Золоті рибки

Відблиски в твоїх очах,

Палали близько й так далеко,

Неначе зорі в небесах,

Сягала ти моїх думок так легко.

Ще не згасали ті нічні світила,

Та не настав час розсвітання,

Проте вже пісня в наших серцях жила,

Готові ми поринути у світ зізнання.

А сміх твій заливав околиць близь.

Тії ж вогні твої палали,

Тебе немов відчув наскрізь,

Відтінки мови долинали.

Твої кросівки не були білими, точно ні. На них була фарба: оранжева, жовта і червона. Виднілися блискітки, які, як і фарби, попали на кросівки випадково. Поки ти рятувалась від буденного світу, розмальовуючи усе навколо себе, я стояв і дивився на твої вогники в очах. Ніби тисячі феєрверків запускалися до неба, коли ти усміхалась. Жодні барви Японських свят не зрівняються з твоєю усмішкою. Поки я стою збоку та споглядаю, як ти даруєш усім щастя, усмішка сама проявляється на обличчі. Ти танцюєш з бенгальськими вогнями в руках, запрошуючи мене приєднатись до тебе.

Йоімія Наґанохара ― ім’я, осяяне вогнями вечірніх салютів та феєрверків. «Королева свята» — твоє друге «я». Щоразу, як воно виривається назовні, люди навколо стають щасливішими. Тебе люблять діти, дорослі та й навіть люди похилого віку. Я лише твій друг, проте ти значиш для мене набагато більше, ніж уявляєш.

Згадуючи твоє ім’я, на розум спадає багато теплих моментів, що ми провели разом. Взяти ось, наприклад, коли ти подарувала мені шарф в початковій школі. Тоді я переїхав сюди через батьків, мене відірвали від мого звичного життя в рідній країні. Тут я довго почувався зайвим, мені здавалось, що з кожним поглядом перехожого, що косився на мене через європейську зовнішність, я зменшувався. І ось маленький я прийшов до початкової школи. Ніхто не звернув на мене уваги, а я забився у куточок та й не висовувався. Одного разу я вертався зі школи змерзлий через холодний осінній вітер. Проте чиясь тепла ручка постукала мене по плечі. Коли ти обернулась, бурштинові оченята дивились мені в душу. Ти простягнула мені свій червоний шарфик – я його взяв. Тоді я навіть не знав, як сказати дякую, але твої оченята швидесенько пробігли крізь мене поглядом. Усмішка проявилась на маленькому обличчі, показуючи маленькі ямочки. Я не встиг вимовити і звуку, а ти чкурнула у іншу сторону. Я міг лише споглядати твій веселий хвостик, що теліпався зі сторони в сторону, коли ти бігла.

З того часу пройшло багато років, і ось ми вчимось в одному коледжі. Ми – кращі друзі. Хоча я маю певні почуття до тебе, мені досить того, що я твій друг. Звичайно, було багато хлопців, що хотіли зустрічатись з «королевою свята», проте, ти завжди казала, що у твоєму серці є уже той, з ким хочеш провести усе життя. Навіть я не знаю, що твориться у твоєму серці, можу тільки заздрити тій людині, яка привернула твою увагу.

…

Двоє людей стоять на мості. Навколо них місцевість освітлюють ліхтарі, неймовірний краєвид відкривається на місто. Ще не розпочався новий день, а пара друзів, не спавши, гуляють  ранковим містом. Підійшовши ближче до краю мосту, дівчина обернулась і почала кликати парубка. Трішки розтріпаний хвостик гармонійно поєднувався з незвичайними сережками у вигляді золотих рибок. Біла джинсова спідничка і світленький бежевий кардиган, що точно був трошки завеликим для білявки, виглядали на ній просто чарівно. Усміхнувшись, високий парубок стояв на місці, ніби зачарований, а може він був просто сонний. Усю ніч вони провели разом за проектом для коледжу, а під ранок вирішили провітритись. Теплі літні канікули уже були не за горами, залишалось тільки дочекати до цього. Кінець останнього навчального року буде фіналом їхньої історії. Історії, яка почалась з шарфа. Вони двоє розуміли це, розуміли, що їм прийдеться розбігтися в різні боки.

Нарешті у дівчини підірвався терпець. Вона підбігла до свого друга та схопила його за руку. Не зрозумівши, що сталось, хлопець спочатку мало не впав на неї з переляку, а потім став червоним, ніби помідор. Що ж так прагнула показати йому його симпатія? Ох, це були дивні рибки золотого кольору. Вони були схожі на тих, що були на сережках авантюристки. А поки хлопець дивився у воду, він побачив своє червонезне обличчя, тому швидко хлопнув себе по щоках. Тут почав литися дівчачий сміх, такий яскравий і позитивний, що і самому хлопцю захотілось засміятись. Ось так гиготіння двох споріднених душ заливав околиці всієї вулиці.

…

Вокзал. Десь чується гомін людей, оголошення на посадку, звуки поїздів. Всі кудись спішать, не звертаючи один на одного увагу. Літо ще не скінчилось, але вже настав час прощатись. Стоячи з валізою в руках, хлопець на когось чекає. Час від часу, поглядаючи на годину на телефоні, або чекаючи повідомлення, він занепокоєно зітхає.

— Можливо?.. – озираючись, проговорив юнак.

Люди навколо появлялись і зникали, проте її очей не було видно. Її білявого волосся, що було зібрано у розкуйовджений хвостик, не можна було знайти серед натовпу. Десь здалеку долинав голос жінки, яка оголошувала посадку на поїзд, що був для парубка шансом повернутись у рідну країну. Останній раз подивившись у натовп, він посміхнувся з гіркотою на серці. Теплі каплі стікали по його щоках. Взявшись за ручку, він прошепотів:

— Дякую за все.

Крок. А потім ще один. Все ближче і ближче чується запах пороху та шум поїзду.

— Тома!

Він обернувся на своє ім’я. Вона стояла там, перед ним. ЇЇ оченята ближчали від прозорих сліз. Неначе задихаючись, дівчина пробувала встояти на ногах. Раптом, вона зі всією силою побігла до свого друга, який для неї точно був більше, ніж просто приятель. Білокура обняла його якнайсильніше, ніби не хотіла відпускати. Через пару секунд ступору, його теплі руки обняли її у відповідь. Світ навколо зупинився, лише два серця бились у ритм одне з одним. Занурившись у худі хлопця, вона тихо прошептала йому у груди:

— Я кохаю тебе, Тома, точно кохаю.

Поцілунок у лоб дівчини та погляд в її очі.

— Я теж, Йоіміє.