Розділ 1

От скоро і настане цей день…22 квітня-моє 16 день народження, і настане цей день завтра!

Я Вікторія Гопс, і живу я у дивному світі. Тут людина не має права обирати серцем, партнерів за нас обирає…за нас обирає якась потойбічна сила, типу “Долі”. Коли людині виповниться 16 років тоді на якійсь частині її тіла з’являється фраза-фраза, яку скаже нам наша споріднена душа в першу нашу зустріч. А потім, через деякий час, ця фраза зникне з нашого тіла і залишиться тільки у пам’яті.

-Вік, хвилюєшся?-до моєї кімнати заглянув невисокий блондинистий хлопець-він є моїм хлопцем. Хоча я і знаю, що вибирати собі другу половинку до шістнадцятого дня народження-це погана ідея, але мої батьки теж почали зустрічатися, до появи фрази.

-Тобі гірку правду, чи красиву і лагідну брехню?-я усміхнулася і обняла його.-Звичайно, що переживаю! Все ж таки на твоїй руці-моя фраза, але якщо у мене не ті слова і усе це буде просто збігом. Або може і взагалі ніякої фрази, не буде…навіть не буде і словечка,-я опустила погляд і пригнічено видихнула.

-Тоді це не матиме значення. А якщо тих слів і не буде, та це не буде мішати нам, адже у житті усе можливо?-я кивнула і обняла його ще міцніше.

Стас підтримував мене ще з того самого моменту, як ми зустрілися. Цей блондинчик мені подобається, я його люблю. Звичайно, я не можу сказати, що кохаю його-адже ці слова занадто багато дають надії, а я ще не впевнена у своїх почуттях.

-Сонце,-він взяв моє обличчя у свої долоні,-не накручуй себе, адже усе буде добре…-секундна пауза…-навіть якщо ми не будемо разом, ми все рівно повинні бути щасливими.

Ми ще посиділи і поспілкувались біля десяти хвилин, і потім він пішов додому.

***

-Доню, годі спати!-з таким криком мама зайшла до моєї кімнати.

-Ма, дай ще пів годинки поніжитись у ліжку,-я потерла очі і повернулася на інший бік.

-Вікусь, ти весь свій дебют проспиш,-я швидко розплющила очі і зіскочила з ліжка.

-Тату, ванну кімнату не займай!

-Давай хто швидше!-я кивнула і усміхнулася зачиняючи за собою двері ванної кімнати.

Поглянувши дзеркало, я побачила на ключиці довгу фразу:”Куди біжиш, навіжена? Тепер вся моя кофта у твоїй каві”.

-Дивно, я ж не люблю каву,-прошептала до дзеркала і почула запитання тата:

-Ну що там?

Я відчинила двері і поглянула на тата

-Давай, кажи,-з нетерпінням сказав він.

-Та так, дурниця.

-Милий,-до тата підійшла мама і поклала свою долонь йому на плече,-ти ж знаєш, що слова не можна розповідати.

-От бачиш, тату, мама вірно каже,-я розправила плечі і поглянула впевнено на батьків.-Головне, щоб я знала ці доленосні слова.

Тато з мамою засміялися і сказали щоб я чимшвидше одяглася і йшла на кухню снідати.

Тільки зайшовши у кімнату, я почула мелодію з мого смартфона. На дисплеї висвітлився номер мої найкращої подруги-Юлі.

-Привіт Вік, вітаю з днем народження, бажаю…-я відклала телефон в сторону, зазвичай вона вітає мене 10 хвилин-мінімум.

За цей час я встигла послухати привітання від батьків, і розрізати торт з ваніллю. Я знову підняла телефон до вуха:

-І щоб не сумувала, і плакала тільки від щастя!-так, вона вітала мене 16 хвилин, треба буде потім послухати, добре що в мене записуються дзвінки.

-Дякую, у тебе найоригінальніше привітання,-посміхнулася я.

-Що там в тебе написано?-вона хіхікала, і я це добре чула.

-Та так, дурниця,-відмахнулася я.

-Ця дурниця-твоя доля, ану швидко кажи!

-Ну там написано:”Куди біжиш, навіжена? Тепер вся моя кофта у твоїй каві”.

-Там написано:”Ну і куди ти спішиш? Подивись, ти свою каву на мене вилила!”.

-Оригінально, не то що в мене:”Ти завжди була красуня, просто вони всі сліпі”,-вона хмикнула.

-Давай потім здзвонимось, а зараз я приймаю подарунок від батьків.

-Добре, папа.

І вона вибила дзвінок.

-Доню, ми хочем тобі подарувати…-і тут мій телефон знову запищав, на дисплеї висвітилося ім’я Стаса і сердечко поряд, хоча я уже зрозуміла що він не моя душа:

-Сонце,-я відчувала, як його голос був напруженим,-привіт. Вітаю із днем народження, і бажаю бути щасливою,-далі я вже і слухати не хотіла, адже розуміла що зараз він скаже слова, після яких ми більше не побачимося.

-Давай до суті,-я його перебила.

-Нам краще залишитися друзями,-сказав він на одному диханні, а дальше я почула холодну тишину.

