Біля переправи

Веселенького ранку, Конохо.

Уме уже давно проснулась і просто лежала на ліжку розглядаючи стелю над собою. Сьогодні на порядку денному окрім доповіді для П’ятої її ще очікувало чергування в госпіталі, тому з писаниною не варто було затягувати. Вилазити з-під тепленької ковдри геть не хотілось, але дівчина зібралась з духом і вислизнула в холодні обійми кімнати. Натягнувши на себе штани сіроволоса, гулко ударяючи босими п’ятками об підлогу, добралась до кухні. Сон Хагане був воістину найміцнішим, який вона знала, тому що його не змогли розбудити звуки совання чашок, скрипливе відкривання-закривання шафок та свист чайника, який закипає. Заваривши для себе майже літрову чашку чаю та залишивши ще одну для Котецу на столі, дівчина дбайливо натягнула плед, який вже наполовину валявся на підлозі, на брюнета і побрела назад в спальню час від часу відсьорбуючи з повної чашки.

Покопавшись по книжковій полиці Ватанабе знайшла чистий стос паперів та каламар з напівзасохлим чорнилом. Заскочивши на ліжко дівчина, відсьорбнувши, поставила чашку на тумбу і дістала з шухляди папку з результатами роботи проведеної у Суні. Обклавшись документами зі всіх сторін Уме прийнялась за написання звіту, час від часу зазираючи в ту чи іншу довідку. Вона страшно не любила дрібну паперову роботу, особливо коли справи доходили до написання звітів або доповідей.

З писаниною було покінчено десь через годину. Закінчивши фінальний абзац Ватанабе відчувала себе  вичавленим лимоном, голова буквально гуділа від знову перевареної інформації. Сховавши всі документи в папку сіроволоса злізла з ліжка потягуючись і розгинаючись вперед і назад. Надягнувши форму і взявши документи під пахву дівчина пішла на кухню перевірити як там Котецу. Хлопець лежав на невеликому диванчику згорнувшись калачиком і голосно сопів. Заледве не пустив сльозу від побаченої милоти Уме написала коротеньку записку про те куди іде і, придавивши її чашкою з вже холодним чаєм, покинула квартиру не замикаючи. І так красти там не було чого. Хіба комусь були потрібні її раритетні напівздохлі вазони.

***

– Доброго дня, – весело прощебетала Уме, підходячи до високої дерев’яної стійки, – я б хотіла зареєструвати доповідь.

– Доповідь із якої місцевості? – раптово гаркнула куноічі, яка сиділа по іншу сторону стійки. Ватанабе, не очікуючи такого повороту, заледве не впустила папку з документами на підлогу. Вона просто не очікувала що така дрібна, на перший погляд, дівчина може видати стільки децибел.

– Із Суни, – сіроволоса з грюкотом поклала папку на поверхню стійки.

– Тип? – не заспокоювалась дівчина гнівно міряючи її поглядом горіхових очей.

«Камі-сама, що ти хочеш від мене?» – Уме заледве стримала себе щоб не завернути очима.

– Медичний, – вона підштовхнула папку ближче до дівчини, – особисто для Хокаге-сами.

«Та візьми ти ж його нарешті» – роздратовано подумала Ватанабе, нетерпляче притоптуючи правою ногою, – «я ж спішу».

Дівчина недовірливо зміряла сіроволосу з голови до плечей, саме настільки їй  було видно Уме через висоту стійки, і акуратно, ніби папка була начинена вибуховими печатками, підтягнула документи до себе. Наклеївши на торець папки бірку з номером вона зробила на ній декілька поміток, тоді поставила зверху печатку, віддавши аналогічну бірку Ватанабе.

– Вітаю, ваша доповідь зареєстрована, – сухо буркнула куноічі одним легким рухом відправляючи папку на вершину гори таких самих доповідей десь позаду неї, – гарного дня.

– Красно дякую, – склавши бірку вдвоє сіроволоса запхала її у внутрішню кишеню жилета і радісно випорхнула з кабінету канцелярії. Однією проблемою на сьогодні стало менше.

