Глава 4. Загреб

«Ви до біса цікаві люди, адепти Ордену Хранителів», – Естер присунула собі стілець і обперлася ліктями на стіл. Інгвар із цікавістю глянув на неї й про себе відмітив, що жінка в прекрасній фізичній формі – під камуфляжною курткою чітко вгадувалися добре розвинені м’язи. Високий зріст, коротке світле волосся і практично непомітні груди – за необхідності Естер могла чудово приховувати власну стать. «Аромат її парфуму змішується із запахом темного елю. Мені здається, що вона явно не лише репортаж збирається писати», – він перевів погляд на Хеммінга, який все ще приходив до тями від подібного нахабства з боку міс Конде.

– Який ще Орден? – нарочито байдуже запитав магістр. – Ми просто полюємо на дичину.

– Порушуючи закон? – ледь посміхнулася Естер. – Зараз же не сезон полювання. Та й не ходять на умовного лося чи кабана з єдиним клинком. Навіть якщо ви прихильники ближнього бою, кабан розірве вас обох ще до того, як ви свої ножички дістанете.

– А як ви доведете, що при мені тільки клинок? Що як я залишив дробовик у машині? – Хеммінг продовжував снідати, намагаючись зберігати спокій.

– Окей, а це тоді хто? Судячи зі стилю вашого спілкування, він ваш підопічний. Як прийнято в Хранителів, правда? – не відступала Конде.

– Це мій племінник, – тут Аркелсон навіть не збрехав. – Я його опікун. Якщо не знали, це дозволено цілком цивільним законом.

– Чудовий ви опікун, нічого не скажеш. Серед навчального року тягаєте дитину по всій Східній Європі замість школи. Що, зараз скажете, що так допомагаєте йому вивчити географію? – жінка дивилася на магістра, очікуючи відповіді.

– Не ваша справа. Згоди на інтерв’ю я не давав. Інгваре, нам час, – останню фразу він сказав до племінника.

Хлопець мовчки встав і вийшов за магістром. Вже в машині запитав:

– І куди ми зараз? По ній видно, що вона так просто не відчепиться. Ще одна країна?

– Поки що ні, – Хеммінг завів двигун і миттєво розігнав авто. – Візьмемо рейд у столиці.

– Невже в столиці легше заховатися, ніж у відвертій… – Інгвар помовчав, підбираючи слово, – дупі?

– По-перше, там не єдиний готель на округу, як тут. По-друге, поселимося в місці, яке вона за пів життя не оплатить. На рейд там виділяємо чотири дні і закриваємо цей сезон. Два тижні на базі і знову працюємо, – пояснив чоловік. – Таким чином міс Естер навряд чи зможе вдруге на нас вийти.

– Цікаво, що їй потрібно від нас.

– Яка різниця? Якщо вона щось пише про Орден, повинна вирішувати це питання через Грандмайстра. Тим паче, малий, яка в сраку писанина про Орден від цивільної? Питання ще є?

– Є, – хлопець втомлено відкинувся на спинку сидіння. – Чому ми виділяємо чотири дні на рейд, якщо можемо впоратися за кілька годин? Столиця Хорватії настільки складніша, ніж провінції?

– Ні. Просто, – Хеммінг глянув на племінника, – я подумав, що це буде корисно для тебе. Ти стільки років провів на базі, але ж рано чи пізно ти її покинеш, отримаєш територію… Тобі доведеться взаємодіяти із світом поза межами Ордену.

– Маєш на увазі, в мене буде час, щоб просто погуляти? – ледь здивовано уточнив Інгвар.

– Щось таке. Моя хороша знайома запросила нас післязавтра в оперу, коли дізналася, що я зараз у Хорватії. Хочу, щоб ти склав нам компанію.

– Хм… Я? Пропозиція, звісно, дуже цікава… – він намагався приховати свою збентеженість і запитав перше, що здалося логічним: – А що за спектакль?

– «Фауст», якщо не помиляюся. Відкриття сезону, важлива світська подія, – Хеммінг перевів погляд на дорогу. – То як?

