Зцілення

Вона шукала зцілення у найгріховніших речах цього світу. Її душа поринула в справжнє пекло після всього, що з нею сталося. Її душа шукала порятунку у найжахливіших речах цього світу. Вона благала про ліки. Вона страждала. Вона тинялася. Вона хотіла знайти те, чого її позбавили не так давно.

Ще одна цигарка. Чергова затяжка, така гірка, але в тей самий час нудотно-солодка. Знову вечір на даху, на тому самому. Знову волосся розвивається по вірту, зовсім не тримаючи своєї форми. Ну і начхати. Знову їй боляче. Знову вона робить ковток віскі, який завжди лежить у її чорному шкіряному рюкзаку. Здається, цього разу її штани виглядають ще більш рваними, а душа більш розбитою, такою ж, як і її коліна, що кровоточать.

Алкоголь не рятує з безодні відчаю. Але він лише на якийсь час забирає розум і біль, ніби порожня пляшка, яка збирає зливу. Найміцніші напої забирають її минуле та її гріхи, ніби їх не було, але коли ефект минає – стає ще гірше, ще болючіше. Тоді вона поринає на новий рівень чистилища, яке колись описав Данте у своїй «Божественній комедії». Здається, скоро вона опиниться на самому дні, але не спокутати свої гріхи, які вчинила її світла душа, яку втоптали в багнюку.

Адже це все скоїла лише одна людина, якій Розанна довіряла. Розанна Пак. Гарне ім’я, чи не так? Таке незвичайне, екзотичне, як вона сама. Вона була лише екзотичною іграшкою для того хлопця. Лише іграшкою для його розваг. А її почуття розбилися, наче кришталева ваза, коли розкрилася правда.

Якби Пак могла подорожувати в часі, якби вона зустріла себе пару місяців тому, не так вже й давно, то її рання версія дуже б здивувалася. Красива мила дівчина, яка любила носити світлі речі, не переносила запаху цигарок, смаку алкоголю, раптом почала курити досить важкі цигарки, гублячи свої легені; раптом почала занадто часто пити, щоб забути; раптом почала носити чорні речі, яких було дуже мало в гардеробі, а тепер там неможливо знайти щось світле. А ось волосся навпаки — стало дуже світлим. Темно-шоколадний колір змінив платиновий блонд. Очі завжди червоні — це не приховати, адже Чейон постійно плаче. Губи завжди яскраво-червоні, у неї завжди є з собою та помада, яку він подарував їй наприкінці стосунків. Вона як отрута, яку дівчина приймає щодня. Ця чортова помада, від якої Пак ніколи не втекти.

У дівчини завжди з собою навушники, телефон і павер, які завжди тримають свій заряд вище середнього, адже якщо вони «підуть», то більше нічого не залишиться. Музика, сумні вірші, сумні танці, що їх ніхто не побачить. Чейон любить танцювати, любила до цього. В них вона теж шукає своє зцілення. У музиці, що вона слухає, дівчина знаходить прихований сенс, чує більше, відчуває більше, більше плаче через неї. Пісні Біллі Айліш стали надто рідними, надто життєвими, надто автобіографічними щодо самої Пак Чейон. Блондинка чудово розуміла, до чого ж приведе такий спосіб життя, як і будь-який інший. Кожне життя має однаковий кінець. «Усі ми якось помремо», — саме такі думки крутилися в її голові. «Всіх нас якось закопають у цій чортовій землі», — знову проноситься в її голові, коли дівчина дивиться вниз, ковзаючи поглядом повз свої чорні конверси, знаходячи внизу, на сто поверхів вниз, активне і успішне життя. Люди, як мурашки, бігають туди-назад, роблячи різну роботу, знаходячи в цьому себе або просто виживаючи. Чейон же хоче померти і несвідомо тягнеться до смерті, яка ласкаво забере всі її страждання кудись подалі, не залишить нічого важкого на її серці і відправить туди, де тиша, де ніколи не було того виродка, який змінив життя юній Чеон, яка лише шукала можливості у цій невеликій країні, на гірше.

Дівчина не розуміла, що це відбувається з нею. Не розуміла і тоді, коли втрутилася в проблеми того гарненького хлопця, якого зустріла на вулиці; який мало не став жертвою якоїсь дивної шайки. Він їй так нагадав себе саму, що дівчина хотіла пройти повз, відвернутися, залишити гнити десь там, у темному закутку Сеула, але не змогла. Вона не знала, кого тоді врятувала, розбивши порожню пляшку віскі об чиюсь голову, лише повертаючись у порожню, маленьку, неприбрану квартиру, в черговий раз.

