Комбайн маки жав

Форматування

від love glass

Комбайн маки жав

(Всім привіт, цей твір я писала два роки тому, я навіть не перечитуючи його заллю сюди, може комусь сподобається а може і ні)

Вітерець торкнувся верхівки дерев – листя зашелестіло. Сонце приємно припікало водночас повільно піднімаючись все вище і вище. Віяло ніжним запахом каштанів . Стояв романтичний травень. Машини жваво перетинали сіру бруківку центральної вулиці міста. Мами вели за крихітну ручку діток в садочок, школу. Старі пані несли великі смугасті сумки на базар. Ділові леді на підборах поспішали в офіс притуливши до вушка телефон щось жваво обговорюючи. Місто прокинулось.

Автобус як завжди спізнювався. Цього разу на 20 хвилин.

Захекана Марта широко розмахуючи сумкою оббігала сонних перехожих. Поділ бордової сукні зачіплювався за ноги і гальмував ходу. Ні, тільки не сьогодні, вона не має права спізнитись.

Який божевільний ставить залік о 7:30? Вже й так спізнилась,а навіть половина шляху не подолана. Цілу ніч провівши за навчальним предметом прокинутись для дівчини вчасно стало неможливим.

Ноги не втримали. Дівчина перечепилась і знесилено впала. Так і сиділа дивлячись на землю.

– Чого розсілась? Вставай, бо язиката Інка побачить перебреше всім що ти п’яна впала – побачивши однокурсницю Артем підбіг підняти її.

– Та коли нарешті її машина якась зіб’є щоб вона нарешті замовкла!? Стривай. А ти що, вже звідти? Мене відрахують?- благаючими очима жадала будь якої інформації.

Непідкупний Артем Васильович був пихатим злопам’ятним викладачем, предмет якого здати на 3 чи 4 було б за щастя, не один студент був відрахований через ту кляту філософію.

– Твоя доля вирішиться коли ти зайдеш в кабінет того козла, а моя… Прийдеш мене проводжати?

– Тільки не кажи що в армію…

– Будеш мене чекати? Відслужу два роки а потім знову поновлюсь.

– Та ну тебе – Марта підскочила. Її немає в списку присутніх в аудиторії, треба поспішати бо вимогливий викладач після восьмої відмовиться навіть поглянути на Марту.

Так і побігла не оглядаючись.

Місто жило бурхливим швидким життям якого ніяк не наздогнати Марті. Ось вже майже добігла, але раптом з’являється затятий ворог, Іна, противна одногрупниця яка життя нікому не давала. Якщо вона прийде раніше то точно все зіпсує. Проте вона не бігла, і навіть не йшла, а повільно гребла в сторону університету. «Напевно вона вже побувала на заліку і гуляє» – єдине що збагнуло на думку.

Проганяючи зайві думки потрібно було зібратися з силами. Та раптом засмикало в коліні, з-під прилиплої до ноги сукні сочилася кров. Необачливо гепнулась на чиюсь нагло викинуту кришечку з під пива, і встаючи розпорола нещасну гомілку. Проте немає часу скиглити. А може крижане серце викладача розтане коли той побачить страшну рану на дівчачій ніженьці? Тому забинтувавши хустинкою рану попрямувала далі.

Погляд знову зупинився на Іні, вона стояла за сто метрів від неї на перехресті. Біла як крейда скиглячи трималась за правий бік. Може в неї апендицит?

Люди загородили світлофор коли пролунав переляканий крик. Хтось непорушно лежав на смугастій зебрі перехрестя. Поліцейський що чергував неподалік вгамовував натовп. Наважившись підійти вона впізнала в лежачого на холодній землі тілі Іну. Марта не могла повірити своїм очам.

– Я її знаю.. – тремтячим голосом Марта звернулась до поліцейського – Що сталось?

– Маленька дівчинка вибігла на червоний, а вона хотіла її врятувати. Дитину не зачепило, а її… Добре,не плануйте нічого, поїдете з нами.

Жовч підійшла до горла і Марта виблювала. Кров її не лякала проте як можна не перелякатись понівеченого тіла людини з якою щодня бачишся?

