Браслети з птахою

Секунда… Вона здавалася неймовірно довгою, наче хтось змінив плинність часу. Кажуть, в останні секунди для людини все зупиняється і навіть швидка смерть розтягується до вічності, даючи змогу побачити кожну деталь і усім тілом відчути пекельний біль. Але ж Марія не вмирала, ні. Можливо, людина, що вперше бачить смерть має такі почуття? Має. І Д’яченко знає про це. І це не перша смерть на її очах. То в чому ж проблема? Чому було так боляче? Чому вона поступово вмирала з середини? Чому вона так прив’язалась до людини? Чому відчувала її кров на своїх руках?

***

Цей день настав. Сьогодні Марія має від’єднатися від звичайного світу, від родини і друзів, за для того, вступити в нескінченну війну.

Йшло вже друге століття, коли темрява заполонила магічний світ. Сутності і темні маги крок за кроком винищують людство, забираючи собі все більше і більше влади.

Магія вже давно не є секретом, а родина, в якій дитина проявляє здібності вважається щасливою і нещасною одночасно. Розмір виплат, які отримують батьки за мага достатній, щоб до кінця життя не знати смаку бідності. Але як щодо тих, хто не хоче віддавати дитину на війну? Що тоді? Нічого. Звичайно, були спроби переховування, чи втечі з країни туди, де участь в битвах добровільна, але успіхом це ніколи не завершувалося. Публічна страта і ганьба всій родині, яка не брала участь в авантюрі. Складні часи не ставали краще, скільки б років не пройшло. Кожен відвойований клаптик землі був великим святом, хоч до людей потрапляв ненадовго. Ось такий він, сучасний світ.

Марі перевела погляд вдаль. Туди, де височіли стіни славетної навіть за кордоном Української військової академії “Сирин”. Руки дрібно тремтіли, видаючи хвилювання.

Кожен день ситуація ускладнювалась. Темрява все більше наступала, військових не вистачало. За підрахунками аналітиків, якщо ситуація не зміниться, в людства лишається не більше двадцяти років.

Як і багато її однолітків-магів вона не тішила себе надіями, що з її приходом все зміниться і вона стане тією самою, хто змінить світ. За останні шість років дай бог сто магів дожили до пенсії. Понад чотирьох мільйонів залишили службу через сильні травмування. Більше шістнадцяти мільйонів пропали без вісті. Єдине, на що сподівається Марія зараз — це вмерти швидко і безболісно.

Біля головного входу з’юрмилися кількасот учнів. Натовп наче стояв на місці, очікуючи на щось, хоча двері було відчинено.

Марія підійшла до незнайомої шатенки.

— А на що ми чекаємо?

Дівчина підвела погляд, уважно оглянувши незнайомку. Її волосся м’яко спадало по плечах та спині, одяг, явно якісний і дорогий, окреслював стройне тіло. Марі стало дещо некомфортно від неприхованого розглядування і тривалого мовчання. Нарешті незнайомка відізвалась:

— Перевіряють, чи дійсно ми люди і, в додаток, розподіляють по факультетах та групах.

— Прямо тут? Я гадала, в нас буде щось на кшталт церемонії.

Дівчина лише непевно повела плечами. Що ж… Залишається тільки чекати.

***

— Любі новобранці, прошу хвилиночку уваги. — В залі в мить запанувала тиша. Кожен присутній сконцентрував увагу на ректорові. Асгайр Адамович — великий чарівник і могутній воїн. Він користується неабиякою повагою в усій країні і має достатній вплив на Головну Воєнну Раду. Під його керівництвом люди повернули собі терени Львівщини і Закарпаття, де і розташована зараз ця академія. Він один з небагатьох, кому вдалося відбити такі великі території і єдиний, кому вдається тримати їх під контролем до сих пір. — Сьогодні ви переступили поріг академії, щоб стати опорою та захистом нашої країни та нашого світу. На вході вам видали браслети, які показують ваш факультет.

