Сім хвилин у раю

Все починалося, як невинний флірт. Кидання фраз, коли я приносила йому каву або документи на підпис, аби розбавити напруження, що вітало поміж нас, коли я тільки влаштувалася на посаду його секретарки. На початку він сприйняв це скептично, але, як не дивно, почав робити те саме, від чого моє тіло пропускало декілька електричних розрядів і я багровіла по самі вуха. Бачивши мою реакцію, він самовдоволено посміхався й, бувало, нахилявся до мого обличчя, заводячи локон мого волосся за вухо, шептав мені слова, які остаточно добивали.

Його завжди оточували фінансовий помічник, юрист і багацько інших потрібних йому людей, коли він відправлявся на ділову зустріч. Я ж мала йти позаду. У кінці всієї кавалерії. Але, я б не сказала, що це було так погано. Це давало мені змогу спостерігати за ним здаля. Бачити, як змінюється його обличчя, коли він повертає його до свого помічника, й посилає тому хвилю гніву, коли той робить помилки. Або ж, бачити ті таємні погляди, які він кидав мені. Це було добре, що я йшла у самому кінці. Бо інші не могли побачити, як я зливаюся з кольором своєї помади й притискаю холодні долоні до щік, аби хоч трохи збити градус повислої напруги поміж нас.

Мені подобалося дивитися, через скло його кабінету, який розділяв нас, як він розмовляє з кимось по телефону. Бачити, як за лічені секунди змінюється його обличчя з крижаного кришталю на пекельну лють. Подобалося, коли він, відкинувшись у кріслі, спопеляв мене поглядом, а я удаю, що не помічаю цього, агресивно заповнюю таблицю в Excel, складаючи його розклад на наступний тиждень, уміщуючи туди зустрічі з діловими партнерами. Подобалося мати запасні ключі від його будинку, підійматися до його кімнати й залишати в його шафі костюм з хімчистки, забирати який входило у мої численні обов’язки. Подобалося, як ми намагаємося встановити ті удавані відносини начальника й секретаря, але до біса вже розуміли, що все пішло по накатаній.

Я любила, коли ми працювали до пізна і він замовляв вечерю на нас двох. Ми йшли у переговорну залу і сідали поряд, злегка торкаючись плечима. Любила ті дні, коли за вікном починалася злива, а він викликався підвезти мене до дому, пояснюючи це тим, що: “Не хочу втрачати цінного працівника, коли ти задубієш до смерті під дощем”. Хоча я знала і бачила те, як він хотів дізнатися де я мешкаю, щоб на наступний день заїхати за мною зранку і відвести на роботу. Любила той момент, коли я від втоми прилягла на стіл, а він накрив мене ковдрою, яка лежала на дивані в його кабінеті, думаючи, що я заснула.

Так, я люблю його. І я люблю, те, як ми зі швидкості світла наближаємося до порогу відносин “більше ніж секретар і начальник”.

Я не буду казати, що божеволію від нього. Це все і так зрозуміло. Я думаю про нього. Часто. Частіше ніж мала б. Думаю про нього, коли повертаюся до дому. Коли заходжу в душ і думки настільки далеко відносить, що я не стримуюсь і занурюю два пальці в себе, уявляючи, як би він торкався мене, доводячи до точки кипіння, а я вже не стримуючи стогони, викрикую його ім’я, доходячи до піку. Думаю про нього, коли лягаю спати. Про те, що буде завтра між нами. Чи зміниться щось? Ми продовжимо доводити себе до сказу, чи нарешті зірвемо всі запобіжники?

І от знову день, який я люблю. Злива. Ми працювали до пізна. Він відвезе мене. І ми знову розійдемося, як дурні, занадто налякані зробити помилку і знищити те, що є зараз між нами.

Ми стоїмо навпроти ліфта. Чекаємо, коли позначка на табло засвітить “22” і двері розчахнуться перед нами. Заходимо і становимося по різні боки спершись на поручні. Він натискає на кнопку нульового поверху, де знаходиться паркінг.

Двері зачиняються аж занадто повільно, чи то мені здається? Бо зараз мій погляд повністю прикований до його холодних блакитних очей. Він не відводить погляду. Нервово постукує пальцями по поручню. Облизнувши губи, тяжко ковтаю.

Запобіжник скинуто.

Повільно, наче хижак, він підійшов до мене ближче. Я стискаю пальцями поручні, ніби це може втримати мене від втрати контролю. Жар, від його присутності, моментально оточив увесь простір. Він не дав мені ані секунди, щоб одуматися від дурманливої ситуації, як я відчула його губи на своїх, а металеві двері ліфта зачинилися, відрізаючи нас від усього світу.

