Розділ 1. Щурі – то не тільки цінне хутро

Розділ 1.

Пробудження завжди жахливі! Ось ширяєш ти собі спокійно у світі мрій, розвантажуючи натруджені за день сірі клітини, далекий від турбот і тривог реального світу, і раптом… БАХ! Вставай, бійцю, день у розпалі!

І ще гаразд, якщо засинав ти вдома, у люблячому ліжечку, ніжно обіймаючи подушку. Але що думати, коли ти несподівано починаєш кліпати оченятами невідомо де, у суцільній гулкій темряві, а якесь шосте чуття підказує, що це ні разу навіть не Канзас, люба Еллі? Ні ліжка, ні ковдри, ні навіть крихітної кімнатки в такій рідній хрущовці.

Зазвичай, навіть прокинувшись глибокої ночі, щось десь усе одно та й підсвічує: то діод на телевізорі, то далекий ліхтар за вікном. А такої непроглядної темряви вдома ніколи не бувало, хоч як штори засмикуй.

На мить, грішним дідом, здалося, що все: досидівся-таки за комп’ютером, осліп у розквіті літ і молодих сил, але вірити в таке якось не хотілося. Ну не чув я, щоб люди сліпли ось так, за одну ніч, хіба що від паленої оковитої, але там радше зовсім від’їдеш…

А може, це такий дивний сон? Що, як себе вщипнути?! Ось у всіх книжках так: вщипнув себе, і якщо не боляче, то й справді спиш, а якщо боляче… Так, правою за ліву… так, сильніше! Є! Не боляче! Значить, сон! Або…

Та ні, що за нісенітниця?! Я абсолютно точно не вдягав піжаму! Британські вчені давно довели: краще сіднтці, покусані комарями, ніж усю ніч улітку плавати в піжамі у власному поті! Тим паче в такій дивно щільній піжамі… І, судячи з відчуттів, це радше навіть комбінезон… Ні, Японію я, звісно, люблю і культуру її поважаю, але десь на тентаклях і японських же школярках ця любов починається і закінчується, і до всяких кігурумі точно не доходить! І хрін же що побачиш у цій темряві!

Так, гаразд, спокійно, бійцю інтернетного фронту! Якщо навколо темно, як у потайній печерці африканського вугляра, то що можна зробити? Ні, звісно, не горлати дурним голосом! Треба акуратненько потоптатися на місці!

А ви що думали, бігти невідь-куди в незнайомому місці? Так це тільки до доброго дядечка-травматолога приведе. А я вам нагадаю, що медицина у нас настільки безкоштовна, що дешевше тільки здохнути.

Топ-топ лівою, топ-топ правою, і я точно впевнений, що новомодний дизайн квартири з натуральним гравієм на підлозі не замовляв. А ж він так переконливо скрипить під ногами… Дуже взутими ногами! Ну це взагалі ні в які ворота! Так-то взимку, коли рідний ЖЕК гріє не батареями, а тільки цифрами в платіжках, три шкарпеточки та під дві ковдрочки — найсолодша справа, але тут явно не шкарпеточки, а щонайменше цілком собі черевики! Чур мене! Усяко не мешканець «сяйливого міста на пагорбі», взуття завжди знімаю на порозі квартири!

І що ми тоді маємо?.. Та біс його знає, скажу я вам ще раз! Тут навіть знаменитий лейтенант Коломбо спасує через брак доказів!

Але гаразд, припустимо. А якщо зайти з іншого боку? Оцінимо, як я себе почуваю! А як я себе почуваю?! Прямо як в анекдоті: «— Лікарю, допоможіть, я не відчуваю своїх вух! — А ви, любий, до цього їх узагалі відчували?» Ось і я так! Начебто нічого не болить, хіба що ця дивна піжама в грудях трохи тисне… Ну, так-то вона всюди тисне, якщо замислитись…

Тоді спробуємо по-іншому! Як там було в ранковій гімнастиці по радіо? Руки в сторони й махаємо… махаємо… добре, треба сказати, махаємо! Просторо! А в мене вдома такого простору точно немає: руку вліво простягнеш — шафа, вправо — стінка, стрибок на місці — ні, не спроба втечі, але за люстру зачепитися тімечком цілком реально!

