Смертельні сни

Смерть.

Смерть була всюди. Все довкола нього – це її сліди, її план, її запах.

Він завжди відчував цей тяжкий аромат втрати і залісний присмак крові. Він не міг позбутись цього навіть у ті рідкі моменти коли втома брала своє і він, один із найвидатніших ніндзя, засинав.

Йому снились втрати. Він завжди когось встрачав.

А зараз він втратив і увесь свій здоровий глузд.

Ллойд Монгомері Гармадон, нащадок першого майстра спінджитцу, видатний зелений ніндзя – повільно божеволіє.

Він не може спати через постійні видіння, що так сильно його лякають. Він прокидається з німим криком на губах та боїться лягати спати. Він просто боїться жити далі. Він відчуває себе безнадійно слабким.

Так і цієї ночі все повторилось. Тисячі погано зв’язаних між собою кадрів, що просто пролітають в нього перед очима.

Смерті. Смерті. Смерті.

Як же він втомився від постійних смертей довкола нього.

Лойд прокинувся з криком. На щоках були ще вологі доріжки від сліз.

Боляче. Горло здавлювало, а легені відмовлялись качати повітря.

Він не міг дихати. Його губи лише тремтіли видаючи щось подібне до всхлипів.

В голові – білий шум, перед очима – чорна занавіса. Лише десь за межею його переживань, десь там – у реальності, він чув чийсь голос. Розмитий, не зрозумілий, але до нього хтілось дотягнутись та схопитись, поки і його не змінили крики смерті.

– Ллойде, хей, Ллойде, ти мене чуєш?

Він бачив віддалений силует, а дим перед очима по-трохи відступав.

Він прислухався до голосу, і гучний голос смерті нарешті втихав.

Ллойд нарешті повертався до реальності. В очах перестало плисти і він нарешті зрозумів, що перед ним Кай, голос якого він досі чув немов би з-під товщі води.

– Кай..? – прошепотів Гармадон приходячи до тями.

Шатен перед ним зразу ж оживився, на його обличчі пробилась усмішка полегшення, а складки біля брів розрівнялись.

– Нарешті…, ти мене дуже злякав, Зеленушко…

– Я впорядку… в-все гаразд.., – його власний голос здавався – чужим.

Кай лише з нерозумінням поглянув у перелякані очі Ллойда.

– Ти знущаєшся? – брови старшого знову зійшлись, він різко підняв мокрий чуб блондина, заглядаючи в його очі, – ти буквально тільки що задихався і я маю повірити в те, що з тобою усе впорядку? Ха, розмріявся.

Гармадон декілька разів кліпнув стараючись зігнати димку видіння остаточно. Перше що він зміг проглянути – чистий гнів у бурштиновий очах навпроти.

Він поклав руку на плече друга і розслаблено усміхнувся.

– Зі мною справді усе гар…

– Все. Досить. Просто закрий рота. Скільки ще це має продовжуватись?

Ллойд опустив погляд. Його руки самі, по старій звичці, почали перебирати складки на піжамі Кая.

Він так не хотів з ним про це говорити. Не про видіння. Не з Каєм. Не зараз, коли він знаходився у такому вразливому становищі.

Зі своїх думок Гармадона вивело тяжке зітхання старшого.

– Хей…, – він ніжно взяв Ллойда за вільну руку, привертаючи його увагу до себе, – ми уже проходили цей етап.

Молодший підвів погляд.

Дійсно. Колись, ще до того як він швидко виріс… саме Кай допомагав йому впоратись з нічними жахіттями, що мучили його дитячий мозок.

Але зараз все інакше… зараз він не дитина, зараз він сам за себе відповідальний…, зараз він не має права на дитячу слабкість.

– Мангомері, не заставляй мене злитись, – уже більш серйозним голосом заговорив шатен.

– Я…, це просто видіння…, – через силу та нестачу повітря прошепотів Ллойд, – я сам із ними розберусь, – він важко та приривисто вдихнув, – це лише моя проблема.

Кай втомлено видихнув та опустив свою голову на плече молодшого, все ще тримаючи того за руку.

