Розділ 1.1

Знаю, колись ти кидав за спину каміння, І потім воно ставало людьми. ©Вівієн Морт

Бій скінчився.

Гаррі, Рон і Керолайн добряче пошарпані та втомлені, продиралися крізь руїни на мосту, повертаючись назад до замку. Гаррі  вже змирився з тим, що тепер, після перемоги над Волдемортом, його знову почнуть смикати, співати йому дифірамби, називати Хлопчиком-Що-Вижив, можливо, знову потягнуть до Міністерства Магії й спробують нав’язати йому якусь нікому не потрібну посаду.

Новий Міністр Магії, звичайно, кращий за попередніх, але всі неодмінно захочуть улаштувати якусь урочистість, а потім його тягатимуть по цих святах і скрізь показуватимуть як героя… Герой, може, і герой. Але зараз йому найбільше хотілося тільки одного – залізти кудись у затишний куточок і як слід виспатися. І бажано без сновидінь.

— Гаррі, — раптом звернулася Керолайн, поки вони з Роном допомагали їй перебратися через шматок стіни, що перегородив дорогу, — а що це ти говорив про професора Снейпа, коли бився з Волдемортом?

Гаррі сповільнився.

Побачене в Ситі Спогадів досі важко було осягнути. Все це було надто неймовірним, особливо якщо врахувати поведінку майстра настійок всі ці сім років. Чи то він настільки загрався у шпигуна, чи просто принципово ненавидів Гаррі як постійне нагадування про власні приниження в юності – але жодного разу, ні на мить він ані словом, ані жестом не дав зрозуміти, що у нього були до Лілі Поттер якісь почуття. Або що він узагалі знав її. Майстер оклуменції найвищої категорії. Якщо його не пробив навіть сам Темний Лорд…

– Так, – нарешті відповів він. – Я бачив це. У його спогадах. Тих, що ми зібрали перед його смертю. Снейп виявився зовсім не таким, яким ми його знали. Як і Дамблдор. Напевно, я ще не скоро зрозумію, для чого їм знадобилося так довго обманювати мене. Шляхетні цілі, та й таке.

– Гаррі, ну як же… Дамблдор знав тебе. Якби тобі було все відомо з самого початку, нічого не вийшло б.

– Може, й вийшло б, – промимрив він. З побаченого у Ситі Спогадів  випливало, що Дамблдор просто йшов до своєї доброї мети, і неважливо, хто від того постраждає. Ось і Снейп, мабуть, виявився ще  однією жертвою, кинутою на вівтар. І ця думка неймовірно дратувала.

Не зараз. Не думати про це зараз. Як там казав директор – «я боявся, що твоя гаряча голова виявиться сильнішою, ніж твоє добре серце».

Це саме той випадок.

– Я просто запам’ятала … Ти сказав … Він любив твою маму, так? Снейп любив твою маму?

– Так. І тому так ненавидів мого батька. Ну, частково тому. Отже, Снейп усі сімнадцять років мене захищав після того, як Волдеморт убив моїх батьків. І той Патронус у лісі… пам’ятаєте? Лань, що провела мене до озера, де лежав меч. То був його Патронус.

– Лань? – недовірливо сказав Рон. — Це якось дивно… Знаючи Снейпа, я скоріше повірив би, якби його Патронус був… ну, не знаю. Може, змією. Або ще якоюсь гидотою.

Гаррі лише знизав плечима. Керолайн кинула на Рона гнівливий погляд.

– Та бачиш, виявляється, весь цей час він намагався нам допомогти.

Рон гмикнув:

– То Снейп у нас герой? І тепер, коли він помер, то нам що, слід шанувати його пам’ять?

Керолайн, як то часто бувало раптом страшенно зблідла. Ознака того, що вона зробила щось може, навіть жахливе.

— Загалом, — зам’ялася вона, — він не помер.

Гаррі з Роном зупинилися і перезирнулися. Рон здивовано зиркнув на неї.

