Be Our Guest

Через новини про Харківщину я відчуваю потребу поставити warning щодо епізоду з Розьє, там є трохи тортур, можна прогорнути його

Пара наступних днів були просто відпусткою у порівнянні з першим. Ніхто не чіпав Герміону, вона не перетиналася зі Смертежерами і не бачила снів. Останнє її дещо хвилювало, бо не покидала нав’язлива думка про те, що Волдеморт міг щось зробити з її свідомістю потай від неї. Почувся стукіт у двері та одночасно голос Забіні:

— Се я!

Тоді він зайшов без дозволу. Перші пару разів Герміона мляво обурювалася, але потім і до цього стало байдуже. Вона не дуже розуміла, навіщо Блейз робить оці паломництва до її кімнати. Офіційно він ходив сюди в туалет, бо в нього була кімната без ванної, а до кінця коридору йому дуже далеко іти. А насправді — хтозна. Може, це він так підтримував свою легенду про їхнє «спілкування». Ну і ще кликав Герміону їсти.

Але цього разу він привів із собою Паркінсон.

— А ти тут що забула? Тобі теж нема де срати? — похмуро поцікавилася Герміона.

— Фу, про що ти? — наморщила носа Пансі, а тоді поспішно здійняла руку: — Не відповідай, я не хочу це знати!

Паркінсон кинула на ліжко оберемок мантій.

— Сорян, вежа Ґрифіндора згоріла, твого шмаття я б точно не знайшла, — слизеринка поправила своє бездоганно рівне волосся довжелезними зеленими нігтями. — Це мої мантії. Нас водили забрати речі з Гоґвортса, тож можеш користуватися. А то від тебе вже скоро смердіти буде.

Герміона подивилася на мантії. Вони були дорогі, навіть коли лежали жужмом, наче випромінювали понти.

— Вони чисті, — уточнила Паркінсон.

— Я не просила про допомогу, — ворожо зауважила Герміона.

Паркінсон знову скривила мармизу на таку невдячність.

— Слухай, Ґрейнджер, врубай назад свій мозок. Маґлівський шмот тут недоречний… Ні для кого, крім Беллатриси.

— Модниці — вони такі, з ними все інакше, — покивав Блейз. — А вона не Ґрейнджер.

Герміона хотіла заперечити, але вчасно згадала, де знаходиться.

— Чого це ви так подобрішали до мене? — натомість спитала вона.

Паркінсон знову поправила зачіску. Взагалі вона постійно торкалася свого гарного волосся. Вони з Блейзом перезирнулися і Пансі мовчки забралася геть.

— Іди мийся, а я поки посиджу тут, а тоді підемо вечеряти, — розпорядився Забіні.

Герміона з підозрою поглянула на нього. Насправді ці пару днів вона не ходила митися. Чомусь непояснимо боялася лишатися у ванній гола, коли навколо нікого. Раптом її прийдуть вбивати, а вона не вдягнена. І ще поки Мітка ховалася під рукавом, було якось… простіше.

— І все ж… чому ти такий добрий до мене? Я думала, ти не знаєш про моє існування.

Блейз тим часом мостився у пошарпаному кріслі.

— Чого це? Всі знають про твоє існування, відколи на тебе був запав Крум, — відкрив їй несподівану істину він. — Усіх дуже зацікавило, що ж чемпіонський чемпіон міг знайти в нашій головній заучці.

Герміона здивувалася, бо ніякого ажіотажу навколо себе тоді не помітила. Хоча вона була зайнята самим Віктором, а потім ще півроку їхньою безнадійною перепискою. Господи, здається, з хлопцями у неї тільки листування виходить. Чи треба вже говорити «виходило»? Її ж не чекають довгі роки життя…

Блейз знову широко всміхнувся:

— Добре, що мені ти все одно здавалася нудною, моя менталочка не зруйнована.

Герміона підвелася і схопила одну з мантій, збираючись в душ. Вона не зрозуміла, що Забіні має на увазі. Але він не забарився з доповненням:

— Я тебе не ображаю. Просто погодься, було б огидно дрочити на власну кузину.

Герміоні захотілося затулити вуха. Цей Забіні ще огидніший за Рона, чому дівчата завжди від нього у захваті?! З виразом бридливості на обличчі вона захряснула за собою двері ванної.

