Бажання

 

Зоро зустрів її випадково. Вона бігала по вулиці, запитуючи різні речі, що її цікавили.

Від звичайного:  “Яку назву має ця вулиця?” до більш серйозного: “Ви вірите в Бога?”. Саме це питання вона вирішла задати і йому, Зоро.

 

— Ви вірите в Бога?

 

— Я вірю тільки в свої сили.

 

— Справді? — дівчина здивовано заглянула в його очі, — А чому?

 

Вона склонила голову через що чілка нахально накрила її очі, дівчина невдоволено спробувала здути її, але через якусь мить волосся повернулися знову на очі, тому дівчина роздратовано надула щоки.

 

— Тому що, — Зоро набридло дивитися за її діями, тому він вирішив дати їй відповідь, Поруч зі мною в любому випадку буду я сам. Вибач, але мені уже потрібно йти.

 

— Звісно, — дівчина щасливо посміхнулася,  —  До зустрічі!

 

І легко махнула йому рукою на прощання, що заставило його потішно зусміхнутися.

 

«Ми ж ніколи не зустрінемось. Чому вона каже мені “До зустрічі?” Дивна вона.»

 

З цією думкою він звернув за дім, де трохи не врізався в двух хлопців, ледве не упал, але намагаючись все ж не впасти, він виронив сумку з тренувальними речами.

 

— Хлопче, — один із цих хлопців чарівно посміхнувся, допомігши підняти сумку, — Ходи акуратніше, інакше нанесеш собі шкоди.

 

— Ейс, — другий хлопець взяв під лікоть першого, — Ходімо, ми вже запізнюємось, Луффі мабуть зачекалася і, скоріш за все, сильно зголодніла.

 

— Да, ти правий, — Ейс, як зрозумів Зоро, передав йому сумку, — Тримай, бережи себе. Ходімо, Сабо.

 

І два хлопці пішли геть про щось розмовляя, не оглядаючись назад.

Зоро зітхнув, він ніяк не відреагував на розмову, ніби забувши всі слова для розмови, хоча чи була вона такою, особливо для нього?

 

«Що це взагалі таке було? Гаразд, мені потрібно поспішити. Не до цього зараз.»

 

Провіривши сумку, адже, можливо, це були підступні злодії, що нахабно його обманули, Зоро, зрозумівши, що нічого не пропало, пішов далі своєю дорогою. Йому ще потрібно зустрітися з Намі, і якщо він запізниться, то не буде йому життя надалі. А ще гірше буде, якщо вона забере від нього гроші. У Зоро ітак майже їх не має.

 

«А там і тренування незабаром.»

 

Він глянув на небо, яке не мало жодної хмари і тихо пробормотів:

«Батьку, я зроблю все, що в моїх силах, обіцяю тобі, наглядай за мною і оберігай.»

 

Кажного разу він говорив цю фразу, це був його маленький ритуал без якого, як вважав сам Зоро, день буде невдалим.

 

І різко зрушив з міста, тому що час не нескінченний, тому якщо він не хоче запізнитися, то краще йому вже по-трохи йти до подруги.

 

Через якийсь час, від вже був поруч з кафе, де працювала Намі.

Декілька раз по дорозі він ледва не загубився, але йому сьогодні щастило, тому до будівлі його привела бабуся, якій було як раз по дорозі, і Зоро, в честь подяки і поваги допоміг їй донести сумки.

 

— Ось, онучок, кафе в який ти так спішив, —  вона махнула рукою в сторону невеликої будівлі, а невдовзі перевела руку на висотку і в цю мить звідти вийшов хлопець, побачивши його вона посміхнулася, — Це дім, де я живу, а хлопчик, що звідти вийшов мій первий онук. Такий гарний, скажи?

 

— Добре, що Вам не прийдеться нести ці сумки самостійно, — Зоро позіхнув, миттєво поклавши її сумки на землю, — До побачення, бережіть себе.

 

— Звісно, онуче, — Зоро чесно старався не зморщитися, він не хотів образити стару, але вона хитро зіщурила очі, скоріш завсе потішаючись над ним,— Раджу тобі не губитися в двух поворотах від міста назначення.

 

І, весело усміхнувшись, вона повернулася до свого внука, який тільки-тільки підійшов, кивнув до цього Зоро. Ророноа розвернувся спиною до бабулі і зашагав до будівлі.

Відкривші двері, він почув, як зазвенів колокольчик.

 

— Раді вітати вас в кафе, — дівчина за стійкою протирала стакани, тому не дивилася на гостя, але піднявши погляд, після того як поставила  стакан на місце, вскрикнула, — Зоро, ти чому не подзвонив? Я би вийшла тобі на зустріч, ти ж міг загубитися!

 

— Дуже хочеться мені тобі звонити, — Зоро, закотивши очі, підійшов до стійки, — Скоріше давай те за чим я прийшов. А то запізнюся на тренування, якщо затримаюсь.

 

Вчувши ці слова дівчина невдоволено зітхнула.

 

— Зоро залишається Зоро, такий невдячний, все тобі подрібно тут і відрзу, — сказавши ці слова, дівчина відійшла на кухню, хоча Зоро все рівно чув, що вона говорила, адже Намі завжди говорила гучно, — Нодзіко, зміни мене на стійці, тут Зоро прийшов, а мені з ним потрібно серйозно поговорити.

 

Повернулася з кухні вона разом з рюкзаком.

 

— Так от, — Намі поставила рюкзак на стіл, — Тут всі твої дорогоцінні банки з пивом.

 

— Ага, — Зоро вже потянувся за ним, але получив легкий удар по рукам.

 

— Ні, дорогий мій Зоро, — Намі моментально зжала рюкзак, — Я розумію і знаю, що твої неймовірні тренуватья уже скоро, але…

 

Дівчина не встигла договорити, адже Зоро її перебив:
— Я не буду мити підлогу, — хлопець невдоволено нахмурився, —  Прошлого разу я так з ним намучився, що на тренуванні не утримав гантелю і вона випадково розбила вікно.

 

— Випадково, звісно, — Намі закотила очі, — Ні, не в підлозі проблема. Проблема в тому, що на днях до мене завітала моя подруга і вона забула гітару.

 

І тільки зараз Зоро помітив гітару, яка стояла поруч зі стійкою, а трохи далі лежав і м’ятий футляр до неї. Зоро оглянув гітару пильніше.

 

Її часто використовували. Це було помітно відразу.

Вона не була в поганому стані, можливо вона в господаря уже багато років. На ній містами були потертості, червона фарба десь була стерта. То тут, то там були різні наліпки.

Цей музикальний інструмент насправді любили і оберігали, адже не залишили її покриватися пилом десь на полку, як згадка про минуле.

