глава п’ята

Для майбутньої вечері Лілі вирішила вибрати легку приталену сукню до коліна, головною особливістю якої були пишні рукави. V-подібний виріз, пишна спідниця та квітковий принт блакитних кольорів – нічого зайвого, але дуже ефектно. Невелика солом’яна сумка з короткими ремінцями доповнювала образ. Весь процес зборів як ніколи заспокоював. Особливо підбір прикрас. Може, золоті сережки-кільця? Ні, це занадто. Кулон із місячним каменем? Не те. Тонкий срібний браслет? Мабуть, підійде. Вона пам’ятала, звідки браслет з’явився в скриньці з коштовностями. Пам’ятала, як сильно засмутилася, коли втратила. І як тішилась, коли Бакі його знайшов.

Думки все одно поверталися до недавньої розмови. Лілі завжди намагався поблажливо ставитись до деяких аспектів характеру Бакі. Знала, хто він, коли в розмові із самою собою вирішила зблизитися. Зайва обережність була у їхніх стосунках третім партнером. Так, для агента це непогана якість. Вона ясно бачила мотивацію виникнення цього почуття. Він боїться втратити, хоче вберегти, цінує, любить тощо. Але часом ставало тяжко. Навіть прикро від того, що Бакі не бачив у ній фігури настільки сильної, щоб подбати про себе.

Сьогодні все дійшло до точки кипіння. Так, можливо, вона має рацію не на сто відсотків. Може, вона злилася не так на Барнса, як на себе? За вибір шляху, розуміння – так доведеться провести все своє життя. Обертаючись, йдучи вулицею за кавою. Завжди тримати руку на пульсі, пістолет у кобурі, готуючись до гіршого. Така перспектива зовсім не тішила. А Бакі просто прийняв це, змирився і грає за правилами, які йому надали. Тому що існувати можна тільки так, не інакше, підлаштовуючись під течію. Скільки випадків було пережито, коли здогади та підозри виявлялися невірними. Їй хотілося повернути Джеймсові віру в людей. Але десь у глибині душі вона чітко знала, що нічого вже не вийде. Він надто розбитий.

– Чудово виглядаєш, – голос відволік від роздумів.

– Спасибі, – тихо відповіла Адамс.

– Таксі вже під’їхало, – Бакі засунув руки в кишені. Було так само ніяково як на першому побаченні в юнацтві. Вся легкість кудись випарувалася, а повітря навколо було важким і, здавалося, похмурим.

Дівчина кивнула і, вставши, попрямувала до виходу.

– Напевно, – почав Бакі, – мабуть, варто заново перев’язати рану.

– Я вже впоралася з цим, – Лілі заправила пасмо за вухо, – не хвилюйся.

Поїздка проходила у тиші, іноді її намагався порушити водій, але розмова не клеїлася, і він закинув цю ідею. Тим часом, за вікном з’являлася дуже приємна картина. Нічна вулиця освітлювалася ліхтарями, розташованими вздовж дороги, та фарами інших машин. Тільки деякі віконця яскраво горіли в житлових будинках, а гарні старовинні будинки підсвічувалися жовтуватими вогниками, забарвлюючи архітектурні твори мистецтва у золотистий колір. Дійсно, атмосфера панувала дуже приємна, і Лілі була рада, що обрала саме це місце для відпочинку. Тут зовсім інший клімат, інше повітря, інша культура. Тут почуваєшся у своїй тарілці, вільною необтяженою нічим людиною.

До апартаментів сім’ї ді Мауро вела брукована доріжка, що з боків супроводжувалась рівно постриженим зеленим чагарником. Будівлю складно було назвати будинком, надто посереднє слово, щоб описати побачене. Швидше, вілла чи маєток. Перед головною будовою красувався круглий фонтанчик, оточений рослинами. Від центрального триповерхового корпусу у дві сторони розходилися західне та східне крила. Оздоблення було виконане в пісочних тонах, дах та рамки вікон – пофарбовані у коричневий колір. Пара балкончиків красувалися на другому поверсі, а перший прикрашали величні арки.

– Можливо, ти мав рацію, – кинула Лілі, виходячи з машини.

Вона помітила силует ще здалеку. Марія радісно сплеснула руками, побачивши гостей.

– Mamma Mia! Я так чекала на вас! – вона обняла дівчину і чоловіка по черзі, – затримавши руки на плечах Адамс, жінка оглянула її трохи уважніше, – яка ви гарна, Лілі!

– Спасибі, – зніяковіло відповіла дівчина, – ця блуза підкреслює ваші виразні очі, вам дуже йде, – вона продовжила бути люб’язною. Це було незвично, але не відповісти на гостинність було б неввічливо.

– Це вам, – Джеймс простяг букет квітів Марії. Будучи вихованим задовго до нашого часу, він вирішив, що приходити з порожніми руками – грубо. Тому Тімотео та Вітторе теж отримають свої презенти.

