Таємна стежка

Стежка була вузькою, на одну людину. Земля слизька від вологості і трави то тут, то там. Довелося спускатися обережно, притримуючись за корінця маленьких кущів і дерев. Руки так і вимазалися. Вода по звукам була десь поблизу.

Озеро розкинулося по садочку грайливими фарбами. Рослинності лічити, не перелічити: зелено-жовтий очерет, бурий рогіз, тендітна осока, гостро пахучій аїр біля камінців обабіч берега, вільшини на іншому боці і одинока велична верба, яка лоскотала водичку своїм гіллям.

Тиша і спокій цього магічного місця порушувалася тільки диханням дівчинки. Її очі з цікавістю досліджували округу, а вона сама прикладала усіх зусиль аби второпати, де опинилася. Сонце припікало, та вітерець майже не віявся. Спуститися ближче до водойми виявилося гарною ідеєю.

Маленькі руці зачерпнули прохолоди, омили лице, вуха і шию. Напівкруглі хвилі ліниво побрьохали вдаль.

Раптово сніжно-біле латаття щось тицьнуло, воно почало кружляти міні-вальс на поверхні лише для того, аби зупинитися біля яскраво-жовтих глечиків на мілині.

–  Хто там ? ­­– Боязливо крикнула дівчинка. За невеличку подорож їй не зустрічалися ні птахи, ні комахи, ні звірі. Риба тут є, напевно?

Чорнява голова показалася з-під води, не поспішаючи вимальовуючи кола біля верби. Довелося пригледітися аби зрозуміти, що незнайомка і дівчинка мали абсолютно однакові риси: каштанове волосся, карі очі, красива сукня, квітуча різноманітними кольорами. Водяна знову нирнула, з’являючись тепер  біля берега, глибиною стоячи десь по коліно. Вона стояла і посміхалася.

–  Хто ти? –  Не вгамовувалася дівчинка.

–  Я – це ти, а ти – це я. – Відповідала водяна без каплі жарту.

– Не може бути, я Зоя, а ти чужинка. –  Губа закатувалася і тремтіла від образи. –  У тебе не може бути такого ж імені.

– Можливо так, а можливо ні. Твоє ім’я – моє ім’я, моє ім’я – твоє ім’я.

–  Досить! Розкажи мені, як вийти звідси.

–  Вийди так, як і прийшла. Чому ти хочеш полишити своє місце?

–  Я загубилася, це не моє місце. –  «Справжня» Зоя вже хлюпала носом, не знаходячи собі місця.

–  Бевзь Бевзень! Твоє місце – моє місце, а моє місце – твоє місце.

Зоя більш не могла стримуватися і вдарилася у сльози. Вона побігла куди очі падали, здираючись на стежку, хапаючись за коріння і траву, поки її копія дивилася вслід, пускаючи поодинокі сльозинки. Водяна лишень встигла помахати рукою, гадаючи, коли дівчинка повернеться.

Пройшло кілька років перш ніж дівчинка наважилася завітати ще раз. Колись маленька стежинка поширшала, праворуч неї проросло різнотрав’я, а ліворуч землю всипало польовими квіточками: журавлині носики, орлики, борець, котячий корінь, синюшник, змійка, шафран, дзвоники, вогненна квітка, мати-й-мачуха, ромашка…

Копія Зої теж змінилася. Тепер її руки-ноги нагадували довгі ковбаси, лице замість дитячо-пухкого стало витягуватись, коси повідростали десь до плечей – один в один змальована зі справжньої Зої.

–  То ти правду тоді казала, – дівчинка уважно роздивлялася свій дублікат, яка зараз будувала пісочні замки біля берегу, лежачи на животі. – Що ми однакові, тому і зовнішність однакова.

–  Ми не однакові, бо я – це ти, а ти – це я.

–  Ця фраза у тебе наче пластинка, – тяжко зітхнула дівчинка, присівши біля копії. Пісок був м’якеньким, як шовк. – Слухай уважно. Тепер ти будеш «Друга Зоя», а я «Перша Зоя», щоб ми не плутались.

– Але ми не можемо поплутатися, бо я – це ти…

– Добре. Краще розкажи мені, як ти з’явилася?

– Ти мене позвала.

– Не розумію. Я ніколи тебе не звала.

– Я росла поруч, тут, допоки не почула твій сумний голос. Коли ти стала готовою, я також стала готовою, і тоді ти збудувала тут стежинку. – Друга Зоя вказала пальцем на тропу якою дівчинка спускалася до озера.

– Та я не пам’ятаю, як будувала її?