Під Резиденцією Ватанабе ще трішки постовбичила тріпаючись з Кібою, який прийшов за завданням, про все і ні прощо. Акамару, який за останній час вимахав до розмірів середньостатистичного теляти, весело скакав навкруг них час від часу легенько покусуючи свого хазяїна за кінчики пальців. Пообіцявши Інузуці привезти з Суни, якщо ще раз поїде туди з відрядженням, якусь новомодну харчову добавку для собак сіроволоса відкланялась і поспішила до госпіталю.

Не зважаючи на ранок госпіталь нагадував шумний вулик. Прокладаючи шлях між пацієнтами, каталками і ірьєнінами, які снували туди-сюди, Уме добралась до роздягалки і поплелась до свого шафки. На довгих лавках, що рівними шеренгами стояли поміж металічними шафами валялись чийсь забутий рушник, шкарпетки і білий халат вимащений кров’ю. Як тільки сіроволоса потягнулась до дверей своєї шафки, двері в роздягальню з гуркотом відкрились і в приміщення ввалилась Іно Яманака з криками: «Я проспала! Чорт, я проспала!».

– Мені здається, що не можна юній хіме великого клану так висловлюватись? – голосно прокоментувала Ватанабе, кидаючи свою водолазку від форми шинобі на нижню поличку шафки і натягуючи на себе білу сорочку.

– Ой, іди в дупу, Уме, – блондинка щось захоплено перекидала всередині шафки, стараючись найти свою форму посеред бедламу який творився на полицях, – я, до речі, також рада тебе бачити, – засміялась Іно, витягуючи таку ж біля сорочку, як і в своєї колеги. Дівчата весело засміялись і почали швиденько надівати медичну форму ірьєнінів.

– А як там… – почала було Яманака на ходу поправляючи світле пасмо волосся що вибилось з-під шапочки.

– Нормально, на місці, час від часу піском заносить, – не дослухавши до кінця питання пробурмотіла Уме, підвертаючи рукави, – просто кожен про Суну запитує, – відповіла вона на здивований погляд блондинки, – я всього на всього зекономила твій час. Та з розумінням кивнула головою і вони наблизились до стійки реєстрації пацієнтів.

– Привіт-привіт, – весело прощебетала Іно, спираючись на лаковану поверхню, – ну, що сьогодні є для нас, Ао-чан?

– І так, сьогодні на вибір, – театрально почала Ао, висока, смуглява і чорноволоса куноічі, розкладаючи перед дівчатами різнокольорові папки, – одне поломане чудило, хотів погуляти по Скелям Хокаге, проте забув що потрібен хороший контроль чакри в ногах…

– Я б сказала що це Наруто «фіг вб’єш» Узумакі, але показання не сходяться, – Ватанабе так само оперлась на стійку підпираючи голову правою рукою.

– Наступний лот: двоє молодих людей занадто захопились експериментами з отрутою, напевно хотіли переплюнути Орочімару, – брюнетка ткнула пальцем в папку брудно-фіолетового кольору, – ну і на десерт: шинобі, який потовк свої чакроканали, коли втратив контроль над технікою.

– Чур, мої чакроканали, – викрикнула Уме, вихопивши з рук Ао світло-голубу папку.

– Тоді мені альпініста, – вирішила Іно, забираючи білу папку, – ну що, пішли?

Не встигли дівчата зробити і двох кроків від стійки як над головним входом в лікарню ожила червона лампа і противно загула сирена. Пацієнти, які сиділи в приймальному покої, тут же почали між собою перешіптуватись а зі всіх кінців госпіталю в коридор почали стікатись всі наявні на той момент ірьєніни для яких цей звук значив тільки одне: в дорозі велика кількість серйозно поранених.

Вхідні двері відкрились і в хол ринув потік закривавлених шинобі з травмами різної степені важкості: у когось не вистачало кінцівок, хтось ледве-ледве дихав, були щасливчики які могли іти самостійно.