— Ах, яка втрата, — дівчина дивиться на «троянду» у своїй руці, а слідом і на саму руку, на якій залишилося кілька порізів від уламків, які відлітали від пляшки, що розбилась о голову хлопця, який зараз непритомний.

— Ти ще хто така? — сердито запитав ще один хлопець. — Просто перехожа, — у веселій п’яній манері відповідає Чейон, опускаючи праву руку з «трояндочкою» в ній, стискаючи шийку  залишків пляшки ще сильніше. —А тобі яке діло? — усміхнулася та. Так неприродньо, так гидко, самої від себе.

— У-у-у, дамочко, та ви в мотлох, а тільки, — високий брюнет дивиться на свій годинник, — десять годин вечора. Де встигли так напитися?

— А не твоя річ, ха. Відійди, — показує дівчина жестом, намагаючись звільнити собі шлях до кучерявого хлопця в круглих окулярах, на обличчі якого є вже не одна ранка, а окуляри вже розбиті так, що цей хлопець, що з ними, що без, нічого вже нормально не бачить.

— Ні-ні-ні, красуне, так справи не робляться. Ти йшла повз, — йди собі далі. У нас із цим хлопцем свої розбірки.

— Розбірки? — Пак пирснула від сміху. — З ним? Ах-ха-ха. І на нього ти хочеш убити цей чудовий вечір? Подивися на це весняне небо, — дівчина піднімає очі вгору. —Хіба не чудово? Подивись на ці зірки, вони так сяють сьогодні. Та й які розбірки можуть бути із цим заучкою? — Пак дивиться у вічі незнайомцю. Вона втрачає над собою контроль.

— Ти маєш альтернативу?

— Давай, проведемо цей вечір разом?

Чейон пірнає у черговий гріх. Сьогодні це хтивість, завтра це буде щось інше, можливо, заздрість, а, можливо, і ні. Але сьогодні ця дівчина опиниться під ним. Під цим високим і красивим хлопцем модельної зовнішності, на якого вішаються всі дівчата з оточення, та ще й його статус надає їм ще більше бажання. Кожна в цьому місті мріє опинитися під ним, від якого завжди пахне вишнями, який завжди кардинально змінює свій образ, але завжди вселяє страх і навколо нього завжди владна аура. Під цим хлопцем побувала вже не одна дівчина, а сьогодні побуває і вона — красуня Пак Чейон, яка сама ж спокусила цього страшного хлопця, навіть не усвідомлюючи цього.

— А давай, — погоджується той. — Побудеш, — довгі пальці беруть підборіддя Чеон, піднімає голову так, щоб було зручно дивитися зверху. — Як довго ти зможеш бути моєю?

— Залежить від того, — усміхається дівчина і облизує свої губи, — скільки ти мені заплатиш за мою красу та покірність.

— Ха-ха-ха. А ти вмієш торгуватись. Ти не з дешевих, по тобі відразу видно. Я заплачу тобі щедро за цю ніч.

— А як тебе звати?

— Це не має значення, — промовляє брюнет, а потім цілує. Спочатку ніжно, потім більш вимогливо, волого, брудно, збудливо.

Чейон гидко від цього, але вона не може зупинити себе. Вона загрузла в цьому огидному болоті. Зцілення не буде. Порятунку не буде. Треба чекати. Чекати, коли прийде смерть. Чекати, коли вона впаде над нею. Просто чекати. А до цього брати від цього паршивого життя все, що воно тільки може дати. Цей хлопець садить дівчину в свою машину, забуваючи про існування кудрявого високого хлопця в окулярах, який навіть боявся дихати під час діалогу цієї парочки, боявся навіть моргнути.

— Відпусти його.

—Добре, бос, — вклонився один із супроводжуючих хлопця, який пахне вишнею.

— А як його звати? — питає Пак, мимохіть дивлячись на того самого хлопця, якому зараз важко підвестися.

Його очі сповнені страху і розпачу, він дивиться на Чейон, яка зараз зовсім нічого не розуміє, дивиться з вдячністю за це порятунок. Якби не вона, то він би, напевно, був уже десь закопаний, або ж гнив у цьому провулку, маринуючись у власній крові.

— Пак Чанйоль, — чує вона глибокий голос хлопця, що сідає за кермо. Чейон прокручує у своїй голові це ім’я. Наче вона десь його вже чула, ніби воно було знайоме їй задовго до цього дня. Але в голові немовби стіна утворилася через кількість нещодавно випитого алкоголю на голодний шлунок. Як давно вона не їла? Може, у неї вже й анорексія почалася, що прискорить її відхід із цього світу; може вже зовсім скоро вона зцілиться від цього безумства, яке зовсім набридло їй самій, але вона цього не розуміє. Може, дуже скоро, в її університеті, де вона місяці три не з’являлася, звільниться ще місце для когось.

