Записки вашої негідної Ю. Л.

 

---

Виливати думки на папір важко, але проживати життя в самотньому мовчанні – справжня каторга для людської душі. Юла дивилася на пожовклі сторінки і бачила можливе горе, та рука твердо тягнулася до чорнил.

---

Прим. від авторки: Юла – Еола, Амбер – Ембер.

---

 

“Запис перший.

Теплому вітру і пожовклим сторінкам.

 

Записнику, тобі боліли би вирвані листки, та у тебе немає серця, аби щось відчути. Тому я подарую тобі своє серце, виллю тобі душу, і, можливо, ти станеш чимось більшим, ніж чистим полотном.

 

Чи не паплюжу я чисті сторінки? Кожен запис буде просякнутий цим питанням, та я не хочу піддаватися сумнівам. Душа моя, холодна і крихка, ховалася в серці під захистом ребер довгі роки, та пора вже їй подати голос хоча би чорнилом.

 

У мені живуть старі закостенілі образи, а свіжі і давні рани кровоточать без упину, з них тече кров моя брудна і жалюгідна, виливається холодом і несміливими рухами пера. Я хочу чути власний голос і не тонути в сліпій темряві, оточена лиш самотнім спогляданням власної немічності.

 

На цих сторінках повстане моя історія, не чута ніким, недоступна нікому. І якщо цьому “нікому” все ж вдасться добратися до неї, то як я поступлю? Чи пишу я це, аби світ мене пробачив, чи, може, зненавидів ще більше? А може пишу я це для власного недолугого “я”. Най буде це моєю революцією проти клану, і проти себе. Я зраджую минуле, зі страхом спостерігаючи, як буде воно горіти в огні і обертатися в сірий попіл, розвіяний долинами Мондштату. Долинами Свободи.

 

Немає каяття душі невільній, душі стражденній,

А тільки квіти на меморіалі спогадів.

 

Твоя смерть чи надія, Юла Лоуренс.”

 

Рука в чорній рукавиці граційним рухом повернула перо в чорнильницю, та одна чорна крапля все ж упала на списаний лист, вдаючи сургуч на папері з відбитком сигнету. Скрипнув дерев’яний стілець, ворота палатки припіднялися, і дівчина опинилася під поглядом тихої всеосяжної ночі. Вітер ледь-ледь колисав квіти, а зорі світили на чорному безкрайому небі. Дівочі очі були вкриті печаллю, та так вони дивилися на світ з народження. Весна дихала теплом і барвистими квітками, чаруючи тихим шепотом.

 

Юла мовчки споглядала зорі. Її груди ледве підіймалися, ніби зовсім неохоче. Мороз йшов по шкірі кожен раз, як поруч лунав ледь тихий хрускіт сохлого листя, але юнка не відривала погляду від темного неба. Як довго вона боїться присутності інших людей?

 

Вогнище за її спиною ледве жевріло. Вже зовсім скоро доведеться полишити мирний прилісок і пуститися в погоню за невідомим маревом. Від успіху залежить дівоча честь і гордість. Вона так пихато відмовилися від допомоги, залишивши магістра і наставника німо споглядати її відхід. Така поведінка була звичним почерком ще нестійкої людини – самотня місія на одному з країв життя.

Дівчина, що самотою спить серед тонких полотен і навіть у теплі вбачає холод, хапатиметься за сни грізні, сни злії, та все ж житиме з ними, аби лишень заплющити очі.

*****

“Запис другий.

Материним очам.

 

Покоївки розказували, що після народження я не ронила сліз, ледве дихала. Уже тоді я відчувала, як тяжко буде жити у цьому світі. Моя матір взяла мене на руки, глянула в мале обличчя. Чи бачила вона там чарівність, чи огиду? Гадаю, останнє. Адже ж якщо ні, чому тоді вона зненавиділа того янголятка, що бігало довгими дзвінкими коридорами, ворушачи килими? Принаймні, так мене описувала Лоретта. Хто зна, чи бачила мене матір так само, а чи гляділа перед собою лише огидну потвору.

 

Материна ласка була мені чужа, як і батькова опіка.

