкнути, ті люди, що були тут.  

Звідси, на цих уламках чужої історії, можна було побачити вдалині Селестію та величезну колону в небі, навколо котрої у вихорі кружляли хмаровиння. Білі вершини були вкриті хмарами через котрі пробивалось дивне сяйво.  

В кінці стежки, мов рискою розділений світ. З одного боку ніжне літо, а з іншого люта зима. Попереду був зруйнований міст, наче не можливість для світів знов бути єдиними, повернути колишнє.  

Нічого іншого не залишалось, як розігнатись і пролетіти невелике провалля на планері. Але і цього не вистачило, тому ноги торкнулись міцного льоду. Він був слизьким, тому пальці вхопились на міст, щоб не зіслизнути у холодну воду. 

Йти далі по льоду було небезпечно, тому легкий помах руки й Венті піднявся на міст. На краю, серед снігу, палало розведене кимось багаття. Добре, що не втрапив в нього, бо приземлення було близько до нього. А ходити з підгорілим взуттям ще те задоволення. 

Недалеко від мосту були викрадачі скарбів і тепер стало зрозуміло хто розпалив багаття. Мабуть, тут багато негідників блукають в пошуках легких грошей. Хоча ймовірніше вони зустрінуть тут свою смерть від холоду чи монстрів, ніж знайдуть бодай щось.  

Попереду, зовсім недалеко був поставлений табір фатуї. Вони були біля стежки, що була між великої каменюкою та схилом до річки. І обійти їх, так, щоб вони не помітили було важко. Тому помах руки, і швидкий рух ногами якомога далі був найкращим виходом. Одна справа хілічурли, що шукають спокій у смерті, а інше люди. Цього разу буде дрипання. 

Стежка зробила крутий поворот вліво, і перед очима з’явилось всохле дерево, але по ньому наче текло розплавлене каміння червоного кольору. І на кінчиках перетворюючись на метеликів, що здалеку здавались живими. Підійшовши ближче можна було відчути тепло, що ніжно текло по венах та артеріях, заколисуючи спокоєм. 

Ліра тяжкістю з’явилась у руках. Мелодія полилась трохи піднесена з гірким присмаком:  

— Де холод неволі…Там жар свободи…Вітерець дме люто й нестримно…Проганяючи спокій бурі… — здавалось в тілі з’явилось більше енергії, розум заполонив оптимізм, але відкрити очі на правду все ще було важко, бо попереду всього цього були ріки крові. 

Біля ніг колихалась срібна трава і вже не хотілось нікуди йти. Але разом з легким вітром вуха вловлювали чужу гру, мабуть, примарну. Бо в цьому світі крім нього ніхто не міг зіграти цю мелодію. Її автор же помер так давно, що і люди до такої давнини не знають власних предків.  

— Все ж доведеться іти. Сумно, але все кличе туди, де стає боляче, — легкий сміх зірвався з губ, але в ньому скоріш можна було почути гіркоту ридань ніж веселість посмішки.  

Пройшовши ще по стежці, спинився. На камінні, нічого не помічаючи навкруги, танцювали два шамачурли. Їх величезні палиці здавалось зараз випадуть з тих малих рук через такі інтенсивні рухи, але нічого такого не відбувалось. Вони були сильними та тримали, наче власну долю, в цих палицях.  

Пробігши уперед, можна було вже ледь розгледіти заметені снігом сходи. І то їх було видно лише за допомогою ліхтарів, що стояли поряд більш збережених уламків чужих життів. Мабуть, на них ступали ноги людей, котрі були щасливі чи нещасливі у своїй долі і які ніколи б не подумали про те, що станеться з їх домом та ними, забутими власними нащадками.  

Венті йшов стежкою, на котрій в деяких місцях можна було побачити кам’яні сходи, що ледь вціліли під впливом часу та вітрів. Це викликало легкий смуток, бо під ногами минуле, що згадуй-незгадуй завжди буде натягнутим луком зі стрілою за спиною. Одного разу все скінчиться пострілом.  

