Банкет кров’ю

«Це невеличка історія про маленького вампіра аристократа, якому доводиться приховувати свою темну сторону, але одного разу приховати її буде вже не так легко.»

З самого рання, за вікном на блакитне небо тільки сходить сонце, червоні промені якого ледве пробивалися крізь важкі сині портьєри.

Поруч стоїть великий письмовий стіл, завалений купою нудних паперів. У дюймі від стопки бумаг, стоїть золотий підсвічник де догорав останній шмат блідої свічки.

Тишу в кімнаті порушує стукіт в двері, згодом до кімнати входить чоловік.

Високий, одягнений весь у чорний фрак, волосся кольору воронього пера слухняно причесане, лише декілька неслухняних прядок вибивалися з зачіски.

На грудях красується невеличкий значок з літерою “Ф” а це означало що в покої з’явився дворецький сім’ї Фантомхайф.

Оглянув кімнату, дворецький за кілька кроків пройшов до вікна, він відтулив сині штори що заважали потрапити сонячному світлу у покої пана.

Різкий та теплий промінчик сонячного світла впав на лице юнака, що мирно спав на ліжечку, в оточенні шовкових подушок з червоними китицями на кінцях.

Від різкого сонячного проміння сонний хлопчина поморщився перевернувшись на живіт вткнувся головую, в одну із подушок щоб сховатися від різкого світла.

—з добрим ранком пане —з легкою посмішко привітався слуга. Майже не чутно як кішка він підкрався до ліжка господина—

—воно було добре, поки ти не прийшов— незадоволенно пробубнив синьо-окий в подушку, від чого його мовлення здалося незрозумілим—

Себастьян зітхнув зрозумівши, що без грубіянства зі сторони пана сьогодні не обійдеться.Тому нахилився над вельможою, що так не хотів підійматися з теплого ліжечка, щоб зтянути ковдру з хлопчини.

Відразу як дворецький схилився над постіллю, в ніс хлопчини вдарив різкий солодкуватий аромат, а живіт зрадницьки забурчав.Очі пофарбувалися в червоний, зіниці звузилися до розміру щілини.

Останній тиждень графа мучив голод.Звіриний голод. Що вже й і приховувати свою “темну” сторону від Себастьяна з кожним днем дедалі становилося все складніше.

-вийди… —зрозумівши що на цей раз він може не витримати і встромити свої біленькі ікла, та залюбки поласувати на сніданок такою манливою кров’ю. Вирішив прогнати чоловіка геть з своїх покоїв.—

-що? Пане, що сталося?—не розуміючи перепитував чолов’яга.—

-вийди з моєї кімнати! Себастьян це наказ!—пентаграма на лівому оці запекла та засвітилася. Він знав що диявольський дворецький тепер не зможе з ним сперечатися.—

Після слів свого господаря, Себастьян аж ніяк не міг не послухатися його адже це був наказ. Випрямившись слуга поспішив покинути приміщення, грюкнув дверима.

Помітивши що манливий солодкуватий запах поступово почав зникати, Сіель полегшено перевернувся на спину.

Глибоко дихая, в повні груди.

Почервонівші очі згодом приняли свій голубий колір, а зіниці форму звичайного кола, як раніше.

“З цим щось потрібно робити”—перше що пролунало в думках хлопчини, як тільки він прийшов до нормального людського стану—

Зітхнувши він піднявся з ліжка, оглянувся, довкола в пошуках свого одягу. На щастя у підніжжя постілі знаходилось чисте недавно випране вбрання, що ще у вчора залишив Себастьян.

Взявши до рук білосніжну сорочку та брюки, хлопець різко зрозумів що не знає, як правильно одягнутися, бо ніколи цього сам не робив, завжди Себастьян вдягав його.

Через кілька хвилин з великими труднощями Фантомхайф якось одягнув цю сорочку, та застебнув ці трекляті ґудзики, що ніяк не хотіли пролізти в пительки.

Остались брюки, як виявилося, це було не складно, та по попереду зосталося взуття з шнурівками.

Ось це вже було складно. Навіть не можливо. Для дворянина, що в житті не тримав шнурки в руках.

Отже, пройшло хвилин 15, поки вельможа зміг зав’язати бантик на своїх високих чобітках. Хоча був він схожий більше на кривий вузол ніж на бантик.

Після своєї старанної роботи, забувши причесати своє розпатлане волосся, що після одягання розпатлалось ще більше, попрямував до виходу з спальні.

Вийшовши з кімнати одразу попрямував до свого кабінету, з надією не зустріти цього треклятого диявола.