Тільки Марті було відомо на що в Іни смертельна алергія, це йод і деякі знеболювальні. А ще у них однакова рідкісна четверта негативна група крові. Вона потрібна Іні як ніколи, потрібно взяти себе в руки.

Дочекавшись швидкої дівчина підбігла і почала пояснювати лікарю про алергію, але той навіть і не слухав. Тому не гаючи а ні секунди за стрибнула в кабіну водія.

Серце вистрибувало з грудей. Сльози дрібними каплями падали на тремтячі ноги. Діставши з сумочки пляшку води промочила горло.

Сирена вила не пропускаючи нікого перейти дорогу.

Аж тут пролунав дзвінок. Куратор кричав у трубку що якщо вона не з’явиться через хвилину на залік то не бачити їй червоного диплому. Та хіба це тепер важливо?

– Валинтин Андрійович тут така справа…

– …. яке горе. Добре, ти молодець, я зараз обдзвоню її батьків. Тримайся, я зараз приїду.

Новина розлетілась як бджоли з вулика. Есемески з вайбера, інстараму дратували. І лише одне повідомлення від Марка добило вщент: «Ти що, відьма? Нащо ти їй побажала померти? Я всім розповім, до смерті не відмиєшся!»

«Ну що за дурень» – скривилась і вилізла з машини. Проте не подолавши і кроку знову виблювала.

Вже через 10 хвилин Марта лежала з заціженою голкою в вені. Вона виявилась єдиним донором який так швидко згодився поділитися такою потрібно для Іни кров’ю.

Захеканий куратор вбіг в палату і бахнувся на кушетку поряд.

– Добрий день, я прийшов вам на підмогу – моргнув молодий чоловік медсестрі.

Дівчина вколола руку куратору, і від’єднала руку Марти а потім вийшла. Червона рідина повільна почала накрапати в прозорий пакетик. Дівчина підійшла і взяла чоловіка за вільну руку. Той не забрав її а сплів її пальці зі своїми.

– Як тільки я закінчив аспірантуру, мене відразу ж поставили куратором. Ці три роки з вами були напруженими. Якби ж я тільки знав що таке станеться, ніколи не пішов би вчителювати. Будеш шоколадку? – похлопавши по кишені він дістав не дешеву шоколадку і тицьнув Марті – своїм треба помагати, правда ж?

Чи то він натякав на групу крові, чи то на мідно-руде волосся, чи то на однакове прізвище. Цікаво, чи хоч хтось здогадався з оточуючих що вони двоюрідні брат і сестра?

– Я домовився з твоїм викладачем. Це було не просто, проте коли я йому все розповів то у нього не залишилось вибору. Я пишаюсь тобою. Ти ніколи духу Іниного не переносила, а тут так допомагаєш. Її батьки підтвердили що в неї і справді алергія на знеболювальні. Ти хоч трішки але врятувала її.

– Мабуть горе зближає – мляво відповіла Марта жуючи шоколад – у мене просто не було вибору,я мала щось зробити.

Ноги повели на вулицю. Від свіжого повітря думалось краще. Накрапав дощ. З під похмурої сірої хмари неохоче визирало сонечко.

Присівши на лавці Марта спостерігала як сварячись бігли до входу лікарні Інині батьки. Тепер стало зрозумілим чому Іна була такою жахливою людиною, її батьки розлучені та ще так сильно ворогують. Марті стало жаль одногрупницю.

Заплакана матір підбігла до Марти.

– Це ж ти Інина староста? Так? Я впізнала тебе по вашим з Іночкою спільним фото. Ви так з нею схожі – жінка взяла руду дівчину за руку і ще дужче заплакала. Погладивши руку вона помітила тілесний пластир на обох руках і здивовано поглянула на дівчину.

– Це я… кров здавала. Вашій дочці…

– Щоб ми без тебе робили? Ми дуже вдячні тобі. Ми обов’язково відплатимо тобі за твою доброту. Іна розповідала про тебе тільки хороше, я рада що в неї така хороша подруга.