– Я не проти, але… Розумієш, мені трохи незручно. Я ніколи раніше не відвідував подібні заходи. Та й я воїн, хіба ні? Кодекс каже, що вільний час варто спрямовувати на вдосконалення навичок, які згодяться при полюванні. Як мені стане в нагоді опера? Та й надягти мені нема що – на відкриття театрального сезону ж не ходять у тому, в чому я полюю, правда? Я, мабуть, залишуся в готелі. Піду в спортзал, позаймаюся…

– Цікаво, в інших магістрів учні теж такі віддані тому, що написано в кодексі, чи це тільки мені із тобою так пощастило? – Хеммінг сказав це з неприхованою іронією, але Інгвар її не зрозумів:

– Дякую, я ретельно вивчив усі постанови.

– Давай так, – магістр знову глянув на учня. – Завтра після рейду ще раз обговоримо цю пропозицію. Не поспішай відмовлятися, добре все обдумай. Можливо, постановка «Фауста» тобі й не знадобиться, чого ніяк не скажеш про вміння вести світську бесіду й заводити знайомства. Зрештою, рано чи пізно ти ввійдеш до вищих кіл…

– Не думаю, що мені це хоч трохи потрібно, – хлопець схрестив руки на грудях, не зводячи погляду з Аркеллсона. – Те, що моя біологічна мати – графиня, нічого не означає. Я солдат, а не молода аристократка на виданні. З твого дозволу, я посплю. Нам все одно їхати ще годин десять.

***

Рейд зайняв три години, як і передбачав Інгвар. Його провели недалеко від столиці, зупинившись у постоялому дворі буквально на пів дня, після чого поїхали безпосередньо в Загреб.

Вже на місці, доки магістр розбирався із заселенням, Харальдсон розглядав інтер’єр готельного холу. Те, що Хеммінг явно живе не так, як декларує Орден, Інгвар зрозумів, коли той без сумнівів обрав для тимчасового проживання «Хілтон». За його словами, основною причиною вибору було те, що сюди міс Конде за всього бажання не потрапить, а отже й слідкувати за ними повноцінно не зможе. Стиль приміщення нагадав раннє дитинство, але хлопець рішуче відгородився від цих думок.

«Це як тоді, коли я вперше прийшов до магістерського корпусу. Дивно, бо сам маєток я вже майже не можу відтворити в пам’яті – не кажучи вже про ту точність, із якою відтворюю приміщення штабу. Якби я ще раз туди приїхав – впевнений, що на місці б все пригадав, але мені воно нічого не дасть», – він ковзнув поглядом по картинах на стіні біля рецепції. На одному із полотен, де був зображений гірський пейзаж, хлопець зауважив підпис автора. Невеликий контрастний автограф у правому нижньому кутку картини. «С. К…е», –розібрати почерк він не зміг. «Все, малий, нам нагору», – Хеммінг поклав руку йому на плече. Кинувши спроби вгадати прізвище художника, мисливець пішов до ліфта.

***

«Ні, ці апартаменти для мене занадто… Просто занадто», – Інгвар не розумів, навіщо Хеммінгові знімати два президентських номери. Він підійшов до панорамних вікон і глянув вниз. Із найвищого поверху відкривалася панорама вечірнього міста. Хлопець помітив на столі пляшку червоного вина й наповнив ним прозорий кришталевий келих. Розвернув одне з крісел так, щоб бачити вогні міста, зняв похідну куртку й майку.

«Може, все не так і погано?», – залишившись у самих штанах, мисливець сів і відпив вина. В якийсь момент із панорами міста він перевів погляд на власну руку. Тонкі пальці невимушено лежали на ніжці келиха, наче в житті не тримали нічого тяжчого. На мить Інгварові здалося, що бокал вина має в його руці вигляд значно органічніший, ніж рукоять клинка.

«Кодекс вчить нас зважати на вміст, а не на форму. Якщо вірити правилам, краса – річ геть неважлива. Водоночас із цим магістерський корпус бази – далеко не зразок аскези. Тоді чому я повинен відмовляти собі в тому, що вважаю красивим? Чому я так зациклююся на кодексі й постійно кажу про нього магістрові? Ймовірно, боюся, що без сліпого дотримання всіх приписів я виявлюся абсолютно нікчемним? З іншого боку, я мріяв про те, щоб мати можливість покидати штаб, що геть не в’яжеться із образом лицаря-місіонера, якого веде тільки покликання і жодних особистих інтересів. Подібні думки в Ордені – вже ледь форма протесту, тому перед ким мені грати святого? Якщо офіційна версія каже, що ставити свої інтереси над суспільні і бажати визнання – злочин, тоді я буду негідником», – про себе вирішив Інгвар і відклав порожній келих. У двері постукали:

– Малий, я зайду?

