Здатність думати

Надзвичайно насичений день, наповнений сміхом дітей та купою дурних жартів. Після проведеного часу на сонячній вулиці, на його щоках та носі залишився легенький рум’янець, який виглядав дуже природньо на обличчі Ітто, особливо з його щирою посмішкою. Кілька годин боїв на жуках з дітьми та Аято, підсміювання Сари, багато смачної їжі та напоїв (звичайно, спочатку перевірені Томою, чи немає там хоч крихти бобів) втомили його.

Аратакі ледве відчепив від себе малят, які тішилися своїм перемогам в іграх з ним. Обійнявши кожного та побажавши спокійної ночі, оні відправився до лісу. Не так часто йому вдавалося побути наодинці зі своїми думками – то вони з бандою ходили на фестивалі та віддувалися перед Кукі, то його перехоплювали дітки, то він заходив побачитися з бабцею, то ще щось…

Після ранішнього дощу в лісі все ще пахло приємною сирістю. Ітто, зупинившись, поглядом шукав горбик, з якого можна буде споглядати за містом та очима виловлювати зірки, які сьогодні були так близько, що до них, якщо трішки постаратися, можна було дістати рукою.

Це приємне відчуття прохолоди на гарячому тілі. Ітто втомився. Після підйому на гору, його дихання трішки пришвидшилося і груди часто підіймалися та опускалися. Він ненадовго присів на вологу траву, але втома його перемогла, і він ліг. Вигляд неба і запах лісу п’янив його розум, змушуючи поринути у м’які сни, але він боровся з цим відчуттям.

Ітто завжди був у чиїйсь компанії. Серед людей він був тим веселим хлопакою, який був готовий у будь-який момент підтримати та розсмішити до болю у животі. Його вважають найкумеднішим жителем Інадзуми, про якого вічно шуміло все місто. Ітто потребував самотності.

В голові проминали думки про те, щоб відправитися кораблем у подорож, залишити все позаду, почати щось нове.

Ця людина. Це дивне відчуття у животі та в горлі. Її сонячне волосся, тепла посмішка та холодні руки, пухкі губи, яких він так боїться. Боїться налякати її. Весь день на фоні вона була у його голові, але саме зараз, коли він опинився абсолютно сам, вона повністю наповнила його тіло якимись дивними почуттями та вихором. Ітто ніколи не відчував таких емоцій, він ніколи так багато про когось не думав.

Колись Тома розповідав йому про таку річ, як “закоханість”. Він не міг збагнути до кінця, що це таке, і чому Тома так захоплено говорить про це, чому це викликає у нього посмішку і робить його таким дивним. І зараз йому також не вдається до кінця збагнути, що ж це таке. Він закоханий? А чи ця людина відчуває таке ж? А що, якщо ні, що, якщо у неї лише дружні почуття? Тома не розповідав про це. А люди, у яких дружні відчуття, теж довго дивляться одне одному у вічі, не в змозі відірвати погляду? А їм також стає незручно залишатися вдвох, гублячи всі теми для розмови, та створюючи навколо таку гнітючу тишу? А вони також, потрапляючи на Нарукамі, першим ділом йдуть до тієї самої людини?

Ітто видихнув та сів. Чому у грудях таке дивне відчуття? Чому він весь тремтить? Ні, це не холод, він вже давно звик до прохолоди.

У голові відбувалося щось дивне. Думки літали навколо, не даючи хоча б одну виловити та роздивитися її, не даючи зрозуміти, що йому робити, не даючи диханню відновитися та серцю припинити так швидко тріпотіти у грудях.

Ох. Руки зарилися у власне волосся. Нігті так приємно торкалися шкіри голови. Ось воно. Саме це йому було потрібно. Дощ. Краплі стікали по його руках, а потрапляючи на торс, змушували його тіло здригатися. Він зрозумів.

Ітто давно так не біг. Він часто мусив тікати від різних людей, обставин. Але тут він біг не через це. Він зміг вловити одну з думок і, не втрачаючи часу, довго не обдумуючи, просто побіг. Навіть хілічурли коло входу у ліс не встигли зрозуміти, чи варто їм починати напад.

На Нарукамі погасли вогні. Усі вже спали у своїх домівках, але в порті сяяв один вогник. Цей вогник, до якого так прагнуло його серце. Вогник, який він ледь не збив з ніг, коли так міцно притиснув її до себе. Все було зрозуміло і без слів.

Це закоханість. І вона взаємна.