Пак не усвідомлює, як опиняеться в м’якому, холодному ліжку, яке так приємно пахне, не те що в неї вдома, що промайнуло наскрізь димом цигарок, а подушка вся просочилася сльозами. Ні. Ця інша. Така чужа, багата. Розанна відчуває на собі чужі руки. Так приємно. Вона віддається тваринним інстинктам. Віддається в руки цього звіра, який їй щедро заплатить за її задоволення. Чи зцілить це її душу хоч на мить? Чи забуде вона про страждання хоч на мить цієї ночі? Скоріш за все ні. Розе забула, як треба вивільнити свою душу з драматичних, сумних, огидно-гнилих кайданів. Вона забула про все це. Забула і як природно посміхатися навіть собі.

Зараз вона тільки й знає, як ходити краєм даху з пляшкою міцного алкоголю в руці. Тільки й знає, як випивати, красти цей алкоголь у різних закладах, як проживати на мінімальну оплату за свою роботу в цілодобовому магазині, звідки її скоро повністю звільнять. Пак тільки й знає, як шукати на секондах одяг, який відповідає її душевному стану; тільки й знає, як бути нещасною. Вона не пам’ятає, як це – бути дійсно щасливою і танцювати без сліз на очах, танцювати, тому що щаслива, а не тому, що просто не можеш сидіти через колючий біль десь у грудях. Танцювати не через страждання, не про них, а танцювати, щоб подарувати собі щастя, а не просто «кричати» власним тілом, просити про допомогу. Але на краю даху ніхто не почує цей поклик. На краю даху є лише вона.

А у цьому ліжку вона з ним. З цим небезпечним хлопцем, до запаху якого вона звикла, такий солодкий, зовсім не такий, як той покидьок. Той був холодним і ззовні, і всередині, від нього завжди несло огидними м’ятними цигарками, а його волосся було занадто неслухняним, яке просто було неможливо вкласти. Але зараз … Зараз її пестить зовсім інший хлопець, який знає, як влаштовано жіноче тіло, і як правильно його потрібно стимулювати, щоб принести максимальне задоволення партнерці, і довгі пальці в цьому тільки допомагають. Тіло Чейон відгукується на все, що він робить з нею. З Пак вириваються перші стони, настільки гучні, що брюнет усміхається сам собі. У неї давно нікого не було.

— Ти така чутлива, — шепоче той на вухо, а потім прикушує мочку так, що дівчина ніби плавиться від його низького голосу, неймовірного тембру і цієї чортової подачі від нього самого. — Я хочу, щоб ти стогнала моє ім’я, — усміхається той. Поцілунок. Дуже глибокий та брудний, як на вулиці до цього.

— Ти ж казав, що мені не обов’язково знати твоє ім’я, — ледве вимовляє дівчина, знову вигинаючись у попереку, приглушуючи свій стогін і прикушуючи нижню губу. — Я передумав, — язик ковзає по шиї, до ключиці, а там і до самих оголених грудей, окреслюючи намистинки сосків, а потім і смоктаючи їх, після прикушуючи їх, з кожним разом сильніше.

Чейон мазохістка, їй подобається таке, тому тіло неймовірно відгукується на все, що завдає їй болю. На ляпаси, які вже залишили кілька яскраво-червоних слідів на худорлявих стегнах, а також на засоси, які цей хлопець залишає всюди, помічаючи цю дівчину.

— І-і я-я-як тебе, — Чеон відвертає свою голову вліво, відкриваючи правий бік своєї шиї для поцілунків, нових міток, які стануть скоро синцями. Але їй все одно. Пак шалено приємно, нехай і страшенно боляче. Вона звикла тонути в душевному болю, так що фізичний біль для неї тепер ніщо.

— Техьон, — шепоче Кім на вухо білявки.

А потім різко входить в неї, спочатку оберігшись презервативом. Дівчина скрикує, стогне, розвивається від несподіваних відчуттів. Кім лише проводить своїми теплими і великими долонями по лінії її талії до грудей, сильно стискає, а потім спускається до стегон, сильно бере їх в руки і починає рухатися. Жорстко втовкмачується в тендітне, п’яне тіло дівчини. Стогін у кімнаті стає все гучнішим, а сама Пак втрачає свідомість від такого темпу, вона вже нічого не розуміє. Знову тваринний інстинкт бере гору. Вона просить більше, і Техьон дає більше. Блондинка опиняється рачки, у позі собачки, а Кім прискорюється, не даючи спуску. Пак хапається руками за простирадла, голосно стогне ім’я свого коханця на одну ніч, пестить його слух цими криками та стогонами. А ще вона така вузька, що Техьону дах від цього зриває. Вона справді виявилася не з «дешевих», як і передбачав. А може, вона була й незаймана до цього. Скоро дійде до піку свого задоволення, але Кім сповільнюється, нахиляється до дівчини.

