полювання

мені вже не треба ні бинту ні вати

я зв’язував рани усім чим умів

я тихий

він кличе мене полювати

на двох невловимих птахів

сховаюсь і ви не знайдете ніколи

у себе всередині

в тиші зірок

вмикається струм електричного кола

у темряві плаче курок

якщо ти інакший, готуйся мовчати

і бути по плечі найнижчій траві

я дуже малий: я маленький, як атом

я сам

у своїй голові

літають під стелею білі долоні

кривавлять пігулки і мертві кити

насправді я тут і не вийду назовні

я тихий

і я назавжди

ти вогнище пилу

ти вдалий за зростом

ти кажеш: «приєднуйся! в мене свій стрій»

питаєш: «ти чуєш?! це легко! це просто»

я тихий, але не глухий

стою у куточоку, мовчу про буденне

мене течією в безодню несе

можливо, хоч хтось пам’ятає про мене

як я

пам’ятаю про все

адамові хейтери — це його діти

він майже шкодує що в світ їх пустив

блакитні синці починають жовтіти

сліди забирає прилив

бинти мають присмак цукрової вати

зозуля звиває грачине гніздо

я чую

і можу іще розмовляти

хоч цього не знає ніхто

росту і стаю величезним як гори

ти ляскаєш раптом мене по плечу

і просто сказати щось тихе говориш

сказати?

змовчати?

змовчу