Донкіхоте Дофламінго. Незакінчений шлях у безодню

Мабуть час звернутися до певної частини безумовно складного (і від цього неймовірно цікавого) характеру Дофламінго. Ну бо важко аналізувати поведінку Ло (а це теж захоплива ідея) на Дрессрозі, не торкаючись їх з Дофі схожості і відмінності.

По-перше, оговоримо одразу, що Донкіхоте Дофламінго – рідкісна тварюка. Тут немає варіантів. Але як часто буває у Оди, чим неоднозначніший персонаж, тим складніший в нього флешбек. Сюди і Кайдо підходить, і Кінґ, і, певно, Акаїну, і Крокодайл, який, безумовно, злодій, але не безнадійний.

З Дофі все дуже складно не тому, що він тенрюбіто або нарцис-маніпулятор, який вміє викликати симпатію до себе, а тому що він в першу чергу жива людина, до того ж дуже сильно травмована і, вірогідно, нещасна глибоко в душі. Чи є надія, що події Дрессрози на нього якось вплинули і він відрефлексував останні 30 років свого життя? Важко сказати. Він, звичайно, людина розумна, але розум, на жаль, не є пігулкою від усіх хвороб у світі Ван Пісу.

Мабуть, найбільше я не згодна із поширеною у фандомі ідеєю, що Дофламінго і Росинант/Ло – це так звана дихотомія nature vs nurture. Мовляв, Дофламінго народився із схильністю до жорстокості, а ось Росинант, який пройшов через те саме пекло, що й його брат, адекватний виріс. Він-то пройшов через пекло, але чи через таке саме? До речі, маленький Росинант поводиться як дитина його віку. Сором’язлива дитина, на відміну від Дофламінго, але темперамент – це не вада. Он хоч на братів Елриків поглянемо: м’якіший і спокійніший Ал і значно більш реактивний холерик Едвард. До того ж, Дофі старший на два роки, а в цьому віці це велика різниця.

То що ж ми бачимо у їхньому флешбеці? Діти, які все життя жили за певними законами: мали рабів, вважали себе вищими за звичайних людей, були захищені від будь-яких негараздів, тощо, в один момент втратили знайомий світ, звичний ґрунт, на якому будувалося їхнє життя, з якого росли їхні особистості, і опинилися у світі незнайомому, а тому небезпечному. Зауважимо, що Гоумінг не подумал підготувати дітей до зміни середовища. Але він багато про що не подумав. Тому обидва брати у стресі, але там, де маленький Росі тулиться до мами, маленький Дофі шукає підтримки в батька. Він весь час звертається до батька, бо в нього настав той період, коли він, хлопчик, достатньо сепарувався від матері і ідентифікує себе з татом. Тато в його уяві – лідер і захисник сім’ї. До речі, запам’ятаємо цю ідею на майбутнє.

Так от, Дофі хоче відтворити звичний стан речей і, звичайно, не розуміє, що не тільки рабів в нього більше не буде, а й рота серед простих людей краще тримати закритим. Втім, останнє і Гоумінг не розуміє. До речі, хоча раби, як ми бачимо, були природним елементом життя сім’ї, я маю великі сумніви, що Гоумінг чи його дружина когось з них застрелили на очах в дітей. Власне, ми маємо непряме тому підтвердження від самих тенрюбіто, які зауважили, що Гоумінг завше був єретиком, тобто, певно, зневажав сталий лад Маріджоа. Тому коли Дофі волає на всю вулицю, що принесіть йому пістолет, ці люди перед ним на коліна не падають, це навряд від батьків. Скоріше за все, він неодноразово це бачив в Маріджоа, і в мене навіть є припущення, що певну частину своїх коників він перейняв в дядька М’юсґарда, того самого, якого колись врятувала Отогіме і який заступився за Ширагоші, що вартувало йому життя. Цікаві вони люди, ці Донкіхоте.

Але повернемося до маленького Дофламінго. Чи він поводить себе як розбещене дитя? Безумовно. Він і є розбещене дитя. Але Дофі з тих сміливих дітей, які у разі небезпеки не ховаються, а нападають. Різка зміна способу життя (в тому числі втрата статуса недоторканого) провокує протест. І ніхто б не звернув на нього уваги, якби вони не були тенрюбіто. А радше – екстенрюбіто. Але сталося так, як сталося.