Та й свіжо тут якось навколо, узагалі не по-літньому. Свіжо, сиро, щось шурхотить і шкребеться в темряві… Стоп, у сенсі шкребеться?! А, так, і справді, прямо як лапками по камінцях, наче кішка десь бродить! Ось тільки немає в мене ніякої кішки! Ви не подумайте, не якийсь там собачник, і котів дуже навіть поважаю! Але… Ви взагалі ціни на котяче їдло бачили в найближчому АТБ?! Усі оці філе ягняти, ніжно втоплені в сльозах цнотливої дівчини під повним місяцем тридцять першого лютого?! Ні-ні-ні! З моїми бюджетами якийсь хутряний точно не жертиме краще за мене, а в мене по класиці: хліб і каша — їжа наша. Якщо шикувати, то навіть гречана!

Так, стоп! Кудись мене не туди понесло! Повертаємося до нагального: якщо кішки в домі немає, а ти її явно чуєш, то тут одне з двох: або дім жовтий, або ти не вдома!

Значить, думаємо далі, і активніше! Міркуючи логічно: якщо мене хтось одягнув і сюди привіз (що не сам, то точно, сомнамбулізмом із трьох років не страждаю), може, хоч телефон у кишеню поклали? Мацаємо правою… Мацаємо… Ремінь?! Що за Дурня Петрівна?! Нащо цілу піжаму паском перепоясувати? Щоб нічний жор в районі пуза перетиснути?

Ну та й гаразд, їдемо далі… Ага, таки є кишеня в штанях… Тільки в кишені, як на банківській картці: сумна відсутність дивідендів! Гаразд, а якщо зліва?.. О, зачекайте-но! Ні-ні, в кишені теж гуляє вітер свободи, а от на зап’ястку явно щось є! Недарма ж у кишеню глибоко не лізе!

І-і-і… Бінго!! У мене на зап’ястку явно щось є! Щось велике, металеве? Так-так… з кнопочками, і… так, це що, скло?! Так, точно! З кнопочками й екранчиком!

І тепер питання на мільйон: натискати чи не натискати? З одного боку, за всім виходить, що мене явно викрали й кудись вивезли! Ну не сам же я тут опинився, це точно! А раз викрали, то могли й бомбу на руку причепити! У нас тут, звісно, не «святі дев’яності», як примовляла розхристана вдовичка одного знатного Борьки-алкаша, але й нинішні двадцяті тим дев’яностим дадуть прикурити. А з іншого: який сенс мене викрадати? Єдине багатство — тільки рідні органи, та й ті, якби викрали, то одразу б і розпакували по маленьких гарних коробочках.

А є ще й третій бік! Центруючи чітко за напрямком носа: шурхотить уже явно ближче! Значить, натискаємо…

І-і-і… Ох, мої очі! Та чого ж так яскраво-то?! Ось знаєш же завжди: устав уночі дійти до потаємної кімнати — ніколи не світи телефоном в обличчя (так-так, хто скаже, що вночі ходить пофілософствувати без телефона, нехай першим кине в мене… гроші), — так от, завжди знаєш, що світити не треба, і щоразу влаштовуєш собі свято маленької очно́ї епілепсії! Ось і зараз кліпаєш-кліпаєш, а в очах тільки зелені смуги та усміхнені хлопчики… чи…

А ну-но вгадайте франшизу: купа ігор, з яких навіть дві справді годні, чудовий серіал, символ — цілком впізнаваний хлопчик? Вгадали? Правильно, це ні разу не Гаррі Поттер! А дуже навіть Fallout!

Ось-ось, у мене на лівому зап’ясті, притягнута ремінцями, доволі велика кутаста коробка того самого Pip-Boy 2000! Ні, тішить, звісно, що не ганебний яблучний гаджет, тож із лав натуралів не викреслять, але ось закрадаються такі недобрі сумніви… Та чого вже там сумніви? Книжки про попаданців зараз не читають, мабуть, тільки сліпі й тупі. Хоча ні, брешу, перші ж можуть і шрифтом Брайля почитати.

