Зоряні війни. Між Світлом і Тьмою. Розділ 1

/Голден-Лідер, говорить евакуаційний транспорт 3-5 . Не можемо пройти блокаду ворогів./

/Схоже, удача відмовляється від тебе, Лакі. Вже третій раз, чи не так? /

«Відставити, Голден-2. Евакуаційний транспорт 3-5, назви свої координати».

/Так точно, Голден-Лідер. Передача пішла. Перетин четвертого та третього секторів у напрямку до третього сектора. Обстріл точніший, і, бос, здається, Джай, мій другий пілот, зовсім поганий. Його підбило і він ледве тримається./

— Є ще поранені на борту?

/Так, сер. Два джедая і сенатор./

“Тримайся, я вже в дорозі. Золотий -2, ти зі мною, решта, підсмажте мені ці гармати”.

/Прийнято./

/З радістю, Голден-Лідер. /

«Влаштуймо їм пекло,  хлопці».

Вона пам’ятала першу зустріч з ними. Це було в навчальному центрі Каміно, приблизно через півроку після того, як її обрали там льотним інструктором. Лакі та Джай завжди трималися разом, завжди пліч-о-пліч. Обидва намагалися стати універсальними пілотами, і обом це вдалося. Обидва добровільно пішли на найнебезпечнішу евакуацію з того пекла під назвою Джеонозис, обидва постраждали, і лише один вижив. Хеліана думала, чи була в цьому її провина. Чи була вони винна в цій та багатьох інших смертях на арені, які так “люб’язно” перераховували члени Ради Ордену під час слухання про те, чи повинні вони дозволити їй повернутись в Орден джедаїв.

Хеліана вже деякий час не почувалася настільки ніяково, наскільки була стояла посеред кімнати Нарад, під невдоволеними поглядами членів вищої ради джедаїв. Навіть незважаючи на те, що її роба здавалася другою шкірою, а знайома вага світлового меча на поясі була найприроднішою річчю у світі, стоячи перед усіма, окрім одного, майстрами Ради, Хеліана відчувала, що їй там не місце. Більше ні. І все ж вона була готова зробити все можливе, щоб показати їм, що вона джедай, яким завжди була.

— Чи розумієш ти, наскільки серйозна ситуація, Хеліано? — запитав Мейс Вінду.

—Абсолютно, сер. Ви маєте всі права вигнати мене з Ордену, але я готова довести, що в цьому немає потреби.

—Вигнати тебе? Хто сказав, що ти все ще є частиною Ордену?

—З усією повагою, я ніколи офіційно не покидала Орден.

—Це правильно. Хеліану вважали зниклою на місії, оскільки ми не отримали її звіт, — озвався хтось із магістрів.

—Чекайте, що?

Їй так і не вдалось приховати здивування.

—Ми послали кілька команд джедаїв, щоб знайти її, але не знайшли навіть тіла . Майстер Кенобі був тим, хто наполягав на продовженні пошуків Хеліани, але Рада відмовила, якщо ви пам’ятаєте, панове,— провадив далі майстре Пло Кун, незважаючи на здивований вигук Хеліани.

Обі-Ван? Обі-Ван шукав її роками, сподіваючись знайти скоріше мертвою, ніж живою. О Сила, що вона накоїла тим зникненням! Обі-Ван щойно втратив свого наставника, і він думав, що вона теж померла. Хеліана здригнулася. Що вона наробила…

— Вона втікачка.

Їй потрібно було побачитися з Обі-Ваном. Прямо зараз. Тож Хеліана згадала урок, якому навчив її другий майстер, Квай-Гон Джинн: «Просто дай їм те, що вони хочуть».

—Я виконала місію, яку мені доручили, — заперечила вона, сподіваючись, що її голос був достатньо впевненим. —Я надсилала звіт відразу після того, як закінчила із цим. І моє так зване зникнення сталося тому, що цього вимагала Сила.

Кіаді Мунді закотив очі:

— Десь ми вже чули цю історію.

—Чого ще сподіватись. З такою спадщиною…

—Питання в тому, чи можна їй довіряти. Квай-Ґон прийняв кілька сумнівних рішень, але він помер з честю, він помер під час виконання обов’язків.

— Чи варто мені нагадувати Раді, що він змусив нас взяти хлопчика двічі старшого відповідного віку?

—Або те, як Квай-Ґонн діяв, щоб взяти Хеліану під своє крило. А тепер ми маємо…

Голоси магістрів почали зливатися в безперервний гул, і Хеліана вже не була певна, хто що сказав. Але вона була абсолютно впевнена, що нікому не дозволить принижувати пам’ять про жодного зі своїх наставників. У ту ж секунду, коли вона була готова втихомирити їх усіх одразу, Пло Кун підвівся зі свого місця й сказав:

—Достатньо.

Усі, включаючи Хеліану, звернулися до нього.

Пло продовжив:

—Я навіть не бачу сенсу цієї розмови. Хеліана чітко показала свою відданість у битві на Джеонозисі. Крім того, у нас мало людей, і нам знадобиться будь-яка допомога. Було б би нерозумним вигнати впраного Лицаря лише через одне неавторизоване рішення, яке вона прийняла деякий час тому».

