Глава 1.

На шкільному майданчику, як завжди, шумно. Компанія хлопців, які походять на гопоту намагається грати у футбол. Звичайно, грою це не назвати, скоріше – скудна пародія. Всі в пилюці, на кедах сині плями від шовковиці, якої повно-повно росте у дворах, але яка різниця, мяч ганяти можна і не при параді.

— Та куди ж ти пасуєш, йо-бе-не! — кричить низенький хлопець з паленим волоссям. Мати рішила провести над ним експеримент перед тим як самій освітлюватися… Передумала. Знайомтесь – Джисон.
— А я блін казав шо не вмію, а ти мені: “та ладно, шо там, м’яч буцать” — у відповідь сперечається, не перший погляд, ботан, але всі знають, що це далеко не так.
— Ну я ж не думав, шо ти взагалі крендель.
— Та йди ти! — Мінхо замахнувся що б закинути м’яч подалі, але з фіаско підкинув його позад себе. Джисон тільки регоче, — Тц.. — й пішов образливо сидіти на саморобному стільці з шин. Взагалі такі стоять всюди. Що люди тільки не виробляють з тих шин, ось тобі: і лебеді, і мухомори, і собаки… Завжди дивуюсь, як тільки у людей фантазії вистачає.
— Ну і актриса, ти гляди, — кривляється Джисон, — давай! От бедра! — дратівливо хіхікає.
— Боже, завались вже! — як у Мінхо тільки нервів вистачає на цього бовдура.
— Так, гараж, — їх суперечку перебивають, — в мене тралік, а наступний через годину, так шо, бувайте. Мені ще за хлібом зайти треба. — з іншого кінця поля кричить Чан.

Ніхто взагалі не знає, що його сюди занесло, бо живе він фіг зна де. Першим, хто з ним познайомився, був Фелікс. Вони якось дралися за останню банку сидру в міському ларьку. Так і подружились. Потім Лікс познайомив його з Мінхо, той з Джи, і так пішло поїхало. Ця дружня компашка за одне лише літо з трьох додіків виросла до 8 таких.. ну.. все ще додіків, будьмо чесні. Але про інших потім.

— Чан! Чан! — Джисон біжить до нього і кричить в спину.
— Шо таке?
— Ось, — він протягує потьопаний життям м’яч, — занеси Ліксу, все одно по-путі.
— Добре-добре. — закатуючи очі, Чан погодився, —  Бувайте тоді.
— Дякую, бувай. — Хан вже обернувся й хотів піти, як рішив запитати, — До наступної п’ятниці?
— Ага. Сподіваюсь зможу. — вони махають один одному на прощання, Мінхо щось помахав, але його все одно не видно з далеку, й Джисон біжить назад.

— Господи, ну і бігун.
— Ну може, якщо ти б так бігав, і коліна не стріляли. — тонко підмитив Джисон. Він обожнює підстьобувати Мінхо, бо він миленько ображається.
— Йди в пень! Я не такий вже і старий. — Мінхо легенько штовхає його в плече. Легенько, бо якщо сильно – відповідь довго не чекати. Джисон тихенько хіхікає у відповідь. Взагалі, Мінхо старший за нього лише на рік, але вони однокласники. Він пішов до школи майже в шість, а Джисон майже в сім. Така доля народжених восени.

Ще деякий час вони лежали на траві, та обговорювали як змінилися їх однокласники, яких вони не бачили все літо (на щастя), ЗНО яке наступає на хвіст, та всяку іншу діч яка їх чекає в одинадцятому классі.

— Чуєш, — привстає на ліктях, — пішли в АТБ, мені ще всю ніч той доклад по біології писати, треба енергосами закинутись. — Мінхо завжди відкладає все на потім, поки не залишиться одна безсонна ніч, котру він буде себе корити, але все одно встигне все зробити, — Ця карга в перший же день мене завалила.
— Ну подобаєшся ти їй дуже. — Джисон жартівливо намагається чмокнути друга, але той дивиться на нього таким поглядом, що навіть оффнік злякається.
— Ладно, пішли, може є чіпсіки по акції. — ходити за чіпсіками для Джисона вже рітуал.
— Нема, вчора був. — Мінхо томно вздихає.
— Ну, вчора – то вчора, — Джисон тикає друга по лбу вказівним пальцем, — а сьогодні може й є.

***

Погода була чудовою, початок осені, вже не так спекотно, як в літку, і не так холодно, як в листопаді. Обожнюю цей період. Ще й початок навчального року, завжди кажеш собі: “Так, все, пора братися за голову”, неділю робиш домашку, а далі забиваєш великий… Так, про що це я.

Від шкільного майданчика до найближчого АТБ (яких поблизу чотири) всього п’ять хвилин пішки, що сказається на величезній черзі в час великої перерви, але зараз неділя, тому можно не лякатися. Знавши магазин от—і—до, хлопці йдуть по вивченому маршуту за чим прийшли.

