Назавжди — навіть для вампіра

Я завжди думав, що Клаус Майклсон не той, хто одружується. Та й хто взагалі може собі уявити, що ОРИГІНАЛЬНИЙ ГІБРИД — той самий, що міста знищував, людей перетворював у маріонеток, і взагалі завжди був “найстрашніший у кімнаті” — одружиться. Але сталося те, чого ніхто не очікував: він покликав Керолайн заміж. І вона сказала “так”.

Як все почалося

Після всіх тих божевільних подій у Новому Орлеані, після того, як Клаус нарешті зміг відпустити Хоуп і дати їй шанс на нормальне життя, щось у ньому змінилося. Він не став ідеальним (бо ну камон, це Клаус), але став спокійнішим. І самотнім.

Керолайн тим часом відкрила школу для обдарованих дітей, займалась вихованням дівчаток-близнят, і… часто згадувала одного вампіра, який малював її на серветках і казав, що покаже їй світ.

Вони не бачилися довго, але доля — або сценаристи — таки з’єднали їх знову. Все почалося з того, що Хоуп написала Керолайн листа (ну бо хто краще допоможе юній гібридці, як не найспокійніша вампірка на планеті?). Керолайн приїхала до школи Сальваторів — і там зустріла його знов. Клаус… Після нервового “привіт”, декількох ввічливих слів та ніякових поглядів вона раптом відчула, як щось всередині знову ворухнулась – і він, Кер була готова поклястись, побачив це теж. Але зараз, схоже, Клаус був серйозний. Те, що було між ними – чи можливо було усе повернути? На цей раз по-справжньому. Без ігор. Без “я — монстр”. Просто він, просто вона. Просто… любов.

Пропозиція

Клаус ніколи не робив нічого просто. Він міг би купити замок, зробити феєрверки з крові вампірів чи викарбувати пропозицію на місяці. Але зараз він просто запросив її на вечерю. Справжню. З музикою, свічками, без магії, без драми.

— Керолайн, я не знаю, чи я здатен бути звичайним… Але якщо ти згодна бути моїм безумством — я не хочу нікого іншого.

Він встав і витягнув обручку. Ту саму, яку зберігав так багато років, що аж сам збився. Здається, вона увесь цей час чекала тільки на Кер. Чи це він усе життя на неї чекав?

— Так, — відповіла вона, навіть не думаючи.

Вона теж усе життя його чекала.

Весілля

Весілля було в Новому Орлеані. Не помпезне, не з масовкою відьом і перевертнів. Тільки близькі, кому можна було розказати про своє знову віднайдене щастя. Елайджа (який плакав… поки ніхто не бачив), Ребекка (яка все одно прийшла в білій сукні), Хоуп (яка прочитала суперзворушну промову) і ще кілька дуже щасливих людей. Всі дійсно були щиро раді за цих двох.

Керолайн була в сукні кольору шампанського, з відкритими плечима й легкою вуаллю. Клаус — у темному костюмі, без крові й кинджалів у кишенях. Все як у нормальних людей (ну, майже).

— Клянуся кохати тебе навіть коли ти знову перетворишся на егоїстичного гібрида, — сказала Керолайн зі сміхом.

— А я клянуся, що ти завжди будеш моїм світлом, навіть коли я забуду, як світити самому, — відповів Клаус, вперше за дуже довгий час абсолютно чесно.

Коли вони поцілувалися, дерева зашелестіли, як ніби навіть природа погодилась: ОК, ці двоє таки заслужили на щастя.

Післямова

Вони залишились жити в невеликому маєтку неподалік школи Сальваторів. Клаус іноді малює портрети, Керолайн — викладає. Вони вечорами п’ють вино (або щось міцніше), читають книжки, і сваряться тільки про те, хто буде прибирати після вечері.

Хоуп навідується до них щовихідних. Ребекка постійно надсилає подарунки з Парижа. А Клаус… навчився бути щасливим. Хоч іноді все ще бурчить. Бо він — Клаус.