Маяк

Стайлз спустошений і він невимовно сильно тужить за Дереком.

Бейкон Хіллс залишався «маяком» для наприродніх створінь. Без Дерека тут все стало інакше… З’явився якийсь бридкий поганий хлопчик Тео, який зруйнував дружбу Стайлза і Скотта, якісь Лікарі та химери… Стайлз спустошений.

Цьому місту потрібен Дерек! Стайлзу потрібен Дерек!.. Скотт.., істинний Альфа.., йому все має бути під силу, але він просто не зміг повірити своєму найкращому другу. Дерек повірив би. Хоча.., ні. Цей хлопець нікому не довіряв, він не мав друзів.., справжніх друзів. Стайлз – ось хто в нього був. І це зовсім інше. Він не був другом, ворогом або ще кимось. Стайлз був кимось найбільш значущим.

– Чому все так важко? Я передчував це, такий поворот подій. Тепер я розумію Дерека, – думав Стайлз, сидячи у своєму джипі.

Але, він завжди розумів Хейла, без слів. Достатньо було погляду, жесту, дотику… Світ ніби переставав існувати, коли ці двоє були поруч один з одним.

– Мені не вистачає його. Цього похмурого погляду, посмішки, його впевненості у своїх діях… Був би він тут, нічого цього б не сталося.

Дерек був «маяком» Стайлза. Він завжди підказував Стайлзу вірний шлях, навіть якщо сам того не підозрював. Він збирав усі його розбиті шматочки воєдино, завжди. І зараз би зібрав.
Той прощальний погляд у Мексиці… Після нього все стало інакше. Дерек дивився так, ніби все так і має бути, ніби все гаразд. Але це не так. Нічого не було «гаразд». Не для Стайлза.

Спустошення. Ось найточніше слово, яке могло описати стан Стілінскі. Йому потрібно було побачити його. Він хотів побачити Дерека. Хотів сказати йому все те, що не встиг…

Так, він все ще не зрозумів, що саме за почуття огортало його з голови до ніг, з мозку до серця… Але він розумів, що зі втратою Дерека він втратив себе.

– Я тужу за ним,– говорив Стайлз сам собі. – Але це, на жаль, нічого не змінить…