Від цих слів підкосились ноги. Марта була поганої думки про Іну, але та напрочуд мала гарну думку про неї. Проте можливо мати просто збрехала через вдячність за турботу до свого чада.

Іна завжди була найрозумнішою, а головне найкрасивішою на потоці. Через це абсолютно всі дівчата прозвали ту відьмою. Проте це аж ніяк не пекло дівчину, вона й справді чудово справлялась з роллю старої на мітлі.

Довгі ноги, красиве фарбоване волосся завжди викликали заздрість не лише у студенток а й у вчителів. Тому у викладачів чоловіків із сесією ніколи не було проблем, а от у жінок за ту нещасну трієчку потрібно було гризти все і вся.

Першій красуні університету судилося б зустрічатись з першим красенем, але Іна відмовила. Амбітний тепер вже п`ятикурсник Марк довго бігав за красунею, проте та і не думала віддати йому серце.

На першому курсі, одного жовтневого вечора, коли Іна йшла віднести в дирекцію журнал її перестріли нахабні підозрілі старшокурсники.

– Четверта година о півдні в п’ятницю, думаю на цьому поверсі а ні душі крім нас – підморгнувши повільно підійшов ближче кароокий хлопець.

– До чого це ти клониш? Ви всі не з нашого факультету, забирайтесь! Я зараз покличу охоронця і вас швидко викинуть звідси! – голос не перестаючи тремтів, в очах виступили непомітні сльози.

Наважившись ігноруючи хлопців хотіла пройти повз, проте нападники схопили її за руку і притуливши до стінки іронічно засміялись. Іна закричала. Впізнавши голос коханої без вагань Марк що залишився вимикати комп’ютери прилетів на допомогу. Але він побачив те що не мав бачити. Не проронивши а ні слова він задкуючи зник за рогом коридору. З голови не зникала жахлива картина: заплакану дівчину затуляючи їй рота тримали за лікті двоє, а третій…

Думки перебив охоронець який закривав аудиторії. Захеканий і до смерті переляканий хлопець відправив охоронця вгору, а сам так і залишився завмерши. Зібравшись з духом ледве зважився дістати телефон і набрати 102.

Коли приїхала викликана Марком поліція то охоронець якого оглушили вже повертався до тями, а Іна підпираючи спиною двері сиділа на холодній підлозі рахуючи на зап’ястках червоні сліди від пальців що міцно тоді її тримали. Переляканий Марк підійшов і допоміг дівчині встати.

Високий серйозний коп щось пробурмотів у рацію. Підкріплення миттєво вирушила шукати. На щастя Марк сфотографував їх злочин. Не минуло й 10 хвилин поліція знайшла нападників.

Життя перекинулось з ніг на голову. Власне існування стало таким гидким що хотілось викинутись з вікна щоб зупинити страждання. Принижена і осоромлена дівчина не знала як жити далі. Що буде коли всі про це дізнаються? Ні, вона повинна зараз же перевестись в інший університет, втекти в інше місто. У всьому винне це кляте гарне личко. «Чому я? Чому?» – не переставала повторювати.

Виявилось що Іну замовили.

Тільки-но закінчивши школу Іна влаштувалась офіціанткою у непоганому ресторанчику на набережній. Там вона дуже сподобалась одному клієнтові, що той навіть пропонував дівчині зустрічатись. Його не зупиняли а ні різниця у віці, а ні жінка, а ні діти які були ровесниками Іни. День і ніч вона отримувала від них погрози.

Проте чоловік не відступав, тому в котрий раз дівчина відмовила. Нутром чуяла не ладне тому не піддалася спокусі отримати «папіка». Вона не має бажання щодня трясти чоловіка випрошуючи дорогі подарунки. Адже вона знала і про його дітей, і про жінку. Іна боялась гніву його дружини, адже щодня отримувала жахливі погрози покинути чоловіка. Проте як вона могла його покинути якщо вони навіть не зустрічались?

Тому не витримавши жахливого натиску Інеса вирішила покинути життя з батьком та переїхала до матері. Мати не охоче хотіла приймати дівчину, бо нарешті почала жити з новим чоловіком. Але жінка не могла не прийняти дочку, дівчині як ніколи конче потрібна була матір.

