аж до світанку

“моє життя було на краю прірви
я йду у темному тунелі
жорстоких і лякаючих днів
які я витримую сам”

Stray Kids- Hellevator

будильник. клятий винахід демонів, який дзвонить о сьомій ранку і лише на вихідних дає спокій. Мінхо за звичкою, не відкриваючи очі, натискає кнопку на телефоні, щоб відімкнути будильник на десять хвилин. не розрахував- смартфон благополучно впав на дерев’яну підлогу.

-колись я викину з вікна той телефон, якщо й надалі буде так падати.

у темно-синій в клітинку піжамі він зробив зарядку; опісля, йдучи до ванної чистити зуби, зустрів матір. він ніколи не розумів, як можна бути радісним зранку. або люди занадто оптимістичні, або їм просто не треба йти до школи.

школа.

а що ж можна сказати? можливо, Лі Но (як його називали друзі) із задоволенням ходив би до античної школи, де вчителів, звичайно, поважали, але й могли з ними просто поспілкуватися. уроки проходили у формі дебатів: учні дискутували з викладачем на якусь тему і в якийсь момент доходили до істини. і вихованцям це подобалося, вони хотіли навчатися.

зараз все по-іншому. всім все одно на те, чого ти бажаєш у житті і чи є в тебе сили навчатися. чи цікавить якийсь предмет на кшталт біології. чи не було б краще ввести такі предмети як “початкова медична допомога” або “сексуальна освіта” замість трудів, на яких об’єктивно нічому не вчать і фізкультури- просто жахливого предмету.

Мінхо це все прекрасно розумів. і вже давно забив на школу, надаючи перевагу своїм інтересам. тому що хто як не він буде любити і піклуватися про себе.
нарешті хоч трохи прокинувшись, зняв з себе піжаму після сніданку та перевдягнувся.

сьогодні хлопець у чорних широких класичних штанах і білій сорочці. здавалося б, мінімалізм стовідсотковий, але дещо прегарне можна побачити на сорочці: сріблясту брошку з елементами опалу в формі місяця. купив нещодавно на блошиному ринку, тепер один з найулюбленіших аксесуарів.

склав все у рюкзак. все- їжа, термос з чорним солодким чаєм, скетчбук, пенал, гроші і проїзний. інше не таке важливе.
взув масивні чорні чоботи, накинув шарфик (який вау теж був у клітинку, але зелений), натягнув шапку (фу на ці ваші шапки)і куртку- довга чорна куртка, з такою кількістю карманів, що рюкзак можна і не носити.

майже кінець лютого. неприємний час- є сніг, але вже тепло. занадто слизько, брудно, похмуро. сіро. навіть погода налаштовує на паскудний настрій.
доїхавши автобусом до школи знову побачив лиця своїх однокласників. уроки та перерви. а в голові лишень одне- бажання поспати. і випити чай.

-охх я впевнений, що ти не готувався до контрольної з історії, проте, як завжди, напишеш її на відмінно.

-а як по-іншому, якщо я Лі Мінхо? ніяк. ти ж знаєш, яке у мене відношення до школи.

Синмін- єдиний друг, котрий і прозвав котолюба “Лі Но”. Синмо довгий час вважав Мінхо холодною особистістю, якій просто постійно щастить. на перервах тільки і робить, що малює, спить або ж зависає в телефоні. що ж може бути цікавого у ньому?
але все змінилося, коли одного квітневого дня, майже два роки тому Мін побачив, як хтось годує безхатніх котиків. можна подумати, а що тут такого?

більшість його знайомих, як і сім’я вважали, що коли коти не мають дому- значить така у них доля і нема чого їх підгодовувати. але Синмін все одно купив декілька мисок, які заховав у кущах недалеко від будівлі школи, щоб регулярно купляти корм, воду і годувати тваринок. це він і робив- єдиний зі школи. як він думав.

-привіт Синмін. якщо можеш, допоможи мені будь ласка. налий води у миску, поки я кладу корм.

звичайно допоміг. та і не міг би відмовити, тому що його опанувало величезне здивування від дій Мінхо.

-як ти знайшов це місце? я був впевнений, що його у житті ніхто не побачить.

-ти його заховав не так добре, як собі уявляєш. я часто залишаюся після уроків у школі, щоб зайти у бібліотеку. люблю читати, сидячи на підвіконні, яке перше зліва від входу у читальню, а звідти відкривається прекрасний вид на те, як ти годуєш котів опісля занять.

тоді вони йшли разом зі школи, бо, як виявилось, їдуть одним й тим самим автобусом. але дорогою до зупинки почався сильний дощ і ,як завжди буває, парасольки ні у кого не було. тому вони зайшли в магазин, купили какао і вийшли постояти під навісом на вулиці.

-а для чого ти купив їжі і води для котів, якщо міг би на ці гроші купити ті ж нові улюблені графітні олівці, котрими завжди малюєш?