Нарешті помитися було просто чудово. Герміона почувалася набагато краще, хай навіть у ванній їй доводилося повсякчас бачити Мітку на своєму передпліччі. Вона виглядала непропорційно величезною проти руки. Жахливе тавро. Це не мало сенсу, але Герміона озвіріло натерла його мочалкою, наче справді могла змити. Тепер рука горіла під м’яким рукавом мантії.

Паркінсон поплескала в долоні, побачивши її у своїй мантії. Нотт, звісно, всіляко підкреслював свою огиду й недовіру. Герміоні вартувало зусиль не йти на конфронтацію з ним. Найкраще було просто ігнорувати. Після вечері Паркінсон витягнула з-під стола настолку.

— Зіграймо.

Герміоні це здалося абсурдом. От вони сидять тут всі з Мітками, напевно, скоро вбиватимуть людей… і сяють очима від можливості пограти в настолку, Пансі розставляє фігурки своїми довгими нігтями, прикрашеними парочкою блискучих камінців (Герміона б не здивувалася, якщо це справжні діаманти).

— Нас має бути четверо, — потерла долоні Паркінсон.

Герміона подумувала піти, але тут своє фе висловив Нотт.

— Серйозно, ви будете грати в цю дитячу фігню?

— Це настолка для дорослих, — не засоромився Мелфой.

Ніщо не могло б змусити Герміону грати, окрім невдоволеної морди Нотта. Він із насмішками і фирканням покинув кімнату, Креб і Ґойл попленталися за ним (схоже, в них новий господар). Мелфой недобре поглянув їм услід.

— Отже, тут троє грають проти одного, — Паркінсон пересіла на один бік стола з Герміоною та Блейзом, а Мелфой згріб карти і заходився їх тасувати. Забіні розповів правила. Це звучало довго, але нескладно.

— Я буду Салазаром Слизерином, а ви — решта троє муднів, які завжди проти нього, — Драко почав роздавати їм карти.

— Давай, невизнаний генію, потягайся з нами, — весело сказала Пансі.

— Цю гру вигадав якийсь слизеринець? — спитала Герміона.

— Гафелпафець, — сказав Мелфой таким тоном, наче вона не знала елементарного.

Герміоні випала Ровена Рейвенклов.

— Хах! — підскочили брови у Паркінсон. — Завжди дивувало, чому ти не в цьому гуртожитку.

Герміона мовчки вивчила інші свої карти і гра почалася. Несподівано це було не так уже й жахливо. Вона зосередилася на грі і тіні по кутках їдальні перестали здаватися такими зловісними. Вона навіть вперше за ці дні відчула, що все ще здатна мислити, а не просто напружено дослухатися до кожного шурхоту. Мелфой грав зосереджено, ніби це було питання життя і смерті, Блейз із Паркінсон театральними голосами зачитували тексти на своїх картах і паралельно доїдали все, що лишалося на столі. За кожним ходом фігурка Ровени змахувала чарівною паличкою й випускала синю хмарку блискучого пилу.

Під кінець гри крізь захоплення все-таки дещо пробилося. На краю слуху Герміона почула віддалений крик. Вона нашорошила вуха, тож упустила останній шанс їхньої команди обіграти Мелфоя.

— Ха-ха, — вперше за гру посміхнувся він під розчаровані стогони Забіні й Паркінсон.

— Все, тепер я зрозуміла, чому ти не в Рейвенклов, ти не стратег! — тицьнула в сторону Герміони нігтем Пансі.

— Упс, — Герміона знизала плечима.

Здається, ніхто, крім неї, не почув крику. Може, і їй здалося? Може, це тільки в її голові? Якщо вона колись звідси вибереться, то, певно, зовсім божевільною. Пансі згребла до себе карти й фігурки з лиходійським смішком. Герміона знову відчула себе незручно в їхньому товаристві, під час гри вона наче забула, що перед нею ці бісячі слизеринці, а тепер повернулася до реальності. Вона тихенько пішла з їдальні, поки Блейз дурнувато жартував на анальні теми і Паркінсон сварила його за огидність.

— Я вам прекрасна дама чи хто?! — останнє, що почула Герміона перед тим, як причинити двері.

І тут знову долинув крик. Герміона задивилася в темряву коридору, що йшов углиб замку. Таки справді крізь стіни пробивався ледь чутний лемент. Вона витерла об мантію раптово спітнілі долоні — цього не слід робити, але вона одразу знала, що піде на звук.

