Залишитись назавжди

Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Забути парасольку”

Дощило. Я вийшла з крамнички. Розправила велику чорну парасолю. Під нею було затишно. Її криси повністю рятували від дощу.

Я ніколи не перестану милуватися краєвидом. Ліс залишив на мені свою відзнаку. Тепер усе так інакше. Те що хвилювало раніше загубилося нині. Та одне залишається — його краса.

Шум від падіння крапельок на гілочки, листочки, землю. Землю прокляту, з традиціями, з минулим, моїм минулим. Опустився туман. Дерева здавалося поглинула інша природа. Вони набули кольору морської хвилі. Уся палітра насичених зелених кольорів розмивалася під водою.

Неквапливо поспішала додому. Коли це так трапилось, що я почала вважати домом цей будинок у лісі? Такі думки, звідки вони? Моє життя вже давно змінилось. Так що зараз, не потрібно зараз думати. Не потрібно згадувати й сумніватись.

Сьогодні можна просто не поспішати.

«Хочу прогулятись!»

Мене дуже надихала ця осіння прохолода. Надає можливість думкам охолонути й перепочити.

Та все ж не настільки, аби повністю їх заглушити.

«Не подобається така перспектива!»

Опускаю парасолю нижче до голови, аби нічого не чути за шумом дощу. Перестаю роздивлятися навколишню красу. Мій погляд прикутий до стежки. Це нічого. Очам відпочинок не потрібен. Вони це все бачили й занотували. Я сконцентрувалася на тому, що прямо переді мною.

Переді мною камінці. Буцаю їх за звичкою. Переді мною трава мокра. Переді мною хробачки. Вилізли подихати. Переді мною чорне взуття. Чорне взуття?

Перестаю глушити думки й підіймаю парасолю.

— Пхахахахаха.

— Не смішно.

«Ще і як пане!»

Переді мною Вовк. У своєму звичному амплуа. Високий, у чорному плащі, штанях і сірому светрі.

— Вирішив зробити тобі сюрприз, значить. Піти на зустріч. А виявилося хтось забрав мою парасолю.

Тепер мої думки точно більш нічого не займало, крім такого звичного образу мого коханого, що мокнув під рожевою, набагато меншою, ніж йому потрібно, парасолею. Усе що змушувало мене зупинитися сміятися факт того, що він був майже повністю під дощем. Настільки вона йому не підходила за розміром.

— Ти сам її придбав.

— Для тебе!

— Вона мені не подобається.

— Але ж вона така мила.

— Так. Тобі йде.

— Звичайно. Краще би забув.

Мої слова не підходили рішенням. Та все ж вдалося зібратись.

— Я, володарка єдиного зараз прихистку, впускаю тебе під дах моєї фортеці.

Після цього виголошення показово підняла парасолю, наскільки вистачило довжини рук.

Вовк усе ще лишався непорушним.

— Та перестань ображатись. Я заберу рожеву собі. Підходь ближче.

— Я й не ображаюсь. Просто замилувався.

— А?

Вовк відкинув свою ганебну «захисницю» й одним рухом скоротив між нами дистанцію. Він обхопив мене і притиснув до себе настільки міцно й ніжно, як міг тільки він.

Тепер я точно ні про що більше не можу думати. Стояла з пустою головою й нагадувала, що потрібно тримати руки догори. А вони так і опускались у відповідному русі.

— Хочу теж його обійняти.

— Якщо не боїшся промокнути.

«Я казала це в голос?!»

Без різниці.

Карплі дощу вже нічого не зупиняло. Вони роєм обліпили мене. Я знову побачила Ліс.

Було так тепло й затишно.

«Я би залишилася так на завжди.”

Сподіваюсь, що вже це прозвучало тільки в моїх думках. У день, коли я зізнаюсь, наскільки сильно тебе люблю втрачу себе.