Гра у виживання

Ми з мамою і Мікасою спали на ліжку, а хлопці ж, не сперечаюсь, спали на підлозі, благо орендатор розщедрився на матрац з білизною. При цьому обличчя у нього було таке, наче ми вбили його гаряче любиму матінку.

Грошей не вистачало. Емма не скаржилася, але я бачила, що вона дуже переживає. Хазяїн кімнати, сказавши, що нас тепер п’ятеро, вдвічі підняв плату. Я намагалася сперечатися і доводити, що ми орендуємо квадратні метри, а скільки нас там живе, це вже не його справа — на що мені натякнули, що з орендою в місті все ще не дуже, тому на наші місця завжди знайдуться охочі. Потім мама дала ще підпотильник, і довелося заткнутися остаточно.

З роботою теж було таке собі. За трьох додаткових міні-працівників роботодавець підвищив зарплату в півтора рази, нахабно либлячись та чудово розуміючи, що нам просто нема куди діватися. Мені залишалося лише скрипіти зубами. Ну нічого, коли стіну в черговий раз проб’ють, я особисто згодую вас усіх титанам!..

❝Копання рівень 24❞

Ваші ями вже не просто ямки у пісочниці, скоро зможете рити окопи (хоча від титанів це все одно не врятує).

Я з ненавистю подивилася на огород, у якому ми зараз з Арміном викопували ями під картоплю, і витерла піт брудним рукавом. Сонце було в зеніті, сама спека.

Ерен з Мікасою у стайнях обскубували коней, поки мама пасла корів. Я отримувала вищу освіту, щоб ніколи не працювати руками, а он як воно в житті вийшло…

— Стефо, все добре? — спитав Армін, мабуть звернувши увагу, яким вбивчим поглядом я дивилася на картоплю. — Нам ще пів години працювати, а потім перерва. — Хлопчик посміхнувся. Я підвела на нього погляд. Весь перемазаний в грязюці, світле волосся через постійну працю на сонці вигоріло та стало ще світліше, обличчя вкривали веснянки — Армін не втрачав ентузіазм та був лапочкою. Хоча, коли він думав, що його ніхто не бачить, у нього по обличчю пробігав сум, а в очах відображалася безнадія. Я знала, що він дуже сумував по дідусю, як і Мікаса з Ереном — по Карлі та Гриші. Мама намагалася приділяти нам усім увагу, але я бачила, наскільки вона була в розпачі. Мама любила дітей (принаймні мене точно), але я пам’ятаю, як вона губилася, коли Карла просила посидіти з Ереном якийсь час. Я не вередувала, не плакала і в цілому поводила себе спокійно, Еммі пощастило в цьому плані. Ерен був повною моєю протилежністю. Їй було важко його заспокоювати, розважати та відволікати. Як не дивно, все це непогано виходило у мене, ровесниці цього бешкетника, тому на мене його, а потім і Мікасу, зкидували з полегшенням.

Я зрозуміла, що вже більше хвилини просто пялюся на Арміна, і тряхнула головою, зганяючи наслання.

— Так, просто задумалася, — відмахнулася я, повертаючись до роботи.

Пів години промайнули швидко, потім була невелика перерва, протягом якої треба було встигнути зганяти на річку, щоб поринути у свіжу холодну воду, прибігти назад до дому роботодавця, перекусити бутербродами та досадити ту кляту картоплю. Я спеціально купалася прямо в кофті, щоб вона, волога, потім приємно липла до тіла та освіжала. За пару місяців я вся вкрилася веснянками, які неймовірно мене бісили. Де мій крем з SPF50?! Я ж вкриюся на цьому жахливому сонці зморшками вже до тридцяти років! Якщо доживу звісно…

Все це трохи нагадувало мені літо у бабусі з дідусем, правда, робота там на городі приносила скоріше задоволення. Якщо б не ці кляті комарі, то копирсатися в землі було навіть весело. Тоді, в дитинстві, я ще любила комах — оцих жучків-павучків, яких завжди можна було знайти в землі та пороздивлятися під збільшувальним склом, а найгарніших посадити в банку та забрати додому. Якщо дуже пощастить, у високих кущах малини можна було спіймати цілу ящірку — справжній скарб!