Недалеко хілічурли склавши свої арбалети стояли та грілись біля вогнища. Венті вже думав, що бою знову не минути, але вони не пішли в атаку, коли він пройшов повз них. Їм було холодно, а вогонь дарував тепло, що допомагав їм відчути потяг до життя.  

Не звернувши вліво, де на дорозі було впале дерево, пройшов уперед. Далі було повноцінне перехрестя, але йому було потрібно йти вгору. І так біг уперед, поки не зіткнувся з покинутим портфелем і хілічурлами, що танцювали навколо дивного пристрою. І він створював на їх тілах дивну кірку, що була схожа на лід. І вони пішли в атаку майже від разу, як тільки з’явився Венті. 

Закрив очі, тисячі стріл сповнені сили анемо полетіли в хілічурлів і роздерли їх деформовані прокляттям тіла. Чи отримає їх душа спокій в забутті чи краще було б існувати так, в спотвореній подобі блукаючи в чужих земля не маючи жодної надії повернутись додому? Хіба хтось у цьому світі відповість, крім цих нещасних створінь? 

Підійшовши до краю, було видно ребра притрушені снігом.  Вони здавались камінням, що просто набуло дивної форми. Але Венті знав, хто там насправді лежить і тому розгін і він стрибає вниз, розправляючи планер. 

З подивом помічає м’яту, що росла прямо у горі, в оточені каменю та тонкого шару снігу. І це було прекрасним і дивним водночас явищем. На Драконячому хребті завжди все було не так, як треба. Хіба не в цьому його прокляття? Бути тим іншим, що несе лише смерть, а не спасіння — дійсно жахливо.  

Ноги торкнулись першого цілого ребра, щоб в далечині побачити неясні силуети гір, що тонули в імлі. Це було прекрасне видовище.  

Після того, як падіння було зупинене планером, кілька секунд польоту і вже видно заглиблення, що з першого погляду виглядало як проста печера. Але в цьому місці нічого не було прости та звичним.  

В заглиблені було тепло, а під ногами була дивна червона трава, що скоріш нагадувала корали в морі до яких приклеїли листочки такого ж кольору. А попереду билось наче величезне серце у камінні, від котрого чи до котрого йшли вени та артерії. По них було враження, що текла кров. Все ж, в кожного під ребрами серце, чому ж дивуватись такій дивній картині?  

Підійшовши максимально близько, було бажання доторкнутись і перевірити як сильно б’ється це серце мертвого, але рука так і не піднялась. Лише ліра в руках заграла мелодію від котрої в роті з’являвся металічний присмак, а в серці розлився біль скорботи: 

— Поховане кохання…Згублене життя…Зруйнований дім — було нашою ціною свободи… 

Під ногами проминалась червона трава, коли крокував до виходу. Це місце не так манило до себе, як те дерево, скоріш біля нього було трохи моторошно. В грудях швидко калаталось серце.  

При польоті цього не було видно, але вихід із заглиблення сторожив один з фатуї, наділений гео оманою. Він дивився на березу, котру було припорошено снігом, а сам наче і не кліпав. А сніг все падав і падав… 

Через бій котрого не оминути, тіло чоловіка пронизали тисячі стріл, а в кінці по ньому лишились лише тихі слова “Нарешті скінчилось”, мов це було порятунком, а не вбивством.  

Венті не любив, коли обставини змушували його робити щось попри принципи. Тоді він був залежним, наче закутив в кайдани. Жахливе відчуття, неймовірно гидке. І на сьогодні цього було досить, тому коли недалеко з’явився ще один фатуї з анемо оманою, вирішив сховатись за кігтями. Може, то і не кігті зовсім було, але якось все одно.  

Побачивши, як той іде вниз, до інших, спланував, але щось не дуже далеко фатуї відійшов, бо помітив. Але дрипання частіше за все було найкращим виходом. Тому про себе сміючись, ступив ногами на каміння і побіг якомога далі. 

Але не смішно стало тоді, коли Венті зрозумів, що в тій частині де він мав обійти та вийти з хребта, мешкало дуже багато фатуї. Тут можна було нарахувати кілька їх таборів. І тепер треба вдихнути в легені більше повітря і бігти! 