Тільки ось і мені від цього відкриття ні разу не легше! Так заморочуватися з реквізитом жодні викрадачі точно не будуть, а знайомих мільйонерів, які такий розіграш провернуть, точно немає. Жебраків знайомих, які, як і сам, є багато, а от мільйонерів — якось глухо! Така ось журба та смуток…

Але тут, як учив незабутній Шерлок Камбербетчевіч: якщо неможливе відкинули, то решта — і має бути правда. А значить що? Значить, попав…

А раз попав, то треба крутитися, бо… боязко!

Ну самі посудіть: на руці піпбой, на бренному тілі синій комбез (так, навіть у неяскравому світлі маленького дисплея матеріал костюма трохи відливає синім глянцем), а навколо… Ні, пригальмуйте! Якщо й справді попав, то в піпбої точно має бути ліхтарик!

Як там було у Бетесди? Затисніть Tab, щоб увімкнути й вимкнути… Ну а в нас, натуралів,… Так! Ось вона, заповітна кнопочка! Хай буде світло!

І-і-і… Краще б не вмикав!.. Наді мною цілком собі кам’яні склепіння зі звисаючими бурульками сталактитів, піді мною не менш кам’яна підлога з такими ж, парними верхнім «товаришам», кам’яними шипами сталагмітів, а значить, позаду… Барабанний дріб і гучний крик «БІНГО!»  — величезна металева шестірня дверей, з такою милою серцю кожного олдскула цифрою «13»!

Ну що, панове присяжні, питання «крига» скресла, чи «дах» можна офіційно переносити в кінець списку пріоритетів! Я-то в звичайному житті, звісно, не супермен зі сталевими нервами, але так-то коли щовечора засинаєш під звук сирен і кодову фразу «КАБи на місто» (ну такий ось «цікавий» двадцять шостий видався рік), через дрібниці нервувати вже перестаєш і якось навчаєшся розставляти пріоритети.

Ну, попав і попав! Розбиратимемося, коли виживемо. А от щоб вижити… Пам’ятаєте ж стартову локацію в першому Фоллачі? Так-так, ті самі темні печери… зі щурами!

Милі добрі розробники з легендарної контори Інтерплей та їхній дизайн рівнів, як же я вас люблю! Це в ізометрії зверху все гарно: і печера не така вже й темна, і гризунів цих із прокачаним рукопашним перепиняти можна ходів за десять. А тут, як показала безсердечна стерва практика, це ні разу не гарно! Бо істоти, які показалися з темряви печери, з протилежного від дверей сховища боку, на тих маленьких ігрових гризунів скидалися приблизно так само, як на дівчат скидаються учасниці олімпійської збірної з жиму штанги стоячи!

Прямо жива серія марвелівського «Що, якби?» Ось і тут: що, якби щур став Галком? Розміром із середнього пса, з величезними кігтями й… іклами? Та Дмитра Комарова на вас, тварюк, немає! Я, може, й не біолог, але це ж скільки рентген радіації цим монстрам під хвіст задули, що еволюція так вивернулася?! Ну не буває в гризунів іклів… Тим паче замість усіх зубів!

Коротше кажучи, життя біль, і мені трохи не довелося познайомитися ближче з його сумним завершенням! Уже не знаю, яке чуття за руку смикнуло, але скинути з плечей худий рюкзачок і витягти звідти сигнальний факел (той самий, довгий, ребристий і помаранчевий) вдалося просто в рекордні терміни! І слава Богу, для справжніх громадян «вільного світу» на корпусі стрілками цілком доступно намальовано, куди крутнути, а куди сми́кнути!

Тож маленьке рукотворне сонечко зараз тактично відгороджує мене від перспективи стати обідом чи вечерею. Але мені від цього особливо не легше!