Копія не відповіла, лишень розвернувшись і почимчикувавши у воду. Зоя поспішно відійшла – їй досі було боязно знаходитися поряд з клоном. Вона не була агресивною, але поведінка просто була… дивною. Двійник спілкувалася загадками, що дівчинка не могла розшифрувати.

– Я втомилася, піду додому. – Справжня Зоя махнула рукою, стаючи на маленьку дерев’яну сходинку, яка тепер стирчала в стежинці: спочатку вона її навіть не побачила. Поки вона віддалялася, копія стояла посеред озера і посміхалася вслід.

Дівчинка повернулася наступного дня. І день після цього. Вони спілкувались про все на світі: улюблені кольори, друзів, школу, стосунки, батьків. Друга Зоя бувало відповідала своєю класичною фразою про «Я – ти, ти – я», та щодня, підростаючи разом, вона набувала нових речень, питала про людей назовні, досліджувала світ через історії дівчинки. Їм було добре разом. Волосся їхнє росло з однаковою швидкістю, вугрі на обличчі приходили і сходили, лице змінювалося на більш доросле.

Зоїн садочок також набував нового вигляду. Стежинка ставала гарнішою завдяки підростаючим кущам з ягодами. Галявина довкола озера буяла цвітом, травичка загоряла на сонці, скидаючи зелений кожушок на жовтий, мати-й-дочка переживали метаморфозу на кульбаби. Поодинокі деревця пританцьовували під час поривів вітру, коли дівчина тривожилася. Квіточки співали пісні, поки вона сміялася. Дощик цвірінькав, якщо та була не певною…

Пізніше Зоя стала навідуватися щотижня, а там – щомісяця. Відсутність свою вона пояснювала зайнятістю, контрольними, прогулянками з друзями, відпочинком з батьками. Копія ніколи не ображалася. Складалося враження, що одна іншу розуміє без слів. Їм не потрібні виправдання чи пояснення, бо вони є доповненням друг друга.

Іноді, під час таких рідких візитів, дівчина залишалася серед трави до самого вечора. Тоді все довкола ставало тихим. Стара верба, як мати, заколисувала казочками, заводячи листяні хороводи. Було так спокійно, що і покидати це місце не було бажання.

Простір ставав більшим з кожним роком. Він підлаштовувався під свою хазяйку.

Куди б Зоя не пішла, озеро витягувалося за нею, слідуючи обережно, з повагою.

– Ти ніколи не виходиш з озера. Боїшся поверхні? – Дівчина каламутила воду ногою. Вода як вода.

– Поверхня є твоїм простором. Мій же – ця водойма. – Друга Зоя плела віночок з глечиків.

– То ти не можеш вийти, бо я тобі заважаю? А як же мантра про твоє-моє?

– Ти боїшся, що я вийду, тому ти і попросила мене залишатися у воді. Так само, відчуваючи твій страх, я попросила тебе не заходити у воду. Як тоді, коли я ліпила пісочний замок…

–  А якщо я зараз торкнуся тебе? Це буде значити, що я перестала тебе боятися?

Копія схилила голову набік, коси її тепер також звисали, точно вербі позаду. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи.

Зоя тяжко проковтнула слину. Зробила глибокий вдих.

Дівчина витріщалася на воду кілька секунд, збираючи сміливість до купи. Потім, помаленьку, вона почала занурювати стопи. Коли дійшло до гомілок, довелося підповзати потроху до краю маленького обриву, де Зоя сиділа. Увесь рік температура не змінювалася, але шкіра все одно укривалася мурахами. Набравши повні легені повітря, дівчина зістрибнула, викрикнувши. Нічого страшного не сталося. Вода доходила до середини стегна. Ноги відчували м’якенький мул в перемішку з піском. Друга Зоя чекала, не підганяючи.

Справжня дівчинка трималася однією рукою за край берега, розвернувшись в півоберта. Вона хотіла простягнути руку на зустріч звідси, але не дотягувалася.

Глибокий вдих і видих. Довелося відпустити берег.

Зоя стиснула зуби до скрипу, натужила м’язи, тримаючи баланс. Легкість, що приносила вода, була незвичною. Єдиною опорою стала тільки земля під озером, але вона була м’якою, мінливою від кожного руху. Тим не менш, дівчина зробила перший крок – він дався важко, з натугою, з сумнівами. Далі ще один такий самий. Вслід третій, який пішов легше. На четвертому Зоя випадково перечепилася через стару і слизьку колоду, майже нирнувши по вуха.

Почекала з хвилинку, по шию у воді, підвелася і покрокувала глибше.