– Керолайн, тобі під час битви випадково ніхто не заїхав по голові? Ми ж бачили, як він…

Вона глянула на нього, нервово кусаючи губи.

— Ну, загалом… Коли Гаррі пішов з цим флакончиком, а ти, Рон, пішов до мами та інших… шукати Фреда… Я повернулася до Снейпа.

– Нащо?! – Рон здивовано подивився на неї. – Навіщо? Штурхнути труп ворога наостанок, чи що?

– Він мій декан, Рональде. То ж я вирішила, що він поводився дивно. Не так, як зазвичай. Він точно хотів нам щось сказати, і… Роне, він стікав кров’ю у нас на очах, а ми нічим йому не допомогли!

– Ми й не мали йому допомагати! – вишкірився молодший Візлі. – Ми тільки дві хвилини тому дізналися, що він, виявляється, нас усіх рятував! А до того ми його ненавиділи, як і він нас! Чи ти забула?

– Нічого я не забула, – вишкірилася Керолайн втрачаючи терпіння і повертаючись до Гаррі, шукаючи підтримки. Гаррі, навіть занадто втомлений після бою і переживань цієї моторошної ночі, безперечно пожвавішав від цієї новини.

– Ну і? – нетерпляче допитувався він. – Ти повернулася, і що?

– Я подумала, що, можливо, він ще живий. Від втрати крові люди вмирають не одразу.  Я багато читала…

– Добре, – урвав її Гаррі, поки вона не пустилася в тривалі міркування про прочитане, – то що далі, ти знайшла його живим?

– Так, – Керолайн продовжувала. – Знайшла його живим. Без свідомості. Я згадала одне заклинання, яке закриває   рани. Vulnera Sanentur. Я вивчала всі можливі засоби невідкладної допомоги перед тим, як ми вирушили за горокраксами, але заклинання дуже ризиковано застосовувати, якщо ніколи не намагався, можна нашкодити ще більше. Екстракт ілліцію був надійнішим. Загалом те заклинання… Ми його не проходили, і в шкільних підручниках його немає, але я…

– Знаємо, знайшла у книжках.

– Цим заклинанням Снейп тоді врятував Мелфоя, коли я вдарив його Сектумсемпрою, – раптом згадав Гаррі.

– Справді – здивувалася Керолайн. – Може, він його й винайшов. Я закрила основні рани та зупинила кровотечу, але він і так втратив занадто багато крові. І заклинання довго не тримало, лише кілька хвилин – і треба було накладати двічі, рани відкривалися знову. Він був за крок від смерті. Йому треба було до лікарні.

– Яка лікарня, Кер! Та ти з глузду з’їхала! – вигукнув Рон. – Загалом у нас тоді йшов бій, було багато загиблих! А ти взяла і пішла допомагати Снейпу? Снейпу!

Керолайн зміряла його зверхнім поглядом:

– Взагалі-то, я мала рацію! Снейп був на нашому боці, і Волдеморт намагався вбити його! Моїм обов’язком було допомогти йому. Він мій декан і будь-який ворог Волдеморта – наш друг. Ну, або союзник, – поспіхом додала вона, побачивши обличчя Гаррі.

– Керолайн, що ти зробила? Ти що, потягла його до Святого Мунґо?

– Ні. На це не було часу. Він помирав. У нього майже не було пульсу. І я… Загалом я трансфігурувала його.

Керолайн порпалася у своїй сумочці й дістала звідти невелику потворну чорну річ.

– Це Снейп?! – гуртом скрикнули Рон і Гаррі.

Керолайн кивнула, тримаючи невеликий предмет у долонях. Гаррі схилився, щоб розглянути краще. Ця дивна штука нагадувала скриньку з чорного каменю, всю поверхню якої покривали  опуклості, що були схожі на шрами й опіки.

– Фе,– кинув Рон. – Прибери це.