Біда та смуток, але ходу ні вперед, ні назад просто немає! Величезні двері сховища до прохань, благань і ритмічного прикладання голови до поверхні залишилися глухі. Як і термінал ліворуч. Це от у четвертій частині все гарно й ладно: встромив штекер від піпбоя: сим-сим, і відчинився. А тут, мало що ніякого конектора в наручному комп’ютері не знайшлося, так і на натискання випадкових кнопок на самому терміналі реакції не було. А розбиратися досконально часу-то й немає: ворог наступає!

Невже мене остаточно списали в утиль добрі люди?! Ну а що ще думати, якщо лампи над дверима є, а ввімкнути їх ці гади бункерні навіть не подумали! Та й кісточки, знаєте, навівають недобрі думки! Ось-ось, ті самі, що черепом до дверей валяються!

Щуро-галки їх, звісно, обробили не просто до білизни, а чи не до кісткової крихти, але на клаптях одежинки невідомого бідолахи цілком собі вгадується знайома золотиста цифра «13». Символічно витягнута в бік дверей рука, давно позбавлена решток плоті… і навіть усіх пальців, теж явно натякає, що комусь тут влаштували Голодні ігри! А тепер питання знавцям: а я, часом, не у другій серії забігу беру участь?

Ось і вміст рюкзака на те не просто натякає, а просто реве білугою! Рахуємо на пальцях: пістоль незнайомої конструкції — одна штука; картонна коробка з патронцями (не рахував, але явно мало) — одна штука; ніж — гадливий, тупий, як жертва ЗНО, і зі слідами іржі — одна штука; сигнальний факел-спалах — два… а ні, вже одна штука. Другий відганяє щуро-галків яскравими чадними червоними спалахами.

Прямо один в один стартовий набір з гри! Майже… На самому дні виявився ще й набір «Тиждень» (ні, не запасна нижня білизна, хоча, судячи з тенденції, і вона мені скоро знадобиться): набір харчових брикетів в індивідуальних пакетах. Яскраво, глянцево і з обов’язковим логотипом VaultTec! Мабуть, спеціально підклали, щоб щурам було чим закусити! Ах так, ну і куди ж без них: фляги все з тією ж яскраво-жовтою чортовою дюжиною.

Аж сльозу пустити від ностальгії! Ну це якби між мною і всією цією ситуацією знаходився екран. А так палаючий факел-то не вічний! Чи ви думаєте, з пістолетом у руці легше стало?! Ага, аж двічі!

Ви в житті часто зброю в руках тримали? Ось і я рівно один раз, коли в школі на навчальні стрільби вивозили! Та й то, коли це було, по-перше? А по-друге, тоді це був яркось знайомий калаш, а не диво альтернативно-трампівського зброярського генія!

Гаразд, припустимо, і ми не лаптями щі сьорбаємо: як зняти з запобіжника, зрозумів доволі швидко. Але от єдиний постріл… Коротше, осудливий погляд на своїх голодних мордах, по-моєму, навіть щури дружно зобразили! Кволозорі ці тварюки чи ні, але щось там їхні сірі мізки шурупають: смикнулися вбік вони чи не раніше, ніж куля вилетіла!

Та й руки смикнуло віддачею як! Начебто, за грою, на початку найслабший пістолетик давали, а руки все одно мотнуло, як ту вашу самотню сосну могутнім торнадо! І ж не скажеш, що я в житті дрищем був. Не Геракл-культурист, але зарядку з гантельками двічі на день за розкладом робив!

Але тут-то хтозна, скільки часу вже спливло між «зникненням» там і «потраплянням» уже тут: може, схуднув-ослаб? Світло-то блимає, і нерівне, але пальці точно тоншими стали!

І що ж робити? Ото вже питання так питання!

У грі-то просто: щурів я завжди виносив рукопашною, паралельно прокачуючи перший рівень, а потім уже, на виході, вкладався в легку зброю. А от тут… упевнений на сто сорок шість відсотків, що будь-яку частину тіла, якою я спробую його ко́пнути, щуро-галк пережує в польоті… а решту проковтнуть його хвостаті товариші. Та й на модні літ-рпгшні заклики «меню», «система», «вікно персонажа» відповіли тільки сірі тварюки, але ні разу не «примарним» віконцем перед очима, а голодним скреготом зубів! Ну а раз так, то залишається…

Дякую тобі, невідомий Боженько, за наше щасливе дитинство… І за невідкушену сідничну частину теж дякую! І за цілі рученьки-ніженьки! Хіба що за розбиту морду обличчя, звісно… Але тут сам винен…

А! Ще й за географію, принаймні локальну, дякую окремо! Знайду найближчу церкву, точно свічку поставлю!