Пробігаючи повз якогось фатуї, з піро оманою, відчув як штанці трохи запалали. Той негідник стрельнув у нього вогнем. Добре, що сила анемо, котрою він себе оточив вчасно згасила полум’я.  

Венті був божевільним. Зрозумівши, що його шлях пролягав так, що треба було пробігти наскрізь одного з таборів, не думаючи про інші дії, просто так і зробив. Фатуї з електро оманою погнався за ним і бард вже хотів розкрити планер, аби легко злетіти з того каміння, але відчув, що в нього зовсім не було енергії. Все втрачено під час бігу. Тому він клубком скотився униз. Це вже була частина Лі Ює. Але нічого, тут між Мондштатом і ним — один біг і стрибок, як то кажуть. А може і вже не кажуть, хто його знає.  

Трохи походивши, зрозумів, що там де вдруге падав водоспад й танцював хілічурл, досить вузько аби розігнавшись точно потрапити на інший берег. Тому так і зробив. Під ногами, коли летів шуміла вода, декілька крапель навіть потрапило на взуття. Але то нічого страшного. 

Раптом у Венті з губ зірвався сміх, коли він підійшов до наступного виступу, з котрого треба зістрибнути. Схоже, у цей день судилось йому бути гірським козликом. Ото як би сміявся Моракс почувши про це. 

Перелетівши та пройшов уперед можна було побачити прекрасний вид на виноробню, від котрої принюхавшись можна було почути тонкий аромат винограду. Можна було і тут залишитись та випросити пляшечку по приводу дня народження, але треба було йти далі.  

Венті подобалось літати на планері. Разом з вітром під руками, він відчував як разом з цим йшли спогади. Без них було б краще. Скоріш би навіть схоже на казку, чарівну та безтурботну. Але під ногами у снах була кров та лунали благання звідусіль. Лише після алкоголю цих примар не було.  

Приземлившись вже на землю, підняв голову. У небі попереду була Селестія. Вона наче ненавмисно переслідувала, була минулим у котрому було чутно крики. Це викликало огиду.  

Тому забувши усе, Венті побіг, так, щоб не було навіть найменшою можливості до неба підняти голову. Так, щоб в легенях ледь вистачало повітря. Так, наче позаду щось страшніше за саму Смерть. 

Спинився лиш тоді коли ледь не перечепився через старі сходи. Обережно пройшовши їх, поглянув уперед, з жаром хапаючи ротом повітря. Це був чудовий біг. Якби це було можливо, то саме так він радив би тікати від будь-кого. Навіть від того, від чого насправді неможливо втекти.  

Трохи попереду були кріо слайми, що розважали себе тим, що били кріо квітку, а та все намагалась їх заморозити. Маленькі вже дивились на все це насторожено, лише великий виглядав сердитим та продовжував боротьбу без сенсу. Добре, що вони були досить далеко аби побачити його. Більше за гідро слаймів він не любив кріо.  

Поросла арка виглядала досить добре, не видно було якихось критичних і помітних руйнацій. Якби тільки знову відчути той час, коли ця споруда була кращою. Але той подих краси вже згубився. Прийшла інша архітектура, інші стилі.  

Піднявшись напівзруйнованими сходами та зайшовши всередину, Венті зрозумів, що зайвої пробіжки не буває. Вхід сторожив велетенський мітачурл, що до того сам з собою розмовляв. Мабуть, він дійсно заслуговував бути побитим, бо був дуже грубим з порушенням особистого простору! 

Але невдачі на цьому не скінчились. Схоже, цей шлях просто переповнений хілічурлами! Бо як тільки відірвався від мітачурла, перед очима з’явились спини двох простих хілічурлів, що тримали в руках нічогенькі палиці. 

Хоча може то і не невдача, а просто наслідок дій в минулому. В цих руїнах дійсно багато монстрів, що шукають хоча б ілюзію дому. Дому, що являється їм у снах та зве до себе. А хіба від того лишились хоча б руїни?… 

Проходив повз непогано збереженої арки, що відкривала шлях в нікуди. Як символічно, адже тим, кому належала ця архітектура і справді зараз відкритий лише шлях в нікуди.  