— Так, на сьогодні все, — роботодавець чогось сьогодні дуже розщедрився, відпускаючи на пару годин раніше. — У понеділок, так і бути, можете не приходити, даю вихідний. — У мене аж очі на лоба полізли, да і не тільки в мене.

— Правда? — про всяк випадок перепитала Емма, теж дуже скептично ставлячись до такої несподіваної доброти зазвичай вибагливого чоловіка.

— Правда, правда, — статечно кивнув він, — ви вже все посадили, усю продукцію на продаж зібрали, так що можете взяти невеличку перерву. Тільки, — він скривився, — наступного разу хай ти краще будеш вичісувати коней, — сказав він, ткнувши у мене пальцем. — А те того голосистого вони не дуже люблять. Он Лоурен його вкусила сьогодні.

— Гей! — обурено крикнув Ерен, прикриваючи рукавом укус та відразу стаючи червоним як рак. — Нормально я все робив! То просто Лоурен з не вміє себе поводити.

— Ну-ну, — хмикнув чоловік.

Ерен ненавидів, коли йому вказували на помилки (він ще потім Лоурен підсрачника дав, за що ледве не отримав вже копитом, але цього Барні вже не побачив). Я нахабно посміхнулася Ерену, через що у того ледве пара з вух не повалила.

Це все тому, що у мене <Грумінг> був на дев’ятнадцятому рівні і у мене легко виходило розплутували ковтуни у хвості та гриві. А Ерен смикав бідних конячек так, наче мріяв зробити їх лисими.

Звісно, мрія Ерена була не у тому, щоб прибирати за конями, копати городи, виносити сміття, удобрювати перегноєм полуницю, пасти та доїти корів і ще багато, багато чого (не можу його у цьому звинувачувати). Він мріяв стати розвідником, про що неодноразово нам всім нагадував. Мікаса на це тільки закочувала очі, а Армін посміхався. Я зазвичай мовчала, тому що не знала, що сказати.

Чи хотіла я жертвувати своїм життям заради інших, навіть якщо воно ігрове? Та не дуже. Загалом я розглядала для себе або дослідницьку стезю, або Поліцію, щоб мати можливість перевести маму за ще одну стіну, або просто знайти когось багатого та безбідно перетерпіти якийсь час.

► Отримано нове завдання.◄

Вступити разом з Арміном, Ереном та Мікасою в кадетське училище та увійти в топ-10.

Нагорода: +10 000 валюти, +20 вільних очок, +10 до всіх характеристик

Покарання: погіршення стосунків з <Армін>, <Мікаса>, <Ерен>, варіативно

Я заскрипіла зубами. Це просто знущання!

Через пару тижнів до мене, дуже засмучена, звернулася Емма.

— Я чула, — тихо почала вона, — що відкрилася недільна школа при церкві. Щоправда, вона релігійна, і у тебе в школі завжди були найкращі оцінки, але, можливо, Ерену з Арміном та Мікасою треба щось підтягнути, — Емма піджала губи, розуміючи, як її відмовка виглядає зі сторони, — урешті-решт, освічена людина завжди має знати релігійні погляди суспільства, а ще там годують…

Я обійняла Емму, змушуючи її припинити. Я відчувала, як у неї трусяться руки від нервів.

— Мамо, — ніжно почала я, — ти найкраща, ти справжня героїня, що не втекла та взяла під своє крило ще трьох дітей. Тебе ніхто не засуджує за бажання витрачати трохи менше грошей на їжу. Я поговорю з ними, я впевнена, ніхто не відмовиться. Вони всі дуже тебе люблять і все розуміють.

Емма видихнула та обійняла мене у відповідь.