Ватанабе і Яманака негайно покидали свої папки і разом кинулись до першого шинобі, який потрапив їм на шляху і підхопивши його під руки, відволокли до стіни.

– Що сталось? – запитала Іно, поки сіроволоса зрізала з пораненого жилет разом з водолазкою, яка буквально прилипла до шкіри хлопця.

– Напали… На нас напали, – прохрипів він, а його погляд бездумно гуляв по приймальному покою. Кожен його подих давався йому з надзвичайним зусиллям. Дівчата переглянулись між собою і їх долоні синхронно засяяли м’яким зеленуватим світлом, Шосеном.

– У нього ребро пробило легеню, – протягнула блондинка, зосереджено насупивши брови, проводячи рукою над грудьми шинобі.

– Давай я, – Іно коротко кивнула і акуратно поклала хлопця на підлогу, притримуючи його за плечі. Світіння на лівій руці Уме відділилось від долоні і, прийнявши форму напівпрозорої кулі, без жодних зусиль проникло під шкіру хлопця від чого він так смикнувся, що куноічі довелось надати надзвичайних зусиль щоби він залишився в горизонтальному положенні. Закусивши від напруги нижню губу Ватанабе рухала пальцями над грудною кліткою шинобі відчуваючи як  її лікувальна чакра помалу огортає зламане ребро. Вона незадоволена поморщилась коли зрозуміла що кістка не просто зламана, а ще й роздроблена.

«Спочатку потрібно залікувати легеню», – подумала Уме, посилюючи потік чакри до рани. Спочатку вона зібрала всі уламки кістки та згустки крові із органу та за допомогою Техніки Вилучення витягнула скупчення тканин через шкіру назовні.

– Ще трішки, ще трішки, – як мантру повторювала Ватанабе, не зрозуміло кому: чи то Іно, яка здавалось з останніх сил стримувала надзвичайно сильного для свого стану шинобі; чи то самому пораненому, який звивався, як вуж на пательні, від неприємних відчуттів.

Як тільки легеня заросла, дівчина взялась за лікування ребра: маніпулюючи чакрою вона склала шматочки кістки докупи і скріпила їх між собою, стимулюючи загоєння, паралельно зібравши дрібні уламки в маленький згусток. Піднявши очі на Яманаку сіроволоса дала їй зрозуміти що зараз буде гаряче. Блондинка коротко кивнула і напружилась. Одним різким рухом Ватанабе видобула з пораненого кульку своєї чакри в якій плавали шматочки потрощеного ребра. Нещасний хлопець вигнувся в спині, але героїчно витримав ці маніпуляції.

Піймавши ірьєніна, який пробігав поруч, пхаючи перед собою каталку, куноічі завантажили на неї пораненого і направили його в найближчу вільну палату. Обтріпавши коліна дівчата оглянули приймальний покій: повсюди, де тільки можна було, лежали поранені яких буквально на ходу лікували всі вільні ірьєніни. Переглянувшись і витерши каплі поту з лоба куноічі кинулись у гущу битви за життя.

***

Весь дурдом завершився біля дванадцятої ночі, коли останніх поранених розвезли по палатам, а тих кого не вдалось врятувати, відправили у морг.

– На шинобі Конохи напали, – розказувала П’ята, стоячи в центрі приймального покою, а навкруги неї стояли замучені і перемазані кров’ю ірьєніни, – напали найпідлішим способом, заманивши їх у пастку. З сьогоднішнього дня вводимо посилений режим чергувань, – Цунаде гнівно блимнула очима, і розвернувшись на п’ятках, пішла до виходу, розвіваючи полами свого світло-зеленого плащу з вишивкою «Азартна гра» на спині. Незмінна Шизуне швиденько дріботіла за нею слідом, тримаючи в руках товсту паку документів.

Як тільки П’ята зникла за дверима, по фойє пройшлось тихе шушукання, адже останній раз подібна ситуація була після смерті Третього. А тепер, при живому Хокаге, якісь особистості не бояться робити засади прямо під воротами селища.

