Мить

— Не роби цього, – лише самими вустами прошепотів чоловік, – ми не повинні цього робити, – сказав він, наголошуючи на слові «ми».

— Милий мій, не бреши самому собі, – теж шепочучи промовляв инший чоловік, – не тільки я прагну цього, а й ти. Ти жадаєш поцілунку не менше, ніж я, – уривчасто вимовив він, наче йому справді бракувало повітря.

Він досі тримав його долоні у своїх руках. Вони були такі пошрамовані та сухі, що на перший погляд здавалося: як таке жалюгідне людське створіння може торкатися його? Тим не менш, у нього теж були пошрамовані руки — руки, які пройшли війну. Вони лікували його, вони плескали його по плечу, вони пестили його обличчя, вони гладили його, вони були повсюди. Він їх обожнював не менше, ніж самого Бйорна.

Його вуста торкнулися инших. Не м’які, не пухкі, як у жінок, яких він і не перерахує, але Аскелад їх так бажав, що не міг думати ні про що інше, окрім них, його. Чоловік не був великим фанатом поцілунків, не говорячи вже про обійми, оці всілякі пестощі, але у житті завжди є те саме «але», чи не так?

Йому подобалося, як Бйорн соромиться, відводить погляд, і як їхні губи тягнуться один до одного. Аскелад легенько провів пальцями по його шиї. Він відчув, як тіло коханого здригнулося від хвилі мурашок, і йому це сподобалося.

Аскелад перериває їхній затягнутий поцілунок: їм бракувало повітря, їх тягнуло в безодню почуттів, дикої пристрасті та хіті. Вона згубила б обох нещадно, не жаліючи.

— Ти такий… Боги мої, – дивлячись у темнокарі очі, які давно затуманили його голівоньку, перенавантажену всяким непотребом: війною, безліччю однорідних облич, тим малим. Вони знайшли острівець місця в його хаосі думок… Ні, вони вкорінилися й пустили коріння глибоко, до самого серця, зачепившись так, що довелося б виривати з м’ясом. – Hardd… Rwy’n dy garu di.*

Бйорн нахилив голову від почутої мови: чоловік завжди так робив, коли чув щось незнайоме. Його лице було розчервоніле від щойно тривалого, перерваного поцілунку, що виглядало так, ніби він перерізав знатну сотню англійців без перепочинку. Це було приємно, але «приємно» якось по-иншому.

Бйорн із очевидним у голосі хвилюванням запитав:

— Соколику, все гара…? – йому не дали договорити: чоловіка загребли в міцні обійми.

Аскелад настільки сильно притиснув його до себе, що боявся, наче той розчиниться чи втече зі зброєю на поле бою, як подобає чоловікові, як подобає будь-якому воїну, який щодуху прагне потрапити до Вальгалли, умираючи в бою. Але Бйорн далеко прагнув не цього. Його прагнення було прямо перед ним.

Він відчував, як швидко б’ється серце Аскелада, і сам запримітив, що його серденько теж шалено калатало, витьохкуючи йому зовсім незнайому мелодію. Це було так дико й неправильно, що йому хотілося втекти, аби він не чув, не бачив, не відчував, але водночас він хотів залишитися в цій миті, випалити її на шкірі тавровою печаткою, щоб пекло, як нагадування про цей момент.

Аскелад поступово послабив хватку, вже ніжно пригортаючи пухкеньке та доволі кремезне тільце Бйорна до себе. Вони ще довгий час сиділи у теплих обіймах один одного, поступово розчиняючись у тиші, яка огорнула їх від світу на деякий час, мовляв: ловіть мить, поки час зупинився.

Раптово цю напівінтимну тишу прорізав голос чоловіка, який файно примостився чи навіть влігся в обіймах Аскелада:

— Слухай, а що ти тоді мені сказав валлійською?

— А це хіба не очевидно? – з певною хитринкою у голосі промовив Аскелад, який попутно з цим масажував шкіру голови Бйорна.

— Ну, ти ж знаєш, що я не розумію валлійської… – вдихнув він із розчаруванням, а тоді продовжив: – Мені треба знати, які ти романтичні дурниці мені белькотів.