Через кілька хвилин число охочих як не вбити, то покалічити збільшилось. Група з кількох хілічурлів стрільців та одним шамачурлом були навіть трохи успішними у своїй справі. Підмочили трохи взуття. Але такої підступності від маленьких анемо слаймів…Це дійсно було жорстоко.  

Він вже був майже на місці. Попереду були вже напівзруйновані арки, а позаду були хілічурли зі слаймами. Весела компанія, яка, на жаль(та на щастя!), скоро розвалилась, як і країна Декарабіана.  

— Що ж…Ми дійсно давно не бачились, вежо,  — вже сонце зайшло за горизонт і вона виглядала ще більш самотньою в цьому вихорі бурі. Венті повільно рушив до неї по мосту, що був лише трохи покоцаним.  

Всі інші мости, що вели до вежі були зруйнованими та більше не могли виконувати свою роль. І цей міст, що єдиний вцілів, був схожим на останню ниточку життя, що пам’ятає, що живе, що відчуває лише біль та скорботу. Цей міст сполучав Венті та це місце.  

Під мостом по дорозі блукав сторож руїн. Та ж примара, що і хілічурли. Вони шукають дім, але його вже немає. Вони шукають мету свого існування і не знаходять. Вони були пов’язані товстими нитками, але сліз вже не було.  

Хто ви, примари, як не минуле?… 

В кінці буря заважала зайти усередину, тому Венті застрибнув на уламок поваленої колони та сів, щоб заспівати:  

— Стріла у серце…Сльози на очі…І більше не лунає…Ліра у штормі, — рядки зірвались з холодних губ, що вигнулись у подобу посмішки. Він майже закінчив пісню, зараз почнеться мелодія… 

Журба, кров, біль, свобода, радість та крик змішались у звуках ліри, а голос тихо почав співати: 

Стріла у серце, 

Сльози на очі 

І більше не лунає  

Ліра у штормі.  

 

Поховане кохання,  

Згублене життя,  

Зруйнований дім — 

Було нашою ціною свободи… 

 

Як шкода, не почути 

Голос знайомий, 

Що співає про чистеє небо 

В похмурому світі. 

 

Де холод неволі, 

Там жар свободи 

Вітерець дне люто й нестримно 

Проганяючи спокій бурі… 

Опустивши ліру, Венті схилив голову і сказав:  

— Пробач, навіть це я закінчити не можу… Це так жалюгідно, що аж смішно. Може це і є свобода, що можна й не закінчувати? Чому усе мовчить?… — Венті вже хотів спробувати зіграти якесь продовження, як почув, що з тої сторони його голос кличуть: 

— Волоцюжко! Ми принесли тобі торт! — та маленька груба дівчинка біля Мандрівниці голос кричала, що аж в неї ледь не прилетіло кілька бомб від сторожа руїн.  

І вже коли вони підійшли, Люмін ніяково простягнула руки в котрих тримала торт й сказала:  

— Коли ми знову ходили по напій Паймон, почули, що в тебе сьогодні день народження. Тому ось, приготували торт. Надіюсь, тобі сподобається, — Мандрівниця так яскраво посміхалась, що стала за сяйвом схожою на друге сонце. І в серці, холодному та старому, розливалось від цього тепло.  

— Дякую… — розгублено відповів Венті, приймаючи торт. Мабуть, з його очей зірвались сльози, бо Паймон вигукнула:  

— Ну чого ти, волоцюжко! Невже тебе ніхто не привітав?  

Бард подивився на неї та неочікувано посміхнувся зі своїм звичним “Хе-хе”. Він був радий їх бачити.  

— Ось! А то вже Паймон боялась, що ти захворів!  

Зробивши невелику паузу, Венті подивився на них та щиро сказав:  

— Дякую, Мандрівнице, Паймоне! Ви такі чудові, що аж плакати хочеться!  

— Хей, не потрібно плакати через нас… — розгублено відповіла дівчинка, спостерігаючи за тим, як натхненно сміється Венті.  

(Це був дивний день, трохи сумний, але мені подобається…От би кожен рік так робити…)