– Як ти думаєш, хто це може бути? – запитала Іно, коли вони з Уме неспішно брели в сторону будинків. Обидві куноічі були настільки змучені, що навіть не переодяглись після зміни і тепер плелись одягнуті у брудний, заляпаний кров’ю, одяг.

– Та хто його знає, – роздумувала Ватанабе, заклавши руки за голову, – знову якась злочинна організація з’явилась.

– Акацукі? – Яманака злегка схилила голову на бік.

– Нє-є-є, не вони точно. Все якось грубо зроблено, як у початківців прямо, – протягнула Уме, піднімаючи очі до зоряного неба і пожовуючи нижню губу.

– А раптом це Бакха Бутай з Каміння? – блондинка різко зупинилась і, піймавши подругу за рукав, підтягнула до себе, – а раптом у Каміння є основи для конфлікту з Конохою? – зіниці в блакитних очах збільшились від передбачуваної страшної новини.

– Заспокойся, Іно, – сіроволосая різко смикнула рукою, вириваючи її з міцної хватки хіме клану Яманака, – по-переш, були б це Бакха Бутай, то все що б лишилось з наших шинобі принесли в одній сірниковій коробці, і я підкреслюю – в одній. А по-друге, Ононокі не дурний і не самогубця щоб воювати з нами, так що заспокойся.

– А якщо, – не заспокоювалася Іно. Ватанабе страдальницько закотила очі до неба і легенько струсонула блондинку за плечі.

– Все буде добре, – по складам протягнула вона, впевнено дивлячись в очі Яманаки, – а тепер повторюй: все буде добре.

– Все буде добре, – киваючи головою повторила дівчина.

– Ну от і молодчина, – Уме заспокійливо поплескала блондинку по спині і оглянулась, – о, дивись, ми вже прийшли в твій квартал. Так що давай, спіши додому поки батьки не перехвилювались.

– А… Так… Точно, ми прийшли, – протягнула Іно і зробила декілька кроків сторону воріт будинку, – на добраніч, Уме, побачимось завтра, – крикнула вона навздогін.

– На добраніч! – сіроволоса ліниво помахала долонею на прощання, і заскочивши на дах найближчого будинку, побігла до себе.

Селище вже давно спало і її будинок не був виключенням: навкруги нього згустилась нічна тьма, і тільки лампочка над входом час від часу підморгувала теплим світлом. Дівчина навіть не встигла дістати ключі від квартири як повітря біля неї зарябило і з’явився АНБУшник в масці кота.

– Що хочеш? – замучено пробормутіла Ватанабе, спираючись плечем об стіну.

– Цунаде-сама наказує негайно з’явитись у Резиденції, – відрапортував АНБУшник.

– Вона що, знущається? – завжди тихий голос Уме піднявся на декілька децибел, – та ми тільки пів години тому бачились! Що такого важливого вона хоче сказати, що до ранку не може почекати? – дівчина буквально кипіла. Вона навіть не задумувалась, що про неї може подумати цей невідомий їй АНБУшник. Самому ж АНБУшнику все було до лампочки, він просто приніс повідомлення від Хокаге і страшенно хотів додому у ліжко.

– Наказ є наказ, – сказав він і розчинився в димі Шуншину.

Обернувшись лицем до стіни Уме притулилась лобом до холодної фарби. Постоявши так недовго, вона ще декілька раз копнула ні в чому не винну стіну будинку і трохи заспокоївшись, вона розвернулась на п’ятках і помчала в сторону Резиденції.

***

Незважаючи на глибоку ніч в Резиденція Хокаге кипіла життям: шинобі, хто з документами, хто з зброєю, бігали туди-сюди по безкінечним коридорам, перегукуючись на ходу. Ледве пропхавшись через всю цю купу людей до кабінету Хокаге, Ватанабе зупинилась на порозі, пропускаючи в коридор групу людей на чолі з Ібікі Моріно.