– Ой, не варто, – розчулилася сеньйора ді Мауро, – дякую. Проходьте до хати, стає холодно.

Дивлячись на будинок подружжя ді Мауро ставало не менш холодно. Лілі відчула себе некомфортно. Така масштабна будівля для сім’ї, що складається з трьох людей. Але ж вона не знає, чим займаються Марія і Вітторе, ким вони працюють, куди йдуть їх коріння. До речі, Марія, здавалося, теж не гармоніювала з цим місцем. При погляді на сонячну, усміхнену, чисту жінку уявлявся невеликий світлий будиночок десь на березі моря. Вона б поливала квіти на терасі вранці, писала б картини. У безсонні ночі, попиваючи м’ятний чай, дивилася б на зірки, а маленький син намагався б розрізнити Малу та Велику Ведмедицю. Але в оточенні масивних колон жінка виглядала заточеною, закритою під замком.

– Сідайте, прошу, – сказала Марія, проводячи гостей у простору їдальню, – я така рада, що ви прийшли. – З першої хвилини зустрічі вона була дуже натхненною, – у нас не часто бувають гості.

– Дякую за запрошення, – відповів Бакі, – ви дуже добрі до нас.

– Годі вам, – вона махнула рукою, – ви врятували il mio bambino, за це я буду вдячна вам все життя, – сказала жінка.

– А де Тімотео? – поцікавилася Лілі, – ми принесли йому невеликий подарунок. І сеньйору Вітторе також, – вона продемонструвала великий подарунковий пакет.

– На жаль, Тимотео і Вітторе зараз не вдома, – сеньйора підібгала губи, – але я обов’язково все їм передам, коли вони повернуться! Не турбуйтесь.

– Все гаразд? – поклавши руку на спинку стільця Лілі, Бакі відпив прохолодної води зі склянки.

– Так, – закивала головою жінка, – так, так. Чоловікові довелося відлучитися у справах, і він вирішив взяти сина із собою. Вони проводять не надто багато часу разом. – Марія помітно посумнішала, – Вітторн дуже зайнятий на роботі.

– Ви гарні батьки, Маріє, – Адамс підбадьорливо усміхнулася, – так дбаєте про сім’ю. Це дуже цінно.

Марія просяяла у відповідь:

– А у вас є діти? – натхненно почала жінка, але осіклася, – вибачте, це дуже особисте питання.

– Ні, ні, не турбуйтесь. У нас поки що немає дітей. Я не думаю, що ми готові до такого відповідального кроку.

– Це правильно, – підтвердила Марія, – Тімотео з’явився в нас досить пізно. Ми довго чекали на його народження.

– Він чудовий, – зазначив Бакі, – шкода, що сьогодні не вдалося побачитись.

– Значить, буде привід зустрітися ще раз, – ді Мауро відпила зі свого келиха, – Вітторе керує рестораном Bianco&Nero, кухня там просто дивовижна.

– А ми якраз хотіли сходити туди по приїзді, – згадала Лілі, – але, на жаль, усі столики тоді були зайняті.

– Так, він справді популярний тут, – кивнула Марія, вибираючи з салату помідори у себе в тарілці, – як надумаєте наступного разу, обов’язково дайте знати.

Вечір проходив легко та весело. Теми розмов перетікали одна в одну, тому ніхто не звертав уваги на час, хоча годинникова стрілка давно перевалила за північ. Лілі взагалі забула про ту холодну стіну між нею і Бакі, збудовану буквально пару годин тому. Дівчина насолоджувалася суспільством, у якому перебувала. Псувати момент кислою фізіономією абсолютно не хотілося, адже Марія була така рада їхній компанії. Під час розмови сеньйора зізналася, що вони з Вітторо одружилися, бо їхні батьки були діловими партнерами, і це був радше підприємницький союз, ніж шлюбний зв’язок. Обидві сім’ї дотримувались старої концепції, підшукуючи дітям гідного супутника життя заздалегідь. Але молодята відчували симпатію один до одного, тому великої проблеми це не склало. Лілі розповіла, що працює медсестрою вже котрий рік, щоб виправдати свої відпрацьовані рухи тоді на пляжі. Нібито у них у сім’ї тягар медичної освіти передається з покоління в покоління, а ще вона завжди мріяла приносити користь та допомагати людям. Згідно легенди, Джеймс – військовий. Колишній учасник бойових дій, звідси і модернізований протез, здобутий за заслуги перед країною, патріотизм та відвагу. В Америці вони мають білого лабрадора Гая, який залишився у сестри Лілі на час відпустки. Історія вийшла чудовою, справжня зразкова сім’я.

Марія підготувала національне меню для вечері, тому пригощала гостей споконвічно італійськими стравами: мінестроне, традиційний овочевий суп, карпаччо, тонко нарізані шматочки, приправлені соусом, тортелліні, лазіння, капрезе, а також артишоки на грилі. Все було божественно смачно, і під кінець вечора у шлунку, здавалося, не залишилося місця навіть для потоку повітря.