Іну любили лише через красу, набивались в друзі лише заради популярності. Тому не витримавши їй все осточортіло. Вона більше не буде наївною, не дасть себе використати, не дасть розбити серце. Через це,проклявши долю ще на першому курсі довелось випустити кігтики і боляче дряпати усіх цькувальників .

Повільно наступав вечір. Бридке іржаве світло фарбувало білі стіни лікарняної палати.

Іна непритомно лежала на старій лікарняній койці. На обличчі красувалась киснева маска , з руки стирчав катетер. Медсестри жваво метушились коридорами іноді зазираючи в палату. Бліда Віра Степанівна тримала дочку вільну руку дівчини і сухими заплаканими очима дивилась на прозору пляшечку крапельниці. Вона майже докрапала, тому жінка підвелась покликати медсестру. В дверях вона зловила вовкуватий погляд рудої змореної дівчини.

– Марта? Пробач, я на хвильку відійду сказати медсестрі за крапельницю, нехай від’єднає чи поставить нову.

Жінка швидко вибігла з палати. Марта поглянула на нерухоме тіло вкрите білим простирадлом. Весь удар в зіткненні з машиною взяв на себе живіт , тому можна було без перешкод милуватись красивим обличчям.

По словам перехожих, машина наткнулась на дівчину, провезла її на капоті кілька метрів, зупинилась і рвонувши назад скинула тіло. Після цього авто розвернулось і полетіло геть зникнувши в невідомому напрямку.

Скривившись від шуршання синього бахіла Марта дібралась вінка і сівши на підвіконник пустила тінь на ліжко.

– За мною должок. А ти думала що я забула? Не певна що моя кров несе якусь цінність, проте я заплатила тобі допомогу. Ти не померла бо я сказала що в тебе алергія на знеболюючі препарати. Припускаю що тоді б лікарі сказали що ти померла від несумісних з життям ран, а не через препарати які б вони накололи. Сподіваюсь що на цьому наші шляхи розійдуться.

Марта торкнулась червоно сліду від відірваного пластиру на вені своєї руки і поглянула на сколяні від шприців руки Іни. Після того акуратно обійшовши койку вона вже хотіла покинути кімнату як зайшли медсестра і мати пацієнтки.

– Марто, ти щось хотіла?- підозріло поглянула жінка.

– Віро Степанівно. Помстіться за дочку. – ковтнувши повітря Марта вибігла.

Ну і нащо вона це ляпнула?Зупинилась біля виходу, перевела дух.

– Стій, хто це тобі дозволив бігати по хірургії? Захотілось прочухана отримати? – стараючись вгамувати захеканість всміхнувся інтерн Захар.

– Чого це ти біг за мною аж на двір? Вали колоти старушенціям дупи. Давай, щоб через секунду щезнув звідси. – Марта махнула рукою і розвернулась геть.

Та у хлопця не було у планах її відпускати. З якого це дива він має упустити шанс запросити на побачення таку красуню. Тому оббігши руду він затормошив її ходу підняв руку і взявся за її тендітне плечико .

– Бачу ти не в настрої. Не хочеш зайти до мене? Прямо зараз у мене закінчується зміна і ми зможемо випити кави, ти повідаєш мені свої турботи, а я буду уважно слухати у тебе на колінцях.

– Пішов ти, збоченець! – Марта вирвалась і копнула ногою хлопчину.

Через пів години Марта сиділа на сірому дивані вітальні Захара. Вмовив же ш . Треба було б сьогодні поїхати додому до мами, проте зважаючи на сьогоднішні події краще відкласти поїздку і відпочити. Здається цей вечір і смуток хоч якось розбавить цей хлопець.

Високий, чорнявий, мужній, хоч і красенем його не назвеш, але щось у ньому все таке є. Те, що заставляло серце дівчини завмирати. Тому щоб не викривати своїх бажань вона не соромлячись посилала хлопця. Та той ніколи не ображався, а навпаки знову і знову бігав за дівчиною, сподіваючись на хоч якусь увагу від дівчини.