– Ви щось хотіли, Цунаде-сама? – запитала своїм найспокійнішим голосом дівчина, заходячи в приміщення.

– Так, – П’ята на секунду підняла на неї свої горіхові очі, і вказала на стілець напроти столу, – присядь, – Ватанабе, округливши від здивування очі акуратно присіла на край стільця, готова в будь який момент пригинатись від предметів, які будуть летіти в неї.

– Шизуне, наказ, – скомандувала блондинка, протягуючи руку. Тут же її помічниця вклала в долоню П’ятої пергаментний звиток. Сенджу, не дивлячись, підписала папір і поставивши печатку повернула документи Шизуне.

– Тебе направлено в Країну Води на навчання, – нарешті вимовила Цунаде, опираючись ліктями об стіл, – на два місяці. Яструб з повідомленням вже на пів дороги до Мізукаге.

– Тобто, Цунаде-сама? – Уме злегка нахилилась вперед, – ви ж самі недавно говорили, що в нас вводиться посилений режим чергувань? Хіба для Селища не потрібен кожен вільний ірьєнін?

– У Конохи є безліч талановитих ірьєнінів, які зможуть працювати без одного… – язик Цунаде аж чесався сказати «посереднього», але вона взяла свої емоції під контроль, і злегка закотивши очі, продовжила, – маєш день на те, щоб зібратись і це не обговорюється! – рявкнула вона, помітивши що куноічі злегка привстала на стільці готова розразитися гнівною тирадою.

– Селище в небезпеці! – рикнула Уме, підскочивши на стільці, – а ви відправляєте мене знову на якесь навчання, яке може почекати!

– Ватанабе! – ідеальному терпінню П’ятої прийшов кінець, – ти негайно, вже і негайно шуруєш додому і збираєш свої манатки! І щоб до ранку ноги твоєї в Селищі  не було!

– Добре! – Ватнабе так різко випрямилась, що перекинула стілець на якому сиділа, – добре, Цунаде-сама, – останні слова були сказані аж занадто ввічливо, – я піду, але ви робите величезну помилку, – дівчина коротко поклонилась і вилетіла в коридор. Пробігши декілька метрів в бурхливому людському потоці вона раптом врізалась в когось плечем.

– Вибачте, – буркнула сіроволоса, повільно піднімаючи очі, – Какаші?! – зпискнула куноічі, побачивши перед собою Копіюючого. Той ледве тримався на ногах, а його праве око осоловіло кліпало, і здавалось що він зараз засне прямо на ходу.

– Уме? – здивовано протягнув він, – ти що тут забула?

– Наш Великий Санін знову мене на навчання відправляє, – нажалілась Уме, уважно роздивляючись свого друга, – ти щось ледве теплий на вигляд. Ти захворів чи шо? – вона акуратно приклала долоню до лоба Хатаке.

– Та ні, я просто страшно забебмбався, – відповів Какаші, – не встиг повернутись з відрядження як мене зразу з групою розвернули на місце вибуху. Поки те-се, п’яте-десяте, розгребли все, аналізи зробили… І на довго ти ідеш?

– Два місяці, – Ватанбе буквально передьоргнуло від згадки про нове відрядження. В будь який інший час вона б весело зібрала речі і пішла на нову місію приспівуючи, але не в той момент коли над Селищем надвисла невідома загроза.

– Глянеш за моїми вазонами? – запитала дівчина і Хатаке ствердно кивнув, – де ключі ти в курсі. Тоді я пішла збиратись, – вона по дружньому згребла Копіюючого в обійми і просипіла йому прямо у вухо, – і за Конохою приглянь, добре?

– Добре, – сонно пробормутів кудись в плече Какаші.

– Ну тоді я спокійна, – сіроволоса відпустила його і якомога ширше усміхнулась, – тоді я побігла, – вона на прощання махнула рукою і голосно протопутіла в глибину коридору залишаючи Хатакн посеред людського моря.