 

— Агов, Зоро, — рука перед очима заставила перевести погляд Зоро з гітари на подругу, — Ти заснув?

 

— Що, — Зоро махнув головою, було відчуття ніби він і справді на секунду заснув, — Тобі здалося, я на гітару дивився. І навіщо ти мені сказала про неї? Я її нести нікуди не буду.

 

— Звісно, що не будеш, — Намі махнула на нього рукою, — Ти або її загубиш або себе. І шукай потім тебе по всьому світу.

 

— Тоді навіщо?

 

— Тобі на тренування через півтора години, — Зоро кивнув, хоча це й не було питання до нього, — Тому можеш зачекати мою подругу тут зі мною?

 

— І навіщо це мені? З Нодзіко тобі нудно чи що?

 

— Ну, — Намі зніяковіло подивилася на підлогу, — Можливо через двадцять хвилин мені потрібно буде піти звідси. Адже додому повернулася Робін із Італії, а я хочу бути першою хто зустріне її.

 

— І ти думаєш, що мені так хочеться тобі допомогти?

 

— Ну, Зоро, — Намі показала не справжні сльози, але видячи, що Зоро незгодно мотав головою із сторони в сторону, вирішила піти на відчайдушний вчинок, — Інакше викину все твоє пиво в мусор.

 

— Добре, — Зоро підняв руки, визнаючи програш, — Я згоден.

 

— Я і не сумнівалася, — Намі криво посміхнулася, а невдовзі тихо пробормотіла, — Потрібно було віддати її Ейсу, він би одразу її заніс туди, куди потрібно.

 

Саме в цей момент в будівлю вбіг хлопець. І він на всю силу свого голосу закричав:

 

— Добрі люди, допоможіть, там дівчину намагаются побити, — він різко закашлявся.

 

— Що? — Намі не змогла навіть завершити свою думку, як цей хлопець миттю опинився поруч з Зоро та почав трясти його за плечі, говорячи: — Ви на вид сильний, допомжіть, я вас прошу.

 

— Зоро? — Намі уважно оглянула лице друга, шукаючи в ньому хоч трохи гніву, але не побачивши негативної реакції, вирішила діяти, — Ти ж зможеш допогти слабкій, скоріш за все, дівчині?

 

Зоро гірко вздохнув, адже це взагалі не те, чим він планував зайнятися перед тренуваннями, але, якщо він не допоможе, то відьма, яку, так співпало, звуть Намі, просто задушить його за ігнорування. Через якусь мить, Зоро, знову важко вздохнув, вирушив до дверей, Намі переможно вскинула руку та направилася за ним, щоб подивитися, як там буде на вулиці.

Вже на вулиці, коли кожна людина із кафе вже вийшли подивитися, що відбувається, всі встали як вкопані. Адже дівчина, яку зараз шли спасати, сама надавала тумаків своїм противникам.

Виглядала вона сама досить побито, але стояла гордо і з почти рівною спиною. Зоро, мимоволі з захопленням дивився, як вздіймаються груди дівчини від глубоких вздохів.
Намі, яка стояла поруч, вдарила себе по обличчі, здається тут цікава ситуація.

 

— Це Луффі! Агов, Луффі, я тут, — Намі кричала максимально голосно, маючи надію, що подруга її почує, але поки тільки Зоро чув її. Здається, що і він скоро не буде її чути, адже у нього з’явилося відчуття, ніби він оглох.

Здається, що дівчина і справді не чула Намі, адже та навіть не повернулася на крики. Хоча, вже через деякий час, коли дівчина перестала дивитися на лежащих хлопців, она все ж повернулася і, впізнавши Намі, махнула рукою з соняшною посмішкою. Вона, отряхнувши пил зі своєї одежі, різко підняла солом’яний капелюх, який лежав неподалік, активно зашагала до компанії.

 

— Привіт, Намі, — дівчина привітливо посміхнулась побачивши Зоро, —  Тобі також привіт, хлопче чийого імені я не знаю, але, як бачиш, ми з тобою зустрілись, як я і говорила.

 

— Луффі, — Намі гірко посміхнулася, — Ти навіщо тих хлопців побила?

 

— Та вони мене по дупі вдарили, а я ім в лице вдарила, все чесно, — дівчина відкинула чілку, що знову їй заважала, вперто подивилася на подругу, самим поглядом намагалася доказати, що саме Луффі тут права і ніяк по іншому.

 

— Святі мандарини і апельсини, за що це мені, — Намі, задала, очевидно, риторичне питання, провівши рукою по лицю, намагаючись запокоїтися, — Гаразд, ходімо в кафе. Там стоїть твоя гітара, ти же за нею?

 

— Так.

 

— Добре, ходімо, Зоро ти також, — Намі потянула за собою хлопця, який уже мав намір звідси піти.

 

— Але навіщо? Мені на тренування потрібно, якщо ти не забула.

 

— Невже своє пиво ти залишаєш мені, — Намі в шоці прикрила рота, а через секунду махнула на нього рукою, — Тоді йди собі.

 

Зоро не залишалося нічого, як окрім піти в кафе.

Вже в середині він почув, як хтось визвав поліцію і скору допомогу для хлопців.

 

— Намі?

 

— Що, — дівчина перевела погляд з Луффі, котра вже щось весело розказувала, на Зоро, — Що таке?

 

— Там поліцаїв викликають, цій, — він поглядом указав на другу дівчину, яка вже потрохи віддалялася від них, — Їй нічого не буде?

 

Намі в голос засміялася, а на здивований погляд Зоро просто відповіла:

— Луффі і страх перед поліцією? — дівчина з іронією в очах глянула на свою подругу, яка розглядала картину, де був кіт, — Не сміши мене. Це її точно не лякає.

 

— А чого вона тоді боїться насправді? — Зоро вже довгий час не бачив дівчат, які не бояться чогось подібного.

 

— Здається, — Намі задумливо почесала підборідок, а потім з серьйозним поглядом продовжила: — Вона боїться, що з її рідними щось трапиться і вона їх втратить через це.

 

Ророноа розгубився, такий погляд у Намі він бачив занадто давно. Коли вони вперше зустрілися.
Він їй допоміг не потрапити під машину. Вона до цього, прямо перед ним, нагодувала собаку з занадно хорошою посмішкою.

Зоро ні за що бі не дозволив такій посмішці пропасти з цього світу. Він допоміг, а в подяку дівчини запросила його в кафе, якимось хитрим способом заполучила його номер мобільного. І незабаром у Зоро з’явилася подруга, яка ніколи не боялася брехати, але друзів ніколи не підводила.

 

— Доречі, — роздуми Зоро перервала Намі, — Потрібно тебе познайомити з Луффі офіційно.

 

Після цих слів вона покликала подругу до себе.

 

— Намі, у вас є м’ясо? Я зголодніла просто як вовк!