Довгий темний коридор, здавалося, вів до пекла, бо чим далі Герміона заглиблювалася в нього, тим чіткіше чула крики. Вона боялася засвітити кінчик чарівної палички, щоб не виказати себе, і не могла сказати, нащо взагалі туди іде. Коридор перпендикулярно упирався в такий самий, тільки праворуч кут був стесаний і з утвореного майданчика вниз спускалися сходи. Підземелля. Двері туди були ледь прочинені і тепер Герміона чітко чула, що тільки один з голосів благає про допомогу. Інші кричали від болю. Там когось катували.

«Забирайся звідси», — порадила самій собі Герміона, проте зробила крок усередину. Сходи були прадавні, висічені в камені й різної висоти, тож тут вона таки засвітила паличку. На стінах блищала волога, ніби їх облизав якийсь величезний звір. Герміона покрокувала вниз. Зробилося значно холодніше і посмерджувало сирістю, як завжди буває у підвалах старих будівель. Вогкі сходинки кришилися під ногами. Довелося триматися за стіну, місцями порослу мохом.

Підземелля виглядало як справжня в’язниця. У довгому коридорі, тьмяно освітленому кількома смолоскипами, тяглися два ряди оббитих залізом дверей і з-за деяких з них чулися крики муки. Герміоні здалося, ніби стравоходом вгору піднімається хвиля гострих голок.

— Рятуйте! — закричав хтось так гучно, наче над самим вухом.

Герміона сахнулася й загасила паличку. Голос лунав з іншого кінця підземелля і був осмисленішим за інші стогони. Герміона закусила нижню губу. Вона мала зараз же, негайно втекти. Навіть зробила дуже мудрий крок на сходи. Та все одно якась сила понесла її коридором в’язниці, ця сила не дозволяла отак просто покинути тут людину. «Що я роблю?» — надривно волала розважлива частинка її мозку, поки ноги крокували вперед.

— Допоможіть, молю!

На півдорозі позаду рипнули двері і хтось гукнув:

— Гей, якого троля ти тут вештаєшся?

Герміона завмерла. Тут і не збрешеш нічого правдоподібного. Бранець у кінці коридору затих. Герміона зробила гучний вдих і повернулася, помітивши, що крізь ґрати внизу однієї з дверей на неї витріщається полонений ґоблін.

Позаду стояв білявий Смертежер. Розьє.

— Снейпеня, — сказав він так, ніби нічого іншого очікувати і не варто було.

В опущеній руці він тримав великий кинджал. Очі Герміони так і прикипіли до нього. Отже, то він когось катує. Розьє простежив за її поглядом, тоді озирнувся, перевіряючи, чи більше нікого нема, з якоюсь надприродною швидкістю опинився поряд — Герміона навіть кліпнути не встигла — і штовхнув її всередину камери.

— Навчу тебе своїх премудростей, — Розьє пішов углиб приміщення.

У тьмяному сяйві світлової кулі Герміона розгледіла жінку, підвішену за руки. Світле волосся закривало обличчя, оголені руки вкривали синці та криваві розводи. Герміона машинально відступила на крок, і двері з гуркотом зачинилися за спиною. Від гучного звуку полонянка прийшла до тями, здригнулася всім тілом і підняла голову. Герміоні захотілося замружитися, щоб не впізнати в ній раптом когось знайомого, але натомість вона як заворожена дивилася на жінку, відчуваючи якусь хворобливу нездорову цікавість. І впізнала-таки: це була гоґвортська викладачка маґлознавства.

— Це шкільна вчителька, — високим голосом сказала Герміона. На очах скипіли сльози.

— Та невже, — практично ніжно відгукнувся Розьє. — Чаріті, привітайся зі своєю ученицею.

Він взяв бранку за підборіддя й підвів її побите лице, щоб та роздивилася Герміону. Але професорка Бербідж лише підсліпувато мружила припухлі очі.

— Певно, дівчинко, тобі цікаво, що Чаріті тут забула, — Розьє майже любовно позирнув на полонянку. — Все просто, вона моя особиста гостя. У дівоцтві місіс Бербідж була не просто відьмою, ні, — він не відпускав її підборіддя. — Її прізвище було Розьє. Моя кузина, дівчина шляхетної крові. А потім, — він гидливо прибрав руку, — вона стала підстилкою для маґлівського виродка, — Розье виплюнув ці слова кузині в обличчя, — і промивала школярам мізки своїм патяканням про рівність маґлів і чарівників.