По дорозі до офісу, був відчутний запах крові,що віддавало ароматом малини, це означало, що Мейлін крутилася десь поруч.

Та на превелике щастя, аромат крові інших прислуг, що знаходилися в маєтку, не викликали великого апетиту в синьо-окого вампіра.

Через декілька хвилин, 15-ти річний хлопчина зайшов до кабінету, грюкнувши дверима.Він пройшов до стола, що знаходився по середині кімнати, та сів на велике крісло, яке було оброблене золотим орнаментом, і обшите шовком.

Це більше було схоже на трон, ніж на крісло, і цим Сіель дуже пишався.

Бо ще не один дворянин, не міг дозволити собі “трон” замість крісла.

На столі лежить купа бумаг, зібраних у дві кучі. Оцінив поглядом кількість бумажок, що потрібно перевірити, вельможа зітхнув, зрозумівши, що роботи йому до вечора.

********

За бумагами граф просидів, як і думав до вечора. За вікном вже стемніло, а із-за хмар вийшов самотній місяць, і десь в стороні можна було побачити зірки, такі яскраві, ніби дорогоціні кришталики, що виблискували під місячним сяйвом.

Потягнувшись, Сіель солодко позіхнув.

Спина боліла від довгого сидіння за столом, голова гула від кількості перечитаної інформації. Очі сонно злипалися.

Хотілося просто швидше лягти в ліжко та заснути. Відпочити від важкої роботи.

Просидівши ще кілька хвилин за столом, з прикритим очима, вельможа все таки підіймається з крісла і йде до виходу.

Вийшовши з кабінету сонно тащиться по нестерпно довгому коридорі, як тому здавалось.

Все б здавалося нічого складного просто дійти до кімнати, як би ж не цей різкий п’янкий запах, що відчувся зовсім близько.

Живіт зрадницьки скрутило від голоду, як тільки хлопчина відчув цей манливий аромат.

Звісно, адже за останній тиждень синьо-окий вампір, ніц не пив крові.

Очі вже встигли змінити свій колір знову на світло червоний, що в вечірній темряві здавалося світилися. Зіниці звузилися до розміру щілини, ніби як у кішки.

Тихо. Ледве чутно.Він пробрався в одну із кімнат звідки розливався аромат.

І не помилився, на не великому ліжку набагато скромнішому ніж в покоях графа, сидів Себастьян читаючи одну із книг, що недавно взяв в бібліотеці.

Почув легкий скрип двері, чорно-волосий відірвався від книги і підійняв погляд на вхід, але так і закляк з широко відкритими очима від нерозуміння. Побачивши свого пана таким.

Сіелю хотілося провалитися крізь землю, та голод взав своє. Одурманенний п’янким запахом, тот немов “зачарований”, пройшовся крізь кімнату, зупинившись впритул до дворецького.

Не встиг чоловік оговтатися від легкого шоку, як невеличкі ікла впилися в шкіру на на шиї Себастьяна.

Перед очима графа появилась туманна занавіса, як тільки він відчув теплу, навіть гарячу рідину, що віддавала легким солоним присмаком, та била в ніс таким солодким ароматом.

Трішки відійшовши від шоку, дворецький смикнув головою відчувши легкий але гострий біль на шиї, що доставляв дискомфорт.

На що тільки гострі нігтики впилися в плечі чоловіка, а з вуст хлопчини зійшло щось схоже на незадоволений рик.

Зрозумівши що у цьому випадку краще не рухатися,тай взагалі не дихати. Хоча, як би він захотів не зміг би і поворухнути рукою, бо з кожним рухом кігтики впивались все сильніше в шкіру через нічну сорочку.

По шиї скотилися до низу червоні краплинки, прямо на біленький комір сорочки, пофарбувавши її кров’ю.

Сіель продовжував ласувати такою солодкою кров’ю, з таким манливим, п’янким ароматом, що так і зваблював останні тижні.

Очі буквально світилися ярко червоним.

Себастьян часто глибоко дихав, відчував як кінцівки похололи та затерпли. Голова закрутилася, а в очах все попливло.

Це було не звично, раніше здавалося що це було не можливо, адже він диявол з пекла.

Він не міг відчувати ні болю ні лихоманки, але на цей раз все інакше, зараз він не може навіть поворухнути рукою від безсилля.

Голова запаморочилась сильніше, в очах потемніло ніби густа темрява огорнула все довкола, і чолов’яга обм’як в руках хлопчини знепритомнівши.

Сіель навіть зразу і не зрозумів що сталося, лише через декілька хвилин він з переляканим лицем почав трясти дворецького за плечі, аби тот оговтався.