– Припини! – знову вишкірилась  вона. – Май повагу, Рональде.  У неживого предмета, а тем паче каменю щільність матерії вище, ніж у людського тіла. Я подумала, що так усі процеси заморозяться, і я зможу дотягнути до того моменту, коли ми зможемо переправити його до цілителів.

– Нащо він нам узагалі? – зморщився Рон. – Кинь його, а то ще потім доведеться дивитися, як його нагороджують орденом Мерліна. Він убив Дамблдора, забула?

– Е-е, –  Гаррі, все ще розглядав скриньку що лежала в долонях Керолайн,  – взагалі-то, справа була не зовсім такою. Я вже говорив про це… скільки… годин тому?

–  Вибач, друже – посміхнувся Рон, – але нам якось було не до того. Нас усіх нещодавно ледь не вбили.

– Ну так от. Дамблдору залишалось жити зовсім трохи, ви ж пам’ятаєте його руку. То прокляття було надто сильне. Це було частиною їх плану. Дамблдор змусив Снейпа слідкувати за Мелфоем, щоб він не накоїв дурниць, але в підсумку вбити Дамблдора повинен був саме Снейп. Він дав Незламну обітницю, щоб захистити  Драко. У нього  не було вибору.

А Дамблдору це виявилося лише вигідно. Він особисто дав Снейпу такий наказ. Завдяки цьому Снейп став ближче до Волдеморта, ніж хтось інший. Отримавши всю можливу довіру. І заразом доступ до всіх планів цього чудовиська.

– Це ти теж бачив у спогадах? – спитала Керолайн. Гаррі кивнув:

– І це теж.

– Ну й добре, – пирхнув Рон, – але навіть якщо він убив Дамблдора за його ж наказом, як щодо всього іншого? Він наробив стільки різної гидоти, поки був тут директором! А як він ставився до всіх нас? Лише до тебе добре, бо ти з його Дому, але нас він і за людей не вважав, а ти пішла його рятувати?

– А тобі до того що? – крижаним тоном озвалася вона. –Можливо, якщо він  залишиться живим, то зможе розповісти все сам. Це дуже важливо!

– Що ти тепер робитимеш з ним? – запитав Гаррі, не наважуючись торкнутися скриньки. – І, до речі, що всередині?

Керолайн обережно повернула скриньку в сумочку, подалі від Рона, на обличчі якого не читалося нічого, крім бажання негайно гримнути цією штукою об вимощений бруківкою майданчик перед входом у замок.

– Я не знаю, що всередині. Вона не відкривається. Я віднесу його Макґонеґел. Можливо, вона зможе його розчаклувати. Вона зараз директорка..

– Тобто, ти його трансфігурувала, а назад повернути в людську подобу не можеш?

– Я й трансфігурувати його зуміла насилу, – заперечила дівчина, закриваючи сумочку.

– Я не знаю, як повернути його, нічого не пошкодивши. Але, гадаю, у Мунґо розберуться, вони й не таке бачили.

– Я все одно не розумію, на біса нам його рятувати, – буркнув Рон, ховаючи руки до кишень. – Гаррі, ти чого мовчиш? Чи теж захищатимеш його?

Гаррі знизав плечима.

– Якщо чесно, мені зараз не до Снейпа. Я просто хочу, щоби цей день закінчився. Кер, якщо ти справді збираєшся  досліджувати це питання, не забудь, що всіх Смертежерів що вижили, напевно будуть судити. Мені треба до кабінету директора. Поговорити з портретом Дамблдора.

– І що ти скажеш?

– Хочу отримати відповіді на деякі питання.

– Гаррі, – Керолайн раптом узяла його за лікоть, прохально заглядаючи йому в обличчя. – Будь ласка, не кажи йому, що Снейп живий… ну, ми поки не знаємо, чи вдасться розчаклувати його назад, але… Будь ласка, не кажи нікому. І Дамблдору теж.

