— Ці орхідеї для тебе

Коли дерева вкриваються цвітом, Янь Чженміну легше дихати. Глибоке небо ранку обіцяє свободу, а квіти виглядають так емоційно.

Прохолода вечора ще приємніша. Янь Чженмін сидить з келихом вина на перилах, вдивляючись вниз, повертаючи голову через плече: кущи та низенькі дерева стелються під балконом.

Третій поверх.

— Молодий господин не боїться впасти? — приязна усмішка синьоокого юнака.

— Вілл Герондейл, яка зустріч, — Янь Чженмін встає й простягає руку. Вілл міцно стискає неї. — Чи боюся я впасти? А чи боїтеся ви, Вілльяме?

Вілл, сміючись, сідає на перила, закладає руки за голову.

Сутінковий мисливець. Ще й з-під тонкої білої тканини видко десятки рун, одна з яких обов‘яково допомагає тримати рівновагу.

Маг навпроти нього тим паче не страшиться висоти: о, Вілл бачив його в бійці. Дійсно вражаючі здібності! Аби він сам вмів так парити, то не зняли б його з неба на землю.

Вони заводять нескінченну розмову про книги, прожигаючи час, поки Вілл не вловлює очима внизу серез дерев людину з группи тільки-но прибулих людей.

А після цього він зникає як орел чи змія, що придивляються до жертви.

— О, — Янь Чженміну весело розуміти, за що саме сутінкові мисливці поклали око на цього вампіра. Звичайно, він, таємничий Бог багатства, як кличуть нього, знає, хто кому винен.

«Треба спитати з Лінкольна, поки є нагода», — повільно розмірковує Янь Чженмін.

— Правда миле дитя?

Янь Чженмін підіймає погляд: Магнус підходить тихо, ніби кіт. Його очі дивляться за точкою, в якій розтаяв серед натовпу Вілл.

Янь Чженмін киває, погоджуючись, і каже:

— А знаєш, що ще миле? Ці дерева, звідки ти дістав цей сорт? — він вказує пальцем донизу.

— Ха-ха, дуже довга історія. Може розкажу якось. Якщо хочеш, можеш й собі посадити..

Янь Чженмін, що тепер сидів поряд перил на притягнутомі під час минулої розмови стільці з червоною оббивкою, махнув рукою до служки з солодощами.

Відкушуючи шматочок пиріжного, він не жарт задумався, як збирається оновлювати власний сад.

Магнус поряд опирався ліктями на перила, склавши руки в замок, теж міркуючи про своє.

Янь Чженмін пригадав цієї миті їх давню зустріч, яку пам‘ятав яскраво, ніби зараз була вона.

Мережана світла сорочка, він задумливий, грає руками з віялом. Святковий вечір, але йому трохи нудно сьогодні.

Раптово в полі зору зв‘являється букет квітів й чиїсь руки з купою кілець й цепочок.

— Я так багато чув про пана Яня, — м‘який голос, — ці орхідеї для тебе.

Ясні очі підіймаються вгору, на витончено одягненого чоловіка.

Для Янь Чженміна ці спогади були подібні солодкій, рожевій мозаїці. Його погляд, ніби сонячне проміння, повертався в минуле, осяюючи його. Оживлюючи.

Крок.

Ще один.

Збігають хвилини.

Танок. Тільки музика, рухи й теплі очі навпроти.

Година.

Ще одна.

Пізня ніч.

Коридор.

Кімната. Легке сяйво: Магнус закляттям зачиняє двері. Вони обидва можуть легко зняти його, воно лише захищає від непрошених гостей.

Яскрава мітка на блідій шкірі. Кошачі очі, прикриті від насолоди.

Руки, огорнені навколо шиї. Солодкі губи Янь Чженміна, що тримають смак якогось бальзаму.

Його пальці, що плутаються в волоссі Магнуса.

Сорочка, спадаюча з плечей, відкриваюча ключиці, груди, живіт.

Родимки на руках, зазвичай заховані від чужих очей.

Нашвидкоруч зняті персні й цепочки. Одне кільце падає на підлогу, дзвінить. Затихає.

Але в кімнаті не стає тихо — шумне дихання.

Декоративна подушка на підлозі, один з них стоїть на колінах, торкається пальцями ніг іншого. Тканина така приємна на дотик, але невдовзі залишається лише оголена шкіра.

Сплутаний розум, завмерлі думки.

Лише дві людини в цьому світі в цю хвилину. Дуже м‘яко на душі.

Спогади як рожева мозаїка. Янь Чженмін сидить на балконі, роздивляюсь профіль Магнуса.

Встає. Підходить, нахиляється до його вуха шепочучи, торкаючись рукою його ліктя. А зникає в натовпі.

Цього разу він йде до кімнати господаря маєтку — організатор сьогоднішньої вечірки сам Магнус.

Кошачі очі задумливо дивляться на зорі далеко в небі. Глибоке небо ночі обіцяє неземну свободу.

А потім він теж розтає серед людей, як туман або тінь.

Почуття, як вино в келиху: яскраві, терпко-темні, їх хочеться куштувати знову і знову. Вино плескається, ніби маленький океан; плескаються емоції, не помічаючи бігу часу.