Епілог

Наступного дня після того, як ми захопили Муракамі-куна, прийшовши в агентство я з порога дізнався, що на мене чекає Дазай-сан, щоб зустрітися. З цією метою я пішов у кафе на першому поверсі. Пройшовши через двері, я зустрів Дазай-сана, який уже вкотре фліртував із офіціанткою.

Помітивши мене, він відволікається від своєї безуспішної спроби і пропонує мені сісти разом із ним, замовляючи американо, звісно ж, мій рахунок.

Я сідаю, бо якщо вже мені замовили каву за мої гроші, то варто хоча б випити її.

– Здрастуйте, Дазай-сан.

– Атсуші-куне, мені дуже потрібна твоя допомога! Я можу доручити цю справу тільки тобі!

– І що це за справа? – чомусь я вже підозрюю, до чого він веде.

– Мені дуже потрібно, щоб ти написав звіт до 19-го числа, інакше Кунікіда мене знову жбурне об підлогу.

– Я вже готувався до цього… – відповідаю я, відвівши погляд убік, – але чи потрібно мені вписувати і своє життя в часі здібності Муракамі-сана?

– Ах точно, так що ти там бачив?

– Хіба ви не були присутні, коли я розповідав це перед усіма?

– Ацуші-кун, – куточки губ Дазая піднімаються і формують єхидну усмішку, яку на ньому можна часто помітити, – тобі ніколи не казали, що ти жахливий і незграбний брехун? – ці слова віддалися спогадами, які я з усіх сил намагався вигнати з голови. – Однак, мушу відмітити, ти явно постарався, щоб історія про бродяжництво була правдоподібною, але мене тобі не обдурити такою простою брехнею. Адже ти вибрав це, бо тут було найменше брехні, бо ти переказав… Ацуші-кун?

Промова Дазай-сана все більше нагадувала мені про той момент на цвинтарі, що давило на мене і моє дихання частішало і частішало. Трохи опам’ятавшись, я відповів:

– Так, мої слова були брехнею. Насправді я потрапив на 5 років тому, де мене знову підібрали ви.

Коли я сказав це, то обличчя Дазай-сана вмить втратило свій самовпевнений вираз і втратило всякі відтінки емоцій.

В цей час до нас підійшла офіціантка і поставила мені стіл мій американо. Я склав руки на ньому, відчуваючи тепло чашки, і продовжив:

– Ви вже зрозуміли, до чого я? І мені довелося кілька днів жити поруч із цими людьми, – я готувався розповісти про те, що зі мною було в ті кілька днів, що я там був, – серед яких були і ви, Дазай-сан. Ви змусили мене погодитись з вашою пропозицією і вступити в мафію.

– Ось як … – Дазай-сан відвернувся з порожнім виразом обличчя подивився в далечінь у вікно. Напевно, йому було не дуже приємно згадувати той час.

– Але, Дазай-сан, хоч у вас і було… таке минуле, воно залишилося в минулому.

Дазай обернувся і перевів свій погляд з вікна на мене, чи очікуючи, що я продовжу, чи здивувавшись моїм словам.

– Дивлячись на те, ким ви були, то ви стали гарною людиною. Це безперечно так.

– …хорошою людиною? Що ж, якщо навіть ти, після всього побаченого, так кажеш, то, мабуть, все було недаремно, – опускаючи очі на стіл, на обличчі Дазай-сана виступає слабка сумна посмішка. Можливо, він згадав про когось… когось, хто був йому дорогий.

– Дазай-сан, незважаючи на те, що було, ви все одно …

Він різко піднімається, чим перериває мої слова і поплескавши мене по плечу зі словами: «Спасибі, Атсуші-куне», поспішає до виходу.

– Але куди ж ви так різко зібралися? – питаю я навздогін.

– Мені варто провідати старого друга, – закінчивши свою промову, Дазай-сан виходить через двері з кафе і прямує в прибережний бік Йокогами.

Я допиваю свою каву, яка ще не встигла остаточно охолонути під час нашої розмови, розплачуюся і йду назад в агентство робити звіт про вчорашні події.

По правді, я дізнався багато зі своєї подорожі. Вона аж ніяк не була приємною, але я зміг дізнатися про минуле Дазай-сана, Акутагави. «Може це мені колись стане в нагоді» – втішаю себе я подібними думками, щоб надати своїм стражданням хоч якоїсь значущості.

Однак, вона вже не так і вплинула на моє життя. Хіба що, надала мені ще кілька тем для нічних кошмарів. Але життя триває, воно триватиме, незважаючи на якесь минуле, і воно має тривати. Усі повинні рухатися вперед і я… я також мушу.