-Щось трапилося?-почула мамине питання.

-Нічого такого,-махнула я рукою.-Я просто зрозуміла, що іти проти правил всесвіту-нереально,-на моєму обличчі вмить засяяла усмішка, і вона стала ще ширшою, коли я побачила подарунок від батьків.

-Доню, ми даруємо тобі відпочинок у Японії!-швидко промовив тато, боячись що його знову переб’ють, і вручив білети.

-Мам, ти знала?-поглянула я на неї, вона була шокована не менше ніж я.

-Ні, я не була в курсі.

-Чого розсілися, йдіть збирайте речі, виліт завтра у 12:30, а нам ще потрібно до аеропорту дібратись.

Ми швидко спохватились, і вирішили що потрібно піти на шопінг.

***

Ми сиділи у літаку, мені було страшно, якесь тривожне відчуття не покидало мене.

-Вік, не бійся, ми ж не перший раз летимо,-погладив мене тато, а мама взяла за руку.

Що би я робила без них?

Перші секунди були як завжди, в мене трішки паморочилося в голові, але пройшло. Потім різкий поштовх, хвіст літака загорівся, він швидко почав втрачати висоту, ми стрімко падаємо, пару секунд тривали наче вічність, і от я занурююсь у суцільну темряву.

***

Крізь сон я чула різкі звуки, неначе щось пищало. І я попробувала поворушити пальцями.

-Лікарю, швидше сюди-почула жіночий крик.

-Що таке? Щось сталося?

Я розплющила очі, пробувала зрозуміти де я знаходжусь, але це було важко, усе було біле. Наді мною став лікар, знайоме обличчя:

-Віка, ти мене бачиш, чуєш?-я хочу сказати, що так, але не можу. Я починаю панікувати, чому звуки не виходять з мого рота, чому я мовчу.

-Просто кивни,-і я киваю.-Добре, а пам’ятаєш?-я задумуюся, а потім згадую, що це Юлин тато і знову киваю.

-Вікторія, ти потрапила у авіакатастрофу,-від почутого, я здригнулася.-Спокійно, не хвилюйся.

Хочу побачити батьків, чому їх немає поруч?Вони ж завжди зі мною, а зараз їх немає, сльози течуть з моїх очей, пробую їх зупинити але не можу…

-Виживших було небагато,-хилить він голову, не сміє дивитися мені в очі.-Ти пробула в комі 1,5 місяці.

Що! Так довго? Небагато виживших? Невже це значить що мої батьки вже там, з моїми родичами? Як я буду сама? Хочеться кричати, але я не можу, не можу нормально плакати і від цього більше болить.

-Ти втратила голос, але він вернеться, а жити ти будеш з нами, тобі буде допомагати Юля. Думаю, твої батьки би не були проти. А на даний момент-я з дружиною твої офіційні опікуни.

Я киваю.

***

-Ей, Вік,-мене в плече штовхнула моя подруга,-ти чому розкисла?

Уже пройшов рік з тої самої авіакатастрофи. Рік без підтримки батьків. Рік без голосу.

-Невже, ти переживаєш через зовнішнє оцінювання, і через вступ до університету?-я усміхнулася, і написала на блокноті відповідь:

-“Все добре”.

Хоча я і знаю мову жестів, але писати у блокноті для мене стало звичкою.

Весь цей рік мене підтримувала Юля і її батьки. А ще ніхто не сміється з моєї неповноцінності, але ці співчутливі погляди набридають. Я не можу згадати тільки ті самі слова, які появляться наступного разу тільки тоді, коли я дізнаюся хто моя половинка, тобто коли ми двоє скажемо призначені нам слова.

-Точно, все добре?-прискіпливий погляд з її сторони, і легка усмішка з моєї.

“Єдина хто тут переживає-це ти”-сміюся я.

-Ну звичайно, я в історії повний нуль, ну не розумію я її,-я люблю історію, і знаю її прекрасно, так само як вона знає математику.

“Усе буде, прекрасно. Може покажеш своє випускне плаття?”

Я знала чим її зачепити, вона любила показувати саме це плаття, воно було яскраво червоного кольору, від поясу розпускається неначе троянда, корсет був простеньким, мав тільки виріз на грудях і то невеликий.

“Аж не віриться, що ти його сама пошила. У тебе золоті руки!”

Вона прочитала і усміхнулася:

-Ти справді так думаєш?

Я кивнула головою.

-Чому ти не хочеш показати мені своє плаття?

“Потім, усе потім”,-це плаття згадка про батьків, його дизайном займалася моя мама, але не встигла закінчити, зробила тільки модель на папері, і тактовий улюблений колір.

***

Мій випускний. Я стою перед дзеркалом з широкою усмішкою на обличчі і у темно синій сукні, малесенькі рукави, сукня без вирізу, але це додає ще більше краси, корсет підкреслює мою талію, а низ зроблений з атласної тканини, і навіть кишені є-це деталь, яку я додала. Зачіска простенька, оскільки в мене пишне русяве волосся, то частина розпущена, а частина укладена.