-олівці я собі завжди зможу купити. а їжу та воду тваринам, про яких ніхто не піклується і ніхто не любить не купити. вони будуть сто, тисячі, мільйони разів тобі дякувати; готові піти задля тебе на все, будуть любити, не зважаючи на будь-які недоліки. вони набагато чуйніші за людину, і загалом, кращі, ніж ми. все, що я можу для них робити- те і роблю. я постійно займаюся благодійністю, переводячи гроші на рахунки фондів, які спеціалізуються на будівництвах притулків для тварин; маю трьох котів, яких я як раз і забрав з будинку для безхатніх котів- Суні, Дуні і Дорі. ну і, як бачиш, купую їжу для безпритульних.

Мінхо не був і не є черствою людиною. навпаки. це найдобріша особистість, яку тільки Синмін бачив у своєму житті.

після того дня Міна- хлопця з каштановим волоссям і темними, як космос, очима постійно бачили з Хо, у якого чорна шевелюра та очі шоколадного кольору. вони завжди ходили разом до бібліотеки і годували щодня котів; подеколи ходили один до одного на ночівлю і щоп’ятниці пили какао- саме у п’ятницю, бо у цей день тижня вони і зрозуміли під час зливи, з гарячим напоєм у руках, що занадто схожі, щоб не зблизитися.

-ти навіть конспекти не продивишся? хах, любиш же ти здатися на волю долі. наші плани після школи на сьогодні ще дійсні?

-так, звичайно. як погодуємо котиків, підемо до ювелірного і купимо браслети: ті, що ми замовили. а потім підемо до мене додому, робити разом домашнє завдання і, можливо, подивимося якийсь фільм.

що за браслети? “браслети дружби”- срібні, у котрих є магнітна частина. у Синміна сонце, а у Мінхо- місяць. так, вони йдуть їх купляти навіть не у п’ятницю, ну то й що.

купивши прикраси поїхали у дім Лі Но. може і зробили то дз як вийшло, але зробили і це головне. замовили піцу, заварили чай, включили кіно на ноутбуці.

-що ти плануєш робити після цього навчального року? у який універ думаєш йти?

-я, всупереч більшості наших однолітків, вже знаю, що піду на щось пов’язане з малюванням, бо це все, що я вмію. а ти як? -Мінхо вже давно визначився; зараз він клав кристалічний, білий цукор у чашки з чаєм.

-чесно кажучи я не знаю, що буду робити. я взагалі не знаю, настане у мене завтра чи ні.

-ну, це зрозуміло, ніколи не знаєш, що тебе чекає у майбутньому. але якщо докласти зусиль, то завжди можна зробити майбутнє таким, яким ти хочеш. я пам’ятаю, як ти мені казав, що хотів би бути продюсером музики, хіба ні?

-так, було таке. я й зараз хочу, тому зроблю все, щоб стати ним. я пошукаю університети недалеко від твого, щоб як і зараз їздити разом.

нарешті приїхав кур’єр з піцею. вони сіли на ліжко (так, їдять і дивляться фільм у спальні, з ким не буває), тому що там попадає найменше денного світла і створюється надто комфортна атмосфера, щоб не сісти саме тут.

хоч було вже темно, проте Мінхо все ж таки захотів пройтися з Синміном до його будинку. стало трохи тепліше, ніж зранку і взагалі, Лі Но більше любив темну пору доби, ніж світлу. чому? та хто знає.

-цього разу ми ні слова не сказали по дорозі до твого дому. у тебе точно все нормально? зазвичай ти набагато більше говориш і посміхаєшся; ти завжди можеш мені розповісти, все, що тебе хвилює. що б це не було, я прийму тебе таким, яким ти є.

-коли я сказав, що не знаю, чи наступить завтрашній день, я був серйозний. у мене зараз з’явилося багато складнощів, але я не бажаю про них розповідати, бо можу затягнути тебе у дещо жахливе. вибач, що не розповідав тобі нічого. я робив вигляд, що все добре, коли так не було, обдурюючи таким чином найкращого друга.

-ні, ти можеш мені розповісти все, навіть якщо “затягнеш у щось жахливе” ми зможемо разом все подолати ти можеш-

-я можу тобі довіряти, це я і роблю, робив завжди, і буду робити. зараз я хочу, щоб ти прийняв мій вибір і просто обійняв мене на прощання. колись я розповім тобі усе, що тримав у секреті, але..зараз я не можу відкритися.

у Мінхо не було вибору. він прекрасно розумів як це, коли не можеш виказати все, що тебе хвилює і, подеколи, справді не найкращий момент щось розповідати. тож він міцно обійняв Синміна.

-якщо тобі буде важко або буде здаватися, що твої проблеми не вирішити і мене не буде поряд- звони на цей номер.
Мін віддав якийсь пом’ятий паперець з номером телефону.

-а хто це? і чому я маю йому дзвонити? коли тебе не буде поряд? я ж завжди можу тобі написати.

-просто тримай цей номер при собі, а ще краще запам’ятай. зараз мені треба йти, збиратися до школи, та й тобі варто повертатися додому. гарного тобі вечора і бувай!

