Етноферія

У вухах стояв гул – плутанина з хлюпання калюж, важкого дихання від бігу та вигуків що долинали ззаду. Бризки каламутної води розліталися на всі боки під вагою облізлих черевиків, забруднюючи задники штанин. Ліра, зробивши глибокий вдих, перестрибнула через яму і різко завернула за ріг у темний провулок, ховаючись від переслідувачів у тіні винних бочок, які винесли для скорого святкування Жнив.

Вона зробила пару глибоких зітхань, намагаючись відновити дихання. У ніс ударив запах вогкості, що гидко змішався із солодким запахом ягідного вина та меду. Вона скривилася і замахала головою на всі боки, намагаючись прийти до тями. Її серце билося, а піт стікав по скронях, змішуючись з осілим пилом. Умостившись, вона затихла і притулилася до шорсткої поверхні бочок, затамувавши подих і прислухаючись. Тупіт наздоганяючих долинав десь у глибині ринкових вулиць, але, на щастя, не наближався. Вона замахала руками в спробах зловити Миру – її фамільяра, з якою вони були пов’язані Амо-нитками, і коли їй це вдалося Ліра грубо притиснула її крила до боків, втискаючи ту в свої груди. Дівчинка стиснулася в грудку за бочками сильніше варто було довгим тіням впасти на прохід до їх укриття.

До того як потрапити в цей провулок, вони мчали стрімголов через ринок, де достаток продуктів і ароматів, мимоволі, змушувало її голову кружляти, а живіт стискатися в неприємних спазмах.

Тихо зітхнувши Ліра встала обтрусивши одяг і попрямувала геть від ринку, у бік міського відшибу. Нарешті вона побачила її дитячий будинок – пошарпану часом велику будівлю з вивіскою, що покосилася, і фігурками ангелів на вікнах, що захищали від злих духів. Раніше Ліра любила робити такі разом зі своїми друзями, але тепер вона більше не вірить у них і вважає марною тратою часу. Про що вона сказала своїм друзям, але ті прийняли її слова надто близько до серця, через що і сталася сварка. Тепер вона була змушена тинятися містом одна.

Ліра штовхнула важкі дубові двері і тихо пірнула всередину, ледь не спотикаючись об поріг. У темряві коридору, примружившись намагаючись знайти прохід у свою кімнату, видавши при цьому якнайменше шуму. Але так і не розглянувши нічого, кілька разів спіткнувшись об свої ноги, вона покинула цю витівку, дозволяючи Мірі провести її. Опинившись у кімнаті, дівчинка перша пірнула під колючу вовняну ковдру, згортаючись грудочкою у своєму укритті, дозволяючи Мірі влаштуватися поряд. Дихання вже встигло прийти в норму, але серце все ще стукало в горлі, віддаючи неприємними вібраціями до рота.

За вікном затихало місто, готуючись до ночі, Ліра виглянула з-під ковдри і подумала, що непогано було б відкрити вікно, щоб провітрити кімнату від запаху вогкості та вчорашнього супу з ріпи. Але вона так і не рушила зі свого місця, натомість стиснула кулаки, повернулася до Міри, чиї очі блищали в напівтемряві кімнати. І гнів у її грудях нарешті вирвався назовні.

– Чому ти мовчала? – Прошипіла Ліра, її голос тремтів від емоцій, а пальці вп’ялися в грубу тканину простирадла. – Продавець на ринку побачив, як я сунула яблуко в кишеню! Він накинувся на мене, а ти навіть не пискнула. Через тебе ми мало не опинилися в біді! Ти ж знаєш, якщо директор дізнається про це нам не вціліти.

Міра зіщулилася під її поглядом, але так і не промовила жодного слова. Вона вперто мовчала – слова не рвалися назовні, тільки винний погляд, який вона кидала на Ліру час від часу, боячись дивитись на неї. Дитячий будинок, сірий притулок на околиці міста, був єдиним місцем, куди вони могли піти. Тут були такі ж сироти, як і Ліра з Мірою, але так само і звичайні діти. Вони хвалилися їм за обідом подарунками від батьків, які ті отримали, коли ті відвідували своїх дітей. Дитячі будинки були у всіх округах, розміщені по всьому континенту, щоб навчити дітей справлятися зі своїми емоціями. “Вчіться володіти своїми емоціями – повторювала строга настоятелька – або Тінь зжере вас зсередини.”

