Це була гарна історія?

Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Залишся”

— Може, вже підеш?

Чоловік, який щойно зайшов до кафе, стояв прямо над останнім відвідувачем за барною стійкою і м’яко натякав, що хоче усамітнення для своєї персони. Він добряче навис над захмілілим та тепер вже трохи переляканим чоловіком середніх років, не промовивши більше ні слова і пригвоздивши того поглядом.

«Сенс так робити?»

Через пару хвилин чоловіку все ж таки вистачило духу встати і піти.

— До завтра!

Пролунало вже більш впевнено біля входу.

— До завтра, менеджере!!!

Вони залишились удвох. Та ніколи не було інакше.

Новий клієнт вмостився на стільці.

……..

— Навіщо ти вигнав мого відвідувача? Як, по-твоєму, кафе має отримувати прибуток?

— Що?…

Це питання застало Ю Джун-Хьока зненацька, і витрясло всі думки з його голови.

— Що?!… Що ти мені таке кажеш, паскудо?! Ти ж сам прекрасно знаєш, що історія не почнеться, поки ми не залишимось удвох!

Бармен уважно, без єдиної емоції, роздивлявся чоловіка. Та вже за секунду не витримав і почав заливатись сміхом.

— Пха-ха-ха-ха-ха, ти б своє обличчя бачив! Я з тебе не можу просто. Так повестись, як мала дитина!

— Як ти мене дістав.

— Що так? Кудись поспішаєш, Третій?

— Ні, ти ж знаєш.

«Знаю, на найближчій час ти мій.»

Кім Док-Джа почав механічно протирати чашки і стакани.

— То…

— Тут досить дивні жанри.

— Навіщо ти мене перебив?

— Ти постійно про це питаєш.

Це було їхнім таємним кодом і підтвердженням життя. Підтвердженням того, що вони ще лишаються живими, самими собою, на сторінках, написаних різними людьми.

— Тут немає нічого, крім повсякденності.

— І що ж ми маємо робити?

— Розмовляти.

Та слова не лунали у пустій залі.

Вони і так все знали. Знали один одного. Знали всі, написані за них і для них, історії. Почуття, які передавали інші люди. Їх переживання. Страждання. Коли у їх вуста вкладали чужі і так потрібні їм слова.

— Десь ми переживаємо інші події.

Порушив тишу Джун-Хьок.

— Знаю.

— Десь мене вже немає.

— Знаю.

……..

— Хочеш про це поговорити, чи як?

— Ні.

……..

— Я так втомився.

— Можеш відпочити, поки ми тут.

Чоловік поклав голову на барну стінку і заплющив очі. Рука у волоссі не змусила себе чекати. Легкі погладжування заспокоювали.

— Кожен автор думає, що його історія унікальна.

— І це правда.

— Але…Те, що ти зараз робиш, — твоя воля чи черговий поворот сюжету?

— Не знаю. Та я цього хочу.

……..

— Це наше життя.

— Я не хочу робити тобі боляче.

Відповіді не було. Вони прекрасно знали, що це не в їх компетенції. Все завжди вирішує автор.

«Залишся…»

— Залишся…. Пха-ха-ха. Продовжуй ти.

— Що продовжувати, я про це тільки подумав.

— Давай далі. Не обгортай словами.

“Я і так все знаю,

Не наступить новий день.

Полотняна ніч

Нас закриє знову.”

«Залишся тут, зі мною.»

Док-Джа кивнув.

Вони не могли кудись піти. Не могли навіть, банально, переступити поріг. Для них ці слова мали інший сенс.

「Не ховайся від мене в минулому, майбутньому чи в інших життях. 」

Все було сказано. Все допито. Все пережито.

Спалить кожне слово,

Лишить тільки час,

Але зараз тут нема

Нікого, окрім нас…

Тільки ми удвох – історії пролог.