Д’яченко ще раз подивилась на невеличку золоту прикрасу, що обкрутилася навколо лівого зап’ястя.

— Його колір вказує на вашу особистість. Червоний — во ім’я бога Чури. Відважні бійці, що мечем катують темряву. Вони майже не мають магічного потенціалу, але все одно готові йти у бій. Чурівці, безсумнівно, заслуговують на ту повагу, якою їх обдаровує суспільство.

— Мене зараз знудить від його пафосу. — Десь поруч почувся смішок. Повернувши голову, Марі побачила високого, коротко стриженого хлопця. М’язиста статура і червоний браслет викривали в ньому бійця. Д’яченко стримала посмішку. Так, окрім навичок битви, чурівці вирізнялися ще й нетерпінням до пишних промов, навіть якщо в цих промовах їх підносили до богів.

— … Очікуємо на ваші великі подвиги. — зал наповнився оплесками. — Зелений — во ім’я бога Велеса. Найкращі вчені та лікарі. Академія залюбки пропонує вам найсучасніші лабораторії та оранжереї з тисячами видами рослин. Прошу, почувайтеся тут комфортно.

Присутні знову оживилися, кілька велесовців піднесено зашепотіли один до одного. Атмосфера поступово з напруженої переходила до розслабленої. Ректор жестом призвав до тиші.

— Золотий — во ім’я бога Хорса. — Марі випросталась, вслуховуючись в слова. — Живі провідники і радари, що вираховують ворога. Ви — маяки нашої армії.

Що ж, якщо Д’яченко і має щось від чурівців, то це нелюбов до урочистих промов. Дивно, що раніше вона цього не помічала. Зала знову наповнилася шумом. Золотий браслет, що являв собою ободок з золотою птицею Сирин, грів руку, виблискуючи на світлі. Марі не пам’ятала своєї родини, але з розповідей опікунів знала, що її батьки були славними воїнами, ославленими богом Велесом. Зазвичай діти наслідують магічні здібності родини, але інколи бувають винятки. Схоже Марія якраз таки і була одною з них.

— І останній. Фіолетовий — во ім’я богині Мари. Ті, хто бореться з ворогом їх же методами. Жорстоко і безжально видирають їх душі. Раді вітати вас!

В залі стало значно тихіше. Воно і зрозуміло, адже марівців не дуже поважали. Одне тільки ім’я Мари наводило жах, а тут цілий факультет академії під її ім’ям ходить. Та й спеціалізуються вони на таких речах, які звичайна людина назвала б темною магією. І саме з цього факультету найбільше всього зрадників, які продають людство заради помилування.

Марія занудьгувала. Як же розтягнуто він базікає. Після представлення факультетів Асгайр Адамович почав казати про те, що всі присутні знають змалку: про мету УВА “Сирин”, про жахливі темні сили, що заполоняють цей світ, засудження зради і про вічну славу воїнів, зниклих і загиблих в цій війні. Чурівці відкрито позіхали, а десь позаду, схоже, відкрився гральний клуб, адже час від часу до Марі долітали фрази, а-ля: “А зфігалі піка третій круг козир?”. Наступні пів години пройшли в очікуванні скорішого кінця цієї “царемонії-лекції” і великий Хорс нарешті почув її молитви. Асгайр призвав до тиші та продовжив:

— В Сирин вас вчитимуть працювати в команді. Прямо зараз на ваших зап’ястях з’явилися номери. Вони символізують групи, в яких вам треба буде працювати цілий рік. — Д’яченко перевела погляд на ліве зап’ястя, де красувалася акуратно виведена цифра 14. — Всього груп двадцять дві, в кожній по дванадцять людей, з кожного факультету по три людини. Вам доведеться працювати разом досить довго і від ваших взаємин буквально залежатиме ваше життя, тому наполегливо рекомендую відкинути всі дрібниці і нісенітниці. Ваше дитинство закінчилося в той момент, коли ви переступили поріг цієї академії. — Думки Марії відвідала невчасна думка, що гральний клуб на задніх рядах явно забув про конспірацію. — А зараз позаду вас стоїть двадцять два вчителя, над кожним з них цифра, що позначає групу, куратором якої вони є. Надалі, за допомогою та всією необхідною інформацією звертайтеся до них. Бажаю вам всього найкращого.