 

Як знають діти, хто їхня матір? Якщо вкажеш їм на випадкову жінку, чи повірять? Чи все ж шукатимуть справжній родинний зв’язок? Думаю, скажи мені хто, що та холодна, скрипуча жінка – моя матір, я би розридалася, тупнула би малою ногою і гаряче заперечила.

 

Та вона сама звала себе моєю матір’ю. І я мирилася з її крижаним поглядом у гостьових залах. Вони здавалися такими маленькими і тісними коли там знаходилися ви, матінко. Ваша горда постава і міцно стиснуті руки, зміїний зверхній прищур викликали не бажану повагу, а лиш страх. Так, я боялася вас, мов смерть, та й та здавалася теплішою погляду ваших темних очей. У них вбачалася мені буря, що зривала з мене усі прагнення і надії, залишаючи оголеною.

 

Гадаю, вам вартувало частіше зазирати в мої покої. Там завжди метушилося багато покоївок, але статна фігура майже не з’являлася. Ви упустили той момент, коли могли назвати мене своєю дочкою. “Матір і донька” стали лише нашими кличками, пустими словечками, що заміняли іноді імена. 

 

Не знаю, чи хотіли ви коли-небудь змінити наше минуле. Можливо, тоді ви змогли би глянути в мої дитячі очі і ніжним сміхом привітати мене з народженням, та то все тільки неспокійні думки засмученої дівчинки. Я бажала би стерти з погляду сподівання на тепло, які жеврілили в мені так довго. Хто знає, що підтримувало їх в моєму серці – дитяча наївність чи шерех вашого плаття у танцювальному залі або квітучому саді. Гадаю, вам подобалися мої танці і родинний герб на поясі, та точно не блакитноволоса бунтарка із закоченими рукавами по коліна у фонтані.

 

Матінко, я запам’ятала ваші грізні очі, коли назавжди вийшла за ворота. У них промайнув короткий відчай, та мабуть то була гра надії в моєму серці на вашу хоча б короткочасну любов. Я відріклася від клану в той день, та я не відрікалася від вас. Адже ви ніколи не були моєю матір’ю. Лише випадковою жінкою, на яку мені вказали.

 

Моя повага потонула в гіркоті зростання, тому звертаюся до вас лише з пам’яттю,

Ваша незнайома дитина, Донька-морська піна.”

 

Пом’ятий записник покоївся на колінах у небезпечній близькості до вогню, і над ним схилилася сутула фігура. Дівчина намагалася присунутися ще ближче до жару, ледь не танула в ньому. Підніжжя Драконячого хребта зустрічало подорожніх пронизуючим вітром. Весна не могла підступитися до холодної люті гір. Крива стежина вела все далі в могутні рельєфи, більше й більше сковуючи подорожніх льодом.

 

Юла розмістилася поруч з рікою, що обтікала хребет і несла на собі непотріб і кригу; не так далеко від основного табору на підніжжі, але все ж достатньо, аби на неї не натрапили. Там, окрім злісних поглядів від місцевих жителів, вона могла накликати ще й зайву увагу своєї цілі. Серед високих сосен і ялин вона відчувалася безпечніше, нашорошивши вуха на кожен шерех і скрип снігу.

 

Декілька днів назад розвідниця натрапила на свіжий слід, який вів до неприступних гір і тягнувся до озера. Уже скоро вона відправиться туди під покровом ночі, а поки юнка в хмурих сутінках виписувала слова на хрусткому аркуші. Її пальці дрібно тремтіли від холоду, і, дописавши останню крапку, дівчина відклала записник в дорожню сумку і присунулася ще ближче до вогнища, ледь не обпалюючи коліна. Вона накинула на себе плащ і акуратно пов’язала його на грудях.

 

Задивившись у вогонь, юнці примарилася темна фігура прямо перед нею. Юла зірвалася на ноги, моментально вихопивши з-за поясну кинджал, та марево розвіялося і вона лиш марно вглядалася в сутінки між дерев. Тяжке напружене дихання стрясало легені. Від раптовості побаченого шум спочатку застелив слух, та розвідниця швидко прийшла до тями, готуючись зустріти бій.