А наступної неділі ми вчотирьох вже йшли до недільної школи. Єдина релігія, яку тут проповідували, це служіння Стінам. До падіння Марії Стінам поклонялися, але не так щоб дуже активно. Проте зараз культ Стін набув всеохоплюючого масштабу. Люди несли до церков гроші, їжу, молилися, купували релігійні атрибути, вважаючи, що це їх захистить. Навіть у розпал голоду священики Культу Стін мали можливість їсти найкращі продукти, які їм приносили на пожертву, ось вони точно не голодували.

У своєму минулому житті я особливо релігією не цікавилася. (Хоча, звісно, на війні атеїстів немає.) У мене була невіруюча сім’я, мене навіть не хрестили (коли я казала це комусь зі своїх знайомих, на мене дивилися так, ніби я реінкарнація Сатани), відповідно і до недільної школи я ніколи не ходила. А от у Алінки був інший досвід: у неї були дуже набожні дідусь з бабусею, і коли її влітку справляли до них в село, то вони її змушували ходити до недільної школи. Там вона вчила Закон Божий, біблійні історії, молитви і якісь пісні. Мабуть, тут буде щось типу того.

— Пам’ятаєте пастора Алріка, — раптом заговорив Ерен. — Він був смішним і постійно казав не бігати коло церкви, бо ми будемо за це покарані після смерті.

— А карала тебе Карла ще при житті, коли він не витримував та скаржився на тебе, — посміхнулася я, згадуючи невисокого галасливого чоловіка, який постійно розмахував своїм дзвоном. Що б він з себе не корчив, він дуже любив дітей. Я бачила, як він з сумом дивився на малечу, яка полюбляла бавитися біля його церкви, бо там було багато голубів, яких можна було весело ганяти. Дружина Алріка померла рік тому, і пастор залишився зовсім один. Я інколи приходила до нього поговорити, а він пригощав мене яблуками. — Ти завжди був дуже гучним.

— Неправда! — голосно вигукнув Ерен, що викликало посмішки у Мікаси та Арміна. Подивившись на наші обличчя, він тут же надувся та злегка почервонів.

— Цікаво, де там Алрік зараз, — можливо, він врятувався і десь тут? Цікаво, як він влаштувався на новому місці? Церква захищає своїх пасторів з інших стін, чи надали йому якесь житло?

— Я бачила, як його з’їв титан, — подала голос Мікаса, перервавши мої думки.

Я знала, як це — втрачати знайомих. Мій друг не захотів виїхати з Маріуполя, коли все починалося, а через два місяці його поховали на дворі його власного будинку. Під час чергового ракетного прильоту він не встиг спуститися у підвал. Його мама розповідала, як вони довго розгрібали каміння, щоб дістати те, що залишилося від Вадима. Потім копали холодну крижану землю і робили саморобний хрест. От і все, що залишилося від двадцятиоднорічного Вадима, який мріяв стати поп-зіркою і гастролювати по світу.

А від Алріка навіть тіла не залишилося, щоб поховати по-людськи.

Школа була не дуже велика. Релігійників, принаймні за стіною Марія, не дуже любили, відповідно і дітей у релігійні школи не особливо відправляли. За Марією були робітники, яким треба було вміти тільки рахувати та писати, — це за Розою та Сіною інтелігенти, так сказати. У нас займалися худобою, землеволодінням та експортом сільськогосподарської продукції за інші стіни. Хто порозумніше — отримував базову освіту та знову-таки перебирався за інші стіни, поближче до культурної столиці. Я взагалі не впевнена, чи була у Шиганщині хоча б одна недільна школа, там і церков-то було всього лише дві.

Дітей було досить багато, скоріше за все, серед них і безпритульні, які не розуміють, куди їм податися. Цікаво, скільки з них у майбутньому стане пасторами та теж буде нести віру у маси, а скільки прийшли поїсти.

Що мене здивувало, приймали не усіх. Урешті-решт велика черга ділилася на декілька черг поменше, що тягнулися кожна до свого столу. Там, за столами, сиділи, мабуть, помічники пасторів, чи хто там внизу по ієрархії, і опитували дітей. Так вийшло, що ми усі встали по різних чергах, і наші шляхи, так би мовити, розійшлися.