– Заходь, – він глянув у бік дверей. – Я пам’ятаю, що ми не закінчили з одним питанням.

– Саме так, – Хеммінг сів навпроти учня. – Ти подумав над моєю пропозицією?

– Я думав. Як я і казав, мої манери залишають бажати кращого, як і подача себе й адаптація до суспільства.

– Це нормально. У штабі готують вояків, а не аристократію. Всьому можна навчитися, – Аркеллсон пам’ятав, як Інгвар відреагував минулого разу. Чоловік подумки був готовий до чергових реплік із цитатами з кодексу, але явно не чекав того, що почув від племінника.

– Тоді навчи мене, – хлопець говорив спокійно й твердо, ніби приміряв модель поведінки. – Мабуть, я був не до кінця чесним із собою, коли називав себе солдатом. Не знаю, хто я, але мені тісно в єдиному амплуа. Давай спробуємо. Я піду в оперу, якщо можна.

– Можна. Навіть необхідно, – Хеммінг відкинувся на спинку крісла. – Отже, давай так: зараз ти виспишся, а зранку я спробую пояснити тобі деякі основні моменти. Відкриття театрального сезону – подія не така складна, як світський раут, тому, думаю, ти легко впораєшся. І, так, тобі потрібен костюм… Є побажання щодо бренду? – це питання прозвучало з легким цинізмом, але Інгвар незворушно відповів:

– Хочу щось від Версаче.

Коли Хеммінг вийшов, Інгвар зателефонував на рецепцію і попросив знайти для нього німецьке видання «Фауста». Мову він розумів досить добре, хоча не приділяв їй стільки часу, як італійській чи латині. Художня література починала йому подобатись, але час від часу в думках спливало засвоєне, як «Отче наш», правило – «Не варто витрачати час на те, що не покращує навички ведення бою». Вкотре відкидаючи це упередження, хлопець почав читати.

***

Після пробудження Інгвар дозволив собі полежати перед тим, як іти на тренування. Снідати вирішив наодинці – не мав настрою спускатися в ресторан, хоча о пів на восьму ранку там було відносно мало гостей. «Я можу вкрай знахабніти й дозволити собі стейк», – він глянув на почату напередодні пляшку вина. – «Так і зроблю, хоча після тренування варто б з’їсти курячого м’яса… Та чорт із ним, алкоголь теж наче не найкорисніша штука у світі, але, як виявилося, після ініціації організм регенерує швидше, ніж він встигає засвоїтися», – хлопець замовив стейк, доки не встиг передумати.

Невдовзі прийшов Хеммінг. Інгвар ще не закінчив зі сніданком. Він неспішно їв і переглядав ранкову газету. Жестом хлопець запропонував магістрові випити. Чоловік налив собі вина і опустився на крісло поруч.

– Мушу сказати, свобода добре на тебе впливає, – у його голосі звучало задоволення. – Рано чи пізно навіть такі ревні адепти кодексу починають розуміти, що «протистояння спокусам» – абсолютна дурня, вигадана для тих, хто не здатний керувати власною волею, тому й обмежує себе через страх зірватися.

– Не знаю, про яких адептів ти говориш, – мисливець відклав газету. – Я ж не хочу сліпо йти за кодексом, який оголосив красу чимось необов’язковим. Візьмемо, до прикладу, літературу, – він вказав на книгу, яка лежала на столі. – Із того, що я отримав задоволення від процесу, роблю висновок, що мені подобається література. Чи можу я витратити цей час на додаткові тренування? Так. Чи хочу я? Навряд.

– Ти ж розумієш, що кодекс вважає подібний гедонізм першим кроком до відступництва? – всміхнувся магістр.

– Розумію. Але тоді весь магістрат– відступники, – потис плечима Інгвар.

– З чого ти взяв?