— Ти була незаймана? — посміхається той, шепочучи ці слова і відчуваючи, як дівчина починає рухати своїми стегнами. За цим слідує ляпас.

— А що?

— Ти така вузька та волога, — сміється той. — Хто ж тебе так образив?

—Ти привіз мене сюди трахати чи про життя поговорити? — Знову спроба Пак відновити акт.

— То чи не діва?

—Так.

Кім нічого не каже. Йому не вперше позбавляти дівчину невинності, але щоб таку «мертву» всередині вперше. Темп повертається. Пак знову сягає межі. Знову дуже голосно стогне і покрикує, коли хлопець у черговий раз залишає на її сідницях слід від своєї величезної долоні. Але їй це подобається, надто приємно, надто добре, щоб бути чортовою правдою, схожою на ілюзію, на гріх, який витягує все глибше; на неймовірно глибоку яму, звідки вона зможе вибратися, яка тільки й буде, що засипана; ця мить схожа на блядські ліки, які дівчина так довго шукала; ні, це чортова отрута, яка погубить. Це лише ілюзія зцілення. Ілюзія…

Пак відключається відразу після того, як доходить до межі. Їй було надто добре, щоб залишатися в цьому всесвіті, тому вона поринув у інший, темний, де немає нічого, — у сон. Там ніколи нічого нема. Там завжди темрява, яка рано приймає блондинку у свої колючі, але такі очікувані обійми.

А Техьон покидає цю кімнату. Іде в душ, а потім запалює дорогі цигарки, стоячи на невеликому французькому балкончику та вдихаючи густі клумби диму. Завтра це все очевидно. Нічого не буде. Ніч залишиться з минулим, він повернеться до свого звичайного життя, як і Пак Чейон повернеться до поневірянь вулицями, шукатиме нові дахи та магазини, де можна буде вкрасти алкоголь. Можливо, вона навіть покине місто проникнувши в потяг або скориставшись добротою людей на трасах і поїде автостопом кудись. Можливо, це буде Пусан, де її ніхто не знає, а може, Ільсан або Тегу. Все одно вдома ніхто не чекає, друзів нема. Ніхто не дізнається, що відбувається з нею. Нині ж вона в обіймах Морфея, який захищає її від реальності. Воно і на краще.

* * *

      Дощові дні не рідкість для початку літа. Це похмуре небо і зливи не зупиняють Пак від довгих посиденьок на дахах будівель цілодобово безперервно в компанії пачки хлібців і кількох пляшок соджу, який вона п’є зараз, як воду. Тільки від них Розанну не нудить. Вона промокає до нитки, але все ж таки сидить на краю даху. Сидить і дивиться в далечінь. Дивиться на стіну супротивного дощу, який обмежує видимість максимум до сусідньої будівлі, але вона дивиться. Кудись туди…

Промокає до нитки. Одяг гидко прилипає до тіла, волосся все мокре, а вода стікає по обличчю. Стікає так, що розмазує всю туш та підводку з очей, які хоч якось рятували ситуацію із її зовнішністю. Дівчина виглядала менш болісно, ​​коли фарбувалася.

Останній ковток.

Тяжко піднятися з холодного бетону. Тяжко стояти на ватних ногах. Незручно. Погляд униз і Пак іде, покидає цей дах, залишивши все сміття на ньому. Повільно дівчина рухається вниз сходами, потім і в бік свого будинку, який ніяк не змінився навіть з тієї ночі, яку вона провела з Кім Техьоном, який достатньо заплатив, щоб купити не одну квартиру. Гроші так і лежать. Розанна не може знайти їм застосування, крім покупки різних снодійних і ліків, які полегшують біль у тілі.

Завтра буде погано, але не гірше, ніж звичайно, тому Чейон не прискорює свій крок. Дівчина насолоджується шумом крапель дощу, які розбиваються об сірий асфальт, розбиваються, ніби коштовне каміння, ніби її душа, ніби вона сама, що летить звідкись униз.

—Дівчино! — поряд починає хтось іти, приховуючи Пак під парасолькою. — З вами все гаразд?

—А?  — Вона повертає свою голову у бік хлопця. Так. То був хлопець. Розанна його знає.

— О! Ви? — здивувався кучерявий хлопець.

—Що «я»? — невдоволено бурмоче та й продовжує йти.

— Це ж ви, тоді з Техьоном поїхали, виручили мене, — хлопець стискає свої кулаки, докоряючи собі за безсилля.

—А-а. То ти той хлопець, — Пак шукає щось у своїх кишенях, але не знаходить. — Є закурити?