Марта йорзала голою ніжкою по замшевій оббивці дивану. До стегна прилипав вологий поділ сукні. Спроби врятувати пляму від сьогоднішнього падіння були не вдалими.

В темну кімнату зайшов втомлений Захар. В одній руці дзенькнули два келихи, а в іншій на пів спорожніла пляшка рожевого вина. Наповнивши перший келих простягнув його дівчині, а другий так і залишив пустим. Собі ж дістав коньяк і почав пити його прямо з пляшки. Марта байдуже дивилась на шиплячі бульбашки, а потім зважилась і зробила ковток. «Не погано» – подумала вона, та все ж промовчала.

– Я так втомився, латали там одну панянку , кажуть, під машину кинулась. Ото дурепа.

– Її навмисно збили. Вона не кидалась, я знаю точно. У нас обох четверта мінус, я їй кров здавала. Кажуть її переслідувала жінка її багатющого коханця, він якийсь чи то депутат, чи то олігарх. Мабуть Інка залетіла, тай та не хотіла ділитись грошима чоловіка.

– Хм, а може та жінка так допекла твоїй знайомій що та не витримала і спеціально кинулась під машину щоб та в тюрму сіла? А на свідченнях усе б на ту звалила – Захар ледь занервував що Марта його перебила. Та вона знову його перебила.

– Може досить? Та дівка вела себе наче їй все дозволено. Ненавиджу таких. У мене був должок, я допомогла чим змогла. Тепер діло за нею..

– Ти про що? – хлопець сів ближче і прогриз поглядом нутро дівчини.

– Вона моя однокурсниця. Справа в тому… тобі точно треба це знати?

– Аякже. Бачу що тобі нема з ким таким поділитись. Тож можеш сповідатись мені. Якщо хочеш, навіть пораду дам. Ти ж знаєш, мені можна довіряти.

Марта зніяковіла. Почала згадувати як вони з Захаром познайомились.

На день студента усі збирались великими компаніями і святкували. Зібрались майже всім курсом.

Хол студентського гуртожитку. Охоронець за компанію сидів зі студентами. Десь з руки в руки передавалась пляшка горілки. Охоронець побачив це і вигнав всіх спати. Та ніхто і не думав розходитись. Засіли в невеличкій кімнаті на шістьох на 4 поверсі. Кожен власник ліжка привів собі дівчину. Звичайно і для Марти там знайшлось місце. Найжвавіший хлопчак закомандував: «всім грати у «пляшечку»». Та всі засоромились і замість поцілунків вирішили пити по чарці горілки. Як виявилось, там і Іна сиділа. Вона й взяла на себе весь удар, то випивала за інших, то просто сама собі наливала. Хлопці чіплялись до неї і хотіли використати стан дівчини. Ні одній живій душі не сплило на думку захистити дівчину-сама винна, не вмієш пити-не пий. Близько десятої всі розійшлись зі своїми схмелівшими дамами. В кімнаті лишилось лише дві пари. Марта з Іною зустрілись поглядами, і скориставшись моментом коли всі вийшли Іна в сльозах замолила про допомогу. Їй було дуже зле, і хотілось додому. Не вагаючись Марта підхопила дівчину і потягнула ту додому.

Іна була настільки п’яна що її було не втримати. І та звичайно що впала, та так, що роздерла собі і руки, і ноги, і обличчя. Злякавшись наша Марта в сльозах викликала таксі і повезла ту в лікарню. Тоді якраз чергував Захар. Він ніколи не забуде переляканих сірих очей, та не Марти, а Іни. Та не розуміла що відбувається, в голові паморочилось, ноги підкошувало, і не в змозі витримувати біль у животі виблювала прямо на білий кахель оглядової. Так і закарбувався у пам’яті байдужий вираз обличчя Марти. «Приберете» зронила вона і махнувши рукою вийшла чекати в коридор.