– У тебе є якісь причини це приховувати? – здивувався Гаррі.

– Ні, але… Ти щойно сам сказав. Усіх Смертежерів, що вижили, судитимуть. Нехай поки що ніхто не знає. Якщо він виживе, нехай з ним спочатку поговорять члени Ордену Фенікса. І Кінгслі.

– Добре.

Гаррі повертався до центрального входу. Рон і Керолайн пішли за ним.

Хлопчик, що вижив.

Він не хотів більше про це думати. Не зараз.

Виживе Снейп чи ні – це вже не має особливого значення. Усе скінчилося.

Все нарешті скінчилося.

* * *

– Гаррі! Гаррі! Прокинься.

Гаррі, що ледь задрімав, спросоння ляснув рукою по тумбочці біля ліжка, шукаючи свої окуляри.

– А? Хто…

Керолайн ще раз труснула його за плече і присіла навпочіпки біля краю ліжка.

– Гаррі, нам потрібна твоя допомога.

– Що трапилося? – він, нарешті, знайшов окуляри, незручно почепив їх на носа і кліпнув, наводячи фокус. Як він і припускав, святкування вчора ввечері добряче затяглося, і йому важко вдалося втекти, щоб хоч трохи поспати. На щастя, грифіндорської вітальні руйнування практично не торкнулися, а Керолайн давно знала пароль до неї. Лише в одній зі спалень у даху була велика діра. Ельфи швидко навели лад в інших спальнях на той випадок, якщо хтось таки захоче тут переночувати. Здається, більшість людей, які перебували в замку після битви, так і не лягали спати з учорашнього дня. Десь знизу долинав рівномірний звук людських голосів.

Керолайн, схаменувшись, запалила світло на кінчику своєї палички. Вигляд у неї був виснажений. Сплутане волосся, все ще вкритий пилом, брудний одяг. Схоже, вона не була присутня на святі та навіть не знайшла часу переодягнутися.

– Я знала, що ти тут… Пробач, що не даю тобі відпочити, але нам потрібна твоя допомога.

– Що трапилося? – повторив він, сідаючи на ліжку. – Де ти була? Де Рон?

– Рон із сім’єю. Вони… Вони забрали Фреда і вирушили додому. Я була в лікарні. Тебе кличе професорка Макґонеґел.

– Що-небудь з …

– Ні, з іншими усе гаразд, наскільки мені відомо. Ми намагалися розчаклувати Снейпа.

– А я тут до чого?

– Там зібрався цілий консиліум, коли ми його принесли. Вони спробували все, що знають. Професорка Макґонеґел каже, що я вчинила дуже розумно, коли трансфігурувала його в неживий предмет, але оскільки я раніше ніколи не робила такого з людиною, я не врахувала деяких нюансів і… Загалом, вона думає, що він набуде людської подоби, якщо ми зможемо відкрити скриньку. А це поки що не вдається.

Гаррі хвильку дивився на неї.

– Гм … А чому вона вирішила, що її потрібно відкрити?

– Це дуже схоже на… На медальйон Слизерина. Щоб дістатися суті, потрібно відкрити…

– Звідки я можу знати, як її відкрити? Керолайн, чи не думаєш ти, що мені треба поговорити зі Снейпом парселмовою? У жодному разі, я не зможу. Я вмів це робити тільки тому, що був останнім горокраксом Волдеморта, і мав частину його душі. Тепер, коли він мертвий, я навряд чи зумію.

Вона хитнула головою:

– Ні. Парселмова тут ні до чого. Я просто подумала, що… Ніхто з вчителів – та й взагалі ніхто, крім нас із Роном – не знає нічого з того, що саме ти бачив у Думовороті. Так, майже всі чули, що ти говорив Волдеморту під час фінальної битви, але… Розумієш, ніхто нічого до ладу не зрозумів. Всі почули, що Снейп не зраджував Ордену Фенікса, не зраджував Дамблдора, але, здається, ніхто більше не запам’ятав. Там був суцільний хаос… Всі були налякані, багатьох поранили, багато хто вже встиг когось втратити… Загалом, я не сподівалася б, що люди пам’ятатимуть те, що ти сказав під час бою. Але я подумала, що раз він стільки років захищав тебе, попри свою неприязнь до свого батька, і якщо він любив твою матір, то… Може, він тебе послухає.