Кілька митей вони невідривно дивилися одне одному в очі — Розье, здається, чекав від кузини якоїсь реакції. Його злість майже відчувалася на дотик.

— Я б хотіла піти, — малодушно пискнула Герміона. Її починало трясти.

— Ні, — Розьє заметався по камері, занурившись у якісь свої думки, ніби забувши на якийсь час про присутність когось іще. Герміона відчувала, як волосся на потилиці стає дибки від жаху. Вони завжди такими були? Белла й цей і бозна-хто ще? Чи це все Азкабан? Як в одній організації може опинитися одразу стільки божевільних?

Розьє різко зупинився і тицьнув кинджалом у бік своєї сестри.

— Проси, щоб я зглянувся над тобою, — заявив він з ошалілим виглядом.

Професорка ледь помітно похитала головою, дивлячись на нього одночасно з викликом і страхом. Розьє закинув голову і втомлено зітхнув. Герміона сковтнула. Розьє наблизився до Чаріті впритул і провів лезом кинджала по її щоці. Жінка заплющила очі, щосили намагаючись не виказати страху, але все ж таки схлипнула. По її щоках покотилися великі сльозини.

— Проси, мерзото, — його верхня губа затремтіла, він вищирився, і від цього гарне обличчя стало схожим на звірячу морду.

Герміона втиснулася в двері за спиною, але не могла відвести очей від цього страшного видовища. Вона тремтіла так, що майже підгиналися коліна. Господи, невже такі люди справді існують? Звідки в ньому стільки ненависті?

— Проси, — шипів Розьє в обличчя своїй сестрі.

— Припиніть, прошу, — спромоглася процокотіти Герміона.

Чаріті почала нестримно схлипувати і лише судомно трясла головою, вже навіть не від хоробрості, а просто тому, що їй не було чого втрачати. Герміона не хотіла брати участь у цьому знущанні, не хотіла навіть знати, що таке буває.

— Проси, — усе повторював Розьє, і від одного його голосу, повного задоволення від того, що відбувається, можна було збожеволіти.

Світ звузився до розмірів цієї тісної клітки, за вологими слизькими стінами якої нічого більше не існувало, а це катування, мабуть, триватиме вічно.

— Проси… проси… проси…

«Але я не безсила», — спалахнула думка в заціпенілій голові.

— ГОДІ! — викрикнула Герміона. На стіні спалахнув незапалений смолоскип, а вслід за ним — і мантія Розьє.

Він відсахнувся й заметався, начарував агуаменті, але це простеньке закляття не могло здолати полум’я Герміони. Вона міцно стиснула вуста, додаючи жару. Розьє заверещав, як свиня, впав на підлогу і почав кататися. Певно, варто було його мучити довше. Може, варто було його спалити. Але Герміона не була здатна на таке. Вона загасила полум’я. Смертежер кілька хвиль сопів з присвистом, оговтуючись. Насправді він не отримав опіків, але гаряче й страшно йому точно було.

— Вибачте, — нещасним голосом пролопотіла Герміона. — Я не дуже контролюю свою силу…

Розьє схопився на ноги і відштовхнув її з такою силою, що вона відлетіла в куток і впала. Смертежер закотив рукав на правій руці та схопив професорку за горло. Світлова куля стиснулася до крихітних розмірів, зануривши камеру в напівтемряву, Герміона шкірою відчула, як приміщення наповнюється Темною магією. Тіні по кутках заворушилися — вона побачила, як семипала напівпрозора рука тягнеться до неї і спробувала ухилитися, закликаючи свою силу. Тінь відскочила, обпікшись об її шкіру, і слідом за рештою скручених силуетів метнулася до Розьє. Незліченних потойбічних істот, що прийняли вигляд тіней, наче вбирала тінь Смертежера. Чаріті захрипіла, з останніх сил намагаючись вирватися з його хватки: всі вени раптом виразно проступили на її обличчі чорними смугами, очі глибоко запали, шкіра обтягла череп, ніби жінка постаріла за кілька хвиль, ніби таким жахливим чином Розьє відбирав її життєві сили, витягував з неї життя одним лише дотиком. Герміона спробувала знову застосувати вогнечари, проте вона наче була вогником, який різко накрили ковпаком, перекривши доступ кисню. Її магія стиснулася в дрібний клубочок, здатний захистити її одну.