— Диви, я ж казав. — Джисон радісно підстрибує за чіпсами “своя лінія” які сьогодні по акції, — Дев’ятнадцять гривень! Шкода твій Hell щось не дешевшає.
— Та пофіг, він і так за копійки — Мінхо махає рукою. Джисон лише цокає закативши очі:
— Як каже бабця: ” копійка до копійки й буде гривня“, поняв?
— Ой, дід, поняв—поняв, пішли вже на касу.

Мінхо був би не Мінхо, якщо б не випив половину по дорозі додому. Вони жили по різний бік від школи: Лі йде на право, Хан – на ліво. Сумно, але таке життя, дякую, що на одному районі. Хлопці дружать з дитсадка, але ніколи не вітаються й не прощаються: на шо, якщо прийдуть до дому і будуть писати один одному кожну годину? Це так дивує, як можна через стільки років дружби все ще знаходити про що поговорити? Але вони знайдуть завжди. Це, напевно, і є справжня дружба.

***

Вже дома Мінхо, як завжди приймає холодний душ. Таке приємне почуття свіжості й чистоти після дня валяння в траві і пилюці. Телефон неприємно пілікає. Мінхо відривається від мильно-рильних справ, потирає мокрі руки об шорти й бере телефон, вже знаючи від кого повідомлення.

Від джейван: дивись, шо є)
*прикріплений медіафайл*

На фото Джисон запихається шматком піци.  — «Напевно мати замовила. От свинота, хизується.» — посміхаючись від миленьких джисонових щік, думає що б відповісти, аби теж повипендрюватись. Недовго міркувавши Мінхо йде на кухню і робить селфі з бабусиними варениками з вишнею які вона сьогодні налепила. Знає, як Хан їх любить.

Від мудрий-хо: а в мене свій смаколик :з
*прикріплений медіафайл*

Від джейван: тц, 1:1

Чому Джисон так підписаний? Можливо спитаєте ви. Мало хто знає, але в початковій школі Джисон завів свій ютьюб канал з псевдонімом j.one і заливав туди свої летсплеї по майнкрафту. але про це знає лише Мінхо і декілька друзів, так що ви нічого не чули. З тих пір як Лі про це дізнався, він стібе його з приводу і без.

***

Джисон, як завжди сидів до ночі, задротячи в чергову гру на тиждень, та поки чекав екран загрузки, заліпав в ленту інстаграму.

— Так, а це що було? — швидко пролистуючі сторіс своїх знайомих, він ненароком помітив щось цікавеньке. Хтось репостнув пост про концерт його улюбленого гурту. — Та де ж воно було… О! Так, що тут.. – пробігаючи очима, бормотав текст вслух, — “…і переходим до головних новин! ми розпочинаємо наш третій тур по Україні! З датами…” — не дочитавши до кінця й затаївши подих, він листає до списку міст, і.. Бінго! Там є його місто! — Та невже, ні, я не вірю, треба негайно розповісти Мінхо. — дригаючи ногами від щастя й емоцій, він забуває про час та швидесенько дзвонить Мінхо, не дивлячись на 03:20 AM на годиннику.

Десь, на іншому боці мікрорайону, вібрує телефон Мінхо, що завжди на беззвучному.

— Ти шо з дубу рухнувся? Ти час бляха бачив? — Мінхо кричить в слухавку пошепки, і не таке вміє, — Твоє щастя, шо я біологію пишу.
— Та ти бачив, щастя ти, шо just2 запостили?
— Та ні, а що там? — Джисон зміг його зачепити, і той від’їжджає на кріслі від тієї біології, уважно слухаючи.
— Буде концерт у нашому місті! Ти прикінь, ще й на твій день народження! — ну ду—у—уже емоційно розповідає Хан.
— Реально? Божечки, та ми повинні піти! — Мінхо аж підстрибнув з місця.
— Та я знаю, ми навіть встигнемо накопити, 800 за білет, блін, це джекпот! О, завантажилося, все, давай, в мене катка.. — і гудки. Хан скинув слухавку. Та Мінхо й не дуже здивований, так завжди.
— От же ж курво..

Лі більше не може зосередитись на клятому докладі, й лягає на м’якеньке ліжко, яке йому нагріли коти. Завтра якось буде імпровізувати, в решті решт – не смертельно. Всі думки зараз забиті концертом, до якого всього півтори місяці. Мінхо врубає свій улюблений плейліст для мрій перед сном, та починає свій свій сценарій швидко засинаючи.

Десь уві сні Мінхо..

Гучна музика. Неон. Товпа народу з ярким макіяжем та стилем, жоден не схожий на іншого. На сцені виступає якись невідомий Мінхо гурт, грають якесь інді. В стоїть посеред цих людей і намагається очами знайти хоч якесь знайоме лице. І знаходить. Джисон танцює одному йому відомі танці під сценою підсвічений прожекторами. Його волосся мокре, по шиї стікає піт, прямо під майку з величезним вирізом. Мінхо ненароком задивляється на нього: — «Порізав батькову, сто пудов» — думає про себе, але не наважається підійти, лише дивиться. Аж поки..