– Чому ти вирішила, що ця штука взагалі чує хоч щось?

– Цілителі в Мунго уважають, що чує. Гаррі, у нас не так багато часу. Його потрібно якнайшвидше перетворити назад на людину, інакше заклинання, та ще накладене з помилками, може стати незворотним. Будь ласка, спробуймо, га? Присягаюся, якщо в тебе нічого не вийде, я більше не чіпатиму тебе.

– Гаразд, – Гаррі вибрався з ліжка і почав одягатися. – Я не розумію, навіщо тобі це.

– Ти як Рон, – зітхнула вона, підводячись. – Тільки не такий агресивний. Він сказав мені, що взагалі нічого не хоче чути про Снейпа. Гаррі, але ти вже точно знаєш більше. Ти сказав, що ви весь цей час у ньому помилялися. І якщо він стільки років дотримувався наказів Дамблдора, стільки років тебе захищав, то… Тобі не здається, що ми йому винні?

Гаррі невиразно пирхнув. Йому не подобалося так думати, але, схоже, Керолайн  має рацію. І у світлі останніх подій йому ставало все важче ненавидіти Снейпа. Ненавидів він швидше за звичкою. І, можливо, трохи заради батька. Зрештою, вони обоє любили Лілі, отже, були певною мірою суперниками. Гаррі здавалося, що коли він колись перестане ненавидіти Снейпа, то цим зрадить Джеймса. І Сіріуса. Майстер зілля до того ж стільки років псував йому життя у стінах Гоґвортсу.

Але вони теж нічого не знали. Не знали, яку роль мав Снейп. Отже, ненавидіти просто із принципу – як мінімум безглуздо.

У лікарні Св. Мунго панував повний хаос. Цілителі та їхні помічники бігали туди-сюди, розриваючись між такою неймовірною кількістю поранених. Стіл чергового колдомедика у приймальні з усіх боків брали в облогу родичі пацієнтів. Медики в паніці переривали стоси пергаменту, що лежали на столі, намагаючись знайти потрібні імена та номери палат. Десь лунали ридання – мабуть, когось не зуміли врятувати.

Керолайн, не вимовляючи ні звуку, спритно пробилася крізь цей натовп, тягнучи за собою Гаррі. Вони піднялися на п’ятий поверх. Гаррі озирнувся в ступорі.

– А чому тут? Тут же лежать ті, хто…

– Так, хто втратив пам’ять чи не в собі. Але інших закритих палат у лікарні немає, сюди не може зайти будь-хто. Краще б зараз нікому не знати про те, що Снейп залишився живим.

На звук їхніх голосів клацнув замок в одній з дверей, і в коридор вийшла Мінерва Макґонеґел. Її роба теж носила сліди нещодавньої битви, а обличчя було таким же стомленим, як і обличчя Керолайн і цілителів, що знов снували по коридорах , але волосся було звично стягнуте в гладкий строгий пучок, і вигляд у неї був дуже суворий. Схоже, деякі речі таки не змінюються в цьому хаосі.

– Містер Поттер, міс Горлуа. Хтось ще знає, що ви тут?

Керолайн похитала головою.

– Прекрасно. Містере Поттер, вам уже пояснили, в чому справа?

– Так. Але я не розумію, як…

– Ніхто не розуміє, – Макґонеґел злегка зморщилася, наче від болю. – Зізнатися, я сама в шоці. Я ніколи не стикалася з чимось подібним. Але міс Горлуа розповіла мені… Загалом, я вважаю, що треба спробувати.

