Ехо хвиль

Ядуче відлуння, ехо зеленавого світла ширилось тунелем, яким плив наш човник. Очі ковзали по гладким стінам, хвилькам, але варто було подивитись на стерно – намертво примагнітились до кистей Кріса. Такі худі, зовсім не геройські, але манірні, кожен рух – ніби зарання сплановано, нічого зайвого, лише поскрип рукавиць. Може, навіть більше в ньому було від принца, ніж в мені… 

-…Кріс?…

Навіть інстинктивний рух на оклик – і той чіткий, виважений, як і очікувано.

-Чи…чи буде дивним, якщо я скажу…що мені подобається проводити час з тобою отак, удвох?…

Голос не слухається, слова – наче чорна, вязка і густа маса. Як не стараюсь – вичавити не вийде більше ніж вже є. Гул серця чутно аж в голові. Чому?…

“Мені також.”

Знову. Знову ніби хтось дивиться на мене, але не його очима. Звідкись, звідки я не побачу. Але галоп у грудях пробирає на мурашки по хребту, я не можу стримати своєї дивної посмішки; солодким і вязким, неприємним, важким, але бажаним теплом наливається тіло. 

-М-мені приємно це чути, Кріс…

Інстинкт підказує лише сховатись в шерсть шарфика. Я слухаюсь.

-Коли ми вперше зустрілись…Я так нервувався… навіть сховав своє лице..щ-щоб ви не побачили…

Кріс досі сидить, розвернутий до стерна. Я лиш обіймаю свої коліна, влаштовуючись на м’якій поверхні. Вдихаю. І говорю. Говорю багато. Ллю йому свою терпку, солодко-локричну субстанцію своєї донедавна порожньої душі. Дещо приховую, як зазвичай. Кріс не має знати. Сьюзі не має знати. Чомусь би і я не мав би це знати, але доля розпорядилась інакше. Замість актора, який вправно виправляє помилки інших учасників п’єси, я став повноцінним її членом, піддавшись почуттям. Чому? Чому ж так сталось? Я не повинен був відчувати чогось до них. Смарагдові промені пронизують моє тіло, відбиваються у моєму єстві, граючи зайчиками на стінах. Мене зсередини з’їдає почуття. Таке, яке слова в книжках бібліотеки, чи в Його розповідях, не зможуть описати.

-Тож чи не добре що вона просто така яка є?…Ось про що я почав думати сьогодні…І, звісно…добре що ти також…просто такий який ти є, Кріс. 

Чи є різниця між Крісом і його душею?//Чи відчуває він те саме?//Чи ненавидить він мене так само як і я себе?

“Добре що і ти просто такий, як ти є, Ралзі”

Гострим кінцем, почуття б’є мені у груди, розливаючи мою темну кров, яку виштовхує моє маленьке сердечко. Мікстура страху і збудження.//Рідка латунь межує з вельветом. 

Я ховаю мордочку в шарф ще більше. Він не бреше./Він бреше?…

-Я….М-мені ще ніхто такого не казав раніш….Ну, тобто, ха-ха, багато чого для мене відбувається вперше, але…

Я хочу щоб його руки гладили мій хребет, занурювались в мою шерсть, формували мене під його бажання.//Механічні звуки, кров на швах, очі за його спиною, руки що скеровують його, мій тваринний інстинктивний жах.

-…М-мені приємно чути це від тебе, Кріс…

…

-Е-е-е, не звертай уваги, давай просто насолодимось поїздкою, поки є час, хе-хе…

Усмішка тремтить на моїх вустах. 

-Інколи навіть цікаво, що значить бути мною…

____________________________________

Пальці у холодних рукавицях стискають мої ребра. Моє сердце розбиває себе до крові об ґрати своєї в’язниці.

-К-Кріс?!

Спалах. Кріс не відпускає мене. А я не вириваюсь. Холодний кислотний відблиск вод на його латах зігріває рефлекс мого плащика. 

Мої лапки обморожує, і проколює полум’яними голками. Але я не випущу Кріса. 

Очі сліпі до його почуттів і дрібних деталей. 

Він заривається в пух моєї шиї, і вдихає. Ні, він дихає мною. Бо я пахну потом, дешевим милом, маминим пирогом, старим светром та лавандовим ополіскувачем для одягу. Так само як і Він.//Чому ти дивишся крізь мене, Кріс?!//Я – не Він, Кріс!//Я не заслуговую замінити Його?…

А він пахне темним склом, тривогою, відчаєм. І яблучним шампунем.

Ти мене ненавидиш, так, Кріс?