божевільний (боже, я вільний чи ні)

пребезумний в серці скаже,

що бога немає,

в беззаконії мерзіє,

не творить благая.

куроро розриває священні сторінки, відчуваючи це так, ніби розриває собі серце. робить це з невимовною люттю, із жахом, що під шкіру закрадається, коли пальці торкаються вивчених напам’ять рядків, викарбуваних у пам’яті ще з дитинства.

куроро розриває палітурку, відчуваючи, як його нудить, і рве оскаженіло далі. зім’яті сторінки падають на підлогу, наче листя восени, застилають собою все навколо — його особистий листопад, вічний відтепер, невідворотній.

його руки тремтять. коротко підстрижені нігті дряпають пожовклий папір; він кривиться чи то від неприємного звуку, чи то від нестримного болю. його руки тремтять, тремтять пальці, він увесь тремтить, осідаючи на підлогу поряд зі своєю шафою. книжкові полиці шепочуть йому любитимеш господа бога твого всім сердцем твоїм і всією душею твоєю і всією силою твоєю, шепочуть бог є світло і бог є любов, а куроро застигає у німому крику, намагаючись заглушити – що саме?

голоси? біль? віру? відчай?

вернися, господи, вирятуй мою душу, спаси мене задля твоєї ласки.

господь не вертається. ніколи не вертався і не повернеться, бо куроро — остання людина на землі проклятій, остання тварина без пари, останній мученик, покинутий назавжди через свої гріхи. сторінки священного письма — його вени й артерії, і він свідомо ріже, розриває їх, і викривленими-кривавими молніями вкриваються залишки книги.

коли ж ми вмерли з христом, то віруємо, що й житимемо з ним, знаючи, що христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над ним більше не панує.

майже біблійне самогубство.

його хрест затягнувся павутинням, його вимощена дорога до раю згоріла вщент разом із таблицями залізними. його воля — куроро підлив би туди бензину і спалив би все до останнього люмена.

куроро особисто забив би гвіздки у зап’ястя христа, особисто сплів би йому тернового вінця і насолоджувався би його муками, ігноруючи комок у горлі — свою чорну жовч, свою меланхолію.

він не помічає, як гарячі, майже обпалюючі сльози збираються у кутках його очей. це не сльози печалі — це гіркота, це образа, розчарування і відчай. коли хочеться плакати й кричати до хрипу у горлі, до зірваного голосу, до повного виснаження — аби тільки не відчувати нічого.

равним рухом куроро вдаряє по шафі, і ще раз, і ще, поки з нижніх полиць не сипляться книги, а долоні, зжаті в кулаки, не кровоточать від подряпин і скалок.

де ти?

де ти, боже?

я так втомився, допоможи мені, боже.

чому ти мовчиш? чому ти мовчиш, коли потрібен найбільше?

десятки пар очей дивляться на куроро з ікон — засуджують, насміхаються, зневажають, — і він хоче виколоти їх усі. їхні погляди здаються такими справжніми і водночас вселяють відчуття нереальності, і куроро на якусь мить забуває, чи існує він сам взагалі. все довкола нього — величезний збій у матриці, все руйнується, рветься, розпадається без права на відновлення.

бо ніщо тут ніколи не було реальним.

увесь світ, який куроро так возвеличував, боготворив, виявився не більш ніж фальшиво вибудованою утопією — і від неї нудить, від неї хочеться втекти і забути, наче страшний сон.

але тікати нікуди.

куроро з острахом, із жахом дивиться на зім’яті сторінки із молитвами в руках — ось твоя релігія, уміщується в долоні, — і відчуває під собою бездонну прірву, в яку падає без можливості повернутись назад.

і віра завжди була добровільною, але тільки зараз куроро відчув на собі ланцюги її із приставленим до серця кинжалом.

не забирайте у людини бога — це єдине, що у неї є.

він чує кроки. десь на периферії свідомості, вони такі знайомі і такі справжні на фоні святих книжок. вони лунають все ближче — куроро не бачить, але точно і ясно відчуває чужий дотик до свого волосся.

це ти, боже?

це не він. абсолютно протилежно не він — із бурштиновим поглядом і криваво-червоним волоссям. куроро відчуває нестримне відчайдушне бажання — і піддається йому, хапається за простягнуту руку, притягує хісоку до себе із німим проханням не відпускай. хоча б ти.

його особистий іуда присідає поруч, огладжує вологе волосся і обличчя так ніжно, так реально . його особистий іуда тримає його за щоки і змушує підняти погляд.

— що сталося, бос?

куроро здається, що якщо він зараз заговорить, то здійснить найбільший гріх. але йому вже немає перед ким грішити — і ніколи більше не буде. він дрижить, вдихає гучно і тягнеться ближче.

— його немає, — майже шепоче, все ще не до кінця вірячи своїм словам, тому повторює: — його немає, хісоко. бога немає.

він не знає, як це звучить — мабуть, відчайдушно й жалюгідно, бо хісока у відповідь винувато посміхається. обережним рухом він забирає залишки біблії із рук куроро і ніжно стискає його долоні у своїх.

— він казав вірити в нього, казав, хто прийде до мене, ніколи не буде голодним, а хто вірить у мене, ніколи не буде спрагнути, але, — він схлипує, гаряче видихаючи, не вірячи власному голосу, — але він не приходить, коли потрібен мені. чи це я йому не потрібен? і ніколи не був?

в його очах — сірих, він раптом згадує, — застиг страх, він дивиться на хісоку, як на свою останню надію. але побачена надія вже не є надією. хто чекає того, що вже має? 

— не покидай мене, — просить куроро раптово, навіть не помічаючи, як каже це. — я божевільний, мабуть. але хоча б ти, іудо. не покидай. хорони мене, як зіницю ока, сховай мене в тіні крил твоїх.

сповідь зраднику — ось до чого опустився куроро. але йому вже нічого втрачати; він прикриває очі, коли хісока цілує його в лоб, у скроню, у щоку — і відчуває себе остаточно прощеним. теплі губи хісоки залишаються на його скроні, поки він пригортає куроро до себе, обіймаючи — невміло, але старанно й акуратно.

куроро мовчить, поки тремтіння в тілі не стихає. хісока відчуває це разом із ним, і нарешті відповідає:

— його дійсно немає, куроро. для мене ти — єдиний святий.

— ніколи, ніколи більше не порівнюй мене з ним.

— гаразд, — в голосі хісоки чутно слабку посмішку. — тоді ти не порівнюй мене з іудою.

куроро не відповідає, ковтає безмежне дякую — бо недоречно, бо ніколи він не скаже це хісоці. або, принаймні, не зараз.

а бог дивиться, чи є ще

взискающий бога.

нема добретворящого,

нема ні одного.

(с) давидові псалми. псалом 52