– Що буде, якщо нічого не вийде?

– Можливо, він так і залишиться у  стані. І хтось поставить його на камінну полицю у себе вдома, – викладачка насупилась і підібгала губи. – Але мені було б дуже цікаво почути його версію. Я так розумію, що ви дещо бачили в його спогадах, але я не впевнена, чи маємо право просити вас розповісти про те, що ви бачили, враховуючи… враховуючи все, що сталося.

– Добре, – сказав Гаррі, дивуючись своїй безтурботності. – Я спробую.

– Ми почекаємо за дверима. Зсередини накладено закляття тиші, так що зовні вас ніхто не почує, щоб…

Макґонеґел не закінчила фразу. Їй безперечно було ніяково.

Гаррі переступив поріг палати, і двері за його спиною зачинилися.

Усередині практично не було меблів, лише ліжко, невеликий столик, стілець. І чорна потворна скринька, що лежала на ліжку. Гаррі, відчуваючи себе повним ідіотом, підтягнув стілець до ліжка, сів на нього і безпорадно дивився на скриньку. Йому ніяк не вдавалося умовити себе, що цей дивний, незрозумілий, покручений предмет – його викладач. Навіть якщо ти сім років провів серед чарівників, деякі речі все одно здаються дивними. Особливо коли тут замішаний такий суперечливий клубок емоцій. Майстер зілля із завзятістю якій можна позаздрити знущався з нього в Гоґвортсі шість років. Про останній рік взагалі думати не хотілося.

– Е-е… Северус Снейп? Це я. Гаррі Поттер.

Жодної реакції.

Про що вони взагалі думали?

Гаррі раптом зрозумів, що знову роздратований.

— Послухайте, я більше не зватиму вас професором, якщо ви чекаєте від мене саме цього. І грати в загадки теж не буду. І намагатись вгадати, чому ви це зробили. Чому дозволили вважати, що ви хочете моєї смерті, що ви зрадили Дамблдора, що ви знову перебігли до Темного Лорда, хоча це було не так. Зрештою, хто я такий, так? Ви з Дамблдором змовилися проти мене від початку. Ви виховували мене як зброю, але при цьому нічого мені не казали, щоб я витрачав час, сили та нерви, намагаючись здогадатися самостійно. Ви назвали це … як там було … “Треба, щоб він виріс і випробував свої сили”, здається, так. Так ось. Я виріс. Я переміг Волдеморта. А ви..

Гаррі мимоволі стиснув кулаки. Йому дуже хотілося схопити скриньку і від душі лупнути її ногами.  Так само як хотілося колись прикінчити Снейпа голіруч.

– Ви любили мою матір. Ви продали її Волдеморту – хай ненавмисно, несвідомо, але продали. А потім, коли зрозуміли, чим їй це загрожувало, ще й запропонували йому мого батька та мене самого, аби він пощадив її. Як вам тепер, сер? Бачити, що я живу? Я ж наполовину Джеймс. Ви стільки разів казали мені, що я викапаний батько. І жодного разу ні слова про мою матір. Якщо ви так близько знали її як ви сміли приховати це від мене? Як ви сміли стільки років не сказати мені жодного слова? Ви знали, що всі навколо тільки й казали мені про батька, і ніхто ніколи не згадував мою маму? Ну хіба що про її очі. Та ще й Горацій Слизоріг.. Він говорив мені про неї. Вона була його улюбленою ученицею. А ви?

Гаррі зірвався на ноги й почав міряти кроками кімнату. Він ледве розумів, що саме каже. Досі він не мав можливості висловити все, що накопичилося в нього на душі з того моменту, як він побачив ці спогади. Відтак, йому й не було кому про це розповісти. Все це призначалося лише тій людині, якій належали ці спогади. Бо тільки він зміг би зрозуміти.

