Розділ 0

Центр міста горів два дні і дві ночі. Чорний дим розлився темно-сірим небом столиці, похмуро тягнучи за собою нове життя. Місто шуміло так, як в ніякий базарний день. Хтось з пронизливим скрипом тягнув за собою візок з пошарпаними речами, хтось розшукував своїх знайомих, верлаючи на всю вулицю, дехто з тремтячими лапами намагався удавати спокій, у декого рвалися мішки з крупами і усівалися сніжним узбіччям, а дехто ніяк не міг зібрати до купи драконят.

Вулиці Ніви були перевантажені життям, яке дуже скоро обіцяло згаснути. Так би мовити, останній танок перед завісою.

                                          ***

Колись прекрасні коридори Нівського палацу тепер набули темно-сірих хворобливих відтінків. Блискучі шпилясті дахи здебільшого були розбиті, золоті візерунки на картинах вкрилися сажею. Один бік палацу повільно дотлівав.

Тепер, під покровом ночі, могло здатися, що він покинутий уже декілька десятиріч. Ані відлуння. Тепер це – місце дійства, без жодних свідків.

У темній кімнаті, згорбившись, сиділа постать. Крізь розбиті візерункові вікна задував північний вітер, байдуже розсипаючи підлогою сніжинки. Постать можна було б сприйняти за статую, якби вона декілька разів не сіпалася, коли з глибин палацу лунали перегукування чи гупання, ніби хтось перекидав столи.

Юний дракон читав сувої. Раз по раз чмихав чи бухикав від диму, що, як злий дух, осівався під стелею палацу. Бумага була зім’ята і досі гаряча від попелу.

“…у Карпараді такі цікаві мешканці. Північний захід від Лученю, як же так сталося, що я досі не відвідувала це прекрасне місце? Сьогодні вперше тут, але відчуваю, що буду часто сюди навідуватися, тільки без делегації. 

З ними абсолютно нецікаво, вони в черговий раз не побачили у моєму виборі нічого гарного. Хочуть летіти через Ламант як завжди, бо “дорога коротша”. Авжеж, у мене не пух замість мізків, я чудово знаю, що то коротше. Та я хотіла їх підбадьорити візитом до селища Карпараду. Складні дороги ведуть до красивих місць! Сьогодні у місцевих фестиваль: святкують початок зеленої пори і вони раді кожному на їхньому шляху. Я в повному захваті! Купила вам обом по мішечках рисових цукерок і можу з впевненістю сказати, що у кращих солодощів, ніж у Карпараді, в житті не їла. Може, спробую приготувати такі у нашій Ніві, бо без рецепту я б додому не прилетіла. Сьогодні делегація залишила на ночівлі у досить престижному… (далі лист був обпалений).

Ти вже, мабуть, знаєш результати перемовин у Лучені. Тому я і сподівалася підбадьорити наших Карпарадом. Я знову помилилася… (букви розпливалися, а далі бік листа був розірваний).

                                                                                                    Ваша Гестія,

                                                                                 Її величності,

      Веллі Квайтнікс.

                                                                               29.05.1017р. “

Крила юного дракона напружилися, а очі звузилися. Мішковита накидка потроху спадала від настирного вітру, що шелестів розкиданими сувоями.

Інший лист.

“… і я ненавиджу це відчуття. Коли ти прибудеш? Ми з Рошель чекаємо. На вулиці страшно холодно. Зима прийшла занадто рано… (далі у листі була пропечена здоровецька діра).

   Гестії Квайтнікс

                     від

  Велли Квайтнікс,

    11.10.1017р.”

Юний дракон раптом засовався, відчувши, як йому за шию ніби потекла холодна цівка. Може, слід залишити цю кімнату. Все одно звідси нічого цінного не винести…

— Гей! — з боку виходу вискочила ще одна постать. Дракон аж стріпнувся від неочікування і сердито розвернувся:

— Досить мене лякати!

— Нема мені чого робити, — пирхнула дракониха і просканувала очима кімнату. — Я за ділом прийшла. А ти чого розсівся? Чого мішок пустий?

Стук кігтів об підлогу. Дракониха зазирнула йому через плече у лист. Деякий час вона мовчала, читаючи, а потім засопіла:

— Її Величність навіть листа не вспіла відправити.

Відлуння відбилося від обгорілих стін.

— То ходімо! Унизу наші вже набирають десятий мішок, — дракониха обтрусилася і зневажливо розкинула лапою сувої. — Тут нема чого брати. Одна макулатура. Але королівська: декілька золотих заробимо. Тому швидко бери пакунок і набирай скільки влізе.

— Ага.

— І швидко! Ніч не вічна. Хто його зна, що зранку буде. Уся столиця не спить.

— Уся країна, — зітхнув дракон.

— Отож. За цю ніч скільки рішень потрібно прийняти. Хлопці кажуть, що потихенько посунемо на схід, — вона підняла кіготь і почала довбатися в іклах, як завжди було, коли вона впадала у сильну задуму. — Видно, вирушимо до Голдеграму, через берег і до Гельдаротських гір…

— Полетимо у Пратумдам?! — роззявив рота дракон, обтрушуючи від сажі свою накидку.

— А що робити? Зараз всі тікають якнайдалі від південного кордону. Хаос! Влади нема, мій дорогенький! Посунемо на схід, там десь продамо наші трофеї, — і вона покручила на пальцеві золотий перст, — і через кордон проскочимо. Там, на Прамдамському кордоні, цими днями така навала буде, що ніхто особливо не придивлятиметься до нас. Заодно вперше побачимо світ поза Нівою завдяки тій зрадниці, — дракониха криво усміхнулася.

— На її монети, — пробурмотів юний дракон і крутнув лапою, показуючи увесь палац.

— Ге ж. Народові треба теж на щось жити.

І знову прийнялися до роботи.

13.10.1017.

За ту ніч частина власності династії Квайтніксів була здерта брудними кігтями звичайних хліборобів. Дракони рвали палені коштовні коври, виколупували діаманти, забирали тарілки, запихали в пащу на ходу знайдену їжу, крали картини, навіть звичайні пензлики і пергамент. Особливо дісталося королівській коштовниці. Звідти винесли усе. Кожен у паніці старався нагребти собі якнайбільше, сховати від інших і тікати світ за очі. З кожним днем ставало все гірше. Кожен бризкав слиною на будь-кого, хто позарився на їхній шмат хліба. Кожен у паніці біг куди очі бачуть і міг випадково затоптати свого сусіда.

У період від ночі 11.10.1017 по 18.10.1017, поки лапи Юркенії не ступили сюди, Фріга була центром світового шаленства.