 

Вглянувшись в сірість ще раз, Юла все ж опустила руку зі зброєю і видихнула, все ще готова в разі чого відбиватися. Вона повернулася лицем до хребта, споглядаючи його могутні вершини. Пора було збирати речі, щоб перейти через річку.

 

Доки темрява не сховала всіх під своїм крилом.

*****

“Запис третій.

Чоловіку з брязкальцями.

 

Вперше я спробувала батькового ляпаса, коли мені було дев’ять. Він був гарячішим, ніж будь-яка річ, що діставалася мені від нього до того. Від іншого віяло диким холодом, скрипучим, як ранній сніг, пронизуючим до кісток. Від нього ж по шкірі пішло тепло, хоч перед цим – різка біль. Мені здалося, що саме таким воно і повинно бути – родинне тепло. Я дивувалася, коли покоївки бідкалися навколо моєї палаючої щоки, намагалися натерти її маззю і прикрити від світу червону пляму удару. Я пручалася, як лисенятко в пащі вовка, не хотіла втрачати тепло батька.  

 

Мої дитячі і юнацькі роки пройшли в очікуванні вердикту. Тяжка праця впивалася в моє тіло, поки я намагалася відточити свої рухи до ідеалу. Вашого, батьку, ідеалу. Ви часто споглядали на мене з-під повік, оцінюючи кожен крок і помах пера. Воліли самі карати мене за помилки ударами чи словами. І те, і те було гіршим, ніж стискати шипи на стеблах ваших обожнюваних троянд. Та я вважала це нормальним. Ваша увага мені лестила, і я жадала частіше попадатися вам на очі.

 

Моє прозріння прийшло літнього дня, коли я визирнула з вікна нашого маєтку. Здалося, наче я вперше побачила зовнішній світ. Зовсім поруч з грізною будівлею кипіло життя. Люди так метушилися на вулицях, бігаючи туди-сюди чи, навпаки, повільно походжали, розглядаючи усе навколо. Тоді батько з сином йшли повз. Маленький хлопчик розбишакувато махав руками-ногами, а чоловік тихо і лагідно сміявся з його вибриків. Мене добряче розізлило таке свавілля. Хіба може дитина ось так нестримано вести себе перед іншими? Та потім я глянула на вулицю знову і зрозуміла, що людське життя – це безлад. Воно рине невпинно і гаряче, балакуче і чванливо, охоплюючи кожного. 

 

Тоді я сильно злякалася того шуму за межами маєтку, та згодом почала заглядати на нього з заздрістю. А за нею прийшло і розуміння.

 

Батьку, на вас завжди висіло багато брязкалець, і за їхнім дзвіном ви не чули голосу розуму. Ви намагалися виховати не доньку, а ляльку. Ваші думки були затуманені мнимим аристократизмом, який давно покинув вашу душу. Божевільна ідея витіснила із серця батьківську любов. Та мабуть, вона не дозволила їй навіть народитися.

 

Я все ще глибоко всередині цураюся свого вчинку, згадуючи ваш, батьку, погляд, але вухо моє не чує більше фальшивого брязкання давно поваленої гордості.

 

Картонне серце привело вас до невідчутної втрати.

 

Зі спокійним слухом і спочиваючою душею,

Ваша негідна Юла.”

 

Крижаний холод пробирався під плащ і сорочку. Лід навколо застиг химерними фігурами і він, здавалося, сяяв блакитним світлом, малюючи дивні візерунки на кам’яних стінах і юному обличчі. Юла сиділа на велеченькому камені з маленькою свічкою в руках. Віск стікав по ній і осідав на долоні, обпалюючи замерзлу шкіру навіть крізь шкіряну рукавицю, а іноді крапав на звично розгорнутий на колінах записник. Дівчина криво дописала слова, дала їм підсохнути і закрила його. Розвідниця обхопила себе руками і спробувала зігрітися, потираючи передпліччя долонями. Вона розмістилася в одній з безлічі печер Драконячого хребта, що пронизували його вздовж і впоперек. Звідси було добре видно замерзле озеро і територію навколо. Юла не могла розпалити вогонь, аби не видати своє місцезнаходження, тож дозволила лютому холоду пронизувати треноване, та все ж тендітне тіло.