Шкіра професорки посіріла і почала опадати клаптями й майже одразу розсипатися в пилюку. Герміона з жахом дивилася, як вона просто зсохлася і перетворилася на попіл, що просипався між пальцями її мучителя. Розьє задоволено зітхнув. Наступної миті світлова куля спалахнула з новою силою, і тіні зникли. Ланцюги погойдувалися в повітрі — і більше ніщо не вказувало на те, що кілька секунд тому тут була ще одна людина.

Герміона не сміла вдихнути. Ні про що подібне вона навіть не чула. Розьє повернувся до неї і криво посміхнувся. Герміона інстинктивно втиснулася в стіну. Серце шалено калатало в грудях. Її чарівна паличка опинилася у руці Смертежера. Той трохи пороздивлявся арабську в’язь на паличці, а потім вказав нею на власницю.

— Тут посидиш, подумаєш про свою поведінку.

Він вийшов і зачинив за собою двері на засув. По плитах лунко застукали підбори, і що далі ставав звук, то тьмяніше світила куля, доки остаточно не згасла.

Герміона, все ще тремтячи, продовжувала сидіти в кутку. Клацнула пальцями. Кволий вогник розлив кружальце світла навколо. А всередині воно згасло.

***

Нарцисса сиділа за столом у своїй білосніжній кімнаті. На вільному клаптику стільниці, не заваленому паперами, витанцьовувала під нечутну музику золота балерина розміром з ніготь. Нарцисса трохи поспостерігала за нею, а тоді перевела погляд на розгорнуту сторінку «Віщуна», що повідомляла:

«Постановою Міністра магії від 10 жовтня нинішнього року з метою запобігти безконтрольним міграціям громадян над Британськими островами встановлюється єдиний протизникальний щит. Залишається можливим створення летиключів і роз’явлення всередині держави. Всім, хто бажає залишити країну, необхідно звертатися за дозволом до Відділу транспортних засобів і зв’язку Міністерства магії».

Нарцисса наморщила носа. Вона пам’ятала дебати ще часів свого дитинства, коли Дамблдор доводив, що Стоунгендж треба зруйнувати, адже це артефакт, що може обмежити свободу пересування. Гучні були дебати, думки опонентів друкувалися поряд у «Віщуні», а Нарциссині старші родичі забороняли її сестрам мати з цього приводу свою думку. Невдовзі Андромеда втекла з дому, натхненна однією зі сварок про політику і місце чистокровної відьми в суспільстві. Белла вже приєдналася до Темного Лорда, ще маловідомого ексцентричного пана, якого часто з певною ноткою мимовільного захвату називали «авантюристом». А дебати завершилися тим, що національні пам’ятки нищити не можна. Відтоді вони повторювалися ще кілька разів, але зі значно меншим запалом. А тепер пам’ятка справді слугувала цілям, щодо яких застерігав Дамблдор.

Нарцисса взяла зі стосу паперів журнальчик, який страшенно всіх розлютив. Даніель Забіні мало не луснув від жовчі, обзиваючи його шматком туалетного паперу та висєрами маґлойобів. На перший погляд «Базікало» був звичайнісінькою жовтою пресою. На першій сторінці рекламували статтю про позаземне походження чарівників, яких прибульці вигнали у Давній Єгипет як на заслання. Нарцисса навіть хихикнула з того. А всередині був пафосний Маніфест свободи від Сіріуса, ще й із його фоткою, де він сліпуче посміхався. Просто мить слави. Ще там були інструкції, як діяти при зустрічі з інферніями та перевертнями, пам’ятка з надання першої медичної допомоги (наче підпільникам хтось надасть другу, лікарні теж тепер підзвітні Смертежерам), нагадування, що Камінну мережу контролює Міністерство. Дотепно. Журнальчик розповсюджували безкоштовно. Певно, ще до кінця робочого дня він потрапить під заборону.

Нарцисса відклала «Базікало» й «Віщуна», сумно поглянула на недописаний нотний рядок перед собою. Хотіла закінчити цю мелодійку, але потім стався напад на Гоґвортс і тепер Драко бозна на скільки часу застряг у Темного Лорда. Вона взяла олівця і довгим повільним жестом закреслила навхрест нотну сторінку. Саме тоді вона прийняла остаточне рішення сходити на зустріч. Вона щодня бувала у Темного Лорда, піклувалася про поранених і вже знала від Драко тамтешні чутки — брати Блеки повернулися обидва. Від цього підтвердження майбутня зустріч здалася їй тільки страшнішою. Кого вона там побачить? Як взагалі це можливо?

