Карл нервово теребив вузол краватки. Сьогодні на нього чекала важлива співбесіда — звільнилася посада начальника відділу, і Карл цілком обґрунтовано претендував на це місце. Марта лагідно усміхнулася й поправила цей дратівливий аксесуар. — У тебе все вийде. Ти, звісно ж, впораєшся, — сказала вона, подарувавши чоловікові усмішку. Той відповів поцілунком, який міг затягнутися надовго… — Іди вже! — засміялася Марта й лагідно штовхнула Карла в груди. — І не забудь забрати Марію з садка. — Звісно забуду! — посміхнувся він і неохоче відпустив дружину. — Повернуся за нею років через два, як підросте… — На тебе схоже! Карл завів машину. Це був скромний фольксваген — на краще не вистачало грошей. Але якщо він отримає цю посаду, все може змінитися. Нові можливості. А поки що треба заспокоїтися й пройти співбесіду. До офісу було близько години дороги — якщо не буде заторів. А сьогодні був неймовірно вдалий день… Світ почав валитися на очах. Небо потріскалося і осипалося дзвінкими уламками, кермо під руками втратило надійність, і Карл з останніх сил спрямував авто на узбіччя. Вже втрачаючи контроль, він спостерігав, як блякнуть кольори, як дорога осипається й перетворюється на двовимірну картинку, як руйнується цей улюблений світ. Темрява. Душно й тихо. А, так, звична пов’язка на очах… зірвати її! Руки інстинктивно потяглися до обличчя — та щось їх зупинило. Міцна мотузка. Вона довго не протримається, якщо тільки… — Тобі навіть не цікаво, чому я тут? — Думаю, я знаю. Ти вперта. І трохи налякана. І дуже хочеш вірити, що знаєш, чого прагнеш. — Я знаю. Я люблю тебе. — Ні. Ти любиш відчуття, що потрібна комусь, кого вважаєш великим. — Припини! Не говори, ніби я дитина! — А ким ти була, коли вперше збрехала собі, що це любов? — Я не брешу! — Ти намагаєшся переконати себе. А я… я не дозволю тобі залишитись у цій ілюзії. Це не я. — Але чому вона? Вона ж навіть не може ходити! — Вона не грає. Не прикидається. Не будує легенд, де вона — жертва, а світ їй винен. — Я не прикидалася. Я просто хотіла, щоб ти дивився на мене як на рівну. — Ти можеш бути ким завгодно. Але не через мене. Не через цю драму. Ти варта більшого, ніж нав’язане “кохаю”, в яке сама не віриш. — Я… я не знаю, куди мені йти. — Тоді почни з того, щоб не йти за кимось. І точно не за мною. (пауза) Прохолодна жіноча рука торкнулася його обличчя й зірвала пов’язку. Карл заплющив очі, звикаючи до світла ментального залу, й крізь вії вдивлявся у співрозмовницю. Вона, як і її сестри, була безперечно красива: струнка, витончена, хвиля густого чорного волосся акуратно вкладена, а в глибоких карих очах жила прихована туга. — Знаєш… я могла. Реально могла. Просто підняти ніж — і… Але не зробила цього. — Бо не хотіла? — Бо не змогла. Хоча весь цей час кажу собі, що зможу. Що так треба. Що ти… обереш мене, якщо її не стане. — Я не оберу. — Я знаю. П’ять років я уявляю, як ви щасливі — і щоразу це ранить більше. Наче дивишся, як хтось живе твоїм життям, а ти — лише варта на порозі. — Це не любов. — Можливо. Я взагалі не певна, що знаю, що це. У нашій родині з почуттями ніколи не складалося. — У вашій родині — з дисципліною. — Єлизавета каже, що “віртуал — це зрада народу”. Що навіть сон — розкіш, коли носиш герб. І вона не спить. Ніколи. Вона б ніколи не стояла тут, як я. Не плакала. Не благала. Не питала. — Вона — сталь. А ти — ще гаряча. І це не соромно. — Це слабкість. Я — лейтенант драконогвардії, а поводжуся як примхлива донька пивовара. Єлизавета не пробачить мені цього. — А я не пробачу собі, якщо дозволю тобі перетворити себе на неї. — Вона сильна. — Вона самотня. (тиша) — Я хотіла побачити твоє обличчя. Щоб знати: я не вигадала тебе. Що хоч хтось із нас — справжній. — А тепер? — Тепер я розумію, що я — тінь. А Марта — світло. І ти… ти просто стоїш між нами, грієшся з обох боків і не помічаєш, як обпалюєш. — Якщо я тобі завдаю болю — скажи. — Я не можу. Я маю носити шкіру, зброю й герб. Але сьогодні я — просто дівчина. Просто тінь. І я втомилася прикидатися, що це щось значить. — Тоді йди. Поки ще не пізно. — Повернутись? — Повернути себе. — Не кажи нічого Єлизаветі. Нехай думає, що я на завданні. Хоч раз — нехай не буде права. — Нашій доньці п’ять. (вона здригається, не дивиться в очі) — Це… це не справжнє. Це вигадка. І ви це знаєте. Ви брешете собі — обоє. Цього всього нема. — А ти впевнена? — Це — ілюзія. Просто глибока симуляція. Школа ментала… їхні оператори… — Так, — він говорить тихо, але твердо. — Школа випустила понад три тисячі магів-операторів за десять років. І кожен досвідчений оператор може занурити до сотні людей. Ти можеш рахувати далі — або перестати прикидатися, що не знала цього. (вона мовчить) — Тут теж люди. Їхні життя. Їхні радощі й страхи. Вони живуть. Не менше, ніж ми. Може — чесніше. (він стоїть до неї спиною) — Ти сильна. І тому я скажу те, чого ти не хочеш чути. Сходи туди сама. Один раз. Без маски, без ролі. І, може, вперше побачиш, хто ти є. (вона стискає щелепу, її сором — отруйний) — Це не наказ. Це вибір. (він не обертається. вона стоїть ще кілька секунд, потім — один різкий рух. Вікно. Повітря. Свист крил) Вона любила літати. І літала краще за багатьох. Її дракон чекав мовчки. Як і завжди. Марта… Марта лише мріяла про політ. (двері тихо рипнули. у зал увійшов маг-оператор. мовчки. як тінь) — Вибачте мого колегу, він… — Він не винен. Ви готові продовжити сеанс? — Як завжди, мілорде. Як завжди. І знову темрява. І вже звичні за стільки років слова під повіками: «Завантаження ігрового світу». І світ знову зібрався воєдино… Марта стояла біля ліжка в лікарняній палаті. Вона плакала й сміялася одночасно, говорила, що все добре, що Генріх переніс співбесіду на завтра, що Карла сьогодні ж випишуть, а дівчинку вона сама забрала із садка… Карл потягнувся до дружини, зупинив її дотиком і довго дивився в такі рідні очі. — Ти для мене — цілий світ, — тихо сказав він. І Марта знову заплакала. — Ти впораєшся, — прошепотіла вона на вухо. Карл усміхнувся. Цієї співбесіди він боявся більше, ніж зграї розлючених драконів. Але він знав — він впорається. Заради неї. І заради життя.
0 Коментарів