Стреси падають на маленького Дофі один за іншим: на них відкрилося полювання, жити приходиться в халупі, повіній жуків. Аж раптом він чує, як його батько намагається повернути їх додому. Але марно. Мабуть, це перший поворотний момент для Дофламінго. Він зрозумів, що його біатько нічогісінько не може вдіяти, щоб зарадити страшній ситуації, в яку вони втрапили. Це той момент, який не розуміють благополучні вестерни. Дитина різко стала дорослою через безпорадність власних батьків і взяла на себе роль здобувача, а потім і захисника. Ми бачимо, що надалі протягом двох років саме Дофі і Росі приносили додому їжу. До того ж, Дофі опікується братиком, тому що мати важко хворіє, а чим в цей час займається Гоумінг, не дуже зрозуміло. Той продовжує безумовно любити своїх дітей, та його любов не може втамувати голод чи зменшити біль від побиття. Дофі логічно (і, щиро кажучи, цілком справедливо) звинувачує у всіх негараздах батька. Аж потім помирає їхня мати. Це болюча втрата для усіх трьох, хоча ми й не бачимо емоційної реакції саме Дофламінго. Але ми знаємо, як вона відбилася на його майбутній особистості.

Дофламінго ладен пробачити сім’ї будь-який фак-ап, але не зраду. А зраду він “пробачає” смертю. Складемо ці два факти і перенесемо на втрату матері. Безумовно, він лютує, йому болить, але не можна звинувачувати мати, що померла і кинула їх напризволяще. Тому Доффі її “пробачає” внаслідок смерті. Моторошний виворіт психики, який матиме жахливі наслідки.

Далі наступає та сама ніч, що її Дофламінго бачить в кошмарах багато років потому. Ніч, яка остаточно його зламала і водночас дала йому нестямну силу. Тоді він врятував їх усіх, але разом із тим втратив брата. Можна припустити, що Дофі насправді із дитинства був різкий до рабів або багато чого повторював, що чув за межами сім’ї, і це лякало маленького Росі. А можливо, та ніч настільки травмувала Росінанта, що, разом із прийдешніми подіями, в нього у пам’яті відбився образ Дофламінго-монстра. Між тим, Ода ніде нам не показав, що Дофі якось ображав чи навіть бив Росинанта. От те, що піклувався, показав. Та й надалі ця риса присутня в характері Дофламінго.

Близькість смерті (а я не впевнена, чи то в нього насправді влучила стріла, чи то прокинулась ще й воля спостереження до купи) і бійцівський характер пробудили королівську волю й привабили Треболя, Діаманте, Піку і Верго.

І якщо так подумати, про них ми не знаємо майже нічого. Ну тобто взагалі нічого до їх зустрічі з Дофламінго, окрім того, що вони вже були зграєю і мали доступ до диявольських фруктів. Принаймні, до нитяного. І якщо пильно придивитися, то ситуація вимальовується мерзотненька. По-перше, це спогади самого Дофі, якому, пам’ятаємо, було 10 рочків. Якою б розумною дитиною він не був, він все одно був дитиною із дитячим досвідом і дитячим баченням світу. Між тим, з ним працювали дуже обережно і з глибоким розумінням справи. Чи осягнув він це у дорослому віці? Припускаю, що так, бо він і сам майстерно залучає маніпуляції у спілкування з іншими. Чи це розуміння якось на нього вплинуло? Важко сказати, бо ми дуже мало бачили його поза впливом сімейки. По-друге, Ода, може, і не надасть нам цю інформацію, якщо вона не буде важливою для розвитку сюжету. Тож маємо те, що маємо, і наразі цього достатньо.

Після найстрашнішої ночі в житті Дофламінго його знаходить Верго. Зауважимо, цілеспрямовано знаходить. Імовірно, Треболь і ко почули про дивну силу, завдяки якій сім’я екстенрюбіто уникла страти, і якийсь час спостерігали за Донкіхоте, дізнавалися про їхні характери, відносини й загальний душевний стан. Логічно відправити знайомитися саме Верго. По-перше, вони з Дофі однолітки. Та навіть якби була в них різниця в пару років, Дофі легше було б повірити дитині, ніж дорослим, які за останні два роки завдавали йому переважно біль. А далі Верго знайомить його з “безпечними” дорослими, які уважно слухають Дофі, розуміють Дофі, пояснюють Дофі те, чого він не знає. А, ну і називають королем (тобто відновлюють в дитині звичне, а головне, жадане бачення себе). І не просто не лякаються його бажань, а виводять їх на поверхню. Дорослі, які з розумінням ставляться до бажання травмованої, зневіреної, розлюченої дитини дати здачі… Десь ми це вже бачили. І цю думку також варто запам’ятати.