– Коли ми займалися оклуменцією, ви напевно бачили все. Ви влізли до мене в голову, користуючись нагодою, користуючись тим, що я не міг вам чинити опір. Ви ніколи не виявляли до мене нічого, окрім зневаги. Проте ви погодилися захищати мене. Ви знали, що в мене нікого більше немає. Знали, що найбільше у світі я хотів повернути свою сім’ю назад. Але мої батьки були мертві, мій хрещений – в Азкабані. Тепер і він мертвий. І якщо ви так любили мою матір і погодилися захищати мене – чому, чому я бачив від вас зневагу? Тільки тому, що ви ненавиділи мого батька, а я схожий на нього? – Гаррі зірвався на крик. – Ви могли б стати тією людиною, яка… яка… могла б стати моєю родиною! Або бодай другом! Але Ви так глибоко занурилися у свої шкільні образи, що вважали за краще просто принижувати мене у відповідь, зганяти на мені всю свою злість за те, що мій батько знущався з вас! А я не мій батько, чуєте? Я це я! А ви – боягуз!

Чи здалося йому, чи по кришці скриньки пробігла ледве помітна брижина?..

– Так, ви боягуз, Северусе Снейпе! Бути шпигуном – це ще не все! Закривати свідомість від Темного Лорда – це ще не все! Захищати мене десь там, де про це не знаю – це ще не все! Ви дозволили мені думати всі ці роки, що я для вас – порожнє місце, нікчема, марний, ні на що не придатний слимак! Ви боїтеся! Боїтеся відкриватися! Боїтеся стосунків з іншими людьми! У вас ніколи не було друзів! Але я вас бачив. Я бачив ваші спогади, пам’ятаєте? Я бачив де ви виросли. Я бачив, як ви зросли. Професор Дамблдор стільки разів казав мені, що мене рятує лише любов до моїх друзів та моєї родини. Що тільки тому Темний Лорд не зумів захопити мене цілком. А ви? Якщо ви дійсно любили мою матір, то чому присвятили все своє життя одній лише ненависті та зневазі? Чому це кохання не врятувало вас?

Гаррі зітхнув, вдихнувши, нігтями впиваючись у долоні. Зупинився над скринькою, що лежала на ліжку. Серце шалено калатало в грудях, ніби він щойно пробіг виснажливий марафон.

– Керолайн вважає, що ми завдячуємо вам, Северусе Снейпе. Вона вважає, що ви краще, ніж ми про вас думали, оскільки ви стільки років наражали себе на небезпеку заради мене. Але ж знаєте, що я думаю? Я думаю, що у вас у житті більше нічого не було. Тільки це. І ви так виправдовували своє існування. Що ви повинні захищати мене, попри вашу ненависть до мого батька. Може, навіть пишалися тим, що захищали сина Джеймса Поттера. Вам було начхати на мене, чи не так? Але іншого сенсу життя у вас не було. Може тепер, коли ваша місія виконана, ви вирішили, що на цьому можна й закінчити?

Він схилився над скринькою, майже торкаючись її губами, і прошипів прямо в поверхню порізаної чорної кришки: – Якщо ви ось так здаєтеся, то ви й справді боягуз! І моя мати правильно зробила, що вас не обрала!

Поверхнею кришки знову пробігли ледве помітні брижі. Скринька завібрувала. Пролунало гучне клацання, чорний моноліт розпорола тонка ниточка світла, а потім кришка розкрилася, і Гаррі відхитнувся, затуляючи обличчя руками від нестерпно яскравого спалаху, що випалював очі. Він навіть не встиг зрозуміти, що саме бачить, а скринька вже змінювала обриси прямо в нього на очах, стрімко видовжуючись на ліжку. Гаррі позадкував до дверей, ледве не впав, але в останній момент таки намацав ручку, повернув її й випав у коридор. Цілителі, що стояли зовні, і Макґонеґел кинулися до нього.