***

Перший її робочий день був катастрофою. Я збився з ліку скільки разів за той день вона примудрилася зачепити теки з документами на столі, чи скільки разів вона розливала каву й ошпарила собі нею руки, в шаленому темпі шукаючи, де б знайти льоду і прикласти до опіку. Як вона ще не зачепилася за поріг і не полетіти догори дриґом? Але поміж цих всіх малих катастроф, вона знайшла в собі сміливості кинути мені пару кумедних фраз, які вона класифікує у ряд своїх топ-флірт-фраз. Зізнатися, я спершу й не зрозумів, що вона робила, коли посилала мені кулачки підтримки й кей-поп серденька. Її намагання розрядити ситуацію, зрештою, переросло у те, що я став дражнити її у відповідь.

Мені подобалося доводити її до тієї грані, коли її мозок вже не переварював інформацію, а вона сиділа вхопившись долонями за щічки. Зрештою, за всім цим фліртом, я зрозумів, що хотів доводити її й до іншої грані.

Я часто помічав, як вона мружиться, коли робить свою роботу. Але, зрештою, усі її звіти, планери, й презентації до проєктів завжди були виконанні досконало. Вона любила робити свою роботу і це мені подобалося в ній.

Вона, як щеня завжди слідувала за мною. І хоч дорогу до мене їй перешкоджали фінансисти та юристи, вона залишалася поряд.

День зі зливою застав нас неочікувано. Ні один синоптик не передавав на той день поганої погоди. Але мені подобався цей день, бо тепер я знав де вона мешкає. Так, я міг би про це дізнатися в її резюме, але мені подобалося, що між нами існує та крихта довіри, коли вона продиктувала мені свою адресу. На наступний день я заїхав за нею знов, бо знав, що вона не викличе таксі, а побіжить під парасолькою на зупинку, повністю заляпавши свій одяг. Її вологу від дощу продує й, зрештою, вона застудиться.

Я любив спостерігати за тими дрібницями, які вона робить. До прикладу, те що на її столі завжди стоїть банка повністю наповнена м’ятними карамельками, які вона пічкає собі до чаю й класифікує його, як м’ятний. Те, як вона потягується у кріслі, коли всі її м’язи затекли від довгого сидіння на одному місці. Те, коли вона стучить до мене в кабінет, відбиваючи на дверях хитрувату, тільки їй знайому, мелодію стуку.

Я знав, що вона бере понаднормові, і допомагає відділу дизайну, тому збільшив їй заробітну плату, аби вона кинула додаткову роботу й тільки більше витрачала часу на свій відпочинок.

Зізнатися, я любив дивитися не тільки на ті дрібниці, які вона робить. Я любив дивитися, коли вона відтягувала верх сорочки й дула собі у лощинку між грудей, аби трохи охолонути тіло. Вона не вмикала кондиціонер в спеку, казала, що в неї болить голова від нього. Тому задовольнялася відкритим вікном позаду неї. Любив дивитися, коли в неї щось падає з іншого краю столу і вона підіймається навпочіпки аби дістати те. Тим часом її спідниця обтягує її стегна і моя уява малює занадто відверте продовження цієї ситуації й доводиться знімати напруження вдома під холодним душем. Частко, я ненавидів її за цю дію, бо бажав, аби моя уява стала реальністю. Я любив дивитися на її посмішку. Різну. На ту, коли вона радіє вдало підписаному договору. Ту, коли вона дивиться з під очей й на її обличчі вимальовується млосна усмішка. Ту, на якій викарбувана червона помада. І ту, особливу, яку вона посилає тільки мені.

Так, я кохаю її. І бажаю кохати у всіх сенсах. Але поки я задовільняюся тими моментами, що ми розділяємо, вичікуючи, коли можна зірвати запобіжники.

***

Ноги підкосилися. Аби втримати рівновагу, тягну тремтячі пальці до його волосся, занурюючи їх між шовковистими локонами й відтягую трохи назад поглиблюючи поцілунок. Його рука блукає вздовж хребта, розпалюючи полум’я у низу живота. Я надто затягнута у мул цього гарячого й спраглого поцілунку, аби помітити, як світло в кабіні починає мерехтіти, а тоді вимикається, різко зупиняючи рух ліфта.

Скрикую. Темрява не найкращий мій друг. Запобіжники автоматично вмикають додаткове світло, на випадок аварійних ситуацій.

— Що це було? — запитую тремтячим голосом і під свідомо з мене ллється шквал невдоволення, що нас перервали.