Тобто, підсумовуючи, Треболь і ко завоювали довіру Дофі, допомогли йому прийняти свою “лиху” сторону і спрямували його злість на єдину людину, яка ще мала на нього вплив. Росинанта поки не рахуємо, але тільки поки. Майстерна робота. Мерзотна, але майстерна.

Дофі вбиває батька револьвером, що його йому дав Треболь для помсти. Зважаючи на те, яке важливе символічне значення має для дорослого вже Дофламінго той револьвер, ясно видно, що ані вбивство батька, ані вбивство брата не пройшли для нього легко. Та й в цілому тема сім’ї і сімейної вірності є лейтмотивом всієї його історії. Сім’ї, яку маленький Дофі трагічно втратив і відчайдушно намагався відтворити надалі.

Звичайно, перш за все він намагається повернутися в Маріджоа – місце, де він був щасливий і жив у безпеці. Зауважимо тут два моменти. По-перше, Дофі продовжує опікуватися Росинантом і губить його ажно під час втечі з Маріджоа. По-друге, чи знали Треболь і ко, що тенрюбіто виженуть або спробують вбити Дофламінго? Для чого давати дитині фрукт, якщо вона збирається піти назавжди? А якби Дофі з Росинантом взяли назад? М’юсґард, наприклад. Хто вони такі, ці засновники Сім’ї, і на що розраховували? А якщо знали, що Дофі не приймуть, то нащо давати йому фрукт і відправляти на смерть? Здається мені, вони все ж таки були впевнені, що Дофламінго виженуть, а не вб’ють. А те, що він дізнався про Іму і ледве втік, не було заплановано. Але у будь-якому разі, Дофі повернувся до них, та ще й без брата. Гадаю, Треболь був щасливий.

Бо далі з Дофламінго починають ліпити те, у що він врешті і виросте. І які б схильності він не мав з дитинства, саме травма і підкріплення божественного статусу протягом років, включно силою, закарбували в Дофламінго сприйняття себе як короля і вищої істоти. Хоча і тут не без виключень. Почнімо хоча б з того, що перше їхнє піратське лігво, яке ми бачимо, розташоване на смітнику. Ну добре, на звалищі. Королівське его не страждає від нестачі розкоші. На цей момент Дофі вже має статус і сильну команду. Гроші теж, бо вони не тільки займаються розбоєм, а й проводять операції на чорному ринку. Зовнішні показники заможності у Дофламінго не в пріоритеті, на відміну від тенрюбіто, а радше на противагу їм. Він пірат і веде здебільшого піратське життя. До того ж, незважаючи на безумовне сприйняття себе як короля і вищої істоти, зв’язку з реальністю Дофламінго майже не втрачає. Так, він зміг частково повернути собі преференції селестіала (шляхом шантажа), отримав статус шичибукая (тим самим шляхом) і королівство (підступом). Але на відміну від Луффі він приймає правила гри цього світу, допоки не знаходить обхідний шлях. Так він співпрацює з йонко Кайдо, який точно не вважає його рівним собі. Ба більше, і сам Дофламінго себе ставить в один ряд із Кінґом, Квіном і Джеком, називаючи себе Джокером за картковою аналогією, яка чомусь впала в око Кайдо. Так, він трошки вирізняється і міг би за нагоди замінити будь-якого виконавця, та все одно залишився б лише картою у колоді. Але якби в Дофі вийшло заволодіти Опе-Опе фруктом, або якби Ло згодився усадити його на Пустий трон, хтозна, що від цього світу залишилося б.