 

— Ейс та Сабо купили для тебе декілька бутербродів з говядиною буквально півгодини тому, — Намі невдоволено поставила руки на талію, — Ти не наїлася?

 

— Ні, — Луффі почала колупатися в носі за що, невдовзі, получила слабкий удар по руці від Намі.

 

— Луффі ти ж дівчина, не веди себе так непристойно!

На ці слова Луффі тільки закотила очі. Вона цю фразу чує кожен день, набридло.

 

— Гаразд, — Намі енергійно хлопнула в лодоні, — Я хотіла вас познайомити.

 

— Так? Ми, доречі з ним сьогодні бачились, хоча іменами не обмінювалися. А я казала, що ми ще зустрінемось, — після своїх слів вона повернулася до Намі, — Ти знаєш, я таке відчуваю.

 

Весела посмішка відобразилася на лиці Луффі, коли вона протянула руку Зоро.

 

— Я Монкі Д. Луффі, приємно познайомитися з тобою.

 

— Ророноа Зоро.

 

Як тільки вони пожали руки, Луффі неочікувано крикула:

 

— Де мій Ван Піс?!

 

— Та що ти так кричишь, Луффі? — Намі нахмурилася, — Гітара поруч зі стійкою.

 

Вже за секунду дівчина метнулася в напрямку до стійкі, де миттєво знайшла свою гітару.

 

— Моє золото, мій скарб, моя чарівна гітара, — Луффі поцілувала гітару, — Дякую, Намі, ти найкраща.

 

«Найдивніше знайомство в моєму житті.»
Пронеслася думка в голові Ророноа.

 

Через декілька хвилин Луффі повернулася до Зоро і Намі, тримаючи за своєю спиною гітару.

 

— Доречі, Намі, я хотіла тобі сказати, ледва не забула, — Намі подивилася на Луффі, показуючи, що зараз вона готова слухати подругу, — Траффі казав, що зайде в кафе, щось там, комусь там, передати, — почесавши потилицю і більше нічого не згадавши, вона кивнула сама собі, — Здається це все, що я мала тобі передати. А я йду, мені ще вокаліста потрібно знайти.

 

— Так, звісно, хай щастить, — Луффі вже відійшла, як Намі мягко вдарила себе по голові, —  Зачекай, — Луффі зупинилася і з питанням в очах подивилася на подругу, —  Виступати ви де будете? Я так і не зрозуміла.

 

— В одному кафе, — дівчина нахмурилась, надіячись згадати назву, але невдовзі махнула на це рукою, — Назви я не пам’ятаю, тому напишу тобі її пізніше, гаразд? Або запитаєш у Траффі, він точно памятає, коли він зайде.

 

— Добре, буду чекати,— Намі мягко кивнула головою, — І будь обережною, не бийся з ким попало знову!

 

— Ага, звісно, — Луффі махнула рукою на прощання, — До зустрічі.

 

Як тільки дівчина пішла, Намі заговорила з Зоро:

— Одні проблеми від неї, — Намі качнула головуою, але ніжно посміхнулася, подивившись на Зоро вона цокнула, — Тобі на тренування скоро, можеш йти, якщо не хочеш запізнитися.

 

— Вже виганяєш мене, — Зоро театрально надув губи.

 

— Так, виняєш, — Намі весело гоготнула, — Але ти можеш мені заплатити і більше я тебе виганяти не буду.

 

— Ага, як же, — Зоро розвернувся, підійшовши до стола, де стояв рюкзак з його пивом, забрав його, — Тоді бувай, відьмо.

 

— Йди уже, — дівчина махнула на нього рукою, — Кактус-перерісток.

 

Розвернувшись спиною до Намі, Зоро не забувши показати середній палець подрузі, він вийшов із кафе, краєм ока побачивши, як вона відповіла йому аналогічним знаком, що заставило хлопця усміхнутися.

 

Зоро спокійно йшов до тренувального залу, доки його не окрикнула якась людина, через щому йому прийшлося повернутися на голос. Зробивши це, він побачив солом’яну шляпу.

 

«Знову вона?»

 

— Невже ти також йдеш в цю сторону, Зоро? — запиталася дівчина, котра моментом появилася поруч.

 

— Так, мені потрібно в цю сторону, — не захотівши з нею спілкуватися, він почав крокувати швидше. Шумні компанії Зоро не любив.

 

— Цікаво, — дівчина, на диво, не відставала ні на крок, — Ти десь тут живеш? Чи в тебе тут якість справи? Тобі потрібна допомога? Можливо ти йдеш до друзів, я тут всіх знаю, ти тільки скажи і я покажу, де живуть твої друзі.

 

— Я йду на тренування, —  Зоро прервав потік із питань балакливої дівчини.

 

— Які на тренування, — Луффі спантеличено похилила голову, — Невже тут десь є спортзал?

 

— Так.

 

— Вперше чую. Спортзал, тут? — дівчина зупинила Ророноа, притримавши його за плече. Зоро нахмурився, він не хотів запізнитися, хоча трохи й здивувався силі дівчини, — Я точно знаю, що там є музикальна студія, аквапарк та парковка, але ніяк не спортзал.

 

— Я впевнений, що ти помиляєшся.

 

Зоро продовжив йти далі, не слухачи дівчину, що шла рядом, крок в крок, та говорила з ним, але після того, як та вдарила його ногою по коліну, йому прийшлося сказати:

— Що тобі від мене потрібно? — хлопець невдоволено почесав коліно, — Відчепись вже.

 

— Давай посперечаємось?

 

— Навіщо?

 

— Щож, якщо ти згоден, — дівчина проігнорувала викрик Зоро, який точно не був згоден, — Давай так, я виграю якщо там все-таки не виявиться спортзалу, і ти переможеш, якщо він там все-таки є.

 

В очах Зоро спалахнув, він точно був впевненій, що спортзал існував саме впереді по вулиці.

 

— Гараз, але який приз буде моїм, коли я переможу?

 

— Ми ще подивимось хто переможе, а приз, — дівчина секунду пороздумовувала, після чого хитро глянула на Зоро, — Три бажання.

 

— Я згоден, — Луффі протянула йому руку, — Адже перемога буде за мною, — з цими словами він пожав їй руку.

 

— Мугівара!

 

Здригнувшись, Зоро обернувся на цей крик, чому сьогодні йому зустрічаються такі голосисті люди?

 

— Траффі! — прокричала дівчина майже йому в ухо, махаючи руками, через що мало не вдарила Зоро в обличчя, якби він не встиг увернутися.

 

— Ти знову втекла, — хлопець підійшов ближче і потягнувши за вухо сказав їй, — Якщо ти ще раз так зробиш, залишишся без м’яса.

 

— Але, — дівчина скривджено надула щоку, — Ти не маєш права, адже то все моя їжа!