Таким і було її перше питання. Нарцисса здивувалася, що взагалі змогла вимовити зв’язне речення, адже її просто приголомшило, яким виявився Реґулус. Вони стояли посеред старого парку — поряд колись був будинок Альфарда, але він згорів за часів минулої війни. Парк майже перетворився на ліс. Нарцисса завмерла посеред напівзарослої стежини. Реґулус стояв навпроти у маґлівському одязі. На його обличчі Нарцисса змогла сфокусуватися, тільки коли він скинув капюшон спортивної куртки.

— Це пес Ґрим підсобив, — пояснив кузен. — Стелла викликала його і от я тут.

— Це ж, певно, була Темна магія? — зауважила Нарцисса майже автоматично. — Як же Сіріус пережив таке?

— Я тебе прошу, — насмішкувато поморщився Реґулус. — Ще скажи, що в Сіріуса є якісь принципи.

Нарцисса вичавила посмішку. Але ж це було цілком логічно: що Реґулус виглядатиме отак. Юним.

— Ти такий молодий! Мерлін, я просто… зараз заздрити почну! — спромоглася нарешті знайти слова своїм почуттям Нарцисса. Іноді їй здавалося, що вона більше нічого й не вміє, окрім як заздрити.

Реґулус хихикнув.

— Так, це дивно.

— Це дуже дивно! — Нарцисса зробила пару кроків туди-сюди. — Навіщо ти, власне, покликав мене на зустріч?

— Як Драко? — відповів питанням на питання Реґулус.

— Він захопливо проводить час у гостях в Темного Лорда, — Нарцисса хотіла б сказати це стоїчним тоном, але голос зрадливо задрижав і вона відвернулася.

Реґулус співчутливо торкнувся її плеча і її аж пересмикнуло. Вона відступила.

— У мене нема багато часу на балачки, тож перейдімо до суті справи, — Нарциссу охопило бажання просто втекти і наодинці переварити це все. — Твоя Мітка… її в тебе більше немає?

На обличчі Реґулуса з’явився вираз жалю, що чудово свідчив: надії марні. Він не знає способу позбутися Мітки.

— Я повернувся вже без неї, — для підтвердження він відгорнув рукав. Шкіра лівої руки була чиста, наче там ніколи й не шкірився череп зі змією в пащі. Розчарування Нарцисси було більшим, ніж їй хотілося б. Але ж її сподівання було наївним від самого початку. Вона потерла руки.

— Ми намагаємося знайти спосіб знімати Мітки, — додав Реґулус.

— Тобі не вдалося тоді, що може змінитися зараз? — трохи роздратувалася Нарцисса.

Реґулус розкрив рота, явно плануючи ще якось втішати її, але вона повернулася до ділового тону.

— Ти теж хотів про щось поговорити зі мною, еге ж?

— Ти попередила Талію щодо нападу на Гоґсмід, — здалеку підступився Реґулус. Він завжди був тактовним, коли йому щось треба.

— Так, але зараз ніяких захопливих новин у мене нема, — відрубала Нарцисса. Вона не збиралася ставати шпигункою й наражати сина на ще більшу небезпеку.

Реґулус незадоволено смикнув куточком рота. Дещо йде не за його планом, ясно.

— Може, знаєш, як справи у Снейпів? — спитав він.

— Вони сидять вдома під охороною, так би мовити, Керроу, а їхня новонабута дочка теж у Лорда, — Нарцисса повагалася. Обличчям Регулуса промайнуло щось подібне на полегшення. — В їхньої малої теж є Мітка.

Реґулус різко зітхнув. Еге ж, він краще за неї знав, як це паскудно. Нарцисса без всякого сенсу покивала головою, ніби кажучи «Отакі справи». Дивно, вона багато років тужила за кузеном, мало не єдиною людиною, яка завжди була на її боці, а тепер не відчувала нічого. Тепер їх розділяло ціле покоління. І свобода, яку Реґулус отримав, а вони всі ні. Нарцисса почувалася так, наче по-справжньому втратила його оце зараз.

— Що з тобою тоді сталося? — глухо вимовила вона.

Він непевно повів плечима.

— Я спробував викрасти в Темного Лорда одну важливу річ, від якої залежить його життя, впав в озеро з інферніями і… — він ще раз смикнув плечем, — опинився в цьому часі.