Та чи правий Корасон, коли називає брата монстром? Тобто Дофі, безумовно, жорстокий і підступний злочинець. Але він пірат, чи не так? Пірат, що живе в Велику еру піратів. То чим він суттєво відрізняється від Дона Кріґа чи Куро? Чи навіть сера Крокодайла, якому відкрито пропонує дружбу? Окрім того, що він одночасно розумний, сильний, має сильних накама і бекап від Світового уряду. Заради істини зазначимо, що піратам Дофі саме місце в Імпел Дауні. Та все ж цю особливу драматичність в їхню історію вносять саме особисті відносини братів. Для Росінанта Дофламінго – це найогидніше, не спроможне до каяття чи навіть усвідомлення своєї моральної деградації створіння. Настільки Росі переповнює відраза, що він навіть не хоче розмовляти ані з братом, ні з його офіцерами. Хоча частково, можливо, це підстраховка, щоб не бовкнув зайвого. Ми того Росінанта бачили.

То де істина? Мабуть, як завжди, десь посередині. Дофламінго скоїв страшний злочин: холоднокровно вбив власного батька. Навіть показово стратив задля власної користі. І це маленький Росі не зміг пробачити. Тоді вмерла щонайменше половина умовного серця Дофламінго. Понівечена тортурами особистість розкололася, травма стала наріжним каменем особистості дорослого Дофламінго. Травма – і власна виключність. Мабуть десь в душі він розумів, що скоїв страшне. Але це почуття винятковості, бачення себе як вищої істоти стали могутнім захисним механізмом для залишків його психики. Треболь і ко приклали багацько зусиль, щоб цього досягти. Іноді в мене виникає питання, чи не боялися вони в певний момент втратити над ним контроль.

Втім, тут ідеально спрацювала ідея команди як сім’ї. По-перше, вона вочевидь близька самому Дофламінго, який в один момент втратив не тільки батька і останні крихти надії на минуле життя, але й брата. Хлопчику було самотньо, йому бракувало любові і тепла. Але якщо король хоче, його офіцери дадуть йому сім’ю. По-друге, насправді, звичайно, про сімейні цінності мова не йшла, але мафіозна ідеологія працювала безвідмовно. Нам показали на прикладі Ло, як природна харизма Дофі впливає на членів родини. І як перебити її можуть тільки щирі почуття. І хоча якісь почуття Дофі має також, між ними з Росінантом є гігантська різниця. Саме там, де мова про серце.

І насправді ця їхня історія, весь флешбек Ло, така гірка криниця з обох боків. Дофламінго не те щоб зовсім не має серця. Має, і про це детальніше поговоримо далі. Але в нього за замовчуванням на першому місці завжди він сам. Саме тому, незважаючи на певні почуття, що він плекає до маленького Ло, він каже Росінанту, що виховуватиме хлопчика так, щоб той за нього помер. На жаль, Ло з’їв той Опе-Опе. Дофі щиро того не хотів, але вже так вийшло. Так само з Моне та навіть Верго. Вони померли заради Доффі, і в його голові це нормальний хід подій. Він – король. На противагу, Росинант через свої почуття віддає за хлопчика життя. Під три чорти пішла операція під прикриттям, зірвана угода щодо Опе-Опе, Дрессрозу також врятувати не вдалося, про зруйновані лікарні навіть не будемо. Він і своєму названому батькові бреше вперше – через Ло. Загалом обидва брати готові були віддати життя, щоб вилікувати його. Життя Росинанта. І саме в цьому полягає їхня найбільша відмінність.

І не те щоб Дофі не було боляче вбивати рідного брата. Йому тринадцять років потому болить не менше, ніж того самого дня. Але з його точки зору Росинант зробив єдине, що він не може пробачити: зрадив. А Росинант насправді зрадив, зігравши на тому, що в Дофламінго залишилося чистого в серці. Не дарма Росинант посів місце Корасона. Ще цікавіше, що всесвіт не тільки береже життя Ло, а й не полишає спроб достукатися до залишків серця Дофі, незважаючи на його вперті спроби те серце знищити.