— Ау.. Дивись під ноги, йолопе! — якась незнайома дівчина з дредами врізається в нього, і вони завалюються під ноги товпи.
— В-вибачте, я вас не помітив… — Мінхо навіть не дивиться на неї, швидко встає і намагається знайти Джисона, озераючись навколо, але його вже там немає. — «Куди ж він дівся..»
— Аго-оу, з тобою все добре? — незнайомка встає перед ним та машить рукою, — скількі пальців показую? — на її руці Мінхо помічає червоний браслет з вишивкою, здається фенечка, але не може розібрати напис.
— Господи, та відчепись від мене, три. — і штовхає її руку від себе.

Клац. Світло погасло. Знову клац. І всі прожектори наведені на нього. Вся товпа людей звіриним поглядом дивиться лише на нього. Дівчина кудись зникла. Клац-клац. Світло блимнуло, і пропали всі. Клянусь, якщо це сон – він прокинеться з мокрими штанами.

— І що це було? Ге-ей, є тут хто? — Мінхо проходить до сцени та залазить на неї. Оглядає весь зал, і помічає фігуру, яка сидить за баром. Підходячи ближче, він розглядає в цій фігурі Джисона.

— Що ти тут робиш? — Хлопець обережно сідає поруч, і не може надивитися. Джисон виглядає ну надто гаряче. Ці підкреслені очі.. — «Бляха, про що це я думаю взагалі»
— От і мені цікаво. — він посміхається, як чеширський кіт, — Що я взагалі роблю тут, в твоїй голові?
Наче прочитавши думки, хоча чому наче, так і є, він запитує Мінхо. Чи він це запитує? Це ж сон Мінхо. — «Навіщо тоді я сам у себе це питаю.. Нісенітниця якась.»
— Так і думав, сам не знаєш відповідь. — Джисон по-дорослому тримає склянку з якимось алкоголем, та допиває до дна. Встає з стільця, поправляє мокре від бурних танців волосся, наближається до лиця Мінхо, і… — «Цілує мене? Що відбувається?» — Лі навіть не може поворушиться, його губи такі м’ягкі і солодкі, на смак як грушевий ель. Не дуже і хочеться щось робити…

— Мінхо..Мінхо.. — хтось намагається докричатися до нього. — Мінхо, бляха, вставай!

Мінхо як холодною водою облили, — « Боже, це що було? Дякую шо я не розмовляю уві сні..» — він залякано дивиться на мати, що стоїть у дверях, — Котра година?
— Пів на восьму! Ти запізнишся, перша неділя а ти вже все просреш! — пані Ли кидається сорочкою в сина, який наче ще приходить у себе.

— Нічого не просру, мам! І, двері закрий. — дивлячись на те як мати уходить на кухню щось бормочавши під носа, Мінхо розуміє, що намалювалася деяка проблемка. Він запізниться на сніданок ще на 5 хвилин..

По дорозі до школи, Мінхо навіть забув про навушники, тільки що і думав про цей дивний сон, — «Так, ну, це гормони, з ким же не буває, правда?» — сам не знаючи в кого це запитував. Не помітивши як прийшов до місця зустрічі їх компанії, він продовжував пялитись на траву, як у трансі.

— Аго-оу, ти шо хворий? — Лі навіть не почув хто це запитав, але не приємний флешбек з’явився у голові.
— Та шо тобі від мене потрібно?! — зрозумівши, що це просто Фелікс, він доволі швидко прийшов в себе, — Йой, вибач, я щось..
— Не з тієї ноги встав? — Лікс вирішив закінчити речення, помітивши який розгублений його друг.
— Так, вибач. — «Ну от, з гзлузду їду вже..».
—  Та нічого. Пішли, Джисон запізниться сьогодні – всю ніч за компом просидів. — Фелікс озвучив всім відому причину.

Не витрачавши часу, хлопці направилися до свого кабінету. Добре, що першу неділю вони сидять в своєму кабінеті, і Мінхо не доведеться ні з ким пересікатись, як він це не полюбляє.
На щастя, Джисон сьогодні взагалі не прийшов, — «Напевно всі на роботі, хитрожопий», — Мінхо вже знає всі причини назубок. Взагалі, він би ніколи не радів тому, що його друга немає в школі, з ким ходити в їдальну та реготіти на уроках? Але сьогодні він бі не зміг дивитися тому в очі.

Сидіти за партою з Ліксом дуже зручно: і є в кого списати, і ніхто не відволікає, якщо пощастить – поділиться обідом. Так навчальний день проходить непомітно, як і вечір вдома. Тільки, одна думка про те, що два дні поспіль Джисон прогуляти не зможе дуже напружує, але з цим матиме справу майбутній Мінхо, тому зараз він просто відволікається улюбленим ділом: переглядом серіалів.