Юстіц

Ніч була глибока і тількі рідкісні крики нічних птахів порушували її тишу. Їхні голоси то лунали неподалік, то губились десь у темряві лісу, де між деревами шепотів вітер, що бачив тисячі історій.

І лише вогнище посеред галявини розгоняло темряву і дарувало тепло тим, хто волею долі і богів опинився в цьому темному лісі. Їх було троє і кожен з них мав свою історію, таємниці котрої вони вирішили розповісти одне одному. Можливо, це тому що вже завтра вони покинуть одне одного і вже більше ніколи не зустрінуться? Зараз же погляди були зосереджені на ельфі, біле волосся якого виглядало так неприродньо на фоні темного лісу.

– Гм, моя черга? Ну тоді слухайте… З самого дитинства я жив при храмі Ельдат*, що був побудований на березі озера, – ельф підвів свій погляд до темного неба, посміхаючись теплою посмішкою, – колись я вважав його справжнісеньким морем, таким великим воно мені здавалось. Наш храм не був популярним, тому окрім мене там були лише один жрець, який у свій час і знайшов мене.

Поринувши в спогади про наставника, плечі ельфа понурились, а усмішка перетворилась на гірку.

– Він врятував мене, коли я був ще маленьким. Врятував від власної родини… Справа в тому, що на моєму роді лежить прокляття, яке поволі вбивало кожного з носіїв нашої крові. Проте існував спосіб зняти це прокляття на певний час – принести жертву. І цією жертвою мав стати я, все заради того, щоб інші родичі жили. Мені пощастило, що про нашу історію почув жрець Ельдат, що зміг втрутитись в ситуацію і забрати мене. Йому з допомогою сил нашої богині вдалось зняти з мене це прокляття. Проте, чутки донесли, що після мого очищення, всі інші мої родичі дуже швидко померли, наче отримавши відкат. І ні, я не шкодую про це. Не варто шкодувати по тим, хто був готовий принести в жертву дитину заради власного виживання.

Для наставника факт того, що богиня допомогла мені – став знаком, що мені варто залишитись при храмі, та і тим паче, мені вже не було куди повертатись. Тому я так і продовжив жити в храмі, вивчаючи книги і молитви. Це був прекрасний час, коли я міг дізнаватись щось цікаве і маючи змогу бігати в селище, що пролягло поруч. Там я часто грав як з місцевими дітьми, так і спілкувався з дорослими. Навіть зараз я чудово пам’ятаю їх обличчя, важко не пам’ятати тих, хто подарував тобі щасливе дитинство. Я часто молюсь за спокій їх душ, за Шарона, Левію, Рондела та Локса. Маю сподівання, що їх душі знайшли своє місце в безкінечному потоці.

Згадуючи останнє ім’я, ельф видобув з під плаща медальйон, який почав з трепітом перебирати в руках.

– Він досі зі мною. Дрібничка, яку ми колись разом з Локсом знайшли в лісі. Нічого особливого, проте з допомогою наставника в мене вийшло відновити його. Я планував подарувати його Локсові, бо йому так подобались речі з історією, проте я не встиг…

І ельф замовк. Ніхто не був впевнений як довго тривала ця пауза, проте коли ельф знову заговорив – в його голосі лунав нестерпний біль.

– Я пам’ятаю ту ніч, але я мріяв би її забути. Це була найтемніша ніч місяця, в цьому було щось чарівне, проте ця чарівність була зруйнована раптовим світлом. Прокинувшись, я побачив як із-за дерев виходять темні постаті, в руках яких кружляє магія. Вони наближались до храму, надсилаючи руйнівні закляття. Зза їх спин було видно інші дивні постаті, які раптово побігли. Це були зомбі. Вони пробивались через головний вхід, де їх зустрів наставник. Це була жорстока, проте коротка битва. Ну що міг зробити один єдиний жрець проти десятка магів та натовпу зомбі? А я ж… я був паралізований страхом і тільки і міг, що дивитись на це і молитись богині…

Поринувши в себе, приносячи молитви, я не помітив як маги оточили мене, а коли відчув раптовий біль – було вже пізно… – рука юнака потягнулась до шиї, потираючи шрам.

Але вранці, я прийшов до тями… Я в це не вірив, бо був впевнений, що мою голову відрубали, проте на шиї був лише шрам і жодної краплі крові. Зумівши підвестись, я побачив, що храм повністю в руїнах, а я лежу прямо на уламках вівтаря і в моїй руці заснутий один із уламків. Далі я побачив тіло наставника, нахилившись над ним, я не бачив жодного вцілілого місця. Всюди були сліди від ран та заклять. Бачити це було настільки боляче і страшно, наче сама моя душа розривається на шматки. І я не витримавши цього, просто втратив свідомість. Не знаю, як довго я там пролежав, поруч з тілом того, хто замінив мені родину, проте коли я отямився, то зміг знайти в собі сили, щоб поховати його тіло. Як місце для поховання, я обрав берег озера, яке за ніч перетворилось на болото.

Закінчивши з цим, я відправився до селища. Поки йшов, я сподівався, що з ними все в порядку, проте наближаючись я все чіткіше відчував запах диму… Коли я все ж таки зміг дійти, то я побачив жахливе. Селища більше не існувало, було тільки згарище і купа тіл, що лежало довколо. Я не пам’ятаю скільки часу минуло, поки я перевіряв кожного і скільки разів я тоді втратив свідомість від побаченого. Я і досі, не можу спокійно дивитись на тіла мертвих.

На жаль, я не знайшов нікого, хто вцілів би. Лише одні тіла. Тіла тих, хто був мені близький. І тоді я поклявся собі, що покараю тих хто скоїв це, тих хто забрав в мене все.

І ось тепер я мандрую між містами та селищами в пошуках відповіді, а також навідуюсь в храми Ельдат. Бо з тієї самої ночі більше ніхто не чув її голосу. Наскільки я пам’ятаю, вівтар тоді був не просто зруйновам, з нього також і забрали його серце. Магічний кристал, що тісно пов’язаний з самою богинею. Я маю дізнатись, що з нею та допомогти їй.