Нарцисса згадала гобелен, який сповіщав про смерть молодшого Блека. Після того Вальбурга вже ніколи не була собою. Божевілля потроху поглинуло її, клаптик за клаптиком її особистість розчинилася в горі. Нарциссу зненацька охопив страх, що її чекає така сама доля. Вона чудово знала, що Драко не хоче бути Смертежером, і… та ні, все буде не так, просто уява розігралася, бо вони з Реґулусом віддалено подібні. З Драко не станеться чогось настільки лихого. Не може статися.

Додому Нарцисса верталася, ще більше гризучи себе. Вона б хотіла знайти рішучість бути такою, як Реґулус, спробувати потроху щось змінити. Але Мітка була не в неї, вона ризикуватиме своєю єдиною дитиною. Мерлін, вона завжди почувалася абсолютно безсилою, а тепер це наче квінтесенція цього всього! Яка ж вона жалюгідна! Єдина безхарактерна в їхній сім’ї… Сіріус, Андромеда й Белла завжди перли напролом куди хотіли, не зважаючи на наслідки, а Нарцисса слабодухо втішалася тим, що вона не єдина така «м’яка» в їхній сім’ї, що просто вони з Реґулусом зліплені з іншого тіста. Однак ось він, не побоявся спробувати виправити минуле. Навіть ціною життя. Нарцисса була приголомшена. Повернути назад і визнати свої помилки завжди здавалося їй якимось особливим різновидом відваги, на яку здатні дуже мало людей.

А в неї й Мітки не було. Все, що їй слід було зробити, це банально розлучитися з Луціусом чи й взагалі не виходити за нього і тоді б її син… у голові зненацька пронеслися обличчя всіх її закоханостей. Всі ці чоловіки були Смертежерами, тож краще за маму вона все одно не вибрала б. Це було так по-дурному, але вона відчула своєрідне полегшення. Таке собі «Від долі не втечеш». Один Смертежер чи інший — різниці між ними майже ніякої.

Вдома на неї чекав лист. Несподівано: від Макнейра.

— Тобі там пишуть коханці? — зіронізував Луціус, в якого вже кілька років була інтрижка з дружиною Нотта. На відміну від Нарцисси, яка йому ніколи не зраджувала і він це знав.

— Ти дозволиш мені зберегти бодай крихту поваги до тебе чи ні?! — прикрикнула на нього вона.

У той вечір, коли їм довелося лишити Драко в Темного Лорда, вона нарешті висловила Луціусу все, що накопичилося за роки її безрадісного шлюбу — про те, який він зарозумілий боягуз і жалюгідний скиглій. Звісно, вона й сама була боягузкою, та ніколи не намагалася видаватися якоюсь радикально інакшою.

У листі була всього пара речень:

«Господар у гарному гуморі. Ходи забирай малого».

***

Двері камери зі скрипом відчинилися, і в отворі постав кремезний силует.

— Привіт, малеча.

Герміона не впізнала голос, аж коли Смертежер підняв паличку вище і промінь світла впав на обвітрене обличчя й виголені скроні, вона зрозуміла, що то Макнейр. «Малеча?!»

— Ходімо.

Герміона послухалася без особливої охоти. Загалом вона б не відмовилася цілу вічність просидіти в холодній камері, якби її просто ніхто не чіпав. У коридорі, поки Макнейр крокував попереду, Герміона підсунула під двері камери навпроти забутий Розьє кинджал. Чи допоможе він якось ґоблінові? Хтозна, але це все, що вона може. Про те, що вона буде першою підозрюваною у разі втечі полоненого, Герміона воліла не думати. «Кожному Круціатусу свій час, так би мовити», — з похмурим сарказмом розважила вона. А наприкінці її все одно чекає Авада. Або її згодують Розьє — ціла інтрига, як вона помре!

На сходах Герміона ледь не проорала носом підлогу, тож Макнейр люб’язно подав їй руку. Вона дуже дивувалася такій турботі, але лише мовчки її прийняла. Її рука практично втонула у величезній шорсткій долоні. Сонячне світло ненадовго засліпило її.

— Скільки я там просиділа? — поцікавилася Герміона.

— Не знаю, а котра була, коли ти спустилася в підземелля? — спитав Макнейр.

— Після вечері, — знизала плечима Герміона.