Можливо, всесвіт в особі Оди щось знає? Безумовно, Дофламінго – особистість надто яскрава, щоб її не залучити до останньої війни. Але на відміну від лінії того ж Крокодайла, якому Дофі паралелить, ми бачимо здебільшого його шлях у безодню. Так би мовити, було погано, але Дофі може ще гірше! Дрессроза не дасть збрехати. Зауважимо, що у спогадах Ло він поводить себе значно стриманіше, ніж у сьогоденні. Більш того, окрім як з батьками, Дофі ніде свою розбещеність не виявляв, а зростав тихим і серйозним хлопцем. Власне, перші прояви Дофламінго теперішнього ми бачимо в ніч підкорення Дрессрози. На той час він вже став шичибукаєм, тобто змусив тенрюбіто себе визнати. Тобто втрата серця в особі Росинанта і Ло і набуття реальної влади, що значною мірою переважала увесь його піратський доробок, остаточно перетворили його на створіння, якого цураються навіть пірати. То що такого ще залишилося в Дофламінго, що тримає його на межі між світлом і темрявою? Принаймні, воно там було до зустрічі з альянсом Луффі-Ло, бо ми все ще не знаємо, як саме на ньому відбилися поразка і сепарація від Сім’ї.

Бебі 5, Буффало, Деллінджер, Моне, Шуґар, Ло. Так, саме вони. Я не впевнена, чи закладена тут алюзія на Пітера Пена, але вона так підходить. Пітер Пен і загублені хлопчиська. А що ми знаємо про цих дітей, окрім того, що їх в певний момент прийняли в Сім’ю? Бебі 5 – дитина, від якої відмовилася її рідна мати і яка через травми не вміє відмовити буквально нікому. Можна уявити, що Дофі знайшов її не в найкращому середовищі. Про Буффало відомо, що від нього, як і від інших молодших дітей певного королівства, відмовилися батьки через нестачу їжі. Він жив з іншими безхатьками під мостом, допоки не зустрів Дофламінго. Деллінджер – напів риболюд, що вже багато чого говорить про його перспективи в цьому житті. Його підібрали, коли йому було близько року. Моне і Шуґар Дофламінго особисто (за словами Оди) витягнув із поганого середовища. Обійдемо поки Ло і задамося питанням, а нащо доволі сильній піратській команді підбирати дітей-безхатьок? Тобто такі випадки нам відомі, це не унікальне явище. Шанкс і Баґґі виросли на кораблі Роджера, так само як Момо і Хіорі народилися і декілька років мандрували на “Мобі Діці” і “Оро Джексоні”. Доктор Хілілюк всиновив Чоппера. Кайдо теж взяв на виховання Ульті з братом. Навіть Намі з 10 років належала до банди Арлонга. Але Роджер і Біловус – люди чемні, наскільки пірати можуть бути чемними, а Хілілюк – і зовсім людина із золотим серцем. Намі – геніальний картограф і була Арлонгу корисною. Про Кайдо, при всій масштабності його особистості, все ж таки не можна сказати, що він бездушний монстр. Свідчення Ямато ми до уваги не беремо. До того ж Пейдж Ван і Ульті – діти одного з піратів Кайдо. Можна згадати ще Кінґа, але, по-перше, вони обидва певний час були лабораторними крисами, тобто мали спільний дуже неприємний досвід, а по-друге, в них не така велика різниця у віці і відносини там ближчі до братерських. Тобто паралелять скоріше потенційним відносинам Дофі і Ло, ніж Дофі і інших дітей.

Зглянемось на дітей піратів Дофламінго ще раз і зробимо болючий, але логічний висновок: усі вони – неблагополучні, нікому не потрібні діти, в яких майже не було шансів на більш-менш пристойне життя в цьому світі. Можна припустити, що вони, як виростуть, стануть сильними бійцями, як, наприклад, Деллінджер, бо має гени риболюда. Але коли він ще виросте, той Деллінджер! Можна дати дітям сильні фрукти, але на їх опанування також треба час. Поза тим, ми знаємо напевне від Діаманте, що насправді дітей, які хотіли долучитися до Сім’ї до Ло, було під сотню, але всі вони не витримали суворих умов (морально чи фізично – питання відкрите). Тобто чи то Дофламінго волів виростити армію відданих йому фруктовиків на перспективу, чи він має певну слабкість до безхатьків. А точніше, до дітей, страждання яких він надто добре розуміє. Вигнанець серед свого народу, як Бебі 5, чужий серед простих людей, бо колишній тенрюбіто, як Деллінджер, безхатько, що харчувався на помийках, як Буффало, Моне і Шуґар. Але тепер він сильний і може захистити їх, на відміну від власного батька, який його не захистив. І єдине, чого він вимагає у відповідь – це безсумнівна відданість.