Д’яченко повернулася назад, в пошуках необхідної людини. Під цифрою 14 стояв чоловік, міцної статури, зі світлим волоссям, десь метр вісімдесят.

“Та що ж ви всі такі жирафи? — дівчина із заздрістю дивилася на невисоку жінку, що керувала шостою групою. — Сподіваюсь, що допомога мені не сильно знадобиться, бо знову доведеться робити вправи для шиї.”

Поруч вже стояли кілька інших студентів. Зокрема Марі побачила і дівчину, з якою зустрілася біля входу. На її руці виблискував зелений браслет. Незнайомка скривилася, побачивши кольори Хорсі і демонстративно відвернулася.

“Здається, я знаю хто помре першим.”

— Вітаю, мене звати Авінон Лев Констянтинович, я ваш куратор на цей і, сподіваюсь, на наступні роки. Я викладаю історію магії, а також допомагаю хорсівцям вчитися володіти своїми силами. Зараз я покажу вам ваші кімнати. Задля вашої зручності, учні однієї групи живуть в сусідніх кімнатах і мають спільний зал, в якому можуть проводити вільний час. Сподіваюсь, всі зібралися? — Він обвів поглядом усіх присутніх.

Догори підлетіла хлопчача рука з зеленим браслетом.

— Нас усього вісім. — Невисокий блондин трішки робко звітував кураторові.

— Так, четверо другокурсників зараз в спільній кімнаті. Вам пощастило, в вас будуть старші товариші. Може навчать чомусь корисному. – Лев по-змовницьки підморгнув і жестом попросив іти за ним.

Довгі коридори академії здавалися нескінченними, хоча і були пустоватими. Їх кімнати знаходилися на другому поверсі в східній частині академії. В доволі просторій спільній кімнаті сиділо чотири людини: три хлопця і одна дівчина, що тихо перемовлялися між собою. З браслетів на їх руках я зрозуміла, що з них два марівця, одна хорсівка і один чурівець. Компанія обіцяє бути веселою

— Стейсі, дорогенька, я тебе зачекалася. — хорсівка одразу підбігла до тієї самої дівчини, яку Марі стріла біля воріт. Доволі висока чорнява дівчина міцно обійняла подругу та запримітивши її браслет здивовано глянула на неї. Велесівка лиш махнула головою, мовляв: “Потім”.

— Що ж, я бачу дехто вже знайомі між собою. Щодо інших? Взнаєте один одного краще — легше буде працювати. Сідайте.

Ми розсілися на невеликих диванчиках і кріслах, що стояли по колу. Вся спільна кімната була в приємних світлих тонах і, на диво, чистою. Або тут сурові порядки, щодо чистоти, або Марії пощастило з чистолюбивою компанією.

— О, я почну. Кхм. — рудоволосий хлопець, що до приходу першокурсників буквально лежав в кріслі, випрямився і в театральній манері почав: — Пані та панове, радий вас вітати. Мене звати Даниїл, мені дев’ятнадцять років, я другокурсник Мари, обожнюю жарти і боготворю красивих дівчат. — Він по змовницьки підморгнув світловолосій першокурсниці з Велесу, на що та почервоніла, наче спіла вишня в весняному садку.

— Не вірте йому, дівчата. Мовить він, звісно, красно, але ще та заноза в… Цій академії. — блакитноокий чурівець опасливо покосився в бік викладача і, поки той не встиг отямитися, почав швидко говорити: — Мене звати Степан, мені вісімнадцять років, я на другому курсі Чури. Володію мечем та бойовими мистецтвами. — Він вишкірився, дивлячись на першаків. Марі про себе усміхнулася. Що ж, здається, компанія зібралась адекватна.