Ліра різко сіла на ліжку, відкинувши ковдру. Злість на Міру все ще хлюпала у неї в грудях, так і не хотіла вщухати. Вона не розуміла, чому вона мовчить. Ну чому Міра з нею не розмовляє, тоді як інші діти наче одне ціле зі своїми фамільярами? Вона теж хотіла говорити з нею або слухати її скарги на той чи інший рахунок. Дівчинка безшумно ковзнула на нерівну підлогу. Затамувавши подих, вона знову вислизнула з дому, де діти мирно спали у своїх ліжках, поки Міра беззвучно ринула за нею.

Двері рипнули, випускаючи їх на нічне повітря, просочене солоним запахом річки та димом таверн. Вулиця зустріла дівчинку прохолодним вітром, що ворушить ліхтарі із примарним світлом емоційної магії. Ліра припала до кам’яної стіни борделя, де вицвіла вивіска закликала мандрівників заглянути всередину. З-за рогу долинали гучні голоси двох чоловіків, хрипкі й стомлені. Вона не змогла подолати свою цікавість і боязко визирнула з-за рогу, швидко роздивляючись мандрівників. Один був кремезним, а його обличчя було усіяне шрамами, курив люльку, а другий, високий і худий, нервово смикав плащ.

– Тіньова Пустка трясе кордони, – зітхнувши, прохрипів собі під ніс кремезний, випускаючи в небо клуб диму. – Їхні шамани будять древні бурі: гнів разить армії, а скорбота топить флотилії. Амо-рада слала гінців, але ті повернулися порожніми тінями. Їх висмоктали насухо. Скоро їхня темрява рине сюди, і цей округ потоне в хаосі.

Худий кивнув йому.
– Так, варта тут подвоїла патрулі. Напевно, скоро введуть комендантську годину. Якщо Тінь прорветься, сила Амо-ниток вибухне – діти згорять першими.

Ліра на мить перестала дихати від жаху. Округливши очі вона притулилася до стінки, намагаючись струсити з себе жар. Тіньова Пустка, мертва земля тіней, загрожувала їхньому світові? Тіні подовжилися і Ліра метнулася геть від туди.

Вона кралася назад до дому, спішно ступаючи по вологому каменю бруківки, де калюжі відбивали місяць і сяйво ліхтарів. Тіні від міських будівель усе ще чіплялися за її плащ, а почуте луною віддавалося в голові, сіючи насіння тривоги. Але успіх, мабуть, вирішив, що порятунку від переслідувачів на ринку було на сьогодні достатньо: з повороту здалася Елара – вихователька в їхньому будинку – висока жінка з обличчям покритими зморшками та суворими очима.

– Ліро! – пролунав повний засудження голос у порожнечі міських вулиць. Рука жінки зімкнулась на її плечі залізною хваткою, не даючи вирватися. – Знову ти за своє? Варта говорить про злодійку з ринку. Хіба ти не розумієш, що сієш негативні емоції? Гнів, страх, осуд – вони отруюють повітря, і це вдарить по Жниві! Твої негативні спалахи, сирото вперта, розмиють радісні емоції та викличуть лиха.

Ліра смикнулася, але Елара і не збиралася послаблювати свою хватку, її пальці пульсували слабкою магією докору, змушуючи шкіру під плащем горіти. Жнива це священне свято Етноферії, коли всі люди з округів зберуться на пагорбах, щоб наповнити її чистими емоціями: радістю врожаю, теплом єдності, надією на родючість. Ці потоки підживлюють магію світу – вітру, що несуть дощі, і сферу, що зберігає баланс хаосу Тіньової Пустки.

Ліра опустила голову, відчуваючи, як її власний гнів тліє, борючись із соромом. Елара відпустила її, але слова повисли в повітрі важким прокляттям: повернися в дім і вкрий бурю в душі, або світ відвернеться від нас усіх.