—Н-не курю, — заїкаючись вимовляє Чаньоль.

—Тц. А що хотів?

— Не знав, що це ви…

— Так, стоп, вистачить цієї ввічливості. Нудить від такої мови! — Зривається Чейон, їй потрібна цигарка. — Купи мені цигарок, якщо хочеш віддячити.

—А? А, так, — Чаньоль знаходить очима магазин. —Які?

—Шістки без фільтрів.

— Гаразд, — кучерявий хлопець залишає Чейон парасольку, а сам біжить у цілодобовий магазин на розі.

Пак дивиться вслід хлопцеві, що тікає. Гидко. Так подібний до неї. Йому пощастить, якщо він не зустріне якогось покидька, який зламає його світ і перетворить на ляльку, яка лише чекає на свою кончину, загрузаючи в гріхах все глибше і глибше.

Рукоятка парасольки така тепла. Дивне відчуття це тепло. Воно може бути як фізичне, так і душевне, але ніякого Розе вже давно не відчувала. Це літо, воно починає змінюватись.

— Ось, —  Чаньоль простягає пачку.

— Спасибі, — блондинка швидко дістає одну цигарку, бере запальничку, на якій зображена червона троянда, що зав’яла, — подарунок від Техьона. Дівчина прикриває очі і видихає дим прямо на хлопця, а той починає кашляти. —Що?

— Не переношу запах курива, вибач, — той відвертається і прикриває вільною рукою своє обличчя, щоб вдихати запах своєї кофти, а не токсичного диму.

—Ну пробач, — знову тихо промовляє Чеон, її практично не чути, а голос охрип. — Прийде потерпіти, — знову видихає дим, прямо в обличчя Пака. — А звати тебе як?

— Чаньоль. Пак Чаньоль.

— М-м-м. Я Розе.

— Незвичайно…

— Усе? Я можу йти?

— Стривай. Можна я…

— Ну, народжуй швидше, — Чейон зривається. Важко тримати себе в руках. Але її організм вирішує всі несучі проблеми за неї — втрачає свідомість.

Чаньоль не очікував такого розвитку подій, тому не встигає підхопити дівчину, яка падала. Пак підбігає до неї вже тоді, коли її тіло схоже на неживий труп на якомусь узбіччі за поганої погоди. Він нервує, не знає, що робити. Чаньоль підхоплює дівчину на руки та йде додому. Це все, що він зміг вигадати.

Вдома тепло, вдома  затишно, вдома тихо і ніхто не заважає. Пак, подолавши протиріччя всередині себе, зміг переодягнути Розанну в свій сухий одяг, який дістав зі своєї невеликої шафи, де досить скромний гардероб. У дівчини піднялася температура. Вона застуджена. Їй погано, а Чаньоль навчається на лікаря, на останньому курсі, тож і лікує, як знає.

Добу.

      Вона не приходить до тями, але лихоманка проходить. Організм намагається відновити свої сили та заодно провести детоксикацію.То спекотно, то холодно. Чейон нічого не розуміє, чому таке огидне відчуття у тілі. Уві сні все не так. Уві сні приємно. Уві сні темно. Уві сні порожньо. Уві сні вона мертва.

Очі розплющуються, але перед ними зовсім не нічне небо або щось у цьому дусі, навіть не стеля в кімнаті Техена, до якого та звикла, адже вдається до того хлопця, як шавка, на перший поклик.

— О! Ти прокинулася! — радість на обличчі Чаньоля неможливо висловити словами.

—Що?

— Ти знепритомніла позавчора.

—Де я?

—У мене вдома.

— Мені хтось дзвонив?

—Не знаю.

—Дай мені мою сумку, — дівчина намагається підвестися на ліктях, але голова починає крутитися. — Чорт… І кинь сюди цигарок.

— Ні, — сміливіше, навіть не зам’явшись, відповідає хлопець. — У моїй квартирі не можна курити. Тому, поки ти тут — дотримуватимешся моїх правил.

—Тц. Які ми праведні, ах-ха-ха. А сам, мабуть, із повіями розважаєшся, коли ніхто за тобою не стежить.

— Стеж за своїми словами, — Пак кидає її сумку в дівчину. — Ой, ще одне правило твого дому? — Чейон починає копатися у своїй чорній сумці. — Оголосіть мені, будь ласка, всі правила, яких я маю дотримуватися найближчі тридцять хвилин.

— Ну, тобі ж треба випити ліки.

—Неправильне припущення. Мені треба покурити і просто випити, тоді мені стане легше, — дівчина на мить перевела свій погляд на Пака, а потім знову на свою руку, де був розряджений телефон. — Сука, — пробурмотіла вона собі під ніс, а потім знову почала щось шукати.