 

Добравшись до потрібного місця близько опівночі, дівчина знайшла біля озера великий табір Фатуї. Через немалу кількість охорони вона не змогла приблизитися, проте все ж розгледіла міцні ящики. Спираючись на попередню інформацію, у них зберігалася вибухівка. Негідники планували підірвати декілька мостів в Мондштаті і на околицях Лі Юе, аби непомітно проникнути в міста. Окрім того один з мостів вони хотіли підірвати разом з власним товаром і екіпажом, щоб виставити керівництво країн винними і чинити на них тиск.

 

Було вже надто пізно сповіщати лицарів. Доки Юла спуститься до підніжжя і за велетенські гроші пошле гінця до Мондштату, Фатуї вже заберуться геть, розвозячи вибухівку по континенту. Магістр строго заборонив їй діяти самотужки, лише вишукуючи інформацію і докази злочинів, та полишати все як є було би найбільшою помилкою юного життя. Якщо розвідниця цієї ночі не зірве плани злочинців, постраждають невинні люди. Не можна було дозволити вивезти за територію озера хоча би один ящик. Доля мирних жителів опинилася в руках ненависної ними доньки Лоуренс, та вона не мала наміру гратися з їхніми життями.

 

За кожну дію іде плата, за кожне вбивство іде смерть. Юла готова була нести смерть тим, хто посягне на свободу рідних рівнин і лісів. Вона знає свою долю, і знає свою волю.

 

І ніч накриє її тінь своєю темрявою.

*****

“Запис четвертий.

Виставі і золотому персню.

 

У моєї першої любові були дівочі плечі, білі кучері та ніжне сопрано. Ах, прекрасна дамо, моя Розалін! На цьому клаптику паперу я напишу в рази більше того, що оповіла вам наяву. Побачивши вас вперше, моє тоді уже не дитяче, та ще не юнацьке серце стрепенулося, підскочило кудись до горла, пориваючись до вас, та, не знайшовши шляху, повернулося в груди, сумовито споглядаючи ваш прекрасний облік. Ви зустріли мене чарівною посмішкою і прекрасним танцем. Однак, як би я не плакала, але зустріли ви так не мене одну, а усіх людей, що зібралися тоді біля мандрівного театру, аби подивитися на вашу чаруючу гру. Я потонула у ваших рухах і кольорових стрічках. Ви дивилися на моє обличчя без огиди, з привітністю, незнаною мені до того. Народжена у далеких краях, ви не знали моєї ганебної історії.

 

Наша перша особиста зустріч була жахаючою. Я досі відчуваю на своїх руках ваше тремтливе юне тіло, після того як відірвала від нього того покидька. Вперше хтось плакав на моєму плечі і стискав ребра в жалібних обіймах, тож я сама зронила скупі сльози. Я досі бережу квітку, подаровану вами в той день. По незнанню, ви зірвали її з мого саду, та ніколи вона не була би такою прекрасною, якби все ж залишилася рости серед своїх сестер, а не опинилася у ваших руках. Її пелюстки й досі бережу я біля серця.

 

Остання наша зустріч була холодною. Не через ваш погляд чи дії, а через дощ і крижаний вітер, які терзали моє поранене тіло. Мені лише пощастило натрапити на вашу палатку серед тої темряви, яка застилала мої засліплені очі. Ваш чарівний голос я почула крізь шум, який застилав мою голову, чи не чудо це? Тоді, в той день, ви сховали мене від зливи у своєму теплому кутку. То було так прекрасно, що перед від’їздом ви зупинилися посеред долини, аби запам’ятати велич моїх рідних земель. Я глибоко захоплювалася вами тоді, та біль не дозволив мені говорити. Ви вимили моє тіло і перев’язали рани, як могли. Я вдячна, що ви залишилися зі мною в ту темну непроглядну ніч. Я не бачила вашого обличчя, але я запам’ятала гіркий запах апельсинів і грації, теплі дотики і гострі коліна, на яких покоїлася моя голова. Ви врятували мене і зробили так, що випадковий віз погодився взяти мене до себе і довезти до міста. Я все життя буду жити жалем, що наша історія закінчилася так плачевно.