 

— Так от, — хлопець потянув її вперед, — Ми запізнюємося. Ти ж не забула, що сьогодні у нас має бути нормальна репетиція?

 

— Я буквально йду в сторону нашої студії! Стоп, — Луффі спробувала затормозити ногами, через що здійнялася пил, — Ти ж, здається, мав зайти до до Намі?

 

— Мені потрібно було передати їй деякі документи, — Траффі невдоволено глянув на Луффі, — Ходімо уже, не хочу запізнюватися через тебе.

 

— Але у меня суперечка з Зоро!

 

— Мені все рівно.

 

— Три бажання, я маю виграти!

 

— Гаразд, — Ло відпустив бідне вухо дівчини, яка відразу почала гладити його, — В тебе три хвилини, щоб виграти.

 

— Та не в часі проблема, — Луффі невдоволено тупнула ногою по землі, — Він завіряє мене, що там, — вона вказала рукою кудась вперед, — Знаходиться спортзал!

 

— Він здурілий?

 

— Бачиш, — теперь вона заговорила з Зоро, — Ти програв, Траффі підтвердить!

 

— Даю слово, що ти здурілий чоловік. Мугівара перемогла.

 

«Це мене так обдурюють і лайном покривають?»

 

— Я не вірю, що спортзала там немає, доки своїми очами не побачу, що його й справді немає.

 

Луффі і Траффі переглянулись, кивнули друг другові і водночас сказали:

— Ідіот, — далі слово взяла уже Луффі, — Тоді ходімо разом з нами до студії, якщо тобі так не віриться.

 

Через десять хвилин вони стояли біля невеликого будинку, що на рідний спортзал Зоро, ну ніяк не був схожий.

Зоро уже хотів сказати, що це точно не його спортзал, телефон, що був в його кармані почав вібрувати. Йому звонили. Після того, як Зоро витянув свій мобільний телефон, він одразу зрозумів, хто йому звонить.

 

Тренер М.

Трубку Зоро підняв моментально. Голос говорящого був спокійний, ніби сама Дракула захотів потеревенити з Зоро:

«Тільки посмій сказати, що ти знову загубився.»

 

Зоро вирішив не давати відповідь на, очевидно, риторичне питання.

 

«Боже, за що ти послав мені талановитого

хлопця, але такого тупого?»

 

Зоро знов мовчав, взагалі, коли йому звонить тренер, Зоро майже завжди мовчить.

 

«Запитай у прохожих людей адресу.»

 

— Не підскажете, де я зараз? — запитав він у людей з якими йшов дорогою.

 

— Вулиця Золотої Монети.

 

Повторивши назву, Зоро отримав такі слова:

 

«Це на окраїні города…

Ти знову запізнишся,

чекаю через годину на тренуванні,

 якщо тебе не буде в цей час –

я піду додому.»

 

І скинув трубку. Зоро ж невдоволено дивився на екран мобілки.

 

— Ну, що, — хлопець заговорив з Зоро, — Як тобі спортзал?

Іронія в його голосі готова була убивати.

—Дуже гарний.

На ці слова Луффі хохотнула та невдовзі запитала:

— На якій вулиці твій спортзал?

— Вулиця Великих Морських Королів.

 

Луффі і Ло шоковано дивилися на Зоро, після чого хлопець хриплим голосом сказав:

 

— Це в другому кінці города…

 

Зоро здивовано свиснув крізь зуби.

 

— І як ти тепер плануєш добиратися до свого зала?

 

— На маршрутці мабуть.

 

— У нас тут усі водії бояться ось цього чудовиська, — кивнув головою Ло у бік Монкі Д, на що вона показала хлопцю язика, — Тому вони сюди вже як рік не їздять, тільки за дві вулиці звідси, дуже сміливий водій, приїжджає на одну з зупинок.

 

— І де вона знаходиться?

 

Трафальгар недовірливо дивився на Ророноа.

 

— Не думаю, що ти впораєшся, але слухай.

 

Зоро дослухав приблизний маршрут до тієї зупинки, і побіг не забувши подякувати.

 

— Траффі, — Луффі трохи спантеличено покликала хлопця, — Мені здається чи він повернув ліворуч? Там же далі дороги немає.

 

— Повернув і повернув, — Ло потягнув дівчину за руку в студію, — Це вже не наші проблеми.

 

— А я таки перемогла! — Луффі посміхнулася на всі зуби, — При наступній зустрічі я йому про це скажу.

 

— Мені вже шкода цього хлопця, — Ло важко зітхнув, це дівчисько завжди приносило неприємності, — У тебе надто сильна інтуїція на людей, як у такої дурашки, як ти, може бути таке?

 

Луффі знову показала мову на таке запитання, але таки відповіла:

 

— З моїм дідом і не такому навчишся, — по шкірі Луффі пройшлися мурашки, хоча Трафальгару швидше за все здалося, — Одного разу він хотів скинути мене з четвертого поверху, примовляючи, — дівчина прокашлялася і продовжила, намагаючись зробити свій голос брутальним: — «Ти сильна, і ти маєш вижити, всі Монкі Д. проходили цю перешкоду. Ти підеш шляхом нашої сім’ї і станеш главою поліції.»

 

Закінчивши говорити, дівчина невдоволено зітхнувши, закрокувала у бік музичної студії.

 

— Ти знайшла вокаліста? — Тральфальгар вирішив проігнорувати дивні традиції сім’ї дівчини та неприємну тему для неї.

 

— Неа, — дівчина закинула руки за голову, — Ти, я так розумію, теж?

Її співрозмовник кивнув головою.

 

— Будемо сподіватися, що хтось інший знайшов, — Ло окинув поглядом дім,— Скоро ж з’їжджати, так? Я вже звик до цього місця.

 

Луффі з сумною усмішкою подивилася на будинок, а коли підійшла ближче ніжним рухом руки погладила стінку, тихо запитавши:

 

— Ми тут скільки років пробули?

 

— Два роки.

 

— Стільки всього було тут, — вона трохи роздратовано зітхнула, — Як швидко летить час.

 

Після цих слів вона все ж таки зайшла до будинку.

 

— Привіт, — веселим голосом простягла дівчина, — Хто вже тут?!

 

— Луффі, не кричи, — з-за угла вийшов хлопець з синім волоссям, — Я тут.

 

— О, — Луффі весело підстрибнула на місці, — Френкі, я думала, що ти поїхав до брата.

 

— Потяг зламався, тож я переніс зустріч на наступний місяць.

 

— Зрозуміло, — Луффі вже хотіла пройти глибше в кімнату, як згадала, — До речі, ти не знайшов вокаліста?

 

— Ні, — Френкі почухав голову, — Якщо бути чесним, я навіть з дому не виходив.