— Світло вимкнули, мабуть, ми тут застрягли, — бачу через тьмяне світло, як на його обличчі вимальовується самовдоволена посмішка. — Ти злякалася?

— Можливо. Зовсім трохи. — Не бажаючи надовго затримуватися на розмовах, знову затягую його в поцілунок. Якщо ми тут застрягли, то чому б цим не скористатися?

Його руки, впевнені й жорстокі, тягучим відчуттям повели вниз, вздовж моєї талії, коли він різко пригорнув мене до гладкої стіни ліфта без поручня, зупиняючись на стегнах й стискаючи їх, притиснув ближче до свого нутра.

Одним різким рухом він розстебнув ґудзики моєї сорочки. Можу присягнутися, як деякі з них відбилися від підлоги й протяжним стуком по полу супроводжували нас. Відкривши собі простір до шиї й ключиць — прилинув, залишаючи на мені сліди, які ще декілька днів не зійдуть з моєї блідої шкіри. Уся тремчу від його дій. Відчуваю, як вся волога від спраги за ним.

Жадібно зриваю з нього піджак. Добре, що він сьогодні не вдів краватку. Лишній гамір з одягом мені не потрібен. Розстібнув три верхніх ґудзики, занурюю руки під його сорочку й проводжу по підтягнутим м’язам. Зриваюся на стогін, коли відчуваю де тепер, такі власницькі руки, покояться і стискають мої груди.

Моя блуза остаточно спадає з плечей і зустрічається з підлогою поряд з його піджаком. Він проводить уздовж моїх стегон і підтягує мою спідницю до гори. Відтягуючи мої колготки до низу, він через тканину трусиків притискає свою долоню до найпотаємнішого. Впевнена, він відчув, яка я волога і притиснувшись до мене з поцілунком, відтягнув край білизни й занурився у мене двома пальцями, долаючи мої бажання. Не розриваючи поцілунку він продовжує досліджувати мене і примудряється знайти чуттєве місце всередині мене, від якого я зриваюся на стогін, прямо у його вуста.

***

Ця жінка остаточно знище все між нами розумне. Її спраглому тілу стає мало моїх пальців і її проворні ручки тягнуться до моєї пряжки ременя, притягуючи до себе ривком. Вона поволі, аби подражнити, відтягує до низу бігунок на штанах. Зриваюся на рик. Вона дивиться на мене своїми невинними зеленими очима, ніби не сама зараз, своїми діями, наражає себе на те, що буде відтрахана у цьому ліфті.

Розвертаю її обличчям до стіни й стягнувши її мереживну білизну, різко занурююся у неї. З її вуст зривається болісний стогін, за що я точно буду покараний пізніше, але як втримати себе з нею, коли вона така. Починаю рухатися, не забуваючи про її чуттєву точку.

Її стогони ехом розлітаються по кабіні, як краща симфонія для мого слуху, за яку я згоден віддати все, аби чути її кожен день, кожну мить.

Мої руки стискають її стегна. Вжимаючись сильніше, нарощую темп. Знаю, залишаться синці, але зараз нас накриває хвиля збудження, змушуючи втрачати контроль над власним тілом.

Нахиляюся ближче і відводячи в сторону її волосся залишаю цілунок на її потилиці.

Вона зривається на крик, коли відчуває, що от-от дійде піку. З її вуст нестримно звучить моє ім’я, наче молитва. Відчуваю, як вона вся стискається й більше не стримуючись, кінчає, здригаючись у моїх руках, коли я роблю останні поштовхи, і дозволяю собі втратити контроль. Гаряча хвиля накриває мене з голови до п’ят, я занурююся в неї до кінця, стискаючи зуби, аби не зірватися на крик разом із нею.

***

Його машина зупиняється біля під’їзду мого дому. Усю дорогу ніхто з нас не порушив тиші. Можливо, думками ми все ще залишалися в тому моменті, коли запобіжники знесло до біса, і ми накинулися одна на одного. За годину світло повернулося і ліфт поновив свій рух, а ми вийшли з нього, залишаючи там, позаду, усю скинуту спрагу і насолоду.

І можливо, зараз, я поведу себе по дурному, але я не хочу більше лякатися, що зроблю помилку і знищу те, що викарбувалося між нами. Особливо сьогодні.

— Хочете зайти до мене? — Настала тиша. Думками я вже підношу до скроні пістолета, налякана почути його відповідь, якою б вона не була. Та і на що я сподіваюся? На те, що він кинеться до мене зі словами зізнання в коханні? Я справді остаточна дурепа.

— Хочу.