Чи то від смачного вина, чи то від насиченого дня, Лілі почала відчувати сонливість, а згодом у неї взагалі запаморочилася голова.

– Ти як? – стривожено спитав Бакі, коли Марія вийшла відповісти на телефонний дзвінок.

– Голова паморочиться, – дівчина заплющила очі, щоб перевести дух.

– Нам варто поїхати додому, – сказав Барнс.

– Так, напевно, – Лілі поклала голову йому на плече, – Марія така рада компанії, не хочеться залишати її одну.

Баки взяв її руку в свою:

– У тебе високий пульс.

– Ну, як ви тут? – сеньйора зайшла до їдальні. – Вибачте, батько дзвонив, я не могла не взяти, – вона винувато розвела руками.

– Маріє, все було просто чудово, але нам варто повернутися додому, ми й так затрималися, – сказав чоловік, – не хочеться приносити незручності.

– Господи, я зовсім забула, – жінка миттю схопилася з-за столу, – у Лілі така рана! Зачекайте хвилинку, я принесу флакон з маззю.

Вона швидко повернулася і вручила Бакі ту саму чудодійну мазь і дві капсули.

– Їх треба розвести у склянці води. Не знаю, як у вас з аптечкою, але ці протизапальні пігулки творять чудеса.

– Дякую, Маріє. Ви наша рятівниця, – сказала Лілі. Здавалося, вона ледь стоїть на ногах.

– Обов’язково зателефонуйте, як дістанетеся додому, – пригрозила пальцем жінка, – таксі вже чекає.

Вона знову обійняла гостей, наче вони були її рідними дітьми. Помахавши їм на прощання, сеньйора отримала жест у відповідь з машини, і повернулася в свій порожній холодний маєток.

***

У вічно забитому ресторані сьогодні було тихо та порожньо. Офіціанти не маневрували між столиками з дорогими стравами в руках, не було чутно приглушених розмов, дзвону келихів або тихого сміху. Взагалі, атмосфера всередині завжди була загадковою. Відсутність вікон компенсувалося слабким приглушеним освітленням ламп. Вони були схожі на маленькі куполи, швидше навіть китайські небесні ліхтарики, звисаючи зі стелі на тонких джгутах. Кожен круглий столик біля стіни був обрамлений напівкруглим диваном з високою спинкою, приховуючи відвідувачів від чужих очей. Наразі найбільший стіл був зайнятий одним чоловіком. Від його силуету виходили потоки диму, на столі стояла лише склянка віскі з кількома квадратиками льоду.

– Я залишив її одну, дідусю, – сказав він, адресуючи репліку в нікуди, – навіть Тимотео тут. Вона не зможе нічого зробити, надто його цінує. Будинок кишить жучками, крім того Вінченцо і Берті там, як охорона.

– Це дівчисько не таке просте, як здається, – відповів голос із темряви. Він дуже закашлявся.

Чоловік підвівся зі свого місця і зайшов углиб кімнати, куди не добиралося світло ламп.

– Я принесу твої ліки, – сказав він, викочуючи з темряви людину на кріслі.

– Кинь цю витівку, – відповів старий, – вони мені потрібні, як зайцю черевики, – взявши склянку, він залпом випив вміст, – краще скажи, Вітторе, як просувається твоя справа.

– Дурень Мікеле, – чоловік похитав головою, – зчинив галас. Варто усунути його. Він не думає про наслідки. – Сеньйор підвівся з-за столу, проходячи до бару. Знадобилася друга склянка та розпочата пляшка дорогого алкоголю. – Його дитяча витівка могла поставити під загрозу весь мій план.

– У молодику горить вогонь, – відповів співрозмовник, – він хоче бути визнаним. Хоче бути поміченим. Але не знає, як ще привернути твою увагу. – Мауріціо зітхнув, – твій батько був таким самим. Я абсолютно не знав, як його приборкати, куди направити цю енергію, що б’є ключем, і неймовірну самовпевненість. Але врешті-решт я знайшов йому місце. Там були потрібні такі хлопці. Відважні. Які не будуть задавати зайвих питань. За ідею він був готовий на все.

– Мабуть, за ідею і поплатився, – гірко відповів Вітторі.

– Якби ти розповів мені трохи деталей про свою справу, – акуратно почав Мауріціо, – я зміг би допомогти, – він знову закашлявся.

– Дідусю, це тільки моя турбота, – онук закурив нову сигарету, – вистачить із тебе. Просто знай, що я роблю добру справу. Він пишався б мною.

– Лука завжди пишався тобою, хлопче, – потішив його старий. – Що ж, – він продовжив, – якщо ти не хочеш обговорювати свої справи, настав час обговорити справи сім’ї.

– Угода відбудеться. Завтра. Товар першокласної якості