тільки зараз у Синміна і з’явилась посмішка. ну, це вже радує Хо. “можливо у його батьків якісь проблеми і тому він не дуже хоче розповідати. якщо це не моя справа- то не моя справа”.

після того дня так часто хотілося побачити його, порозмовляти, а як хотілося обійняти- словами не передати. щодня Мінхо думав, як можна було так просто. зникнути.

щезнути.

ці два тижні були просто нестерпними для Лі Но. виявилось, що Синмо переїхав у інше місто. так йому сказав завуч школи. та навіть якщо так. не можна написати? прийняти дзвінок свого найкращого друга (а він ніколи нікому не дзвонить)? так багато питань і так мало відповідей.

дні стали такими звичайними, що аж нудними. не було нічого, що могло б викликати усмішку на лиці Мінхо. ну добре, котики. він все одно їх годував після школи, бо любив їх.

погода стала наче холоднішою і бридкішою. хоча температура така сама.

-чому ти постійно такий чи то занадто серйозний, чи то змучений? що з тобою? так, ми знаємо про те, що Синмін переїхав з батьками, але це не кінець світу. тобі варто готуватися до екзаменів. причин цілими днями ходити з кислим лицем немає. твоїм настроєм може хтось скористатися і не найкращим чином.

-це нормально, що я не завжди усміхнений. є безліч емоцій, які людина здатна відчувати: як раз радість, ненависть, хвилювання, заздрість і так далі. я не буду роботом тільки через те, що хтось начебто на кожному кроці “буде користуватися моїм настроєм”.

що ж сказали батьки Мінхо на те, що Мін розірвав зв’язок з Хо? “таке буває, знайдеш іншого друга. не варто про це хвилюватися”.

знайти нового друга? фантастика, план просто бомба, це ж так легко зробити. не кожний може зрозуміти Мінхо. далеко не кожний.

тому що люди його одразу вважають або занадто софтовим, або занадто холодним. а навіть якщо ні, то ці люди йому не до вподоби. друга, який би допоміг тобі у важкі моменти, який не осудить за смаки, напише просто так і загалом прийме вже таким, яким ти є- знайти складно. просто дуже. майже нереально. багато людей хотіли пробитися у друзі Лі Но, але тільки декілька змогли це зробити. та навіть якщо так- найчастіше будь-яке спілкування закінчиться, як це і сталося з більшістю його друзів.

Синмін не був у цій більшості. він і є цим “ідеалом” друга. між ними була своєрідна любов- як у сім’ї. інколи, наприклад, під час гри у баскетбол, вони ставали немов би одним цілим. якщо працювали разом від них випромінювала якась дуже сильна енергія. енергія єдності і сили. таке відчуття, що їх ніхто не зможе перемогти, ніхто не зможе зломити.

але тепер це вже позаду. цього немає. ось чому погода здається поганішою, ніж зазвичай. ось чому Мінхо став таким сумним і ще більш роздратованим ніж зазвичай.

-ти став таким неуважним Лі Мінхо. твоя успішність сильно впала і я помітив, що ти цілими перервами лежиш на парті.

по приходу додому тільки і було сили спати. апетиту не було. а малювання, котрим Лі так горів- більше не дуже цікавивило. навіть не так: він не бачив свого прогресу. а його улюблені художники все так само створювали гарні роботи…

взагалі останнім часом все стало таким незрозумілим і важким. просто незрозуміло, чи зможеш це все витримати. і при відповіді “так” чи зможеш ти надалі жити нормально? це звучить так дивно- що тут може завадити жити “нормально”? Синмін не помер, батьки здорові, жага малювати обов’язково повернеться.

але.

щодня хлопця все більше турбували різні питання. у школі всі спілкувалися між собою, коли Мінхо цього не робив; його родичі були зовсім іншими, як принципами так і способом життя; на курсах (так, він ходив на додаткові курси з малювання) його всі любили, проте все так само він відчував, що якщо зникне- ніхто і не помітить.

він думав, що залишився єдиним у цьому світі. одним. щодня, коли вже хотів спати, сльози душили його; припинити він цього не міг, як і постійні пробудження вночі від страшних снів. ніде не було йому місця.

-невже це ніколи не закінчиться? та що зі мною не так? все ж так добре було. раніше я якось жив сам по собі і тут? зникнення когось з життя так сильно вплинуло на мене? чому це?
та що й казати. у мене не було вибору, як і зараз. я не пам’ятаю, коли востаннє почував себе потрібним. і тим, кого люблять. а може якщо б я був іншим- було б все набагато краще? якби я не був таким упертим, дратівливим і категоричним..мабуть я би мав набагато більше підтримки і розуміння. я поганий варіант себе? найгірший, який тільки міг бути. я бачу, як всі все більше розчаровуються у мені. мої мрії- безглузді? їх краще замінити іншими? мені варто повернутися на землю з хмар? де б я не був- хтось буде краще. я все одно буду виглядати гірше ніж хтось. для чого зі мною спілкуватися, якщо є люди сильніші і добріші мене?

може мені просто зникнути?

am i wrong.