Вансяни і головний біль

Лань Чжаню раніше нечасто доводилося витрачати час на заняття з иншими людьми – в рідному університеті дядько розумів, що Ванцзі дещо.. на иншому рівні від студентів, що його оточували, і всі проєкти він мав змогу готувати самостійно. Але з цим дурнуватим обміном студентів, тепер Лань Чжань не тільки мав жити казна де, так ще і всі групові завдання тепер мав ділити з иншими. До того ж, Цишань Вень були (на словах, звісно) “за модернізацію” (або вони просто хотіли змусити студентів страждати якомога більше) і саме тому в бібліотеці не було читального залу. І авдиторій студентам давати було заборонено. Тобто, для того щоб підготувати той самий проєкт, Ванцзі мав або впускати до свого особистого простору чужу людину (що заздалегідь означало генеральне прибирання на наступний ранок і жахливий емоційний стан самого Лань Чжаня) або “заглядати до когось в гості”, як це називали ті хто вже призвичаївся. Від самої ідеї у Лань Чжаня боліла голова, і це дратувало його вже декілька днів поспіль.

Сьогодні Ванцзі “заглядав” до Вей Усяня, і, на диво, це було… не так вже й погано, як він думав. Вей Ін періодично піддивлявся в переписку з кимось (замість того щоб приділяти увагу йому), де Лань Чжань вхопив “будь приязний і не забудь його нагодувати, суп що я передавала вам з А-Ченом розігрій і…” – не тому що намагався дізнатися про особисте життя Усяня, просто так вийшло. Дійсно. Та й суп справді був смачний.

Десь вже по десятій – час пролетів непомітно – коли вони закінчили на сьогодні, Ванцзі покинув його невеличку квартирку, і пішов до станції метро, щоб простдіти більш ніж сорок хвилин в напівпорожньому потязі, а потім ще зо двадцять видиратися пішки на пагорб.

А за півтори години Вей Ін почув дзвінок у двері, і з подивом знайшов за ними Лань Чжаня, все ще вдягненого ідеально, але з.. наче трошки хвилястим від вологи волоссям?

– На моїй станції метро дощ. Я забув в тебе парасольку. – Без єдиної зміни на обличчі промовив Ванцзі.

Вей Ін глянув на нього, потім на годинник, що висів прямо біля дверей (щоб Усянь кожного дня знав на скільки вже запізнився), згадав настанови цзецзе, ще раз поглянув на Ванцзі…

– Лань Чжань, залишайся тут сьогодні. Вже поопівночі, метро скоро закриється, та й ти носом клюєш, нічого посеред ночі шлятися, мене за таке цзецзе вб’є.

Вей Ін вхопив його за зап’ясток (слава богу через одяг) і затащив далі вглиб квартири, зачиняючи шлях до свободи на замок. На активний вираз “Вей Усянь, що за неподобство” на обличчі Ванцзі, адресат цього лиш похлопав його по плечу, змушуючи пройти по коридору в єдину невеличку кімнату. Лань Чжаню залишалося лише прийняти поразку – здається, вже вкотре за час їх спілкування. На диво, це не дратувало.

Вей Ін якимось неможливим чином впхнув Ванцзі в душ, вручивши йому свіжий, ледве пахнучий лотосом і свіжістю одяг, нагодував салатом (діставши його з фіалкового судочка, підозріло схожого на той, з якого він вдень діставав суп – тому Ванцзі мав здогадки про те, звідки таке у Усяня, що зазвичай харчувався або нічим, або фастфудом) і проговорив з Лань Чжанем ще зо годину. Хоча, визнаючи чесно, це був майже що монолог – не тільки бо Ванцзі якщо й відповідав то робив це односкладно, та ще й після його відбоя пройшло більше як дві години, і очі Лань Чжаня закривалися самі по собі. Яке неподобство для представника Ланів.

Тому, коли Вей Ін спитав, чи можна його заплести, Ванцзі вже не дуже свідомо гмикнув. Можливо, це було його помилкою.

Він сидить на підлозі, обпершись спиною на чуже ліжко, і відчуває, як вуха червоніють соромом, поки Вусянь перебирає довгі коси, плете щось легеньке, розпускає і знов перебирає. Ванцзі відчуває, як головний біль, дратуючий його вже аж скільки, відпускає, і не може не видохнути коротко, заспокійливо.

Єдине, на що вистачило після цього витривалості Ванцзі – виграти “битву за ліжко”, куди в результаті таки поклали Вей Іна, а не гостя. “Надобраніч, Ванцзі” в напівсні вже чує під шурхіт ковдри Лань Чжань, і навіть знаходить сили не тільки на коротке “м”, а й на “добрих снів, Вей Ін.”

Зовсім не очікує, що прокинеться десь посеред ночи від “гуп” прямо поряд з ним, і руки що обіймає його тепер поперек грудей. Ванцзі хмуриться, думає що з оцим усім робити, і чи варто розбудити хлопця, але в результаті лиш зітхає, приобіймаючи того рукою, на яку Вей Ін впав, і засинає знов. Голова не болить так довго вперше за декілька останніх місяців, і Лань Чжань спить на декілька годин більше, ніж зазвича, і прокидається лиш від того, що Вей Ін шурхотиться десь поряд. Вже майже південь, далеким куточком свідомості відмічає Ванцзі, але сил піднятися в нього поки що немає.

За два тижні Вей Ін вперше покличе його на побачення, здається, взагалі жартома, а Лань Чжань візьме та й погодиться.

За місяць Ванцзі забуде, як засинав з головним болем кожної ночи, не чуючи сопіння в себе під боком.