 

Мабуть, найбільшим одкровенням мого серця будуть рядки, які я склала наступної ночі, перебуваючи в своїй кімнаті в самоті. Ви покинули моє життя, та не покинули мого серця. Розалін, у мені завжди житиме любов до вас.

 

Я бачу в темряві твої талан-долоні,

Ті ніжні руки там – немов би саботаж: 

Крадуть мене, ховаючусь в полоні,

Зривають з серця нитки дрібних краж.

 

Золотий перстень стукає об шкіру –

Не піддається він убогому маніру,

Він не ламається після гірких і брудних сліз,

Він береже тепло твоє, хоч сам є ніби лід.

 

Твій холод – то твоє тепло, тепло вистав: 

Дрібних стрічок, яскравих вогнів; й тихий став,

Що плаче сумно під тужливу ламку ліру,

Смакує смуту, наче страву до обіду.

 

Чи ж то є серце, що горить у груді?

Чи ж то є очі, що в сліпій напрузі

Твій облік чарівний, та бляклий

Не в змозі бачити, а тільки відчувати.

 

І квіт зів’ялий, вже опалий,

Зриваю, пальці заламавши.

Тепер зі мною він і самота,

І тихий шепіт той – au revoir. 

 

Зі щирою незгаслою любов’ю,

Пані Лоуренс.”

 

Юла відчувала, як гаряча кров стікала тілом і липла до понівеченого одягу. Та була як ворожою, так і її власною. Здавалося, вона зігріває серед цього холоду, але вже згодом почала примерзати до шкіри. Одна рука безвільно звисала вздовж тіла, а інша хапалася за сорочку в області грудей. Дівоча фігура зігнулася, тяжко ковтаючи повітря. Кожен вдих приносив страшенний біль, що розносився хвилями по тілу. Розвідниця ще мить стояла на тремтячих ногах, але вже згодом упала на коліна, продовжуючи стискати грубі тканини.

 

Навколо відкрилося поле битви. Тіла мертвим грузом лежали на закривавленому снігу. Найстрашнішими здавалися хрипи ще живих, які от-от готові були спустити дух, але намагалися ще дихати. Однак Юла не чула їх. Вона не чула нічого, окрім шаленого ритму серця і білого шуму. Рани, здавалося, абсолютно безболісно прикрашали юне тіло, та уже згодом кожна з них почне горіти власним вогнем.

 

Табір був розтрощеним, залишки палаток, огорож і веж дрізками і клапотями прикривали плями на снігу. На щастя, усі ящики залишилися на місці. Розвідниця розуміла, що зачепи іскра хоч один з них, і вибух уб’є всіх навколо. Та не це хвилювало дівчину, а можливість жахливого обвалу, який це могло би спровокувати. Гори були небезпечними як для їх покорителів, так і для людей на підніжжі. Каменепад і лавина стали би справжньою трагедією. Юлі довелося ліквідувати близько п’ятнадцяти противників, слідкуючи при цьому за ящиками і у випадку чого захищаючи їх. Коли бійців Фатуї залишилося вже не так багато, один з них був готовий підпалити вибухівку. Їхні останки були би поховані під сніговою лавиною і скелями, тож Сніжна мала би достатньо часу, аби замести свої сліди. Дівчині довелося не раз приймати удари, аби запобігти вибуху.

 

Можливо, те, що відбулося цієї студеної ночі, можна було би назвати різаниною. За виконання такої місії і ліквідацію небезпечного групування, а також зупинку терористичних дій, розвідниця заслуговувала звання капітана, та вона не була впевнена, що доживе до світанку. Її кров повільно розмазувалася по снігу, безупинно витікаючи з ран. Холод допоможе їй протриматися довше, та не зможе залатати.

 

Юла з неймовірними зусиллями підняла свій закривавлений меч і, використавши його як опору, піднялася. Вона не мала права померти до того, як сповістить лицарів про небезпеку. Залишати тонну вибухівки без нагляду було дурістю. Потрібно було лише якнайшвидше спуститися до табору біля підніжжя, щоб варта відправилася до озера і повідомила магістра про небезпечні ящики і плани Фатуї.