 

— Що? Чому? На вулиці така гарна погода!

 

— Там колонки наші зламалися, — Френкі невдоволено зиркнув на сусідні двері, де саме і стояли колонки, — З самого ранку сидів з ними.

 

— Оу, — Луффі підійшла ближче і поплескав хлопця по плечу, скинула свою гітару поруч, — Можеш будь-ласка віднести в головну кімнату мою гітару? І ти молодець, дякую, що полагодив колонки.

 

У відповідь він скептично подивився на неї.

— Так, я знаю, що це твоя робота, — дівчина надула щоку, — Але як тебе не похвалити?

— Не заставляй мене красніти від таких слів.

На це Луффі тільки посміхнулася, устрибуючи у бік маленької кухні, Френкі ж взявши гітару пішов геть.

 

— А тут хтось є? Санджі, ти тут?

 

— Луффі, — випорхнув Санджі, — Ти прийшла, я зараз приготую твою улюблену страву!

 

— Ти кращий, Санджі.

 

Після цих слів хлопець покрутився навколо своєї осі, після чого пірнув до холодильника, дістаючи продукти.

 

— Луффі, тобі там дзвонили на телефон, — Санджі кивнув убік телефону, що лежав на столі, — Я взяв трубку, бо знаючи тебе, ти навіть не передзвонила б.

 

– Так, — Луффі кивнула, — Ти ж знаєш, що завжди можеш користуватися моїм телефон, секретів у мене від тебе майже немає.

 

—Луффі, я зараз заплачу,— Санджі витер невидиму сльозу,— Так от, там сказали передати, щоб ти подзвонили Монкі Д. Драгону.

 

— Татко? — очі Луффі здивовано розкрилися, — Навіщо?

 

На це Санджі знизав плечима, йому це не дано знати.

 

— Гаразд, іду йому зателефоную раз так.

 

Після чого дівчина пішла до сусідньої кімнати.

 

***

 

Тим часом Зоро намагався знайти ту зупинку, попутно думаючи, що його таки обдурили. Тому він вирішив зателефонувати Намі, все таки вона працює на цій вулиці, повинна знати, що тут і як.

 

«Зоро?»

— Я загубився.

«Що? Я ж тільки десять хвилин

назад геть поїхала із кафе!

Ти раніше не міг позвонити? Де ти?»

— Десь тут?

«Все с тобою зрозуміло. Дорогу до кафе пам’ятаєш?»

— Але ти ж у дорозі до аеропорту?

«На відміну від тебе, у мене є друзі,

я зателефоную, скажу де ти,

і вони прийдуть за тобою і допоможуть тобі

дойти до твого спортзалу, і кажу тобі:

ні шагу в будь-яку зі сторін.

Чекаю на геолокацію.»

Не встиг Зоро хоч щось відповісти, як довелося слухати гудки.

 

— І що мені робити? Чекати на її думку? — поставив він запитання до телефону. Бабуся, яка проходила поряд з ним, підозріло прискорилася, напевно думаючи, що він божевільний,— І взагалі. На кого мені чекати?

 

Але про всяк випадок скинув Намі своє місцезнаходження. Подивившись на годинник, він зрозумів, що йому залишилося тридцять сім хвилин, щоб дістатися до зали. Тридцять п’ять хвилин. Тридцять дві хвилини. Двадцять дев’ять хвилин. Телефон привернув увагу до себе вібрацією в кишені.

 

Відьма

 

«За кілька хвилин до тебе під’їде цей хлопець на машині,

ти легко зрозумієш у якій саме, вона виглядає специфічно,

і сідаючи до нього просто скажи, що ти Зоро – друг Намі,

тобто мій, я йому сказала адресу твого спортзалу,

тому можеш спокійно їхати, його звуть Бруком. Кохаю, Намі.

P.S. Робін передавала тобі привіт»

 

У повідомленні було фото хлопця, виглядав молодо, років двадцять або двадцять п’ять від сили, на очах окуляри, тому їх особливо не розглянути, і величезне афро, яке ігноруючи земне тяжіння, було величезним у висоту, швидше за все, за допомогою лаку для волосся.

 

— Мабуть, треба почекати,— Зоро сховав телефон у кишеню і продовжив стояти, рахуючи птахів, що пролітають по небу.

 

Коли він нарахував двадцять п’ять птахів, він почув рев двигуна, настільки сильний, що здавалося нібе це поряд з вухом Зоро пролетіла машина, а не десь далеко. Зоро обернувся, і в ту ж мить з-за сусіднього будинку показалася машина. Синя, скрізь розмальовані зірки, десь навіть квіточки, і червоний прапорець на даху машини.

 

«Я так розумію це про цю машину говорила Нами? І справді специфічна.»

 

Коли машина під’їхала до Зоро ближче, двері відчинилися і звідти показалася чорна голова, яка відразу почала говорити:

 

— Зоро? — і одразу після кивка продовжив:— Я Брук, заскакуй у машину, відвезу.

 

Доїхавши за двадцять хвилин до спортзалу, Зоро швидко вийшов з машини, ледве не забувши сказати дякую.

 

Коли він добіг до входу будівлі, перед цим ледь не сплутавши куди йому йти, і отримав по голові від тренера, який проклинав, що взяв таку людину до себе.

 

І Зоро, заходячи в роздягальню, подумав:

 

“І таки, я програв цій Луффі.”

 

***

 

Тим часом дівчина намагалася додзвонитися до батька, який вирішив не брати від неї слухавку.

І ледь не кричала додому: — Ну ось сам попросив передзвонити, а тепер мовчить! —Луффі надувши губу невдоволено дивилася на телефон, — Ну й іди знаєш куди!

 

—Луффі! — прокричав голос із кухні, — М’ясо чи рибу?

 

— М’ясо звичайно, — Луффі похитала головою, після чого промовила собі під ніс,— Навіщо ставити таке дурне запитання?

 

— Ти додзвонилася? — судячи по звуках відкриваючи холодильник, запитав Санджі.

 

— Ні, і це дивно, — Луффі, здивовано подивилася на екран телефону, потім тихо зітхнула і продовжила, — Тобі допомогти з готуванням?

 

— Якщо тобі не складно.

 

І відразу після цих слів вона пішла на кухню, відставивши свій капелюх на стіл, щоб не забруднити.

 

— Ти ж сьогодні була у міс Намі?

 

— Ну так.

 

— Забрала нарешті свою гітару?

 

— Так, — і тут Луффі хитро хихикнула, — Я сьогодні з хлопцем посперечалася. І виграла!

 

— Так? — Санджі кинув погляд на чайник, в якому тільки закипіла вода, — Чай будеш?

 

— Буду, — дівчина весело нарізала моркву, — І так, я отримала три бажання!