— Мене звати Дамелі, мені дев’ятнадцять років, я другокурсниця Хорсу. — вона схрестила руки на грудях і вичікуючи дивилася на решту. Виглядало не дуже дружньо, але можливо її просто треба розговорити?

— Гей, а кілька слів про себе, золотко? — Даниїл виглядав так, наче це була найцікавіша інформація в його житті, ніби вони й не були знайомі до цього моменту.

— Якщо колись, хтось невідомий вирве цьому бовдуру язика, знайте — це була я.

— Дамелі, спокійніше. — Лев Констянтинович, намагався придати собі сурового вигляду. Але в нього не вийшло.

— Які ви злі всі. Втечу я від вас. Он, в озері піду втоплюся. — Даниїл награно відвернувся.

— Так, ну все, давайте далі. — куратор обвів поглядом всіх присутніх, зупинившись на світловолосому велесовцю. — Юначе, подай приклад однокурсникам. Розповіси про себе.

Хлопець випрямився, прочистив горло і почав:

— Вітаю. Мене звати Єсен, мені сімнадцять років, я першокусник Велесу і… — він зніяковіло обвів поглядом присутніх. — І я люблю травництво, а також медитувати.

“Цікаво, мені одній це нагадує товариство анонімних алкоголіків?” — Марі ледве втримала посмішку від цієї думки, інакше було б ніяково.

Побачивши, що сильної впевненості виступ Єсена іншим не додав, Д’яченко вирішила взяти все в свої руки.

— Ем, всім привіт, мене звати Марія, мені сімнадцять років, я першокурсниця Велесу. — Вона усміхнулась, думаючи, що ще можна швидко додати.

— Велесу? Крихітко, або я не розрізняю кольорів, або хтось погано слухав на церемонії. — рудоволосий марівець, підморгнув дівчині.

— Не засуджую. Я на нашій царемонії ледь не заснув, поки він там мовив. — Степан закинув руки за голову, прикривши очі.

— Так, вибачте, першокурсниця Хорсу. Я просто готувалася до того, що поступлю на Велес. Тому мені незвично думати, що я на іншому факультеті. — Марія трішки знервовано потерла долоні.

— Нічого, буває. Багато хто нервує в день царемонії. — Дамелі знизала плечима.

— О, а можна я тепер? — вгору підлетіла рука з фіолетовим браслетом. Дівчина з чорно-білим волоссям і незрозумілими пляшечками на поясі мала стільки ентузіазму в очах, що, здавалося, от-от підскочить і почне бігати. — Мене звати Соломія, мені сімнадцять років, я поступила на перший курс Мари. Мені подобається все цікаве, наприклад, пророцтво, зіллєваріння і травологія. А ще я люблю активні заняття.

— Та ти прямо машина. — відгукнувся чурівець першокурсник.

— Га? А, ну так! В мене нескінченний запас енергії. — Вона підвела руки до гори, ледь не впавши з дивану. Дякувати ще одній хорсівці, що втримала.

— Давайте тепер я. — дівчина допомогла Соломії всістися на місце, поправила волосся і, посміхнувшись, представилася:

— Мене звати Стефанія, мені сімнадцять років, я студентка Хорсу. Я вчуся грати на гітарі і печу смачне печиво.

Марі скинула руку до гори

— Готова віддатися за печиво.

— В чергу становись, крихітко.

— Народ, спокійно. Розпуста в стінах академії не вітається. — Степан ногою пнув Данила, на що той лиш закотив очі.

“Співчуваю Леву, йому буде з нами складно….”

— Так, заспокойтеся, або відбій для вас почнеться прямо зараз. — Марі не вірила в цю погрозу, але, на всяк випадок, сіла рівно. — Хто наступний? Дівчата?

— Ну, давайте я, мабуть. Мене звати Стейсі, мені сімнадцять років, я першокурсниця Хо… Велесу. — вона злегка скривилася на останніх словах, але продовжила: — Я закінчила Магічну школу в Вашингтоні. Роблю косметику з трав.