Вона стояла під натиском погляду старої виховательки, відчуваючи, як вітер Повітряної Сфери хлюпає по щоках, несучи з собою далекий гул жнивних приготувань – сміх людей і дзвін глечиків. Жінка не відпускала її плече. Гнів Ліри, гарчав, вимагаючи свободи, але сором обплутував його важкими ланцюгами.

– Ти не розумієш, – продовжувала Елара, її голос був сповнений гіркоти. – Крадіжка це не просто рука в чужій кишені. Це насіння хаосу, що проростає негативом. А жнива… за три дні пагорби біля Сфери заповняться тисячами душ із усіх округів. Ми сплетемо емоції у єдиний вихор: радість, доброта, гордість. Цей потік злетить до Сфери підживлюючи її світлом. Вітри стануть лагідними, дощі – тимчасовими, магія розквітне, відганяючи Тіньову Пустку. Але твої темні спалахи, Ліра це чиста отрута! Гнів спотворює потоки, породжуючи посуху чи граду, що розіб’є колосся. Сироти на кшталт тебе і Світи залежать від цього балансу найбільше: без магії Сфери ваша сила емоцій вибухне неконтрольовано, спалив вас зсередини. Пам’ятаєш, що сталося з тією дівчинкою із західного округу? Її лють викликала бурю і вона згинула у вихорі свого полум’я.

Ліра проковтнула грудку в горлі, спогади про ту трагедію спалахнули в пам’яті. Елара нарешті розтиснула хватку, але її очі вп’ялися в душу:

– Іди до дому. Приборкай свій негатив медитацією у свічки. Завтра під час уроків ви обидві покажете, що здатні на світлі емоції. Інакше Жнива пройдуть без вас.

Дівчинка кивнула, ноги підкосилися, і вона помчала до дверей дитячого будинку. Буря в душі вщухала, поступаючись місцем рішучості.

Ліра, повертаючись до кімнати дитячого будинку після догани від Елари, навіть не думала про сон. Її думки кружляли навколо Міри, Тіньової Пустки та Жнив. Ноги несли її темними коридорами автоматично, а в голові відлунням віддавалися слова виховательки.

Дні Ліри та Міри пройшли у лихоманці уроків: медитації у свічок, де Ліра намагалася сплести золотисті нитки надії, вправи із кристалами, що поглинають спалахи люті та шепіт наставників про баланс Повітряної Сфери. Нарешті настав день Жнив. Повітря тремтіло від тисяч голосів, що зібралися на пагорбах біля кришталевої кулі. Люди з усіх округів стояли в чергах, вкладаючи емоції у кулю. Куля наливалася світлом, готуючись підживити вітри і відігнати тіні Пустки.

Просто перед чергою Ліри, коли її долоня вже горіла в передчутті, а пальці тремтіли, стискаючи іскру – куля раптово лопнула з оглушливим тріском. Уламки емоційної магії розлетілися долиною: крики жаху, спалахи паніки, потоки страху хльоснули на натовп, сіючи хаос. Люди в паніці топтали один одного, сторожа трубила в роги, змушуючи всіх розійтися по хатах, а повітря наповнилося їдким димом спотворених емоцій, що загрожують бурями та посухою.

Ліра металася в тисняві, вигукуючи “Міро! Міро!”, але її ніде не було – ні в натовпі дітей, ні у руїн кулі. Серце стислося – куди вона поділася? До неї долинали уривки розмов сторожі, але Ліра не звертала на це уваги. Вона втекла з хаосу, крадучись через провулки, уникаючи патрулів, поки не досягла краю Повітряної Сфери – платформи повітроходів.

Вона забралася на борт пошарпаного повітрохода, призначеного для торговців. Його вітрила наповнилися вітром, і судно кинулося вперед, несучи від рідних пагорбів. Наприкінці шляху, на межі сфер, Ліра сіла біля перил, нахиляючись через них, щоб заглянути вниз у прірву, вперед, у своє майбутнє, що вирує вогняними спалахами Вогненної Сфери. Очі нишпорили по далеких тінях, у пошуках Міри, що пішла за спокусою диких емоцій. Але Ліра була сповнена рішучості знайти її і відновити їхній зв’язок.