— Напевно, годин п’ятнадцять.

Герміона крадькома позирнула на нього.

— Вам Темний Лорд наказав мене випустити?

Макнейр посміхнувся.

— Не зовсім, я його попросив. Побачив оце у Роббі, — він простягнув чарівну паличку Герміони. — У Ґіневри дуже подібна.

Може, він типу друг Морров. Герміона вихопила свою паличку і стисла так міцно, наче це була запорука спасіння.

У холі зібралися її однокурсники під проводом Нарцисси Мелфой, дуже войовничої на вигляд.

— Ти таку трагедію з того роздула, — ліниво розтягуючи слова, говорила Беллатриса. Вона стояла у дверях вітальні, длубаючись невеличким кинджалом під нігтями. — Наша маленька запальничка просто трохи охолонула в підземеллях, от і все.

— Стули пельку, — огризнулася пані Мелфой.

Всі вражено принишкли. Беллатриса припинила свої манікюрні вправи і спідлоба витріщилась на сестру. Якусь хвилю вони з однаково крижаними обличчями дивилися одна на одну. Потім Лестранж гучно зітхнула, підкреслено повільно відступила до вітальні і зачинила двері. Судячи з вигляду Драко, це було щось виняткове. А Паркінсон аж рота розкрила.

Нарцисса повернулася до підлітків і її лице зробилося по-материнськи привітним, наче у Моллі Візлі.

— Йдемо додому. — оголосила вона.

Герміоні здалося, що важкий камінь впав з плечей, хоча вона не те щоб мала якийсь дім.

— Забереш оцих двох? — спитала пані Мелфой у Макнейра, вказуючи на Герміону з Блейзом.

— Авжеж, — кивнув він.

Нарцисса глибоко зітхнула й повела їхню невеличку процесію геть із замку. Вона теж була висока, як Стелла, і теж примудрялася втілювати грацію кожним рухом. За воротами вона знов озирнулася на Макнейра:

— Ще раз дякую тобі.

— Чисте везіння, — відказав Макнейр. — Може, твоє. Ти ж з Блеків.

Пані Мелфой виглядала такою приголомшеною, ніби сама давно забула, що з Блеків. Зрештою вона видала розгублений смішок і заходилася шукати в сумочці летиключ.

— Випереш мантію і повернеш, Ґрейнджер! — скомандувала Паркінсон. — Вони занадто дорогі, щоб дарувати їх ґрифіндоркам без почуття стилю.

— Вона не Ґрейнджер! — знову нагадав Блейз.

Пансі висолопила язика, огидно поворушивши ним, і одразу зробила невинні очі, коли до неї обернулася Нарцисса. Пані Мелфой забрала з собою натовп слизеринців.

— Доставлю вас до Снейпів, — Макнейр галантно запропонував Герміоні лікоть.

— Ой, дядьку, до заміжньої жінки клеїтеся, — єхидно зауважив Блейз.

Макнейр на це лише добродушно засміявся й обхопив Забіні ручищею навколо шиї.

За кілька митей вони були біля воріт Принц-менору. Герміона швидко покрокувала рипучою гравієвою доріжкою, відчуваючи значно більше звільнення, ніж отримала насправді. Ейлін, яка курила на терасі, кинулася їй назустріч навпростець по садових рослинах. Герміона мимовільно прискорила крок. Сльози затулили зір і вона незграбно врізалася підборіддям у плече Ейлін, опинившись в її обіймах. Тіло струснули кілька схлипів, але Герміона дуже швидко опанувала себе. Ейлін притулила долоні до її щік, витерла їй сльози великими пальцями, а тоді згадала за інших.

— Ох, у нас же гості! Заходьте-заходьте!

Герміона обернулася. Макнейр і так уже стояв за воротами, отже, він тут свій. Блейз після запрошення теж проминув захисні чари.

— І ти, коте, заходь, кс-кс-кс! — жваво додала Ейлін. — Будеш нашим гостем. Схоже, прибився до нас, уже кілька днів тут ошивається.

Герміона не звернула уваги, але біля брами справді стирчав розкішний чорний кіт з білою грудкою і «шкарпеточками». Він погладився об стовп воріт і з величним виглядом потупцяв доріжкою. Блейз підхопив його під пахву, зіпсувавши всю велич.

Назва розділу з пісеньки діснеївської “Красуні і чудовиська” стібе: вочевидь, у нас тут Реґулус красуня:D