Серце її бухало десь під ребрами, дихання зовсім збилося, та вона-таки дійшла. Копія з не-копією стояли дуже близько. Здавалося, можна було роздивитися кожну волосинку на бровах одне одної.

Дівчина простягнула руку, доторкнувшись пальців Другої Зої. Секунди сумніву. Потім вони обидві поглибили дотик, переплітаючи пальці. Шкіра гаряча, повна життя. Торкання ніжне, невимушене і легке. Копія широко посміхнулася.

– Тепер я відчуваю, що ти мені довіряєш. – Першою порушила тишу Друга Зоя. – Наступного разу я навчу тебе, як плавати.

Справжня Зоя призадумалася.

– Вчи зараз. Тепер я нікуди не піду.

Так і залишилась дівчина на свою першу ночівлю в ставшим як рідним просторі. Потім вона залишалася на довгі дні і ночі. Вранці жувала травичку, по обіді спілкувалася з копією, під вечір збиралася ліпити фігури з піску. Час для неї плинув, не поспішаючи. Здавалося, що все ще було попереду. Рутина повторювалася, іноді змінюючись і пристосовуючись до життєвих змін. Зоя підростала. Волосся ставало довгим, аж до пола. Його доводилося вплітати в тугі косички. Стиль одягу теж змінився на більш яскравий. Різнокольорові майки кидалися у очі, шорти з нашивками чергувалися з подряпаними джинсами, вирізи на сукнях ставали дедалі сміливішими; аксесуари валялися усюди: браслети, сережки, сонцезахисні окуляри, каблучки… Усе в дівчині змінювалося, окрім одного – Друга Зоя не поспішала повторювати за нею.

Її коси зосталися на рівні попереку, лице так і застрягло між виглядом дорослої і малечі, ваги набрано не було, речі залишилися такими, як кілька років тому: спідниця з льону, червона футболка з полосами, босоніжки зі шкарпетками і пояс на талії, що досі був завеликим.

–  Чому ти не виросла? – Зоя плавала на спині, дивлячись на небо. Вона дрейфувала на воді поряд копії.

– Бо ти попросила мене. – Спокійно мовляла Друга Зоя, стоячи по коліна у воді.

– Знову не пам’ятаю нічого такого.

– Ти звеш постійно, навіть коли тут. Я чую всі скарги і пропозиції, всі твої думи і сумніви.

– Тоді чому я не спроможна почути тебе?

– Бо ти вже все знаєш. Скажи, чому ти досі не пішла додому?

– Не хочу. Там все відбувається так несподівано. Майже всі мої плани змінюються на льоту. Тут все навпаки, простір мене слухає і робить так, як я хочу.

– Але ти пригадуєш як колись розповідала мені про свою незаплановану поїздку в гори?

– Це інше. Подорож правда була цікавою. У нас був екскурсовод, нам розповідали про історію селищ, про культуру. Мені сказали, коли нам треба їсти, спати, сідати на потяг. Все було розраховано.

– А що ще сталося, із непередбачуваного?

– Ну… одному хлопцю стало зле дорогою. Він просидів цілу ніч в коридорі, біля туалетів.

– І чи було це страшно?

– Трошки, – дівчина припинила плавати, стаючи на ноги. – Я б цього і не згадала без тебе.

– Бачиш, одна неприємна подія сховалася за багатьма позитивними. – Друга Зоя розвернулася до іншої лицем.

– Правда, але всі ті хороші моменти скоро забудуться. Я дорослішаю. Один день стає схожим на інший. – Зоя стиснула кулаки. – А я не хочу так.

– А друзі, родичі? Невже з ними неможна проводити час, будувати спогади?

– Вони не розуміють, – дівчина направлялася до берега широкими кроками, створюючи хвилі і плескаючи водою на всі сторони. – Тільки і говорять, як їм набридло, що я сиджу в кімнаті. По-іншому у мене не виходить.

– Тому ти їх відштовхуєш?

– Авжеж! – Вона різко крутнулася на носочках, вдаривши кулаком по озеру. Вода плюхнулася зверху на короткі коси копії. – Ах! Чому ти…

Друга Зоя стояла, дивлячись на дівчину зверху вниз – вона несподівано стала на голови дві нижча, знову з лицем пампушкою, рожевими щоками, ортодонтичними тримачами і висипами, вірогідно від солодкого. Через зменшений зріст копії довелося вийти ближче до берега.

– Ти не можеш знайти відповіді в собі теперішній і в собі дворічної давності, тому і я не зможу допомогти з пошуками. Та, можливо, якщо зазирнути в себе таку, – дівчинка поклала руку на серце. – В тебе вийде вирішити цю дилему.