— Ось, візьми, тобі стане легше. А ще я приготував кашу.

— Дякую, матусю.

—Гей! Ти мене не знаєш, то навіщо так ображати?

— Ти мене не знаєш, то навіщо притяг до свого дому? Може, я серійний вбивця чи хтось ще…

Дівчина підключає свій телефон до павербанку, а потім вмикає його. Один пропущений дзвінок. Від нього. Розанна не довго думає, передзвонювати чи ні, а просто натискає на контакт і чує гудки.

— Не минуло й місяця, моя трояндочка, — чується низький, хрипкий голос на тому кінці дроту.

—Що хотів? — брутально питає Пак, а потім кашляє.

—Хочу тебе бачити. По тебе приїдуть мої хлопці. Де ти?

—Якби я знала. Секунду, —дівчина відсуває телефон убік. — Гей! Хлопецю, яка тут адреса? — кричить та.

—А навіщо тобі?

— Блядство, гаразд, забудь, — телефон повертається до вуха дівчини. — Твої хлопці мають знати цю адресу. Будинок, у якому живе Пак Чаньоль.

—Ти тепер під усіх лягаєш? Дешевиш собою, —розсміявся Техьон.

—Дуже смішно. Він підібрав моє тіло, незрозуміло навіщо, на вулиці, коли я впала.

— А-а-а, — продовжив Техьон. —Ну не важливо. Вони будуть за двадцять хвилин.

—Добре.

—А навіщо я тобі?

— Складеш мені компанію в клубі, а там побачимо.

— У мене немає ганчір’я для клубу.

— Я подбав про це.

— Які ми дбайливі, — саркастично зауважила Пак.

— Який уже народився, — дівчина чує сміх на тому кінці дроту, а потім розмова обривається.

Розе через головний біль і запаморочення, якимось дивом встає з ліжка, ловлячи прихід чорних плям перед своїми очима через різку зміну тиску. Злегка хитаючи, дівчина обходить квартиру в пошуках ванної кімнати, не розуміючи, що вона влаштована так само, як і її квартира, лише у дзеркальному відображенні. Все таке дивне, чуже. Таке тепле та огидне.

Вмившись і прийнявши душ, без відома господаря квартири, який лише здогадувався, що ж відбувається з дівчиною, Чейон вирушила на пошуки свого одягу, який опинився на сушарці у сусідній кімнаті. Порвані на колінах чорні джинси, мереживний бюстгальтер такого ж кольору, темно-синя майка на тонких бретельках і величезна червоно-чорна сорочка в клітинку, що приховувала тіло Пак Чейон.

— Спасибі тобі, звичайно, що прихистив на якийсь час, — дівчина з рюкзаком заходить на кухню, — але мені час іти, — Пак корчить дивний вираз обличчя, що лише віддалено схоже на посмішку.

—Поїж, хоча б, — Чаньоль опускає свій погляд. Він розуміє, що не в змозі зупинити цю дівчину.

— Тільки це, — з тарілки, що стоїть на столі, дівчина бере жовтий банан і тепер справді посміхається. — За мною приїхали. Прощавай, хлопче.

Розанна йде в бік вхідних дверей, знаходить біля порогу свої кеди, на диво очищені, такими вона їх давно не бачила, мабуть, уже півроку вони не були такими. Дивне відчуття розливається усередині. Начебто внутрішньовенно вкололи тепло, яке швидко поширюється по тілу.

Туго затягнувши шнурівку Пак залишає чужу квартиру, ні слова не сказавши хлопцеві, який лише мовчки проводив очима жіночий силует. Внизу вже стояла дорога машина та двоє хлопців біля неї в дорогих костюмах. Розанна підійшла саме до них. Вона знала, що вони за нею.

* * *

— Здається, — починає говорити світловолосий хлопець, що сидить навпроти Техьона за невеликим столиком у кутку клубної зали, де немає суєти, — твої хлопці в захваті від моєї супутниці. Попроси їх не «пускати слини» на неї, — посміхнувся той.

— Не хвилюйся за неї, Чангюне. Ніхто її не чіпатиме, — вискалив Техьон.

Вони мають свої розбірки з приводу збуту певного товару у цьому клубі. Ця територія завжди належала Кіму, а цей хлопець просто вломився сюди без будь-якого дозволу і почав збувати тут свої «колеса».

—Ти, — дівчина, яка сиділа мало не на члені Чангюна звернулася до Техьона, — не вважаєш мене сексуальною? — та облизує свої губи, піднімає вище свою ногу так, щоб так до неподобства коротка сукня задерлася ще вище, щоб усе було видно.

