Крок у неіснуючі двері вагону, товарно-поштового потягу
від ВалеріЗелені дерева співали разом з вітром. В повітрі літали запахи дощу і вологої землі. Гори могутньо височили над ними.
Товарно-поштовий потяг швидко мчав по колії. Старі колеса гучно відбивали темп їзди. Дві дивні дівчини розташувались у вагоні без дверей. У ньому було повно дерев’яних ящиків і коробок, але знайшлось містечко для беспокійного сну.
– Ти ще довго будеш мовчати? – роздратовано запитала Соломія
– А ти ще довго будеш питати безглузді речі?- відповіла рудоволоса
– Безглузді? Ти вважаєш безглуздим питанням те, що я запитую хто ти така?
– Отожбо. Тобі не так важливо знати хто я така, коли тобі потрібно дізнатись навіщо ти пішла за мною. Навіщо ти зараз знаходишся у цьому потязі? Чи навіщо ти повірила ненормальній незнайомці?
-??? Тобто ,ти сама себе вважаєш ненормальною?
-Ненормальною,значить незрозумілою тобі. Бо кожна людина сама для себе (або їй з дитинства нав’язують)визначає де що нормальне , а де воно переходить у щось ненормальне. Бо немає такого єдиного поняття. Бо немає єдиної повністю нормальної людини. А я все ще хочу почути твою відповідь на твоє питання…
– ….Навіщо?…Напевно, бо я не знаю як далі жити..я просто віддалась долі….щось завжди ставалось зі мною, бо мало статись. Ти сталась зі мною, бо я повинна за тобою піти.. Це все безглуздо , але я це знаю,я душею в це вірю…-Соломією володіла сліпа віра у своє буття і правильність своїх дій.
-Нарешті!)- відізвалась чудна незнайомка.- До речі, я Іванна)
– Іванно, ти зараза, ось що
День хилився до вечора. Дивні хмари згустились біля заходу сонця. Потяг все мчав. Ставало дедалі холодніше.
-Іванно, а куди ми прямуємо?..
– Соломіє, скоро зірки зійдуть і вкажуть нам шлях.
– Шлях куди?
– Туди, де треба бути..
Яскраво зелені очі поглянули на Солю. Від цього пронизливого погляду ставало ніяково. Соломія сховалась за своїм довгим чорним волоссям і простежила за диханням. Медитації її заспокоювали, вони давали їй сенс. Вдих….легені наповнюються повітрям, в голові паморочиться, кінцівки трохи поколюють…видих…тіло приземлюється, знаходить з’язок з землею, чує все що відбувається навколо..вдих…і водночас вона знову злітає, в небо, до повітря ,у глибини свого розуміння…видих..вона бачить гори, відчуває їхню могутність, їхню міць…вдих…відчуває пташок високо в небі…видих…. бачить оленя, який біжить серед ялиць…вдих…губить цей простір…видих..бачить хатинку з дерева…вдих…бачить сіду жінку з чорною хусткою у руках…видих…на неї стрибає величезний лютий вовк…вдих..видих..вдих..видих….біль…вдихвидихвдихвиди
-ААаА!!- пронизливий крик вибиває Солю з трансу. Виявляється це вона кричить.
– Що бачила?- Руда не зводила очей
-Я..я..вовк, страшний, лютий, він рвав мене на шматки…
-Ще – серйозний голос. Зеленоока вірить. Навіть не вірить,а знає.
– Т..там хата в горах…..дивна жінка…з ..чорною хусткою..- Але Іванна вже не чує, вона різко переводить погляд на небо, зіскочує на ноги і бере речі.
– Нам пора! Всі знаки в купі, ми маємо карту , ми маємо шлях.
-..Але..як?- запитує Соля, розуміючи, що потяг не зупиниться.
-Просто.Один, – потяг трохи уповільнює рух, – два, – колія межує з пагорбом , схожим на гірку, вкритим м’якою травою – три…- Іванна бере Соломію за руку і вони обидві падають через неіснуючі двері вагону, товарно-поштового потягу
0 Коментарів