-Ти ніколи не міг приймати чужу допомогу, – він відсторонився від зеленого ніндзі та глянув тому в очі, – дозволь хоча б просто побути поруч. Я ж знаю, як сильно ти боїшся бути один.

Гармадон молодший лише швидко замахав головою в знак протесту.

Ні. Ні. Він ніколи не дозволить комусь побачити його вразливість, слабкість. Він не хоче щоб Кай бачив, як той повільно сходить з розуму.

– Ні. Не варто. Йди спати, гаразд? Зараз зі мною все в порядку, бачиш? – він щиро посміхнувся старшому, – я просто трохи посиджу і також ляжу, – він заспокійливо огладив великим пальцем Каєву руку, що досі міцно стискала його власну.

Брови над янтарними очима мружились, а обличчя виражало лише гнів та змирення. Він востання зжав руку Ллойда у своїй і встав з ліжка.

– Але якщо це повториться, – Сміт суворо глянув зверху вниз, – ти простим “усе гаразд” – не викрутишся. Зрозумів?

Блондин широко посміхнувся трохи винною посмішкою.

– Так.

А потім в кімнаті знову стало пусто.

Можливо, проганяти Кая – було дуже поганою ідеєю, але по-іншому не можна було. Він – нащадок Першого Майстра Спінджитцу, легендарний зелений ніндзя. Він той, хто не має навіть маленьго шанса на слабкість. Він той, в кого потрібно вірити, на кого потрібно надіятись. А як можна надіятись на того, хто боїться своїх же снів?

Цієї ночі він більше так і не заснув, що було і не дивно. Він наперед знав, що своєї обіцянки перед Каєм – не виконає.

Так йшли дні наповнені постійною втомою, фантомним страхом та безкінечними хованками від Кая.

Згодом Ллойд вирішив, що краще взгалі не спати. Він більше не хотів бачити усього того, що пророкувало йому майбутнє, він не хотів бачити як на його очах помирають близькі йому люди.

Якщо чесно він хотів побачити там свою смерть.

 

Через деякілька днів позбавлених будь якої подоби сну, тіло зеленого ніндзя почало відмовлятись нормально працювати.

Він почав вирубатись прямо посеред читання сувоїв, одиночних місій та тренувань.

Перешим ці раптові втрати свідомості помітив Ерін, коли його сенсей впав без тями прямо посеред одного із тренувань. Хлопець тоді сильно злякався, але бистро зреагував не даючи майстру поцілуватись із кам’яною плиткою двору.

Ллойд взяв з нього обіцянку нікому про це не розповідати, на що молодший лише тяжко зітхнув.

Згодом у нього зовсім порушилась координація тіла, а мозок все частіше малював не реальні картинки у реальності.

Це був уже третій день повного безсоння і не зрозуміло який тиждень постійного недосипання та жахливих видінь.

Ноги самі понесли його до вітальні. Голова була ватною в очах плило, але з цими симптомами Ллойд уже встиг змиритись. Він все ще мав доглядати за монастерем, поливати рослини, витирати пил, бути хорошим сенсеєм.

Він засипав на ходу тому не зразу зрозумів, як вдарився в столик у вітальній, не зрозумів у який момент почав поливати квіти чаєм.

З цього мікро трансу його вивів механічний голос Зейна та теплі руки Кая, що тримали його за плечі позаду… чи він все-таки стояв спереду?

– Моя система вказує на хагальне виснаження та сильний недосип. Ллойде, тобі потрібно добре відпочити, бо якщо так продовжиш – довго не протягнеш, – озвучив ніндзя криги.

– Але я ще не закінчив і…, – почав був молодший.

– Ллойд Монгомері Гармадон, – немовби по-складах вимовив Кай і Лойд різко вирівнявся, його повне ім’я з його вуст звучало дуже загрозливо, – ти зараз же підеш і ляжеш спати.

Це звучало не як порада, аж ніяк. Це звучало як повноційний наказ.

-Я…, так. Думаю, ти правий…, – пробубонів Грамадон, та не встиг він дойти до дверей, як перед очима усе поплило, а тіло нерухомою лялькою впало на підлогу.