– Я не знаю, все здається таким складним, – нижня губа Зої затремтіла. Вона поспіхом відійшла на мілину, сідаючи на пісок, обіймаючи коліна. – Здається, що нічого ніколи не зміниться.

Поки справжня дівчина хмурила брови і витирала краї очей, Друга Зоя попрямувала до співрозмовниці, присівши поруч. Вона схилила голову набік.

– Іноді, споглядаючи на вербу, мені також бачиться, що вона не змінюється. Але восени дерево скидає листячко, а гілки й досі продовжують рости. Дивись, тепер частина її листя під водою.

Зоя лишень шмигнула носом, слідуючи за пальцем копії, простягнутим до іншого кінця берега. На секунду важіль, що давив на душу полегшав.

–  Як же мені спровокувати зміну? – переможено запитала дівчина.

– Можливо, щось тобі заважає?

–  М-м-м… – Зоя скривила лице, ховаючи голову в плечах. – Мені важко про це говорити.

– Але це необхідно, якщо ти так сильно хочеш щось виконати?

– Я образила багато людей, – після довгої паузи, на одному видиху мовила дівчина, – наговорила їм поганого. Як мені довести їм, що я хочу змінитися?

–  Почати з вибачення?

–  Ти правда так думаєш? –  Зоя споглянула на копію червоними очима в надії знайти там свою відповідь.

– Коли ти раниш когось, то першим чином тобі необхідно визнати, що ти була людиною, яка нанесла шкоду. Як-от під час катання на санчатах, коли ти випадково збила іншого хлопчика, пам’ятаєш?

– Хм, це було так давно, але так. Тоді це було випадково, як ти сказала, та зараз я не певна, що все, що я сказала, було без наміру. Навпаки, іноді мені хотілося, щоб вони відчули, як я себе почуваю. Що робити, якщо вибачення не приймуть?

– Коли ти розбиваєш коліно, ти можеш почекати, поки рана загоїться самостійно. Процес цей неприємний. В твоїх силах його полегшити. Обробити подряпини, вимити бруд, закрити ушкодження пов’язкою. Так само і з тими, кому ти завдала болю. Покажи, що вони не просто фонова неприємність. Ти ж піклуєшся про них? – справжня Зоя кивнула. – Тому доведи своїм прикладом, що вони тобі не байдужі. Тільки не забувай, що душевний шрам у них залишиться і вони будуть розпоряджатися, чи закривати на нього очі.

– Мені страшно від такого, –  дівчина дивилася на воду, яка рябила, викривляючи відображення, наче її непевність, яка кружляла то так, то сяк. – Стільки можливих реакцій. Що, якщо…

– Зоє, – водяна поклала свою теплу долоню на плече дівчини, починаючи його масажувати. М’які доторки були заразними. Легкість від підтримки розповзалася від плеча до грудей і до кінчиків пальців, як материнська ласка. – Не переживай, все буде добре. Ти ще нічого не встигла спробувати!

– Лячно буде завжди, хах? –  Зоя відповіла на тілесний контакт, підповзаючи ближче, обвиваючи руки довкола тулуба копії. Обійми її були обережними, наче вона тримала кришталь, зробленій з мільйона тендітних шматочків. Так вони просиділи хвилину, дві… допоки торкань не стало забагато, а жар від двох дорослих тіл не змусив шукати прохолоди. – Дякую тобі… я! Я не знаю, щоб робила без тебе, Друга Зоє!

– Ха-ха-ха, – дзвінко засміялася тепер дорослим голосом копія, прибираючи довге волосся за спину, одночасно намагаючись виплутати з нього сережку. – Не забувай, що коли тобі погано, я завжди буду з тобою.

– Не забуду, – впевнено затвердила дівчина, піднімаючись. Вона простягнула руку до співрозмовниці, також допомагаючи їй підвестися. – Ти дала мені впевненість і трошки надії, що не все так погано. Дякую тобі.

Дві дівчини, як віддзеркалення одна одної, твердо трималися за руки, не відпускаючи. Тепер вони знали: одна є в другої, а друга – в одній.

– Нуж бо, біжи скоріш виправлятися. – Підштовхнула водяна.

– Біжу. Але обов’язково повернуся. І принесу дарунків. – Широко посміхаючись, щиро обіцяла Зоя.

– Я буду чекати.

Друга Зоя проводила дівчину, яка підіймалася маленькими дерев’яними сходами, сонячною усмішкою, активно махаючи рукою на недовге прощання. Простір забуяв кольорами, пульсуючи в натхненні.

Копія ж в свою чергу вийшла з води на прогулянку.