Монстри ховаються в темряві

Гаррі не вбиває Волдеморта. Зовсім ні. Він вигадує тортури куди витонченіші і болючіші… для них обох.

Тиша в маєтку повільно вбиває. Не чутно ані возні Крічера, ані обурень леді Вальбурги. Не чутно навіть власного дихання чи дихання людини за стіною.

Навіть рідина, яка наповнює склянку, і та зовсім беззвучно вливається и випивається…

І ця тиша — як грім серед ясного неба після семи років неспокою.

В його владі абсолютно все. Він могутній, він відомий і його ім’я точно ніколи не забудеться. І це так смішно, враховуючи, що…йому ніхто і нічого не потрібно.

Гаррі Поттер жорстоко сміється, коли чує, буквально відчуває шкірою всю ступінь невдоволення того, хто занапастив його життя. Він такий молодий, але йому не хочеться зовсім нічого. Абсолютно нічого.

— Ти самотній, Гаррі. І це твоя найбільша проблема, — каже одного разу Монстр, що тримав в страхові Магічну Британію багато-багато років.

Каже, і знає, що це правда. Вони обидва це знають.

Гаррі блищить злими очима, до страшного швидко та безжально накладає Круціатус, щоб не кортіло, і важко дихає, зовсім ні про що не думаючи.

Це не перше його непрощене. Зовсім ні.

Хлопець знає, що воно і не буде останнім. Поки ні. Точно не в цьому житті.

Та чи й у житті?

Його світ стиснувся до розмірів двох кімнат: в’язниці Тома Реддла і його власної.

Входи та виходи в будівлю перекриті з власного бажання Гаррі Поттера, а багряні очі все дивляться в саму душу. Занадто розуміюче дивляться і навіть не глумляться. І цей вираз ніяк не нагадує навіть подоби того, що зазвичай носять зазнавши поразку. Тому що було видно, видно навіть не вдивляючись, який ненормально радий Волдеморт опинитись тут. Радий тому, скільки страждань несе в собі цей Обраний, Герой громадськості.

— Хіба ти щасливий? Ти міг встати на мій бік, Гаррі, і все було б набагато краще. Всі були б живі. Ти був би живий.

Вони обидва знають про що йде мова.

Монстр зовсім не втомлювався від дуелей, що більше були схожі на те, як емоційний підліток спускає пару. Волдеморт заразливо сміявся, легко тікаючи від недбалих та лютих атак. Провокував їх, одобрював їх, шепотів, як краще і куди.

Не втомлювався від Круціо, не втомлювався від прокляття найстрашнішого кошмара. Кожного разу винахідливість Поттера викликала злу посмішку, в якій таїлася зловтіха з насолодою: світлий хлопчина, якого всі в цій країні обожнюють, який виглядає так невинно на публіці, практикується в темній магії на ньому. Відкриває у собі нові межі, і переходить через них, не озираючись ні на що і ні на кого.

Він знав, що крім нього у Поттера нікого не залишилось.

І це злило Гаррі.

А Тома веселило.

Гаррі бився в агонії, бився у хватці власних моралей і мук, а тримали його до іронії ніжні та людські руки Тома Реддла.

Хлопець так і не зрозумів що це тоді було.

Горокракс, змієподібний загрався, чи в нього виникли галюцинації?

— Ти потопаєш у темряві, Гаррі.

— Ти потопаєш у собі, Гаррі. В нашому божевіллі.

Наше божевілля. Наше божевілля.

Дике безумство.

— Йди нахрен!

Скло лопається, встромляються в шкіру обох магів. Зла, гола та сира магія розриває хлопця з середини, і знаходить вихід через сльози. Він байдуже дивиться на обличчя чоловіка навпроти, що сидить в скляних уламках. Байдуже оглядає опік, який лишається клеймом у того на шиї. Раб, прислуга, полонений. Ніхто без нього. 

Гаррі хватає Волдеморта за комір сорочки, і той нахабно усміхається. Як завжди.

Гаррі душить, і Тому все одно. Він не відчуває зовсім нічого з того, що хотілось би побачити хлопцю на його обличчі. Ніколи.

Поттеру хотілось побачити агонію. Дику біль, страждання, болючі спогади, труднощі, сльози, тяжке дихання…

Але він не бачить нічого з цього.

Гаррі Поттер в власному домі виглядає як заручник того, кого він катує.

Том Реддл був всього лише живою лялькою.

А Гаррі Поттер недоробленим кукловодом.

— Ти ніхто без мене, милий, — інтимний шепіт, почервоніла райдужка очей, що іскряться самозадоволенням надто дратівливо, — Ти мій. Мій Гаррі, знаєш? І тобі ніколи мене не вбити.

Він знає це.

І йому це зовсім не подобається…

Які б тортури не торкались Тома, з яким рівнем жорстокості не торкались би холодні пальці Гаррі його тіла й душі, з якою б люттю той не виснажував себе зі дня в день, намагаючись досягнути недосяжне… хлопець все одно засинав в його обіймах.

Кожного чортового разу.

— У тебе немає вибору. Ти повністю в моїй владі, хоч я і знаходжусь в твоєму домі. Смішно, чи не так?

Темний Лорд не втрачав себе. Ніколи. Ні за яких обставин.

Гаррі відсувався, його руки обхоплювали чужу шию дійсно дуже міцно, і зрачок майже повністю заповнював райдужку.

— Монстри ховаються в темряві. Ти грьобаний Монстр…

— Ми обидва монстри. Ти знаєш це. 

Лежачий на підлозі у власній кімнаті Гаррі, шумно дихаючи та не зводячи підозрілого погляду з ніг, затягнутих в чорні класичні штани. Повільною та впевненою ходою ідучий до нього на зустріч Темний Лорд, кучері якого здавались нереально пружинними.

— Ти замкнений в моєму домі.

— Ти замкнений тут навіки зі мною.

Гра — нескінченність, нескінченність — життя поруч з монстром, монстр — ти сам, ти сам… хто ти?

Гаррі не знає відповіді на це питання.

Адже він теж монстр.

І він прив’язаний до Волдеморта так само, як і той до нього.

Кров ллється ріками, ненависть в’язким потоком тече в їх венах замість неї…

А Доля злорадно сміється з небес над ними обома.