Глава 1: Щира, нудна війна

Частина 1: Поглинаючи Хаос

Глава 1: Щира, нудна війна

Поза всесвітніми пригодами
Поза розумовими дірками
Де немає квіточок
Де немає мати
Хоч якось ми йшли до миті
Хоч якось ми вбивали себе
Чи треба пацифізм світу
Чи треба…війні цвісти?
Коли твої чуття не мають того стану
Коли енергія в тобі неначе кров в серці
Можливо, то стан того «щастя»
Можливо, жага смерті.

Мала війна, що була як точкою вершин гімалайських гір: мала, але їх багато, висока, та непотрібна… А може й потрібна, бо саме від неї з’явився початок дивних пригод, що врятувало нудоту у одного пацифіста, що вбиває тільки трупи, аби здобути їх обладунки та просто шукати цікавість світу, де бог йому дав рух та сітку часу. Він не міг розмовляти, бачити, але його знання «гієнних інстинктів» дали змогу чути життя поза його плівкою. Також він не є абсолютно блукаючим – розум начебто є, та навіть знає команди!

-Кре, ке, руге – думає він, коли нічого не чув, та вийшов з дивної дірки поміж руїнами дивної статуї, що немов  символізувала єдине та неможливе для нас – вічність. Чотири кольця, що сами себе пертинали зіґ-заґом вгору було видно з любої точки цих руїн, якби саме з них не вилізав наш пацифіст-ґієнна…

-Вре, понед – час йти, шуму нема. Він пішов, у мертвий фронт, де титани, що виграли бій просто боялися там триматись, неначе знали, як багато вони вбивали себе. А той йшов, своїми двома ногами із троьма підніжками під його подошвою. Без пальців та колін – тільки колообертом рухався, але швидко, розігрівся для швидкого прийняття та втечі у нудоту. Коли знайшов перший труп, то одразу його рука, що мала при собі тільки кільце як пірсінг, але як магніт почав проводити над цим одинаким титаном у пошуках життєвих ознак та чогось цікавого. Порожнеча.

Порожнеча. Як й ця порожнеча він не мав емоцій та просто шукав, намагаючись мати щось надзвичайне серед безкольорового поля: уся енергія неначе згасла після прибуття дивного вандалу. Кшталт опустилась поза свідомості абсолютиму. Що таке абсолютиум?!

-Понед, ке, геґро – щось існує цікаве! Він відчув вібрування енергії що шукав, залишилось взяти.

*звук почав змінювати свій напрямок*. Наш таємний шукач відреагував, маючи при собі дві руки та щось дивне поза спиною(якщо це дійсно в нього спина), ледве ворохнувши правою рукою, та активувавши щось загадкове у руці-кругляці: щось схоже на сегментовану пірамиду виділяється з центру кола та сегменти, віддаляючись один від одного починають оборону в сторону звуків; вперше його пацифізм почав йти у щось інше. Він не знав, як саме атакує ворог, але *звуки повільних накладений самі на себе відкритій шампанського уперше*… захисна «пірамідка» наче повернула минулу тишу: в його тілі було щось порожнє. Тиша.

Тиша. Він нічого не відчув окрім тиші, що лунала всередині, можливо він помер, якби не властивість титанів: вони не люди.

Безвідчуттєво, він прийняв цей удар, не знаючи чи було до цього в нього ця дірка. Його наступна дія – бігти, бігти назад, звалити звідти бо він розумів що суперник існує. Ноги посеред трупів різко збільшують обороти та ноги стали більше за саме тіло, але його спина із діркою стала набагато тонше. Він не знає, чи зможе він знайти стару тишу, чи ризиково йти проти шуму, що вб’є його. Він тікає, немов невдалий запуск ракети до точки Лагранжа: він нічого не знав, окрім руху звуків позаду та його швидких обертів під розумом. Пацифізм знову, повертаючись крізь його ноги, знову показують шлях крізь око хаосу.

Безкольорові простори… складно уявити колір тут. Мертвий чи живий – колір був відсутнім. Навіть складно уявляти чорно-білий колір серед хаосу поміж нашим розумом та буттям, що… а ні, все файно, він далі біжить поки автор каже предсмертний філософський трактат.

