Монолог душі

Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Залишся”.

Нічне небо, що воно сил надавало раніше, тепер тягне біль із глибини душі. Ілюзія колись солодкого шепоту починає давити на мізки, плавити думки, припікати рани. Страшно. 

На порозі війна, я несу на плечах свій народ, але я й на хвилю не подумала про інших людей. Ти викрала мій глузд, посміялася над моїм коханням та зникла серед безліччі вмерлих душ. Мене твоя втеча не вбила. І смерть твоя не знищила мене. І не сум охопив моє тіло, не туга, щось потаємне, що забирає останні сили та душить. Душить. Душить, допоки не попрошу зупинити муки. А я й не попрошу. Ти не сама пішла. Забрала мій голос. І я лиш тихо можу заплакати без сліз. Без жалю. Без болю. Мене не вбила твоя втеча. І смерть твоя мене не вбила. Але я лежу знов у відкритому просторі, оголена та немічна. І знов у голові панує гучне “залишся”. Я залишилася в цьому мороку з тобою, але ти чомусь все ще не прийшла.