Вічно самотній

—Знаєш, Шумай, мабуть, не дивлячись на те, що я завжди вважав себе неймовірно здогадливою людиною, я наврядчи зрозумію твого бажання стояти зараз під дверями моєї квартири заради якоїсь безглуздої розмови.Але я рад тебе бачити, ти все ще такийж емо яким і був під час гри.

Шуїчі смикнувся, підтиснув губи. Кокічі стояв навпроти нього, в домашніх шортах і розтягнутій білій футболці з якимось надписом про котів, все ще такийж прямолінійний і трохи грубий як і тоді, під час вбивчої гри – але вже без посмішки на обличчі, й ніби то вдаваним сміхом між рядків.

Бачити усе це було…так незвично.

—Я хотів побачити тебе, Кокічі.

У Кокічі погляд спокійний, трохи втомлений й холодний в одночас.

—Для чого?Авжеж, після вбивчої гри ні в кого нема нормального життя…тому я розумію ваше бажання об‘єднуватись один з одним!Навіть якщо десь там, у грі – хтось когось доволі жорстоко зоставив помирати…ніхіх…У всякому разі, це справді правильне рішення, я не засуджую, не подумай зайвого.Але, як мені здається, любому бовдуру зрозуміло, що про мене й не йдеться, я зайвий серед вас.

—Це зовсім не так, Кокічі.Всі вже встигли вибачити один іншого, й тебе теж…Тимпаче, після гри, ми зрозуміли якусь частину тебе і…

Ома зітхнув, відчинив ширше двері й пройшов до квартири, запрошуючи Сайхару зайти за ним.

—Це справді не має сенсу, Сайхара-чан, я зайвий серед вас.Навіщо ти знайшов мене?Невже тільки через це?

Квартира Кокічі була просторною, Шуїчі озирнувся, побачив кольорові постери, приклеїні до стін, з кислотними відтинками.Двері до кімнати Оми були прикриті, тому можна було зазирнути й побачити кімнату з безліч банок панти на підлозі й величезним комп‘ютером для ігор.

Виходить, Омі подобаються комп‘ютерні ігри…Чи розповідав він про це Шуїчи?…Може він забув, а може це був новий його інтерес.

Шуїчі швидко відвернувся, коли побачив бічним зором, що Кокічі пройшов вже до кухні, й було б дуже неввічливо порушати таким чином його особистий простір, заглядати до чужої кімнати…Це справді дуже бридкий вчинок, але Сайхара встиг дійсно засумувати без Оми, й якихось натяків на те, як Верховний лідер почуває себе після усього що трапилось, як продовжує жити після жахіття яке довелось їм усім пережити.

Усе це було не чимось більш, ніж просто грою, вони зостались в живих, але це не змінило факту того, що усі встигли пережити найогидніші почуття, перш ніж зрозуміти це.

Зрада, біль, недовіра, хтось пережив свою власну смерть – усе це було лиш заради того, щоб тільки зостатись в живих й дізнатись, що насправді від особистості в тебе нічого немає, й сам ти – не більш ніж проект для вбивчої гри.

Огидно.

Навіть не маєш гадки про своїх рідних, про те, чим ти був зацікавлен до гри.Це розчарування, це відчай.

Власне ім‘я було вигадане групою людей, було насправді то чужим.Що в тебе зостається від самого себе?Нічого.

Ці думки лякають.

Але Кокічі посміхається, питає у Шуїчи чи буде він каву, або чай — потім, після того як тільки Шуїчі хоче попросити каву, поспішає додати «добре, це була брехня, Сайхара-чане, а ти повівся! Ніби то й забув, що знаходишся в таємній квартирі Великого Абсолютного Лідеру, який просто зобов’язан заплутувати дурних детективів!Кави в мене все одно немає» й ставе кип’ятитись чайнику.

Блазень.