— Га, ти мене ображаєш, – із зайвою драматичністю промовив Аскелад, вивільнивши руку з волосся Бйорна та приклавши її до серця, – диви: ти мене зараз до сліз доведеш.

Бйорна з’їдала нетерплячка, тож він вирішив почати з дієвих методів.

— Ай-я-я-я-я, чого ти щипаєшся? – від несподіванки запискотів чоловік, дмухаючи на покручену шкіру, мов її обдали окропом.

— А того, що не треба кота за яйця тягнути… Скажи: як буде валлійською «дурень»? – чоловік із борідкою бере руку иншого чоловіка, намагаючись повернути її назад до масажування шкіри голови; он ще трохи, то він би почав сопіти. Це заколисувало.

— Annwyl*, – без вагань слово вилетіло, немов давно підготовлено до цього моменту. Аскелад знову взяв долоні Бйорна у свої й почав пильно придивлятися до чоловіка навпроти, очікуючи чогось. Чогось важливого.

— От, ти “аннвил”. Зрозумів?

— Я тебе кохаю, – на одному подисі випалив чоловік, переплітаючи їхні пальці в замок, боявся: відвернеться. Він бережно підніс його долоні до вуст, цілуючи загрубілу шкіру, збиті кісточки пальців, той рваний шрам, що залишив якийсь англієць. Ця паскуда торкнулася найсвятішого – долонь Бйорна. Він цього не пробачить жодному.

— Почекай.. Що? – він трохи розвернувся наскільки це дозволялося й поглянув прямо в безодню океану; на одну секунду більше затримаєш погляд, то втонеш, захлинешся, солона вода виїсть шкіру та очі, наповнить легені та забере тебе на піщане дно, вкрите трупами таких же відчайдухів. Але Бйорну там не місце: зараз океан був спокійний.

— Це те, що я тоді сказав валлійською.. Те що давно хотів сказати, але облуда страху опосіла мене; мені було боязко за наше майбутнє, за нас.. Хіба це не жалюгідно?

Аскелад досі тримав їхні долоні зімкненими, він вичікував. Він дивився у вічі Бйорна, намагаючись уловити ту потаємну думку, яка блиснула та зникла, як скороминуча весна у цьому році, яка принесла щедрий врожай та яка швидко пішла не попрощавшись. Чекати Торфіна з вістями – простіше, але коли чекаєш відповіді, як вироку смертного суду, – нестерпно.

Сміх заповнив кімнату, весь простір, кожну щілину та куточок, то сміявся Бйорн. Це було так неочікувано, що Аскелад за нормальних умов запитав:”Чом регочеш? Ти смієшся з мене, що я не чоловік, а одна із тих манірних баб, яка довго мне подол своєї спідниці, аби промимрити про свої почуття?”, але це очевидно були не ті умови. Аскелад схилив голову й приблизився до чоловіка з борідкою, скорочуючи відстань між ними, щоб краще зрозуміти причину цього раптового нападу сміху. Через декілька секунд Бйорн заспокоївся, а тоді ще із залишком веселощів запитав:

— Якщо я попрошу тебе мене вбити, уб’єш? – глянув він із викликом в неспокійний океан, на берег якого накочувались хвилі, облизуючи суходіл, гострі камені, залишаючи по собі пінну воду. Якщо Бйорн втоне у цьому океані то це буде солодка смерть.

Аскелад примружив очі, та повагавшись декілька секунд вимовив:

— Так, тільки дозволь мені піти за тобою.

Це те, що хотів почути Бйорн.

— І я тебе, Аскеладе, — запнувсь, а тоді продовжив: – І я..

Він потягнувся до Аскелада та цьомнув того у кутик губ, а Аскелад не стримуючи радости почав виціловувати обличчя його коханого. Вони були щасливі тут, саме зараз, у цю мить, але ніхто з них і гадки не мав, що прохання це здійсниться вже зовсім скоро.

Словник :

Hardd — прекрасний

Rwy’n dy garu di — я тебе кохаю

Annwyl — коханий