 

Кров тяглася за її слідом,

І вона означала шлях Морської піни.

*****

“Запис п’ятий.

Гіркій каві і моїй душі.

 

Цю записку я присвячую тобі, Лоретто. Сподіваюся, коли-небудь ти зможеш знову побачити мій незграбний почерк, що ти так завзято намагалася виправити, аби пом’якшити гнів батька. Твої руки з мозолями від щоденної праці, їхня сухість через постійне прання моєї білизни, ніжні рухи, мов проточна вода, терпкий запах мила і гіркої кави – усе це зростило мене, зовсім не ім’я клану. 

 

Твій відхід залишив по собі велетенську рану. Здається, наче ти присвоїла собі частинку мене, поки гойдалка у колисці і наспівувала мелодію. Чи пам’ятаєш ти її? Я можу виконати ту колискову для тебе на сімох інструментах, можу вивести її ноти на найдорожчому папері, можу скласти слова, такі, що найвправніший бард зупиниться і заслухається, опустить голову, виказуючи пошану. 

 

Мені не потрібні почесті та слава. Лишень би знати, чи пам’ятаєш наші безсонні ночі, коли горіли свічки і щасливі очі, поки вимальовували на білих листах безкраї долини міста свободи, і далеч зірок незліченних, які осяяли путь кожного з нас. Сподіваюся, твої зорі так само всміхаються тобі, показуючи шлях до місць рідних, до щастя. 

 

Я не чекаю твого приходу. Наші дороги розійшлися біля тих велетенських воріт з огидним гербом тиранічного клану, який я називаю домівкою. Тобі не варто було з’являтися там взагалі, псувати руки у брудній воді, чекати, поки статна фігура згорбиться, а лице вкриє павутиння зморшок. Моя служанко, ви подарували мені більше радості, ніж рідна мати. Я дякую вам за щастя, зрощене лише вами в моєму дитячому серці. І за спогади, що прикривають увесь біль, як крило голубки.

 

З любов’ю, вдячністю і пошаною, 

Ваша маленька ‘Ола.”

 

Глухий рик змусив дівчину в паніці відступити за найближчий камінь, коли повз промчався сніжний лавачурл, змітаючи все на своєму шляху. Мабуть, він відчув запах свіжої крові. Більшість лавачурлів знищувала гільдія шукачів пригод або орден Фавоніуса коли тільки натрапляли на їхній слід, та розвідниці не пощастило натрапити на одного живого.

 

Монстр декілька митей розглядав створений ним безлад, а потім направив лячний погляд прямо на Юлу. Дівчина напружила втомлені м’язи, хоч це викликало нову хвилю болю. Вона ледве могла тягти на своїй спині важкий меч і вцілілу дорожню сумку, яку перед боєм лишила в печері, але все ж слабими руками дістала зброю і виставила перед собою. Правою вона ледве могла ворушити, проте щосили вхопилася за руків’я.

 

З-під маски лавачурла лунало моторошне ричання, поки він повільно підходив, наче насолоджуючись страхом жертви. Раптом від різко кинувся вперед. Юла ледве встигла відскочити, коли монстр розбив камінь на друзки. Дівчина прикрила обличчя мечем, щоб його не пошкодили осколки. Скориставшись моментом, поки лавачурл був повернутим до неї спиною, вона швидко оцінила своє становище. Найкращим варіантом було збити монстра з ніг, перерізавши йому сухожилля. Не було й миті для сумнівів, тож розвідниця кинулася до велетенської фігури, готуючись вкласти всі свої сили в один сильний удар. Однак коли Юла майже підбігла до цілі, лавачурл несподівано крутнувся на місці і лапою відкинув її у скелю. Дівчині здалося, що кожна кістка зрушила з місця і тріснула. Вона ледь не зомліла від болі, але натомість виблювала кров’яний згусток і залишилася безвільно лежати на холодному снігу. ЇЇ меч виблискував у декількох метрах лівіше, та розвідниця не мала сили що поворухнути, усі її сили були спрямовані на те, аби залишатися при тямі.