 

— Думаєш зустрінеш його ще хоч раз? — хлопець узяв чашки, — Зелений чи чорний чай?

 

— Чорний! Зелений, який купив Траффі на цей раз зовсім несмачний! — дівчина зморщила носа, — А щодо зустрічі, так, я цілком впевнена, що ми ще зустрінемося.

 

—Інтуїція.

 

Це було не питання, адже всі друзі Луффі знали, що в неї неймовірна інтуїція, яка не раз допомагала їй потоваришувати з людьми.

 

Санджі та Луффі познайомилися, коли їм було приблизно тринадцять років.

Сталося це, коли образили одну дівчинку на ігровому майданчику, за те, що у неї була гетерохромія. Одне око зелене, друге ж сіре, вони були прекрасні на думку і Луффі та Санджі, тому коли дівчинку, чиє ім’я вони вже забули, штовхнули, вони в ту саму секунду встали проти хлопців, які це зробили і просто не змовляючись вдарили їх. Луффі маленькою лопаткою для піску, Санджі ж узяв палицю.

Вони не побоялися тих хлопців, не дивлячись на те, що вони явно були старші за них, але Луффі та Санджі швидко їх налякали, через що ті втекли. І з тих пір Луффі та Санджі потоваришували, адже бійка це справа весела, та й дівчина через щось дуже хотіла собі у друзі Санджі.

 

— Тільки ось як його відшукати я не знаю.

 

Луффі це трохи засмутило, вона хотіла дружити із Зоро, адже він здався їй цікавим.

 

— Спробуй знайти його в Інстаграмі або в іншій соцмережі, — трохи задумливо сказав Санджі.

 

— Ти геній, Санджі! — за деякі секунди дівчина підлетіла до хлопця і обійняла його, обід уже майже готовий, тому не треба було стежити за плитою, — Я й не думати про це не подумала.

 

—Ну, нема за що,— хлопець погладив дівчину по голові,— Ти не хочеш відростити волосся?

 

— Неа, — Луффі поставила підборіддя на плече хлопця, вони були майже одного зросту, — Поки не хочу, можливо, колись я це й зроблю, але поки що ні.

 

— Шкода, — Санджі заправив найдовше пасмо волосся за вухо, — Думаю тобі було б гарно. Хоча ти отже гарна.

 

Ця фраза розсмішила дівчину.

 

— Спасибі за комплімент, Санджі, ти завжди вмієш гарно говорити.

 

— Луффі, — Санджі прибрав руку з волосся, — Ти скоро їдеш геть?

 

– Що? — дівчина здивовано зкосила свої очі на хлопця, не піднімаючи підборіддя з плеча, — З чого це ти взяв?

 

— Кожного разу коли ти дзвониш батькові ти пропадаєш, — хлопець зітхнув,— Я не хочу знову хвилюватися за тебе.

 

— Санджі, — дівчина все-таки підняла голову і подивилася хлопцеві прямо в очі, — Ти знаєш, що ти найдорожча для мене людина, і знай, що цього разу я не зникатиму без попередження.

 

– Я на це сподіваюся.

 

Посміхнувшись, Луффі простягла мізинець Санджі: — Друзі?

 

Хлопець тепло усміхнувся у відповідь, простягаючи свій мізинець:

 

— Друзі.

 

 

Раптом по вікну щось затарабанило, здригнувшись хлопець і дівчина обернулися подивитися, що там, і зрозуміли, що це пішов дощ із градом, різка злива, яку сьогодні ніяк не передавали.

 

— Отже, — Луффі хлопнула в долоні, — Я піду покличу хлопців, а ти поки все зроби на столі, ну ці сериви, — дівчина задумалася, — серивірі, сервіруй або як там це називається, — Луффі махнула рукою, —А я поки за хлопцями.

 

І весело поскакала шукати інших людей у ​​будівлі.

 

Через п’ять хвилин всі сиділи за столом, потрохи з’їдаючи все, що Санджі та Луффі наготували, паралельно крозказуючи, як минув їхній день.

 

— Потрібно було Намі запросити, — Луффі подивилася у вікно, яке все ще показував дощ, і скривилася, — Хоча, за такої погоди вона б потім додому не дісталася, а в нас місць немає.

 

— Вона могла б спати на моїх прекрасних грудях, нам було б тепло і затишно, — Санджі, як завжди мав показати, який він збоченець, за що отримав по голові від Ло.

 

— Давайте подивимося сьогодні фільм? — питання було задано гучним голосом Френкі.

 

— Такої погоди в самий раз, — Ло незадоволено дивився у вікно, не любив він дощову погоду, вічно в нього боліла голова від дощу.

 

— Я теж за, це буде весело! — Луфі з усмішкою подивилася на хлопців, Санджі просто кивнув на ідею Френкі.

 

— Що дивитимемося? —  поставив головне запитання Санджі.

 

— Жахи! — звичайно ж це сказала Луффі.

 

— Ні, — Ло невдоволено хитнув головою, — Ти як завжди будеш лунатити, а ми всі від тебе від страху в штани цеглину відкладеме.

 

— Сімейну мелодраму? — це вже припустив Санджі.

 

— Я засну, — Ло і Луффі сказали це одночасно, після чого хлопець продовжив, вказуючи рукою на Френкі, — А він розриветься, як дівчисько.

 

— Хей, — Френкі мимоволі скрикнув, показуючи своє невдоволення, — Таке було лише один раз!

 

— Давайте подивимося тоді Людину-павука?

 

Луффі любила Людину-павука, тому при кожній нагоді вона намагалася запропонувати цей фільм. Тому на її репліку вони скривилися.

 

— Луффі, ми так щосуботи переглядаємо його, — Санджі посміхнувся дівчині, — А сьогодні понеділок, так до речі.

 

Надувши губи, Луффі схрестила руки, всім своїм виглядом показуючи, що вона ні на що інше не згодна. Френкі та Санджі важко зітхнули, їм складно було протистояти дівчині, а враховуючи, що вона чудово про це знала було втричі складніше. Ло просто стояв, намагаючись не заснути, знаючи, що з цього недоспора переможцем вийде Луффі. Після чого пішов на кухню робити попкорн, чуючи, як Луффі починає говорити про те, яка Пітер Паркер неймовірна людина.

 

«Це надовго, краще б вони погодилися дивитися цього павука, а знають же, що не переспорять її».

 

Ло діставши з верхньої шафки неприготовлений попкорн, і після висипавши в миску, поставив її в мікрохвильову піч, слухаючи, як падає дощ, і чуючи, як Луффі намагається відібрати пульт від Френкі, що у неї вийшло через пару хвилин, коли Ло вже повертався з цілою мискою сирного попкорну.

А через десять хвилин вони сидячи на дивані, укрившись одним великим пледом, який Луффі дістала з шафи, дивилися Людину-павука.

