Вступ

Пітьма. Я лежу на сирій землі, мої руки ще досі тримають меч, а біля мене — нікого. Порожнеча здавлює та цькує, здогадуюся, що загубив дещо важливе. Але як же болить. А що саме? Ноги, руки чи може голова? Таке відчуття, ніби болить щось всередині, щось значне та недосяжне.

— Паймон, — я і не думав, що говорити іноді буває тяжко, мій хриплий голос надто слабкий, не почує. Я не можу ані встати, ані поворушитись. Темінь ніколи не була такою важкою, вона всюди, здається, навіть всередині мене. Так тихо. Це не схоже на природу Тейвату, чи не так? Тоді…

— Етер! Паймон! — лише момент і чийся голос пробиває своєю гучністю порожнечу.

— О, Господи, Етер! — голос стає все гучнішим, туман, навислий мерзенною пітьмою, потрохи розсіюється. Це Барбара.

— Пахнете…Безоднею, — Рейзор почав нас обнюхувати.

— Бери, треба віднести їх до храму. Етер, ти нас чуєш? Паймон? — я кивнув головою. Як добре, що вони тут. Паймон же із жахом дивилась в мій бік. Не знаю, про що вона думає, але вона жива, вона поруч. Сил на довго не вистачило, як тільки Рейзор прийняв мене до рук — знову відключився.

А снилася мені тінь. Уявляєш, здається знав її все життя. Вона постійно говорила своє ім’я. Але що за ім’я? Не згадаю. Як тільки торкнувся її — тінь заверещала та померкла у пітьмі. Найдивніше те, що після пробудження в тому пустому місці вона являлась мені кожну ніч, говорила якісь дивні речі про інші світи, про померлий народ та обов’язок перед ним. Я не розумію ані слова, але поважаю її біль. “Колись, — каже вона, — ми будемо знову разом“.