— Як звуть? — доволі непривітно запитав у мене чолов’яга, оглядаючи з ніг до голові.

— Стефанія Беккер, до Ваших послуг, — чемно відповіла я.

— Скільки повних років? — запитав чоловік, чірканувши щось у своєму блокноті.

— Одинадцять.

— З якого району?

— З Шиганщини.

На мене подивилися тим самим поглядом що-ти-тут-забула-голодранка, але нічого не сказали. Я постаралася ввічливо посміхнутися, щоб згладити враження.

— Після того, що трапилося, сер, мені захотілося бути трохи ближчою до релігії, — ввічливо почала я, і похмура міжбрівна складка у чоловіка почала розгладжуватися, — тому я вирішила піти до цієї чудової школи. Я знаю, що є ще декілька шкіл, але про цю казали, що вона найкраща. — Під кінець на обличчі чоловіка вже була задоволена посмішка.

❝Лестощі рівень 5❞

Ваших зусиль вистачить, щоб мама повірила, що Вам дійсно дуже цікаво послухати про її молодість.

— Добре, Стефанія, — поважно відповіли мені, — проходь, бери Святе Писання. Заняття скоро почнуться.

Усім тут видавали щось типу нашого Святого Писання, тільки про стіни. Я з цікавістю погортала цю тоненьку книжечку і тяжко зітхнула: походу, годувати на халяву будуть недовго. Мені навіть було цікаво, що за нещасні сто років змогли придумати про стіни.

Тих, хто проходив перший етап відбору, продовжували сортувати. Зовсім тупих, які навіть права від ліва відрізнити не могли, брати не хотіли. Також тут не дуже були зацікавлені у дівчатах, як я помітила, споглядаючи за відбором інших. Скоріше за все, дівчата не могли служити у церкві, а релігійники, маючи такий великий улов дітей вперше за довгий час, хотіли у першу чергу відібрати собі майбутніх колег. Буквально чіплялися за хлопчиків з якоюсь освітою, чемних і покірних, але без батьків. Мені було цікаво, чому не можна було провести відбір в один день, а вже заняття в неділю (все-таки відібрані діти, як і я, вже купу часу чекали, поки розберуться з іншими). Можливо, зазвичай у них набагато менше? От вони і не розраховували на таку кількість? Аж поки якийсь хлопець з вже відібраних (не Ерен, з полегшенням зітхнула я) не почав вередувати, що він вже втомився і хоче їсти. Його швиденько попросили на вихід, відібравши книгу, — і все, поминай як звали. Тобто, нас тут випробовують на терплячість, любов до ближнього свого і іншу бредятину.

Я тяжко зітхнула і сіла там, де стояла. На моє плече постійно намагався прилягти Армін, але він відважно боровся з дрімотою. Ерен вже кудись умотав, Мікаса, ясна річ, за ним, тому тим, хто захоче образити маленького Єґера, я могла тільки поспівчувати.

Урешті-решт, через пару годин, з дітьми нарешті було закінчено. Ми з Арміном, да і не тільки ми, вже встигли задрімати, коли гучний дзвін розбудив нас. Далі ми заходили у велике приміщення школи, де розсідалися по партах і уважно слухали про Стіни. Я з цікавістю окинула поглядом контингент. Загалом, тут зібралися усі плюс-мінус одного віку (як я бачила, зовсім маленьких уводили кудись в інше місце, а зовсім великих не пускали).

— …Стіни, — поважно говорив пастор, одягнений у чорну мантію, — вони чисті, недоторкані, священні. — Стомлені діти взагалі можуть сприймати інформацію? Я ще раз крадькома оглянула аудиторію, але усі уважно дивилися на пастора, навіть не дрімаючи, — Стіни захищають нас від титанів…

Він говорив ще багато. Пастор Бруно вмів привертати увагу, бути дружелюбним та говорити так, щоб діти, відкривши рота, ловили кожне його слово. На першому занятті (чи це скоріше була лекція?) він не торкався якихось тем, які могли визвати недовіру у дітей чи спричинити суперечки, а просто говорив про важливість Стін у житті людей, заохочував дітей сказати декілька слів, про те, як вони вдячні Стінам за можливість нормально жити. Загалом, такий інтерактивчик з промиттям мізків на пару годин, після якого нас нарешті погодували, дали попити чистої колодязної води та відпустили по домах.