Є ще одна деталь, яка свідчить про залишки світла в нутрі Дофламінго. Не зважаючи на те, що він капітан і король, діти його не бояться. Ми бачимо, як через відразу Бебі 5 майже готова сказати “ні” Треболеві, проте вона лише лякливо задкує від нього, прикриваючись тацею, наче вона насправді є служниця, до якої підбиває клинці знахабнілий пан. А от влаштувати Дофламінго істерику з пострілами в голову, увірвавшись на терасу через вікно, – це безпечно. До речі, з Корасона приколи тягнути теж було дозволено, хоча цей брат давав здачі. З Шуґар у Дофі теж дуже близькі стосунки. Вона сидить до нього впритул, а миска з виноградом стоїть в нього на коліні. Та й потім Шуґар заходить до його кімнати, не отримавши дозволу (Дофламінго там немає), бо, мабуть, їй можна. Або в Дофламінго проблеми з приватністю і особистими кордонами.

Тут треба звернути увагу на королівську родину Дрессрози. Ми знаємо від Кіроса, що Дофі віддав наказ вирізати королівську родину, включно зі Скарлетт і Ребеккою. Власне, Діаманте встиг застрелити Скарлетт. Кіроса Шуґар перетворила на іграшку, що не було сплановано заздалегідь. Зауважимо, що Шуґар на той момент 12 років, і вона єдина, хто встиг зреагувати і буквально захистити Дофламінго. За короля Ріку заступилася Віола, і свою частину угоди Дофі, на диво, вшанував. Але є ще Ребекка, законна спадкоємиця, принцеса. Її варто було б вбити разом із Скарлетт. Проте дівчинка (а на момент падіння Дрессрози їй всього 6) декілька років переховується, вчиться володіти мечем, розвиває волю спостереження і тільки потім потрапляє в Колізей. То що, Дофламінго разом із Сім’єю не змогли її знайти? Чи не надто ретельно шукали? Як ми знаємо, секрети на Дрессрозі довго не живуть, а лояльних новому королю людей наче немало. До того ж є Віола з її всеоком. Себто маємо зробити висновок, що або Ребекку якийсь час не шукають, бо вона не становить загрози, або за нею наглядають здалеку. Щиро кажучи, я за другий варіант, бо, по-перше, Дофламінго не тільки розумний, але й контрол фрік, а по-друге, її все одно знаходять у достатньо юному віці і надалі тримають під пильним контролем.

Ребекка у свою чергу з одного боку регулярно стикається з моральним насиллям, а з іншого – у відносній безпеці. І в нас є свідчення Момо, який бачив, що Доффі особисто ледь не вбив гладіатора, який не хотів битися по-справжньому, але Ребекку, яка навіть б’ється тупим мечем, ніхто ніколи пальцем не тронув. І хоча я припускаю, що за неї також могла вступитися Віола, довго вмовляти Дофламінго не прийшлося.

Тут треба зазначити, що Дофламінго все ж таки дуже жорстока людина, яка чудово розуміє, на які точки треба надавити, щоб зробити боляче. Ляльковик він і є ляльковик. Але й Ода хитрий і писав його так, щоб ледь не кожну сцену, де Дофі показує людяність, можна було трактувати одночасно двома способами. Наприклад, сцена смерті Моне. Він відкрито просить її померти заради нього. Але ми вже встановили, що для Дофламінго це природний стан речей (не здоровий і не нормальний, але природний), а в Сім’ї до цього готові усі офіцери, можливо, за виключенням Треболя і Діаманте. Тому Моне відповідає, що і сама збиралася знищити лабораторію і померти там же. І Дофі залишається із нею на зв’язку до самого кінця. Бо вона з його Сім’ї? Чи проконтролювати, що вона все зробить як треба? Мабуть, і те, і інше. Тому ми знаємо, що Дофламінго насправді захищатиме життя і навіть гідність своїх людей, але також віримо Ло, коли той каже Треболю, що для Дофі вони всі не рівня, а корисні пішаки. Складна він натура, двоїста. Наче складений із двох особистостей, одна з яких – дитина, яка так і не змогла подорослішати, а інша – мегаломаньяк-психопат.

Втім, його історія ще не закінчилася. Більш того, я впевнена, що Дофламінго матиме велику роль у війні зі Світовим урядом, хоча наразі важко передбачити, як саме він її зіграє. Джокером він назвався не дарма.

До того ж Ло також живий, тому в серця Дофламінго ще залишився примарний шанс не згинути у темряві вщент.