 

Коли лавачурл знову попрямував до неї, Юла відчула жаль, що таки не зомліла. Вона не бажала відчувати, як її тіло будуть жорстоко ламати і терзати. Дівчина втомлено прикрила очі. Юначка була готова прийняти таку долю, хоч багато про що шкодувала. Та життя ніколи не рахується з чиїмись мріями, вона давно вже це зрозуміла.

 

Юла готова була відчути важкий крок, що наближався, і страшний подих, але почула тільки свист і жахливий вій. Дівчина підняла повіки. Її погляд був туманним і пливким, але вона явно побачила, як велетенська туша звалилася на землю зі звуком глухого удару. Якась фігура зіскочила зі скелі і стрімголов помчала до неї, швидко опинившись поруч на колінах.

 

– Юла! Юла! Ти мене чуєш? – прокричав дівочий голос, в якому розвідниця хоч і не одразу, та все ж впізнала Амбер. Скаутка не наважувалася потрусити її, щоб не зашкодити більше, тому приклала голову до грудей, відшукуючи дихання. Коли вона підняла голову, Юла кивнула.

– Ох, слава Барбатосу! – ледь не розридалася дівчина. – Не рухайся, я перев’яжу твої рани.

 

Вона потягнулася до своєї сумки, аби витягнути бинти, але її зупинила слабка рука.

 

– Послання… – прохрипіла Юла.

– Що? – перепитала Амбер і нахилилася ближче до її лиця.

 

Розвідниця зібрала всі сили, аби вимовити слова.

 

– Потрібно повідомити лицарів, що… що біля озера є вибухівка. – Вона відкашлялася і продовжила: – Туди потрібно наглядачів.

 

Скаутка активно закивала. Вона видала протяжний свист, який луною рознісся між скал.

 

– О ні, я залишила свій записник на тій скелі, – панічно вимовила дівчина і почала оглядатися навколо, наче хтось мав би їй його принести. На дівоче плече приземлився сизокрилий орел, очікуючи наказів.

– У мене… в сумці, – слабо сказала Юла. Їй все ще було важко навіть дихати, але поруч зі скауткою стало спокійніше.

 

Після її слів Амбер потягнулася до дорожньої сумки на поясі розвідниці, благо вона не відлетіла від удару, і дістала записник. Не звернувши жодної уваги на списані чорнилом сторінки, вона вирвала одну чисту з самого кінця і криво написала на ньому послання, а потім віддала орлу і відправила в політ.

 

– Скоро сюди надійде допомога, – промовила Амбер. Її голос дрижав, але руки впевнено розривали одяг і перев’язували рани.

– Як ти ту опинилася? – тихо спитала Юла.

– Почула, що магістр Варка відправляє на хребет додаткову варту, і те, що десь тут можеш ошиватися ти, тож я непомітно ув’язалася за лицарями.

 

Розвідниця поглянула на зосереджене обличчя дівчини. Вона була на кілька років молодша неї, і відправитися в такому віці самотою на Драконячий хребет було самогубством, та все ж у цьому і впізнавалася непосидюща скаутка. Дівчина припідняла кутики губ у ледь помітній посмішці.

 

– Я залишуся з тобою поки не прийде допомога, – сказала Амбер, перев’язавши рани. Звісно ж, цього було абсолютно недостатньо, адже їх навіть як слід не промили, та на перший час зійде.

 

Дівчина піднялася на ноги і струсила з одягу і колін сніг. Вона акуратно зняла з розвідниці сумку і підклала їй під голову.

 

– Я розведу вогнище, – сказала скаутка. – Ти можеш заснути, я буду поруч.

 

Від цих слів Юла відчула ком в горлі. Вона швидко сховала обличчя в сумку, аби приховати сльози. Заспокоївши нарешті шалене серце, юначка прикрила очі, розслабляючись і дозволяючи Амбер шарудіти навколо сухим гіллям, поки та розпалювала вогонь. Поки вона знаходилась поруч, розвідниця відчувала спокій і тепло, які дозволяли забувати про жорстокість світу і тонути в лагідному сміху і турботливих руках. Ріках її відради і любові.

 

У снах був прихисток від жорстокого життя, та найкращим було бажання відкрити очі заради когось. Юла заснула, знаючи, що точно прокинеться опісля.