— Ну як перший день? — розпитувала нас Емма, коли ми повернулися додому.

— У мене досі його «Стіни священні» в голові відбиваються, — поскаржився Ерен. — Він наче нічого такого не казав, але воно залишається у голові.

— Пастор Бруно вміє говорити, — додала Мікаса, дивлячись кудись у вікно. Армін промовчав, повільно цідаючи чай.

Наступний день був вихідним. Боже, вихідний, коли нікуди не треба йти, нічого не треба робити, можна просто відпочити. Нарешті не копирсатися у землі!.. Я знала, що Емма планувала піти підробити швачкою (у неї, на відміну від мене, виходило просто чудово), я же мріяла просто нарешті виспатися. Я ненавиділа рано прокидатися, щоб окропити набрякле обличчя холодною водою і йти купу кілометрів на ферму, щоб потім там проводити кращі часи свого життя. Минулого життя робота дозволяла прокидатися інколи о десятій, щоб на перший мітинг встигнути на половину дванадцятої…

Але усі мої надії пішли Ерену під хвіст, коли він ні світло ні зоря розбудив усіх нас.

— Вставайте! Пішли рибачити! — радісно кричав він. Я похмуро подивилася на його щасливу пику і зі стоном уткнулася Мікасі в волосся. Мікаса теж була не дуже рада таким раннім підйомом і тепер незадоволено дивилася на майбутню загрозу титанів.

— Це твій брат, ти з ним і йди, — пробурмотіла я, намагаючись накритися ковдрою з головою, щоб врятуватися від гучного галасу Єґера.

— Та не хочу я, — фиркнула Мікаса і малодушно почала відбирати в мене ковдру.

— Гей, — розгубився Ерен, побачивши, що ніхто не розділяє його бажань, — ну пішли, зараз ще рано, рибу ніхто не розлякав, буде весело.

— Ми навіть вудки дістали, — почула я голос Арміна. І ти з ним, Брут…

— Вони нам все одно не дадуть заснути, — тяжко зітхнула Мікаса, побачивши, як у мені борються бажання послати все і завалитися спати і покупатися на річці.

— Ну пішли, — махнула рукою я, плануючи доспати вже на місці.

Останній раз рибачила я, коли мені було років шість. Ми з дідусем брали вудки, бутерброди, гарячий чай у термосах і йшли на річку. Там ми не спіймали жодної риби, зате зустріли друзів дідуся, які запікали картоплю у вогні, і наїлися від пуза.

Армін постійно рибачив з дідусем. Цілком можливо, це була ідея блондинчика, яку на «ура» підхопив Ерен. Судячи з того, що нас чекала корзина з їжею, Емма була попереджена заздалегідь та підготувала усе маленьким розбійникам. Радісні Ерен та Армін несли усе необхідне, поки ми з Мікасою, позіхаючи, плелися десь позаду. Четверта чи п’ята ранку, місто тільки починало просинатися.

— Давайте швидше, — підганяв нас Ерен, розмахуючи вудкою. — Зараз усю рибу розлякають.

Але ні, не розлякали. Ми йшли не туди, де зазвичай збираються усі місцеві рибалки, а продиралися крізь лісові хащі на дальню частину річки. Туди зазвичай ніхто не йде, тому що треба спочатку пройти крізь кущі шипшини, поруч з якими на камінні любили грітися гадюки (правда, зараз ще для них було зарано, а от годин через п’ять, коли каміння нагріється…). Коли ми, подряпані, але незламні, пролізли крізь полосу перешкод, нашим очам явилася затишна галявина з виходом до річки.

— Сподіваюся, тут нема гадюк, — пробурмотіла я собі під ніс, розстеляючи покривало.