— Вона справжня майстриня! Краще, ніж в магазинах.

— Ого, Дамелі когось похвалила? Хлопці, ви чули? — Степан так розплющив очі, що, здавалося, глазниці зараз просто випадуть.

— Я кланяюсь твоєму неймовірному дару, о прекрасна богине. — Рудоволосий зігнувся в корявому поклоні.

— Та сядь ти вже!

— Так, Дамелі — спокійно, Данило — сядь. — Кімната знову погрузилася в тишу, допоки невпевнений голос її не розірвав.

— Ем, мабуть тепер я. Мене звати Арія, мені вісімнадцять років, я першокурсниця Велесу. Я добре знаюся на флористиці і вмію виводити багато видів рослин. — вона усміхнулася і непевно подивилася на Лева. Той усміхнувся їй у відповідь.

— О, тепер знаю! Буду звати тебе квіточкою. — Данило послав Арії повітряний цілунок, на що та знову почервоніла.

— Ц, бабій. — Це було сказано тихо, але достатньо, аби Марі почула. Дівчина позаду по-змовницьки підморгнула Д’яченко, коли та обернулася.

— Тепер моя черга. Мене звати Саша, мені сімнадцять років, я студентка Чури. Володію навичками рукопашного бою, а також мечем.

Збоку почувся свист від останнього чурівця.

— То з тобою можна тренування влаштовувати? Непогано.

— Агов, хлопче, де твоя повага? Вона ж дівчина. — Степан несхвально похитав головою.

— Дякую, що оголосив загальновідомий факт, але я гадаю, що з моїми результатами я зможу спробувати потренуватися в битві з хлопцем.

— Ну, якщо ти з таким настроєм, то я спокійний.

— Ну, що залишився я? Всім привіт, мене звати Орест, мені сімнадцять, я студент Чуру. Чемпіон України з боксу, серед підлітків, між іншим.

— Та ти шо? Гаразд, тебе з ранку холодною водою обливати не буду. — Даниїл закинув ноги на перило крісла, ледь не задівши при цьому Єсена. Той подвинувся, суворо дивлячись на хлопця.

— Гей, обережніше.

— Ой, пробач козаче, я ненавмисно.

— Даня, я тобі зараз ті ноги… — Дамелі влучно поцілила в рудоволосого подушкою, да так, що той ледь не звалився на підлогу.

— Золотко, ну чого ти така зла? Я ж правда не хотів.

З виразу обличчя Лева, Марі зрозуміла, що зараз їх і дійсно можуть відправити по ліжках, тому вирішила рятувати ситуацію. Її погляд впав на єдиного хлопця, що сидів осторонь.

— А ти ж так і не представився.

Всі як по команді перевели погляд на чорнявого марівця, що мовчав до сих пір. Від такої загально уваги він закотив очі до стелі.

— О, це Алан, він марівець. — Відізвався Степан замість хлопця. — Він не те, щоб дуже говіркий, я раніше навіть думав, що він німий, поки одного ранку ненавмисно не скинув його з ліжка. Я взнав тоді про себе стільки нового…

— Ага, вся академія чула. — Дамелі знову закотила очі.

— Навіть я для себе щось новеньке дізнався. — Даня знову спробував закинути ноги на перило, але отримав подушкою вже від Лева.

— Ну, що ж. Гадаю було б непогано вам зараз розкласти речі і потім піти на вечерю. Значить так. Дівчата займають дві кімнати справа від входу, хлопці — дві кімнати з ліва. Зустрічаємося за годину.

Здається, що в такому місці і в такий час, найдивніша емоція — це радість. Коли, з-за кутка щохвилини тебе виглядає смерть. Але в цьому і є сенс життя. Воно надто коротке, щоб жити в постійному страху. Просто насолоджуйся.

“Вам не дано вибирати, як або коли ви помрете. Ви можете тільки вирішити, як ви маєте намір жити зараз.” (Джоан Баез)

Написано для конкурсу від розробників Moon Chai Story

#moonchailovecontest