Безіменний, наш пригодник почав чути старе, повернувши стандартну форму ніг та пішов звичним для нього шляхом до пошуку війни…

-О, бачу когось ледь вбитого, як гадаєш: беремо для експириментів? Сподіваюсь ти пам’ятаєш як казати своїми гостряками…

Безліченні звуки шприців об асфальт стихли після слів колосального, шестиногово циліндру з трьома поршнями. Той зрозумів його стихлий шорох та додав: «Давай постоїмо. В нього є якийсь орган відчуття, може дотик – бачиш його ядро? Він ледь не втратив його. Це шанс».

***: Ім’я мертвого шуму та живої тиші

Десь у скельній долині із кольоровими вершинами, що переливаються жовто-червоними барвами, вони зустрілись…

-Агов! – гучно сказав невідомо чим шістиногий. – Скажи ім’я!

-…

-Спробуй його якось жестами надіслати, чи в тебе нема запасу слів?

-… –  Знову тиша від ледь вбитого втікача від живого.

-Тревина. {Спробуй}.

Компаньйон невідомого нам циліндра різко вирушив, немов коник-стрибунець за один стрибок миттєво зупинився поза спиною жертви. Той одразу… нічого. Стрибун теж не рухається, намагаючись зрозуміти в чому таємниця цієї тиші. Його тіло було німим, але якимось чином рухав щось схожим на крило: чекав команди.

-… Так, в нього точно нема слуху – я знов вгадав! Але дивний він у поведінці. Навіть коли його суперник це вірус, жертва мовчить… {відійди}.

Німе тіло прудко відступило до нього, але той в одну мить біжить величезними ногами до дивного екземпляру та влучає в нього з циліндру дивну матерію: спочатку роз’їдає його тіло, а надалі воно почало наче паразит ворушити його всередині, коливаючи його. Зупинилось. Ядро, що було ледь відірване в районі «нової дірки», починає повертатися до свого місця всередині, тиша починає зникати… немов старий, білий шум телевізора з нього лунає. Усі мовчать, очікуючи щось.

-Дньо – думає носій паразита. Він почав думати. Вперше. Відчуваючи напроти щось гучне наче мотор мотоцикла він всеодно мовчки вслуховувався у той шум: розумів, що можливо то був один й той самий що зробив у ньому повітряну діру. Крок лівою вперед.

-О, подіяло. Ризиковано, але його форма цікава, скучив за такими. Просто почекаємо тут, я ще не увесь план розробив на наступні 4 оберти-4-1…

Тиша зруйнувалась. Майже павук без ніякої причини пригнув максимально вгору, в той час як носій паразита побіжав за ним та деформував своє тіло. Як літера «П» якась, а не звична гуманоїдна форма… він потужно стрибнув із звуком [ґннтррен!]

-Мене звати Зенатрен, а ти, як я чую – Ґентрен! Іноді цікаво бачити, наскільки складно можна змінювати тіла на такі легкі форми… тримай! – Зенатрен одразу з-під його циліндру влучив у Ґентрена чимось рідким, але немов тісто без муки та масла лягло на його тіло. Той впав та був неперевершено захоплений у кокон: атака навіть не встигла сформуватися аби відбити таке. – Візьму із собою, до чигедрикової пригоди!

Після приземлення самообороника, той, взявши кокон поза циліндром, розставивши поряд горизонтально 3 поршових двигунів, закинув на них.

-Тревина. {0-2-Кренем}.

Вони пішли. Взявши із собою цікаву для них жертву. Немов мисливець із собакою підстрілили гуску, але не для їжі. Шлях по якихось скелях, що є єдиними джерелами світла. Наче йти вночі по вуличним світлякам… А самі скелі: поверхня з мількими кристалами сіро-чорної палітри, що під яскравими вершинами чудово розрізняються у віддтінках – немов аметісти.

Пригоди ще не почались… тільки жива тиша, та мертвий шум… почали йти до хаосу, немов таракани в снігу у пошуках… ні, не пошуку, ми не знаємо чого хочуть таракани, так само як й не знаємо позалюдського в людському: ми просто будемо йти, сидіти, лежати, вмирати… весело!