— Що ви робите? — на обличчях хлопців можна було побачити відчай, коли ми з Мікасою почали влаштовуватися, щоб хоч трошки подрімати. — Е, ні, так справа не піде, — Ерен вчепився в Мікасу і змусив її сісти поруч з ним, вручивши вудку. Я скептично подивилася на Арміна, якому дісталася я, але хлопчик скорчив таку сумну мордашку, що я сама здалася і пересунула покривало поближче до схилу. Обличчя блондинчика тут же засяяло, він сів на покривало і почав показувати, як насаджувати черв’яків на гачок.

Мікаса з Ереном рибачили доволі часто, це я була така цаца, що не любила собою годувати комарів. Компашка через це часто наді мною підтрунювала, але жодного разу так і не змогла змусити піти з ними.

Ото крім цього разу.

Як виявилося, поки Армін з Ереном копали огород, то добряче наловили черв’яків. Ще і на ринку потім у когось випросили трохи мотиля.

— От дивися, — Армін простягнув мені вудку з черв’яком, — зараз ми кинемо прикорм, а потім закинемо вудки, — він покришив черству хлібину і почав кидати крихти у воду. З іншого боку те ж саме робив Ерен, а потім ще і кинув кульку з мотилем. — А тепер закидуй. — Я слухняно закинула гачок у воду. Бульк! Бульк! Бульк! Поплавки з пір’я закачалися на поверхні. — Кульки для прикорму треба використовувати, тільки якщо дно рівне, — тихо почав розповідати мені Арлерт, — якщо ж є якась течія, то кулька може почати рухатися. Тут течії майже немає, гарне місце. А ще треба враховувати смакові пристрасті риби, яку хочеш спіймати, — хто б мої смакові пристрасті у цьому світі врахував… — Якщо хочеш ловити велику рибу, то треба пасивний прикорм; для риби, що живе в товщі води, — активні суміші, що привертають увагу.

— А яку рибу ми ловимо? — поцікавилася я, дивлячись на нерухомі поплавки.

— Яку спіймаємо, — тяжко відповів блондинчик.

Загалом, з рибою було не дуже. Біженці буквально билися за їжу, бажаючи врятувати своє життя, і екосистема тільки-тільки приходила у норму. Моя бабуся розповідала, що коли був Голодомор, їли усе. Жаб, змій, навіть кору з дерев здирали, варили та їли. Тут до цього дійти не встигли.

Потихеньку сонечко підіймалося вище, почало припікати. Ерен придрімав на плечі у Мікаси, поки та відповідально тримала дві вудки та дивилася на воду. У повітрі почали літати бабки, деякі підлітали зовсім близько та нахабно сідали на вудки. Я почухала гарячу голову, подумки лаячись, що забула взяти якийсь капелюх.

— Тримай, — коли я підняла очі, то побачила лапочку-Арміна, який простягав мені свій капелюх.

— Дякую, — посміхнулася я, надягаючи його на голову.

— Клює, — раптом подала голос Мікаса, а потім підсікла та різко потягнула на себе вудку. Мить, і на землі б’ється здоровенна рибина.

— Ого, лящ, — захоплено помітив разом прокинувшийся Ерен, — кілограма три, не менше.

— Ех, буде у нас смажена рибка, — радісно прижмурила я очі.

За пару годин ми спіймали ще декілька рибин, і одну — уявляєте! — витягла я, правда, не без допомоги Арміна. Це була справжня зубаста щука, яка ледве не відтяпала мені палець. Коли сонце увійшло в зеніт і стало зрозуміло, що клювати більше не буде, хлопці вмовили нас піти купатися прямо в одежі, і я, вперше за довгий час не думаючи про п’явок та змій, які могли там десь бути, з веселими криками стрибала разом з усіма у воду. Потім ми, мокрі та щасливі, розвели вогнище і запікали картоплю у мундирі, а ще Армін десь надибав карти, і ми грали у дурака. Я уявляла, як буду гордо демонструвати Еммі наш улов і обов’язково наголошу, що одну з цих рибин піймала я, справжня годувальниця цієї родини!..

Я сміялася і мріяла про те, щоб цей день ніколи не закінчувався.