Оглянувши рани він оголосив вердикт: «треба зашивати». Та як подіють ліки якщо вона в такому стані? Довелось ставити крапельниці, промивати шлунок. Все б пройшло гладко, якби не жахлива алергія на звичайні для нас знеболювальні. Марта тоді перелякалась не на жарт. Вона думала що Іна помре і вона буде винна бо з нею пішла. Отямившись на ранок Інеса подякувала Марті і сказала що замовить за неї слівце коли буде потрібно. Але руда відповіла що їй нічого не потрібно. Та життя гам всім ще покаже.

Марта все ще сиділа у затишній вітальні Захара. Засутеніло. Кімнату накрила м’яка на половину рожева темрява. Вмикати світло не хотілось. Хлопець і дівчина сиділи поряд спираючись один на одного плечима. Коли вона допила вино він взяв бокал і поставив його поряд на підлозі. А потім взяв і штовхнув її вниз на канапу і опинився зверху. Приємний запах жіночих парфумів залоскотав у носа. Вона не пручалась, а просто дивилась холодним байдужим поглядом просвердлюючи самісіньку душу хлопаку. Не витримавши такого зорового контакту він перевірив погляд подалі від її очей і занурив своє обличчя у довге хвилясте руде волосся. У той момент Марта старалась ні про що не думати. Та раптом перед очима показалось понівечене тіло Іни, воно лежало на узбіччі дороги неначе поламана лялька і ледь здригалось. Марта зойкнула, і Захар підскочивши разом із нею перелякався від неочікуваного тілесного контакту. Крихітною цівочкою заблищали дівочі сльози. Він дістав хустинку і почав витирати чорні потоки від туші. Та замість того щоб допомогти просто на просто розмазав весь макіяж. Дівчина зашморгала носом і Захар обійняв її, затуливши обличчя своїми грудьми.

– Не плач. Чуєш мене? Все буде добре. Отямиться твоя подруга. Обіцяю.

– Вона, вона… Ми щодня бачились в університеті, а потім вона лежала закривавлена на асфальті. Розумієш, ми й так ніколи не були друзями, та вчора ми дуже посварились – Марта заплакала ще сильніше – а я так і не подякувала за те що вона мене врятувала. А що якщо з нею щось станеться? Я буду винити себе все своє життя!

– Тихо, ще помиритесь – притулив ще сильніше – а що ж такого між вами сталось страшного?

Захар підвівся і приніс води. Випивши її дівчина продовжила:

– Розумієш, ми з Іною вчимось на одній спеціальності, але в різних групах. І ось, одного разу в нашій групі відрахували одного студента. А той зі злості порвав журнал з оцінками і хотів все скинути на мене. Іна про це дізналась і взяла всю провину на себе. За таке й відрахувати можуть. Але їй, як кращій студентці все пробачили.

– І це все?- хлопець розсміявся – не певний що всі б подумали що то ти порвала журнал. Але не впевнений що за таке можуть відрахувати. Та все ж, не хвилюйся, хоча та Іна й справді дуже добра людина. Так чого ж ви посварились?

– Це було кілька днів тому. До неї знову чіплялись через те що вона і розумна і красива. А я хотіла її захистити. Та замість подякувати вона тільки розізлилась, і сказала що тільки слабким потрібна допомога, а я щоб не лізла не в своє діло. Ось так.

– І це все? – знову здивувався – ви жінки все так драматизуєте. Думаю,ти вже повністю виплатила за її допомогу, так що ви квити.

Взяв і торкнувся вказівним пальцем кінчика носа Марти і посміхнувся. Та чи побачила вона ту посмішку в такій то темряві. Хто зна.

– У тебе був довгий день. Чого ти хочеш?

Марта зашарілась,хапнула повітря і ледь вичавила чотири слова.

– Щоб ти мене поцілував…

На обох спалахнув червоний рум’янець. Він би і сам її поцілував, а тут вона й сама цього захотіла. Випростав руку і притягнув дівчину до себе. Долонею торкнувся щоки, видихнув і закрив очі. Серце шалено забилось. Став повільно наближатись до дівчини.

Аж раптом в спину проткнули гострі кігті і стали дертись вгору до шиї. Марта злякалась, підскочила і стрім голов помчалась вмикати світло. На плечі Захара сидів худощавий руденький кіт. Глянувши на нього розсміялась. Про що тільки бідна дівчина не подумала.