Тут нарешті дотично торкнемося їх складних відносин. Адже Дофі не помилився, коли впізнав у зневіреному, травмованому і дуже, дуже сердитому хлопчику самого себе. Впізнав – і взяв до себе. Не має сумнівів, що той став би його правою рукою, його третім Корасоном, якби не Росинант, Корасон другий – і справжній. Ло дійсно за характером дуже схожий на Дофламінго. Вони однаково мислять і ледь не бачать один одного наскрізь. За їхніми діалогами на Панку і Дрессрозі спостерігати – щире задоволення. Так, досвіду в Дофі значно більше, та й бійка відбувається на його території, але на стороні Ло страшна сила в особі Луффі і його команди. Найкумедніший для мене момент їх спілкування – це коли Дофі каже, що крутий план, логічний, розумний, обачний, але Ло, для чого мугівари об’єдналися з феєчками? А Ло в той момент розуміє, куда саме пішов його план, який він плекав тринадцять років. І обидва не уявлення не мають, що воно буде далі, але знають, що далі буде.

Але між ними є величезна різниця, вирішальна. В Ло є серце, а Дофі своє вбив власними руками ледь не двічі. Тут також не все так просто, адже Росинант побачив в Ло те, чого не зміг або не схотів бачити в Дофламінго – пекучий, руйнуючий біль. Так, Дофі теж боляче, він теж травмований глибоко і безжально. Та на відміну від маленького і емоційного Ло, дорослий Дофі майстерно ховає свої справжні емоції. Це ж він сам і сказав, що такий злий, що не може сміятися ще сильніше. Noblesse oblige накладається на завчене емпіричним шляхом розуміння, що будь-яку слабкість хтось обов’язково використає проти нього. Насамперед його найближчі люди.

Не зважаючи на його фірмові рожеві окуляри, ілюзій щодо того, як влаштований цей світ, він не має. Ба більше, він притримується ідеології, що є супротивною поглядам Луффі, Роджера і навіть Тіча – так званої Нової ери, де правий той, хто сильніший. Він сам сказав в Марінфорді, що справедливість завжди перемагає, бо хто переміг, той і правий. До речі, там він теж наводить приклад із дітьми, які мають зовсім різні цінності, зважаючи на умови, в яких росли. І якщо на момент Марінфорду його промова звучить дещо метафорично і абстрактно, то після Дрессрози вже зрозуміло, що такі висновки Дофламінго зробив з власного досвіду і досвіду дітей, які зростали на його очах. Тут особливо цікаве те, що Дофі був на страті Роджера, бачив, як народилася Ера піратів, навіть сам став вправним піратом, та все ж мріяти так і не навчився. Як ми знаємо, Ван Піс його не цікавить зовсім, тоді як його ціллю є Пустий трон, який дає реальну необмежену владу. В певному сенсі Дофі грає безпечно, на теренах, які він розуміє і може контролювати. Тим сильніше було його здивування, коли він осягнув, що Луффі… ну, хаотичний дурбелик, хоч і потужний. І що Ло не просто обрав його в союзники, але ще й подружився з ним. Не думаю, що Дофі вміє дружити, тим паче з тим, проти кого не має важелів. Тут на думку спадає його комунікація з сером Крокодайлом у тому ж Марінфорді. Дофі двічі пропонував Крокодайлові, ну, скажімо, партнерство, і двічі отримав відмову. Привселюдно, а там зібралося впливове панство. І зважаючи на те, що він свідомо волю не використовував, можна стверджувати, що Крокодайл йому дуже цікавий сам по собі. А от з реакції Крокодайла видно, що Дофі вже не вперше пропонує дружбу, але робить це геть погано: на кшталт, я буду король, а ти – моя улюблена іграшка. До речі, сам Крокодайл ладен товаришувати радше з Мігавком (і синами Біловуса), але це вже шалька на ваги його характера. З іншого боку, Дофламінго також обрав не найгірший варіант, тоді як Ло сам обрав Луффі.

Та зрештою, свої думки щодо Ло він, можливо, відрефлексує у Імпелі, особливо на тлі їх з Луффі і Кідом перемоги над Кайдо і Біґ Мам. А наразі він може лише спостерігати за тим, як лихоманить сталий світ через Найгірше покоління, сміятися – і вибудовувати нові плани.