А до кінця фільму, коли вже пішли титри, Ло відчув, як його обійняли за руку, паралельно кусаючи в плече, примовляючи щось про м’ясо та несмачну рибу, тому, мовчки кивнувши Френкі, Трафальгар підняв дівчину, яка трималася за нього ніби клешнями. і пішов у свою кімнату, звалившись разом зі своєю ношею на ліжко.  Він вже хотів піти переодягатися, але на нього Луффі закинула ногу, тому в нього не було іншого вибру, окрім як змиритися, і він, закинувши руку на дівчину, заплющив очі, сподіваючись швидко заснути.

 

***

 

Тим часом Зоро намагався не здохнути від почуття голоду.

 

Втомлений після тренування йшов додому під дощем, але за кілька хвилин до нього під’їхав тренер, з пропозицією підвести.

 

Як тільки він зайшов у квартиру, він швидко роззувшись, скинувши мокрий одяг з себе і акуратно поставивши рюкзак з пивом на стіл, звалився на ліжко, майже моментально вирубуючись з думками:

«Поїм вранці. Можливо Куїна вдома буде.»

 

Прокинувшись вранці від опенінгу Бліча, який поставлено на його рингтон, Зоро хотів проігнорувати його, як його за вухо стягли з ліжка зі словами:

 

— Давай, Зоро, — він впізнаж голос сестри з тисячі, — Це Намі тобі дзвонить.

 

І скинувши хлопця на підлогу пішла, примовляючи:

 

«Повезло ж, бідна Намі, потоваришувала з таким дурнем.»

 

Невдоволено рикнувши Зоро все таки встав з підлоги і проігнорувавши телефон пішов у ванну, подумавши, що можна передзвонити пізніше. Пізніше вийшло через дві години, через що дівчина кричала на нього всілякими способами і не давала вставити йому й слова, сказала:

 

«За годину чекаю на тебе і Куїну-сан у кафе. Я їй напишу, тому ти не загубишся.»

 

І скинула трубку, як завжди. Не встиг Зоро навіть відставити телефон, як у кімнату зайшла Куїна, говорячи про те, що вони спізнюються. Закотивши очі, під незадоволений погляд сестри, Зоро почав витягувати пляшки пива з рюкзака, і тільки потім пішов перевдягатися.

 

А через півгодини вони вже були поруч із кафе, куди неможливо було увійти, великий натовп загороджував прохід, тому довелося дзвонити Намі, яка намагалася щось пояснити по телефону, але через натовп неможливо було почути ні слова, тож через три хвилини дівчина вийшла з натовпу, і повела Зоро та Куїну через чорний вихід на кухню, бо кафе зараз було зачинено.

 

— Що за чорт? — Зоря незадоволено запитав у подруги.

 

— Пам’ятаєш Луффі? — на незрозумілий погляд хлопця Намі закотила очі, — Ну, дівчина, яка вчора приходила за гітарою, — дочекавшись кивка друга, вона продовжила: — Так от, її група мала проводити міні-концерт у якомусь кафе, але всі ці люди, котрі сюда прийшли до них, або хтось із команди Луффі, переплутали назву кафе та приперлися до нас, хоча нічого такого тут не повинно бути. Тому ми зараз чекаємо їх і вирішуватимемо, що робити.

 

— От як, — Куїна задумливо почухала підборіддя, — Чому б вам не провести концерт тут? І вам прибуток, і людей не проганятимете.

 

— Справа не лише в тому, що переплутали назву, — дівчина кивнула на столики, — Давайте сядемо.

 

Після того, як маленька компанія сіла, дівчина швидко зробивши чай, продовжила:

 

— Тут справа в тому, що дати теж були переплутані, — Нами трохи відпила гарячий чай, невдоволено зморщилася, — Уф, занадто гарячий, тож сам концерт мав бути через тижнів зо два, тому вони спокійно шукали людину для вокалу, але мабуть або доведеться скасувати концерт, або без вокаліста.

 

— У мене є один знайомий, який добре співає, — Куїна задумливо подивилася в чашку з чаєм, — Але не знаю, чи в місті він зараз, він недавно до дівчини своєї від’їхав.

 

— Ти можеш йому зателефонувати і запитати?

 

Компанія за столом здригнулася, це сказала людина, яка не сиділа разом із ними.

 

— Пробачте, що налякала,—  компанія обернулася на володаря голосу.

 

—Луффі! Ти, біс! — швидко скочивши з-за столу Нами стукнула дівчину по голові, — Щоразу лякаєш до смерті своїми беззвучними пересуваннями.

 

— Міс Нами! — Санджі витончено крутнувшись на місці витягнув незрозуміло звідки троянду і простяг її дівчині, — Ви завжди прекрасні, але сьогодні особливо, у вас такі красиві нові тіні на ваших чудових і таких яскравих очах, що я майже осліп.

 

—Дякую, Санджі,— прийнявши троянду дівчина знову звернулася до Луффі,— Так, що робитимемо? Цей натовп буде складно розігнати.

 

— То щодо знайомого? — дівчина помітила хлопця, і хитро усміхнувшись пішла до нього, — Привіт, Зоро, сподіваюсь, ти не забув про три бажання.

 

У відповідь Зоро просто кивнув головою.

 

Помітивши зацікавлений погляд сестри, він зрозумів, що йому явно доведеться вдома пояснюватись.

 

— Так, дзвонитимеш? — дівчина знову розвернулась до Куїни, і простягши руку, сказала, — Я до речі Луффі, Монкі Д. Луффі, приємно познайомитися.

 

— Ророноа Куїна,  сестра Зоро, — потиснувши руку і привітно посміхаючись, сказала дівчина у відповідь,— Мені теж приємно познайомитися з тобою. А Монкі Д. Гарп, він твій батько?

 

— А? — Луффі після того, як їй подала руку одразу почала колупатися в носі, поки Нами була зайнята обговорюючи щось із Ло, — Ні, це мій дід.

 

— Він же головний у поліції сусіднього міста? — Куїна зацікавлено нахилила голову.

 

— Так? — Луффі потерла палець об футболку, — Мабуть, я не цікавлюсь його справами.

 

Сестра і брат здивовано дивилися на дівчину, як це не цікавиться?

 

— Так, — до них підійшла Нами голосно грюкнувши в долоні, — Куїна давай дзвони до свого друга, — названа дівчина кивнула, і тут же встала зі свого місця, а на її місце села Луффі, — Я поки затримаю людей. Френкі скоро буде разом із установкою. Не буде цього друга не біда, вони чудово і без них упораються. Луффі, може ти заспіваєш?

 

— Ні, Нами, ти ж знаєш, я не співаю.

 

— Шкода, — дівчина понуро опустила голову, але різко піднявши голову продовжила, — Гаразд, давайте готуватися.