Хлопець зняв кота з себе і посадив на коліна.

– На вулиці підібрав. Чимось на тебе схожий. Взяв до себе щоб постійно про тебе нагадував.

Марта глянула на маленьку тваринку і порівняла з собою. Ай справді чимось схожі.

Вимкнула світло. Тепер в кімнаті зовсім нічого не видно. Перечепилась через того кота, загилила його ногою подалі, навпомацки знайшла хлопця. Ніжно обійняла його шию руками і поцілувала. Хлопець хотів відповісти та кіт заверещав так, що ігнорувати стало неможливим. В іншій кімнаті щось гупнуло.

– Не хочу тебе покидати, та треба піти глянути що там сталось – винувато зронив хлопець.

– Ні, не кидай мене саму. Я піду з тобою…

Коли вони обоє підвелись, то побачили дивну постать в коридорі, та вона швидко розчинилась в повітрі, наче й нікого не було. Марта перелякано завищала. Виявилось що це відкрилось на кухні вікно. Та чому? Воно не могло просто так відкритись. Повітря наскрізь просякло панікою.

– Я залишусь з тобою. Можна? Мені страшно тут тебе самого кинути…

– Будь ласка, залишайся. Я захищу тебе, можеш не перейматися.

Марта дістала свій телефон з Захарової зарядки і заніміла. В відображенні чорного екрану вона побачила своє обличчя в чорних плямах від макіяжу. І чому ж він нічого про це не сказав?

Прийнявши душ почали вкладатися спати. На Марті красувалась найбільша Захарова футболка. Вона ніколи не дізнається що він спеціально для таких випадків її купив. А що ж далі? Марта занервувала. Та хлопець вже встиг її міцно обійняти і солодко заснути. Довго не чекала і також провалилась у сон.

Вранці всіх розбудив дзвінок.

– Доцю, ну що там, як ти? Брат дзвонив, розказав усе. У тебе там все добре? Коли приїдеш? Давай скоріше закінчуй справи і приїжджай. Ми тебе вже два місяці не бачили, скучили. Ну добре, чую ти ще спиш. Відпочивай, потім передзвониш. Цілую.

Марта підвелась і поглянула на хлопця. Він ще спав. Такий молодий і повний сил.

Стоп. Вона спала з чоловіком якому 27 років в одному ліжку? Хоч він і молодо виглядить вік все ж лякає. Але чому ж вчора не лякав? 8 років різниці, про що вона тільки думає? Надто пізно спохватилась. Він же нічого не з нею не зробив. Тай прихистив, не залишив на самоті.

Тож швидко піднявшись пішла на кухню готувати сніданок. Хоч все й було по лікарняному стерильно, все ж не вистачало жіночої руки. Захар прокинувся від невідомого шуму що долинав з кухні. Знайшовши джерело шуму він побачив дівчину біля плети яка жваво щось перевертала на пательні. Вона тушкувала картоплю. І коли вона встигла? Коли та нарешті помітила здивований погляд то посміхнулась і привіталась. «Як спалось?» «Непогано…» Ось так і поговорили.

Захар милувався плавним, спокійним рухам дівчини. Ще й смачно готує. Ще й спеціально для нього. От і влип. От і закохався.

– Ти зранку така красива…

– А не зранку значить страшна? – саркастично бовкнула дівчина. Ну й дурепа..

– Ні. Ти завжди красива. А ось так коли сидиш поряд прямо біля мене, то навіть слів не описати яка ти…

– Тобі хоч смачно?- спробувала розрідити обстановку.

– Дуже. Давай ось так частіше. Будь мою коханою. Давай зустрічатись?…

Чи то такий смачний сніданок зготувала Марта, чи те що вона сиділа в його футболці, чи те її рудувато-мідне волосся-щось тай народило в серці теплі відчуття.

Та й Марта не промах.

– А чом би й ні? А давай…

Ось так все просто в них і закрутилось. Додому так і не поїхала. Принаймні цього тижня.