– Він… він перетворюється! – видихнув Гаррі, як і раніше, затуляючи очі рукавом, і весь натовп кинувся всередину. Двері з м’яким клацанням зачинилися. У коридорі залишився тільки він і Керолайн, що дивилася на зачинені двері круглими від подиву очима. Гаррі потер очі, в яких все ще пульсували вогняні зірочки.

– Що там було? – запитала Керолайн, присуваючись ближче до нього і беручи його під руку, щоб він ненароком не втратив рівновагу. – Що трапилося?

– Я говорив з ним. Я не знаю. Мабуть, я наплів якоїсь нісенітниці. А потім він … Кришка відкрилася.

– І що? Що там було усередині?

Гаррі відібрав руки від обличчя і кліпнув кілька разів. Зір потихеньку повертався.

– Я не знаю, – чесно зізнався він. – Гадки не маю. Я не зрозумів, що це було.

Керолайн спохмурніла:

– Він точно почав перетворюватися? Ти це бачив?

–  Він припинив бути скринькою. Більше нічого не знаю. Почекаймо, коли вийде Макґонеґел.

Вони пробули в цьому коридорі ще хвилин десять, напружено прислухаючись, але з-за дверей не долинало жодного звуку. І коли Гаррі вже встиг пошкодувати, що в кишенях не було парочки підслухів від Фреда і Джорджа, двері нарешті відчинилися, і з палати знову визирнула професорка Макґонеґел. Керолайн нетерпляче зробила крок уперед.

– Ну що там? Вийшло?

– Вийшло. Северус Снейп живий. Але він непритомний, втратив багато крові, і йому потрібна серйозна допомога. Далі ним опікуватимуться лікарі. Ви можете йти відпочивати, – вона окинула обох трохи пильнішим поглядом і злегка кивнула. – Дякую, містере Поттер.

Двері знову зачинилися. Керолайн полегшено зітхнула:

– Добре хоч усе було недаремно. Гаррі, як ти? Ти в нормі?

– Я так. Я просто… Нам усім треба виспатися.

– Я думаю, нам треба вирушати до Нори. У Гоґвортсі нема чого робити, а місис Візлі… вона… Ми їй потрібні. Ми потрібні Рону.

– Так, – промовив Гаррі, нарешті зрушуючи з місця і крокуючи за нею. — Так, нам час до них.

Керолайн кинула на нього підозрілий погляд, але нічого не додала.

Гаррі йшов за нею коридорами лікарні, крізь натовп тих, хто метушився, яким не було до них ніякої справи. В одному з коридорів вони натрапили на Нарцису Мелфой. Поруч із нею один із цілителів за допомогою палички левітував Драко, що лежав на ношах, мабуть, переміщуючи його в палату. Гаррі помітив на ногах Драко пов’язки. Напевно, опіки після пожежі у Кімнаті на вимогу, якщо тільки після цього він не влип ще в якусь колотнечу. Нарциса, порівнявшись з ними, зміряла  поглядом спочатку Керолайн, затримала на ній погляд і зробила незрозумілу гримасу, скрививши губи на кшталт посмішки. Потім так само зміряла очима Гаррі, але не сказала ні слова, лише підвела голову і, відвернувшись, пішла за своїм сином.

– Принаймні вони ще цілі й на волі.

Гаррі кивнув механічно. Йому не було жодної справи до Мелфоїв. Можливо, вони відкупляться і цього разу, адже Нарциса збрехала Волдеморту там, у лісі, коли він послав її перевірити, чи живий Гаррі. Можливо, те, що вони не брали участь у битві на жодній зі сторін, зарахується їм у плюс. А можливо і ні.

Він ішов і думав… Думав, що побачив. Це яскраве, сліпуче світло, цей легкий невиразний, мінливий силует усередині спалаху, ці райдужні іскри, ніби щойно народилися зірки. Полум’я, укладене в непроникну чорну шкаралупу, поховане в саркофазі, що не пробивається.

Він був упевнений, що бачив… душу Северуса Снейпа.