— Пробач, але ти й поряд не стояла з моєю дівчинкою, — останні слова хлопець особливо відзначив інтонацією. — А ось і вона, — Кім помітив силует дівчини в золотистій блискучій сукні, яку він сам довгий час вибирав для неї в магазині, у залі, біля барної стійки.

Розанна замовляє стопку абсенту, випиває її залпом, усміхається бармену, дякує своїм грайливим поглядом. Алкоголь – це те, що було їй потрібно вже давно. Потім, поглядом та знаходить Техьона, який сам розвалився на невеликому червоному диванчику, який ховається трохи за пеленою диму та фіолетовим світлом.

— Вибач, я запізнилася, — дівчина сідає поряд з Кімом, не звертаючи більше на когось уваги, не помічаючи. — Є що закурити? — Вона розслаблюється. По стінах розтікається такий приємний алкоголь, такий рідний, такий п’янкий, такий розслаблюючий, такий, що вбиває все всередині.

—Тримай, — Техьон простягає самокрутку, яка була в одній з його невеликих коробочок у внутрішній кишені піджака.

— Дякую.

—А де твої?

—Твої люди не дали нічого взяти, — роздратовано відповідає Розе, тримаючи між своїми губами згубний скруток. Лише богу відомо, що там усередині, і що вона зараз шкірить. Легкий рух довгих пальців Техьона та дівчина прикурює. — Вибач.

Розе робить затяжки, видихає їх перед собою, розслабляється і стежить за тим, як дим розчиняється в повітрі і відкриває вид на пару, що сидить навпроти.

— Давно не бачилися, — спокійно каже Розанна, трохи відкашлюючись.

—Давненько. Повією почала підробляти? — цікавиться Чангюн.

— Краще так, ніж твоєю іграшкою.

Далі Чейон нічого не пам’ятає. Довга розмова. Декілька пляшок абсенту. Декілька косяків. Все стало туманом. Пістолет у руках Техьона. Розанна сміється, як і Техьон.

—Слухай, — починає свою промову Техьон, — може вона і сука, але краще за твою. Твоя сука така тупа, що хочеться вистрілити, — хлопець цілиться, не знімаючи зброю із запобіжника. — Вона така смішна, що стрімко і висмыяти. Їй не тягатись із моєю сучкою. Моя дівчинка хоча б не смердить тим, що вона повія. Від неї приємно пахне трояндами та алкоголем. А твоя огидна особа. Та й ти не набагато кращий.

—Навіть приставити не зміг, а тут на ринок замахнувся, — засміялася Чейон.

Іма це зачепило. Зачепило те, як вона розсміялася над ним, сидячи в обіймах з цим Кім Техьоном, мало не починаючи його пестити на очах у всіх. Його руки владно чіпають там, де навіть Чангюн не наважувався. Чіпає, погладжує, б’є. А їй подобається. Вона щаслива. Нині. Хвилинний потяг, як і завжди. Краще бути вічно молодим і п’яним, ніж живим і нудним, що живе за правилами.

— Ми поїхали, а ти, Ім Чангюне, швидко йдеш нахуй з мого ринку, щоб я тебе тут не бачив, зрозумів?

Розанні складно йти, Техьон її мало не несе, але їй все одно, вона не розуміє. Вона чекає, коли опиниться в ліжку. Коли вона зловить вищий пік насолоди останнім часом. Більше сексу, більше дикого сексу, який їй полюбився такі рідкісні, але «продуктивні» зустрічі з Кімом. Їй подобається він, його член, а ще більше його член усередині неї. Саме це вона й отримає сьогодні, коли втішить його своїм язиком, коли принесе те ж задоволення, що і він їй. Лише після цього він дозволить опинитися зверху і ловити зірочки перед очима з кожним рухом.

А ранком вони знову чужі. Вона знову в чужому ліжку, в чужому домі і твереза, хоч і не довго. Біля ліжка завжди стоїть пляшка чогось, що допомагає вранці, особливо таким. Жодних пігулок, лише міцні напої, і вона знову «цвіте».

* * *

      Ще один день на даху. Чергове безглузде проведення часу за прослуховування андерграундної музики, яка постійно врізається в серце. Ось тільки сьогодні Розанна на новому даху. Вона не підозрювала, що зустріне там цього кучерявого хлопця у дратівливих круглих окулярах. Він як вакцина тепла, яку вне приймає її організм. Пак Чаньоль — надто яскравий хлопчик, щоб бути в компанії Розанни Пак, яка стала холодним місяцем для себе.

— І що ти тут робиш? —  Чейон робить нову затяжку, видихає дим в обличчя Чанелю.

— Це моє запитання.

— Сиджу, а що не видно?

— Мабуть, — несміливо відповів хлопець, поправивши свої круглі окуляри в тонкій оправі і з товстим склом, яке дивно приломлює світло.