Але Шуїчі не відчуває злоби, лише підпирає рукою голову, й спостерігає за тим, як Кокічі витягує чашки з шафи, театрально кружляючи з ними по кухні потім, перш ніж поставити їх на стіл.

Кокічі не виглядає як людина, що кілька місяців тому відчула як її спресовують, й не виглядає як людина, яка дізналась що навіть ті люди, заради яких вона намагалась вийти з гри, та групіровка яка для неї була вже у розумі позначена наче рідною – не існує.Або існує – не має значення.Все одно зв‘язок з ними не знайти.

Звісно.

Шуічі не приходив сюди з думкою, що Кокічі буде виглядати розбитим і зламаним, плакатися йому у плечі, розповідаючи, як усе це тяжко переживати.

Так виглядала Каєде, коли Шуічі завітав до неї, й потім вони довгий час вели анітрохи не веселі бесіди у її хаті, в яких підсумком розмов стало «усе буде ліпше, якщо ми будемо триматися разом», та рука в руці, теплі, але стомлені усмішки — звісно, так не було б з Кокічі.

Бо Кокічі здається занадто самостійним для цього, занадто далеким зараз, щоб Шуічі мав змогу простягнути свою руку й накрити його маленьку своєю, сказати заспокоюючи слова.Далекий, вічно самотній. Шуїчі хоче це виправити, але не усе відразу. Може бути, потім в них вдасться стати друзями – але Кокічі не виглядає як та людина яка усіх підряд пускає до такої категорії, скоріш навпаки.

Шуїчи припиняє тишу, потираючи рукав піджака.

— Насправді, Кокічі, ми же…Ще в грі…Ще тоді, я чогось думав, що після того як вийдемо, то будемо разом часто бачитись, усе таке.Ти сам на це натякав, — Шуїчі чогось відчув як щоки його полум’яніють, відчув потрібність в тому, щоб накрити їх долонею.

Соромитись було не за що, але пильний погляд Оми та його посмішка змушували  думати, ніби Кокічі читає його думки, й це нагоняло на обличчя Сайхари рожевих відтинків, навіть якщо ні про що поганого він не думав.

— Після цього ж багато що змінилось, мені здавалось, що ти вже не хотів цього, — Кокічі налив чаю, який здавався дуже смачним за ароматом, ніби то ромашковий, потім закинув руки за голову, — та й тому ж, в тебе є з ким тусуватися, я ж не помиляюсь? Звісно, є.

Він дійсно, як завжди, долучає до самого яблучка – з Шуїчі багато хто бажав проводити час після гри, хтось бачив у ньому опору, хтось – свого в доску «братанчика».

Але після зустріч з ними Шуїчі ніколи не відчував того, що відчував поруч з Кокічі.Він не бажав замислюватись над цим під час вбивчої гри, але з Кокічі було цікаво, й мабуть десь теплилась легка симпатія до нього.Це не було

Ома усміхається одними очами, ніби Шуїчі розсуджує вголос.

— Якщо б мені не хотілось, мене тут не було би, Ома.Я вважаю тебе гарним співрозмовником, й мабуть…

— Ти такий милий, Сайхаро-чане! Я теж по тобі дуже сильно сумував!!

Кокічі зображає крокодил‘ячі сльози, й Шуїчі усміхається від знайомої картини.Він нібито й не змінився, ось, простягає рук для обіймів – жартівливо, але Шуїчи це не заважає через стіл нагнутися до Оми, щоб заключити у обійми, застати Ому зненацька.

Він відчуває, як Ома розгублюється на якусь мить.

—Я теж сумував, Кокічі.Мабуть, сильно.Майже жодного дня не міг провести без думок про тебе й те, як ти там.

Кокічі відчуває як зрадницьки колотиться серце, швидко-швидко, й сподівається, що Шуїчі не відчуває цього.

Шуїчі у думках називає Ому дитиною, й ледве утримується від бажання розтріпати волосся.

Може бути, Ома дозволить йому розділити свою самотність на двох?
***