Пісня вогню і бурі

У краї Греналор, де небо завжди гримить, а вітер носить пісні забутих героїв, жила дівчина на ім’я Еллірія. Вона була останньою з роду Піснярів — обраних, що могли своїм голосом зупинити бурю або пробудити сплячого дракона.

Еллірія жила в самотній вежі на краю ущелини Ар’Халь. Щоночі вона підіймалась на найвищу платформу і співала — для вітру, для зірок, для себе. Від її пісень темрява відступала, і навіть хижаки в лісі замовкали, прислухаючись до ніжних переливів голосу.

Та одного разу буря не стихла.

Замість звичного вітру з’явився вогняний смерч, і з нього вийшов вершник — в броні, схожій на розплавлене золото. Його очі світилися, наче дві зорі, і він сказав:

— Ти співала для світу. Тепер заспівай для мене.

— Хто ти? — голос Еллірії тремтів, але не від страху — від сили, що йшла від незнайомця.

— Я Буря, що не знає спокою. Я Дракон, що не має гнізда. Я прийшов по Пісню.

І вона заспівала.

Спочатку — про небо. Потім — про землю. А тоді — про нього. Про самотність, про гнів, про надію. З кожним словом полум’я навколо вершника ставало блідішим. Коли вона закінчила, він опустився на коліна.

— Твоя пісня… Вона дала мені ім’я. Я знову пам’ятаю, хто я. Я Ралґар, скинутий принц Іріадору, проклятий бути бурею.

Еллірія ступила до нього. Її долоня торкнулася його обличчя.

— Пісня не лише для того, щоб лікувати. Вона ще й для того, щоб пам’ятати.

І буря зникла.

І на руїнах старого світу народилася нова легенда — про Піснярку й Принца Бурі, що разом заспівали світ заново.