— Будеш? — Чейон простягає хлопцеві пляшку з алкоголем.

— Ні. У мене ще пари, та й я не п’ю.

— Як так можна жити?

— А ти вчишся?

— Не знаю.

— В сенсі? — здивувався Пак і підійшов ближче до краю даху. Він трохи боїться висоти.

— В прямому. Напевно вже відрахували.

— А де ти вчилася?

— У Сеульському.

— Вау …

— Що? Засуджуєш мене у своїй голові? Думаєш, на що я проїбала своє життя? Не на навчання у самому пиздатому універі, а на бухло, курево та туси з небезпечними хлопцями? Я не жалкую, якщо це було твоє наступне запитання.

— Чому?

— Довга історія.

— Зараз я нікуди не поспішаю, у мене вікно.

— Ти чого, на мозкоправа вчишся?

— Ні-ні, – відмахнувся кучерявий хлопець, на обличчя якого неймовірно гарно падало сонце. Таке яскраве, як він сам. Воно сліпить Чейон.

— Цікаво? — дівчина зробила ковток із пляшки, яку тримала у правій руці.

— Так.

— Не розповім. Тобі це знати не обов’язково. Як зустрілися, так і розійдемося.

— Але я хочу з тобою потоваришувати.

— А нахуй піти не хочеш? —  шикнула Пак.

— Що?

— Мені не потрібні друзі. Я сама собі здана подруга. І взагалі мені ніхто не потрібен, я сама собі не потрібна. Якщо ти говориш зараз зі мною, — новий ковток, — тільки через почуття обов’язку, що колись там я допомогла тобі, то забудь. Ніхуя, не треба цього робити. Зрозумів? Не псуй собі життя, хлопче. Я скоро помру, а ти залишишся тут. Воно тобі потрібне, — постійно оплакувати мене? Ні, не треба. Ти мене не знаєш, я тебе не знаю – всі щасливі, вловлюєш суть?

У той момент дівчина знову побачила посмішку, яка була яскравіша за сонце, яка дала ляпас так боляче, що сльози навернулися на очі. Така усмішка була у її мами, яка померла від раку. Така ж тепла, навіть в останні хвилини її життя. А він такий постійно. Бісить. Пак не може збагнути чому.

Він саме той протилежний заряд магніту, який притягує негативні риси Чейона, щоб вилікувати, спалити своїм світлом. Вона не хоче, але підсвідомо тягнеться до цього «сонячного» хлопця, який реабілітуватиме її на даху. Вона почне щиро сміятися.

Ось тільки два різних препарати не можуть врятувати одного хворого. Щось із цього обов’язково стане отрутою, якщо переборщити із дозою.

Чейон перестає пити, вона не так часто приймає алкоголь, починає менше курити через те, що Пак Чанйолю не подобається їхній огидний запах. Ну і нехай. Але є і Кім Техьон, який як змій спокусник занурює дівчину назад у її гріхи, занурює туди ще глибше, що та не може вибратися. Воно й не дивно.

Несміливими кроками вона поверталася в суспільство, коли поряд був Пак Чаньоль, але він — ті ліки, які не викликають звикання, і відмовитися можна будь-якої миті, а Кім Техьон небезпечний. Кім – антибіотик, з дозою якого обійшлися необережно.

Неправильний крок та кінець.

Нічого.

Порожнеча.

Вічний сон.

Як вона й хотіла.

Жіноче тіло дівчини на розкішному дивані. Вона прекрасна, ніби найнеймовірніший художник всесвіту збирається писати з неї зараз картину. Ніби вона зараз розплющить очі і роздаватиме накази своїм підданим. Але ні. Її оголене тіло більше ніколи не ворухнеться за її бажанням. Темні очі більше ніколи не глянути в це огидно-сумне синє небо, яке так пригнічувало. Воно було високо. Воно було далеким. Вона ніколи більше не вип’є. Більше не викурить ані цигарки, ані самокрутки, яку попросить у Техьона. Чейон більше нічого не вводить у свою вену. Більше ніколи не посміхнеться «теплу». Більше не втече від нього. Від свого зцілення. Дихання немає. Вона в безвиході. Більше нікуди тікати. Це кінець.

Більше її нема.

Немає і прекрасних думок про життя і яке воно марне. А разом із цим немає і страждань.

Пляшка наповнилася. Дощ скінчився. А порожній човен все-таки віднесло вітром у каламутний океан.

До неї прийшла та сама «страшна жінка», як її всі описують, але чи так це насправді? Вона врятувала Чейон. Пак нарешті посміхається.

Уявні ліки виявилися отрутою. Вона сьорбнула його сповна. А отрута була тим самим “зціленням”, до якого Пак так тяглася.

Вона щаслива?

Кінець