Знову темрява. Цього разу навіть без видінь. Так… краще.

Кай тої ж миті зірвався з місця підбігаючи до блондина.

– Твою ж…, – вилаявся він, – якого хуя він завжди доводить усе до крайності, – далі продовжив червоний, піднімаючи Ллойда на руки.

– Потрібна якась допомога? – схвильовано запитав Зейн, коли шатен почав рухатись в сторону виходу.

– Ні, дякую, я сам хочу набити пику цьому камікадзе у зеленому.

Правда, що-що, а застосовувати фізичну силу до цього малого у нього рука не піднялась би, але йому конче потрібно було вимістити на чомусь свою злість.

Але це не настільки нагальна проблема. В пріорітеті був лише стан малого, який прямо зараз важко дихав у нього на руках не подаючи ознак притямності.

Він ногою відчинив двері у кімнату блондина та акуратно вклав хлопця на ліжко, сідаючи поруч.

Каєві думки все крутились навколо тієї ночі коли він заспокоював Ллойда після тяжкого сну. Він так жалів, що в ту ніч покинув цю кімнату, що не залишився тоді з ним та не спробував вирішити його проблему. Він не міг змінити минулого, але зараз… зараз він точно не залишить цієї кімнати, поки не вирішить, що робити із постійними видіннями молодшого.

Із потоку роздумів та жалю, Сміта витягнув легкий шум. Ллойд прийшов до тями.

– Каю, що.. сталось? – прохрипів він.

– Ти стався, мерзотнику. Я говорив, що якщо тобі потрібна домога – звертайся, – Кай зразу почав заводитись, стрес брав своє, – але ні, тобі потрібно довести себе до стану овоча, довести себе до крайності, щоб уже і вибору не залишась.

Гармадон спробував піднятись на ліктях і хотів був щось сказати в свій захист, але темплі руки старшого зразу ж опустили того назад на ліжко.

– Лежи і не рухайся, – видихнув той.

Він не міг на нього злитись, не тоді коли хлопець перед ним ледве міг на ногах стояти.

Старший потер віски, голова від цієї ситуації починала гудіти.

– Гаразд, давай спочатку, – уже більш стриманим, але все таким же серйозним голосом продовжив він, – ти в порядку?

– Та…, – почав Ллойд, але його зразу ж перебили.

– Неправильна відповідь. Давай ще раз: ти в порядку, Ллойде?

І молодший завмер. Йому не давали збрехати. Не давали права бути не чесним.

Йому дали право лише признати свою проблему, признати свої слабкість та страх.

– Ні.

Страший полегшено видихнув.

– Що тебе хвилює?

– Мої видіння…

Кай сяяв… Ллойд нарешті заговорив..

– Що саме тебе в них лякає?

– Я…, – він опустив погляд шукаючи краєчок одягу Кая, яким би він міг зайняти свої руки, – я постійно бачу там ваші страждання…, – він різко підняв погляд, його очі були сповнені суму на злості одночасно, майже що відчаю, – ви усі, небов би повільно помирали в мене на очах… а я нічого не міг із цим вдіяти.. кривавий місяць поглинав усе, усіх, але я…., – він затих вбираючи в себе залишки витримки, – але я так і не помирав…, я не міг закінчити це все і не міг бути поруч із вами хоча б на тому кінці…

Червоний ніндзя лише крепко обійняв хлопця навпроти, який уже почав виходити із себе. Його руки тряслись і жадібно яіплялись за одяг Сміта.

– Я боюся втратити вас усіх, Каю, – його голос був пустим та просто знесиленим, – боюся, що втративши вас усіх у мене не буде шансу піти в слід за вами, тому що я – потрібен тут, – він міцніше прижався до чужого плеча, – я не хочу бути героєм без вас.

Ллойд не плакав, але Кай відчував як серце його дорогої людини рвалось на частини.

– Я поруч, я завжди буду поруч, – прошепотів він молодшому на вухо, – я не дозволю комусь чи чомусь забрати в мене тебе…

– я не боюся смерті, Каю, – тихо промовив Ллойд, – я боюся залишитись живим серед мертвих.