Але давайте по порядку. Якщо відстріляти тварюк не судилося, а чекати в моря погоди тим паче, залишався тільки один варіант: бігти! З надією вирватися в світле майбутнє з суворого печерного сьогодення. Ну і молитися, що цей кам’яний мішок такий самий, як і в грі. І, загалом-то, план майже спрацював! Навіть шкода, що нікому було поцінувати його епічне виконання!

Ось тільки уявіть: з палаючим факелом у руці, наче давньогрецький атлет, що несе Олімпійський вогонь, я ніс себе по кам’яній крихті на межі своєї дихалки! Теж, до речі, питання до скарбнички: щось дихалка підсіла. Так ось, наче Аполлон печерний, що відносить від злих щурів божественний дар світла, я епічно (ну, зовсім трошки з астматичними хрипами) розсікав простір уперед і вперед, щоб потім різко звернути праворуч. Сірі тварюки, в моменті, навіть охре… здивувалися від такої нахабної їжі і, не інакше як на давніх непозбутих рефлексах, кинулися врозтіч… Щоб, майже одразу, судячи зі звуків, зімкнутися в щільну групу підтримки в мене за спиною!

І от тут знову дякую вищим силам за згадану географію! Печера й справді виявилася один в один, як у грі, і світло наприкінці тунелю, цілком собі реальне, забрезкотіло саме там, де я його й очікував.

Воно мене, щоправда, і підвело, в самому кінці! Пам’ятаєте, як при виході з печери гра писала, що ви бачите природне світло вперше в житті? Ось такий маленький штришок, що додає атмосфери грі старої школи. Я-то, діло ясне, бачив світло сонечка нашого точно не вперше, але чи то розслабився, чи то й справді щось таке торкнуло, але епічний забіг закінчився епічним же польотом обличчям у підлогу! Біс його знає, може, камінь якийсь під ногу підвернувся, а може, небесне світило на мить засліпило…

Одне щастя, що щури за мною на простір не кинулися, схоже, злякавшись яскравого денного сяйва, інакше б зжерли прямо там, у позі невдало приземленого Боїнга!

Так уже, якщо раніше й були сумніви, то саднюче обличчя точно доводить, що це ні разу не сон… Добре хоч зуби, начебто, цілі. Уже кого-кого, а дантистів у франшизі Фоллача я так одразу й не пригадаю.

Тут би сказати, що втік, і якось радісно на душі стало, але… Ось завжди є це недобре зле «але», що нахабно псує всю усталену життєву картину…

Проблема виявилася не в щурах, чиї злі маленькі червоні оченята ні-ні, а й поблискували з глибини печери. Від бабусі пішов, від дідуся пішов, і від тебе, зла дурна щуряко, теж піду… Віддихаюся трохи і піду…

Проблема виявилася й не в потраплянні загалом: не так уже й добре жилося на початку другої чверті двадцять першого століття, щоб за те життя чіплятися.

Ось те, що у Фоллаут, це, не посперечаєшся, гірше! Усі люди як люди, у фанфіках: потраплять собі у світ Гаррі Поттера, махнуть паличкою ліворуч, і ось тобі гори золотих ґалеонів, махнуть праворуч, нате вам гарем хтивих слизеринок. Прямо махнуть, так і зовсім Дамбігад із Вольдемордою біжать принижуватися й підкорятися. Але то гаразд: не пощастило, буває…

Ні-і-і… Проблема виявилася в тому, що під яскравим, гарячим і сліпучим каліфорнійським сонцем після детального огляду себе коханого виникло одне маленьке, але дуже важливе питання: «ДА З ЯКОГО Ж БІСА Я ДІВЧИНКА?!?!?!?!?!?!!!!!»