– Якщо потяг до прекрасного заважає концентруватися на вдосконаленні навичок, чому в магістерському корпусі так гарно?

– Мені подобається хід твоїх думок. Теза із відступництвом через красу здається мені абсурдом. Тим паче, наша робота дуже ризкована, отже, дуже непогано оплачується. То чи варто тримати аскезу задля аскези? От чорт, мене вже можна й під трибунал відправити за такі тези, – розсміявся чоловік і відпив ще вина. – Власне, чому я зайшов… Ти ще не передумав щодо вечора?

– Ні, наче не встиг.

– Чудово, – Хеммінг поклав на стіл пакет із логотипом Версаче. – Тоді це тобі.

– Дякую, – Інгвар глянув на магістра. – Я не думав, що питання про бренд було всерйоз.

– Мені цікаво, з яких пір у штабі вивчають історію моди. Але якщо тобі подобається стилістика бренду – чому б ні? Давай замість розмов ти це приміряєш?

Хлопець не став казати Хеммінгові, що назву бренду запам’ятав із якогось журналу мод на рецепції, які переглядав напередодні в очікуванні магістра. Він вийшов у сусідню кімнату апартаментів і відкрив пакет. Темно-сірий класичний костюм і такі ж туфлі, на манжетах піджака і вздовж краватки – ледь помітна срібна вишивка. Інгвар надягнув те, що пропонував магістр, і розвернувся до дзеркала. «А мені справді личить», – подумки відмітив він. – «Тільки чогось не вистачає», – мисливець перевів погляд на свої руки. – «Навіть знаю чого». Він повернувся до Хеммінга:

– Скажи, як далеко ти мене пошлеш, якщо я попрошу приблизно п’ятнадцять тисяч євро?

– Це менше, ніж твоя платня за рейд, тому твоє право, – спокійно відповів магістр. – Тільки дозволь поцікавитися, навіщо?

– Хочу годинник. Ти десь згадував, що твій коштує приблизно стільки.

– Так, а тобі обов’язково купувати собі «Ролекс»?

– А чому б ні?

– А хіба я сказав, що ні? – Хеммінг глянув на племінника, щоб оцінити образ. – Можемо просто зараз поїхати, купиш собі цяцьку.

***

Менеджер бутіка не дуже добре приховував подив, коли чотирнадцятилітній підліток обирав собі годинник. «Чергова розбалувана дитинка багатого татка. Тільки зазвичай саме татко подібні речі купує», – думав він, спостерігаючи за Інгваром. Той оглянув кілька моделей і зупинився на тій, ціна якої сягала сімнадцяти тисяч євро. Хеммінг тільки уточнив, чи подобається годинник Інгварові, і, почувши згоду, без зайвих питань розрахувався.

«Ще щось?», – коли вони вийшли із бутіка, Аркеллсон звернувся до племінника. Хлопець ще раз оглянув свої долоні і невинно заявив:

– Хочу сюди перстень. Срібло і сапфіри. Вони підійдуть до кольору моїх очей.

***

До оперного театру мисливці доїхали на таксі, робочий позашляховик залишили на парковці готелю. Інгвар із цікавістю розглядав фасад. На мить він зустрівся поглядом із власним відображенням. «Зараз мені неможливо дати чотирнадцять років. Схоже, це моя доля – не мати вигляду, який би збігався із віком у паспорті».

«Леді Кастільйоне, дозвольте відрекомендувати вам Інгвара Харальдсона, мого протеже», – Хеммінг торкнувся його плеча. Хлопець вклонився жінці, із якою розмовляв магістр, і ніжно торкнувся губами її долоні, вкритої тонкою атласною рукавичкою:

– Доброго вечора, міледі. Дуже радий зустрітися із вами. Хеммінг розповідав про вас.

– Взаємно, юний лорде, – з вигляду жінці було не більше сорока років. – Схоже, наш спільний знайомий любить поговорити, бо і я про вас чула, – приязно усміхнулася вона.

– Не хочу здатися неввічливим, але нам час на виставу, – втрутився Хеммінг. Пропустивши леді Кастільйоне всередину, нахилився до Інгвара і ледь чутно сказав: – Ти добре тримаєшся. Це в твоїй крові.