Здавалось, члени Ради були готові прислухатись. Магістр Йода узяв слово:

—Навчики Хеліани хвилють вас, га? У відданості її сумніваїтесь? Партнера ідеального у цій міссії знаю я для неї. Дуже добре знайомі вони.

—Майте трохи милосердя щодо нього, магістре Йодо,— усміхнулась Депа Біллаба, очевидно одразу здогадавшись про кого йшла мова. Гнівні настрої ніби зникли з кімнати Ради. —Він уже дуже заклопотаний своїм учнем.

—Ми подбаємо про це. Поки що Хеліана вільна та відновлена ​​у своєму ранзі,— сказав майстер Йода.

Хеліана вклонилася на знак вдячності та згоди й відчула незначне полегшення. Але навіть коли вона покинула кімнату Ради, тугий вузол тривоги все ще не розв’язався всередині. І проблема була очевидно не в Раді. Навіть не в тому, що магістри не довіряли їй, ні, Хеліана розуміла, що довіру доведеться заслужити поновій. Проблема була…

Потік думок обірвався, щойно вона відчула як врізалась у когось. Намагаючись зберегти рівновагу (в тому числі емоційну), Хеліана нарешті виринула з тривожних думок, повернувшись до реальності. Перед нею стояв молодий хлопець.

—Ой, мені страшенно шкода,— швидко сказав він. —Я насправді не стежив за своїм шляхом.

Йому було близько двадцяти чи близько того, але Геліана не могла позбутися відчуття, що вона його знала. Було у рисах його обличчя щось невловимо знайоме.

— Нічого страшного, — мовила вона. —Я теж була у своїх думках глибше, ніж думала.

Обличчя юнака просвітліло:

—Хіба… Ви не лідер ескадрильї, яка врятувала мій евакуаційний транспорт на Джеонозисі? Як там…Голден-лідер, так?

Хеліана кивнула.

“Це я. А Ви?”

«Я Енакін, ви врятував мене і мого наставника там. Я впізнав за голосом. Ніколи не думав, що матиму можливість подякувати тобі, тому дякую. Щиро. І мої вибачення, що наштовхнувся на вас, я ще не зовсім одужав від знеболюючих. — випалив Енакін. Він ніяково посміхнувся, а потім додав: —Це була досить вражаюча робота. Я був не зовсім при тямі, але чітко пам’ятаю, що у нас було багато проблем. І ви врятували нас».

—Мій напарник теж добряче попрацюв,— Хеліана дозволила собі посміхнутися у відповідь. — До речі, з вашим наставником все гаразд?”

—О так, він у порядку. Хоча, думаю, що я його неабияк налякав. — Його коса усмішка була настільки знайомою, що Хеліана одразу подумала про когось іншого, хто посміхався точно так само. Могло бути випадковістю, але вся поза, манера триматись, навіть погляд його очей…

Енакін, здавалося, також аналізував її.

—Чи є шанс, що ми зустрічалися до Джеонозису?» — раптом запитав він.

—Сумніваюся. Я деякий час була відсутня в Храмі. Дуже довгий час, — відповіла Хеліана. —Крім того, єдиний…

Хеліана зупинилася на півслові, раптово зрозумівши, кого їй нагадував цей хлопчина.

— Енакін, — повторила вона. —Як Енакін Скайуокер?

Він усміхнувся.

—Саме так. Я знав, що у тобі є щось знайоме. — миттєво впізнав він і одразху перейшов на ти. — Чи я повинен сказати «у вас»?

—Я не думаю, що в цьому є необхідність, Ені. Ти можете звати мене просто …

—Хеліана,— прозвучало у неї із-за спини .

Вона повернулася на голос, сповнений одночасно здивуванням і недовірою, і завмерла.

—Обі-Ван.

Її горло пересохло, наче вимовити його ім’я вартувало їй неабияких зусиль, оскільки вона не робила цього роками.

Пауза затяглась. І Хеліана, і Обі-Ван дивилися одне на одного, ніби записуючи кожну зміну рис обличчя. Вона відразу помітила бороду, але було щось іще,більше, ніж просто це. Очі Обі-Вана все ще були пронизливими, але в них не було бадьорості та щастя. І це, здається, не випадкове явище. Їй було цікаво, наскільки змінилася вона сама, і, судячи з погляду Обі-Вана, Хеліана припустила, що «дуже».

Тиша почала бути ніяковою, чого ніколи раніше не було, і Енакін несподівано прийшов на допомогу.

—Майстре, це пілот, про якого я вам розповідав. Вона врятувала нам життя на Джеонозисі, — мовив він.

Обі-Ван усміхнувся, але посмішка не торкнулася його очей.

—Мабуть, це те, що Хеліана Рау робила більшу частину часу. До того, як вона безслідно зникла, звичайно, — зазначив він. —Тепер ходімо, Енакіне, Рада чекає.

—Звичайно, майстре. Не будемо давати їм більше причин відсторонити мене, чи не так?

Енакін швидко вклонився і розвернувся на підборах, прямуючи до кімнати Ради. Обі-Ван пішов за ним, не промовивши більше ні слова.

— Завжди в русі, ха, — пробурмотіла Хеліана, лишаючись позаду.