 

— Зоря, — Монкі Д. звернулася до хлопця, — Вмієш грати на музичних інструментах?

 

— На скрипці грав.

 

Дівчина здивовано подивилася на нього, від чого він зніяковів.

 

— По тобі не скажеш, що ти граєшся на такому ніжному інструменті, — дівчина глянула на нього якимось хижим поглядом.

 

Сильніше зніяковівши Зоро запитав:

 

— А навіщо тобі це знати треба?

 

— Ну раптом ти щось умієш, — Луффі руки за голову, — Шкода, що не співаєш.

 

— А ти що, співала колись? Нами виглядала трохи засмученою, коли ти сказала, що не співаєш.

 

— А, це, — Луффі прикусила нижню губу, явно думаючи про своє, але все ж таки відповіла, — У мене є старший брат, не рідний, але люблю я його сильно, він раніше співав для мене різні колискові і грав на фортепіано, я дуже любила його голос, та й сама пішла в музику частково через братика. Але через свої співи він потрапив у не найкращу компанію, і я його не бачила кілька років через це, я, доки він не вступив у цю групу багато співала, але його підставив на величезну суму грошей один із хлопців. Більше я розповідати не може, але все-таки брат дуже докоряє собі за те, що співав саме там, і частково це і на мене переклалося напевно.

 

Дівчина говорила все це з легкою усмішкою на губах, хоч очі були закриті, але ймовірно вона не хотіла показувати почуття, які вирували всередині неї.

 

— А як давно ти граєш на гітарі? — Зоро хотів хоч щось сказати, намагаючись переключити емоції дівчини на щось інше.

 

— О, — вона м’яко скинула гітару з-за спини, — Я вчилася грати на гітарі років з десяти, як бачиш, мені не набридло.

 

Дівчина витягнувши гітару із футляра злегка вдарила рукою по ній.

 

—Знайомся, це Ван Піс, мій скарб, зі мною вже сім років. Ван Піс це Ророноа Зоро, ви вже бачилися.

 

Хлопцю стало ніяково, вона розмовляла з гітарою як з людиною, ніби вона має почуття та емоції.

 

– А скільки тобі років? — Луфі знову почала розмовляти із Зоро, як ні в чому не бувало. Кашлянув Зоро відповів:

 

— Мені зараз двадцять два.

 

— О, — дівчина окинула його поглядом, — Я думала ти мені в батька годишся, доросло виглядаєш, дуже доросло. А мені ось двадцять один. А гітарі років тридцять, якщо не більше.

 

— Що? — мимоволі вирвалося з рота хлопця, — Ти ж казала, що вона з тобою сім років.

 

— Так, — дівчина цього разу ніжно погладила гітару, — Але вона передалася мені від батька брата, брат же грати не вміє, ну, на гітарі, так він на багатьох інструментах грати вміє, ось мені і перейшла ця гітара. Хоча дядько Ро довго сумнівався кому віддати гітару, у мене ще один братик є, він теж грає на гітарі, хоча на скрипці вчився грати, але якось не склалося.

 

— Велика у тебе сім’я, — Зоро цього не зрозуміти, його батьки працюють в інших країнах, тому бачаться вони всі раз на рік, а сестра не може замінити батьків, як би вона не намагалася. — Весело вам напевно.

 

— Це так, — дівчина з ніжною усмішкою зітхнула, — Не знаю, якою б я була без них.

 

— А ти нічого не розповідала про свою матір. Невже не спілкуєтесь?

 

— Це, — Луффі хитнула головою, — Неа, вона померла, коли мені було близько двох років.

 

— Оу, — Зоро ніяково почухав голову, — Пробач.

 

— Та нічого, — дівчина знизала плечима, — Я все одно її тільки на фотографіях бачила, то я її й не пам’ятала, хоча я пам’ятаю її широку посмішку.

 

Дівчина підперши підборіддя вирушила в недалекі думи.

Зоро вирішив не заважати.

 

— Так от, —  через пару хвилин роздумів продовжила гітаристка, — Три бажання, саме час задати тобі перше.

 

— Окей.

 

— Мій друг грає на гітарі та скрипці, він завжди бере обидва інструменти, — Луффі хитро подивилася на хлопця і пограла бровами, — Зіграєш?

 

— Добре, — Зоро це було нескладно, це було найлегше завдання для нього в даний момент.

 

— Санджі, — як тільки дівчина викрикнула це ім’я з-за рогу з’явився світловолосий хлопець, —  Скрипку свою тягни.

 

— Слухаюся, люба, — через секунду хлопець прибіг зі скрипкою, передаючи її гітаристці, — Тільки навіщо вона тобі?

 

— Зоро хоче зіграти, — кивнула дівчина на хлопця, що сидів поруч.

Ророноа відразу окинули оцінювальним поглядом, що за пару секунд змінився на невдоволення.

 

— І це його ти не знала як знайти, — хлопець невдоволено зморщив ніс, — Френкі і то краще виглядає. А це якась водорість.

 

— Чого казав? — Зоро вже схопився з місця, як дівчина одним швидким і сильним рухом руки змусила сісти його на місце.

 

– Так, це Ророноа Зоро, про якого я тобі говорила, — після чого вона забрала з рук хлопця скрипку, — А це мій друг з дитинства, Вінсмоук Санджі.

 

Хлопці нічого не сказали у відповідь. Луффі передала скрипку зі смичком Зоро.

 

— Тримай.

 

Зоро спокійно, з якоюсь ніжністю, взяв скрипку в руки, під дуже уважним поглядом Санджі, і провів смичком один раз, а потім, усміхнувшись, ще раз і ще.

 

У кафе стояла тиша, тільки звуки скрипки було чутно, весь шум, що був від людей за дверима вщух, і лише деякі зітхання, які були надто голосні, людей було чутно. Все наче завмерло на цю недовгу хвилину.

 

— Тримай, — Зоро передав скрипку назад дівчині, — Залишилося всього два бажання, і я тебе більше не зустріну.

 

– Можливо.

 

Через півгодини всі установки були готові, Зоро зустрів багатьох знайомих, навіть його тренер прийшов на цей виступ, гурт Луффі сварився з якимось червоноволосим хлопцем.

Барабани, гітара та мікрофон були встановлені. Мікрофон все ж таки буде використаний, співатиме і справді знайомий Куїни, Зоро його теж знає, Усопп, більше відомий, як правдивий брехун або Согекінг.

 

І Зоро наприкінці виступу дав собі слово, що ходитиме на кожен їхній концерт. Йому надто сподобався гурт. І його думкою при виході з будівлі, де проводився виступ була:

 

«Що ж, Монкі Д. Луффі, думаю ми ще неодноразово зустрінемось, та й бажання я тобі ще винен.»