Біля мене стоїть Юля, у своєму платті, воно прекрасно підкреслює її фігуру, і груди 3 розміру.

Ми усміхаємось один одному, час виходити.

***

Я не помітила, як уже пройшов час і я опинилася на другому курсі університету, і зараз початок вересня. Поступили ми з Юлею в один університет, я дизайнер а вона вчитель, такі були наші цілі.

-Віка, не біжи!-кричить вона, а я біжу по корпусу до виходу. Бац, і я з кимось зіштовхнулася:

-Куди біжиш, навіжена? Тепер вся моя кофта у твоїй каві,-я відчула свербіж на ключиці, але не звернула на це увагу. Згодом я піднялася з холодної підлоги і поглянула на незнайомця: дійсно кава яку я забрала у своєї подруги, була на його кофті. Я хотіла вибачитись, і почала показувати жести руками, але він не розумів мене.

-Вік, я казала не бігти,-вона поглянула на мене.-Привіт, Тимофій, ти чого на неї розкричався. Але ти теж винувата, і повинна мене послухати,-вона поглянула на мене.

-Привіт,-звернувся він до неї.-Не сильно я і розкричався,-він схрестив руки на грудях і відвернувся.

Я кивнула йому на прощання і попрямувала за подругою.

Юля розказала, що цього хлопця звати Тимофій Бісов, його прізвище якраз підходить його характеру. А ще він на четвертому курсі маркетингу.

***

-Привіт,-я сиділа на лавці у парку, і до мене підійшов Тимофій.-Можна присісти?

Я кивнула.

-Слухай, ти вибач, я був неправий, не потрібно було на тебе кричати.

-Я витягла блокнот, і почала писати:

-“Нічого, це я на тебе налетіла, і розлила каву на твою кофту”,-я усміхнулася.

-Почекай мене тут, добре?-я тільки кивнула.

Через деякий час він прийшов з двома паперовими стаканчиками:

-Що будеш, зелений чай чи каву з молоком?

Я усміхнулася:

-“Зелений чай більше люблю”.

Я взяла стаканчик і помалу пила свій чай.

-У мене є цукор,-він показав мені два пакетика з цукром.

-“Ні, у мене гарний настрій, тому не хочу занадто солодкого напою”.

-То ти і тістечка з кремом не будеш?-поглянув він з хитринкою в очах.

-“А від них я не відмовлюсь”,-і я схопила паперовий пакет з тістечками.

Ми деякий час сиділи і розмовляли, ніби між нами немає того блокноту, я відчула себе повноцінної, вперше за стільки часу.

***

Від того моменту, як я познайомилася і подружилася з Тімом, пройшло біля семи місяців. За ці місяці я і його навчила мові жестів, але він не звик до них. Зрештою, і я за стільки часу не звикла ще до цього.

Ці сім місяців пройшли весело. Зараз я неначе знову почала жити, відчувати це життя, а не мучити себе стількома поганими думками.

-Вік,-звернувся він до мене.

-“Так”,-я усміхнулася і витягнула листок з написом.

-Знаю, що не виховано таке питати, але чому у тебе немає голосу?-я подавилась чаєм і вирішувала з чого почати.

-“Навіть не знаю з чого почати”,-почала я виводити букви ручкою у блокноті.-“Можливо, потрібно розпочинати з початку”.

Він не перебивав мене, а просто кивнув головою.

-“Коли мені виповнилося 16 років, то батьки подарували мені квитки до Японії-це мав бути відпочинок для батьків і для мене. Я тоді була на сьомому небі від щастя, але з сьомого неба моїх мрій було дуже боляче падати. Наступного ранку ми вже чекали у аеропорту, а через деякий час піднімалися на борт літака. Я сильно хвилювалася, а батьки заспокоювали і казали, що усе буде добре. У той день хвіст літака загорівся при зльоті, і я втратила не тільки голос, але і батьків”,-пару сльозинок впали на блокнот і розмазали літери.-“Ось така от історія”,-я витерла сльози на щоках рукою, цим розмазавши туш.

Тимофій поглянув на мене і на його обличчі розпливлася легенька усмішка.

-Сумна історія, але я радий, що ти жива. Ну а голос…він же ж має повернутися, чи не так?

Я усміхнулася і обняла його.

-Ах, ти знову мене забруднила,-він засміявся, а я подивилася на його футболку-вона була в туші і помаді.

-“Я така неакуратна”,-сказала я мовою жестів, і сама усміхнулася.

-Я тобі подобаюся?-запитав він раптово, і якраз на цьому питанні я зависла.

-“Що, вибач?”

-Я запитую, чи подобаюся я тобі.

-“Звичайно, ти мені подобаєшся. Як друг”-з усмішкою написала я.

-Ти не зрозуміла суті питання,-“це ти, не сформулював нормально питання”,-подумки додала я.

-“Хіба ми не друзі?”

-Так,-коротка, аж надто коротка пауза,- ми дійсно прекрасні друзі,-сказав він із усмішкою на обличчі, але в очах промайнув сум.

Ми ще деякий час говорили про всякі дурниці. Кілька разів я помітила, як він хотів щось сказати, але стримувався.