Пролог

Гоґвортс, Гоґвортс, Гоґвортс…

Якісь із твоїх стін уже старі, якісь — тільки нещодавно відбудовані, а деякі ще навіть не пройшли свого повного життєвого шляху, та вже втратили блиск чистого каміння.

Напевне, те саме можна сказати й про обличчя, які раз у раз наповнюють твої коридори, твої зали та твої кімнати.

Хтось із них квапиться ввійти в яскравий світ магії, хтось — якнайшвидше покинути цю набридлу рутину. А хтось, навпаки, усіма силами намагається повернутися назад.

Що ж, таких претендентів зараз четверо. Та про цих цікавих персонажів — трохи пізніше.

Зараз же хочеться пролетіти крізь кожне крило Гоґвортсу перед початком нового насиченого навчального року.

Нас не цікавить розподілення, не цікавлять перелякані першокурсники чи гучний дитячий регіт. Тепер нас цікавлять ті, хто ось-ось закінчить своє навчання, і ті, хто вже давно знає, як обійти всі заборони школи.

Почнемо зверху?

Кузини Роуз і Лілі завжди мріяли жити в одній кімнаті. Та Роуз, випускниця цього року й нова староста всього Ґрифіндору, отримала те, що їй належало за статусом, — окрему спальню у власній вежі.

Роуз була дивовижним поєднанням своїх батьків. Від матері вона успадкувала блискучий розум, уважність до деталей і майже лякаючу здатність усе прораховувати наперед. Від батька — легкість, азарт до несподіванок і ту саму небезпечну любов до хаосу, який вона завжди примудрялася контролювати. Усе це створювало в ній характер гострий, упертий і до неможливого прямолінійний. Саме через це до Роуз давно приліпилося звання “золотої дівчинки” Ґрифіндору.

Її зовнішність була такою ж впізнаваною, як і її репутація. Довге рудо-каштанове волосся спадало густими кучерями аж нижче плечей, м’яко блищачи у світлі свічок теплими мідними відтінками. Тонкі риси обличчя лише підкреслювали гострі карі очі, у яких постійно жевріла насмішка або чергова геніальна ідея. На переніссі сиділи круглі окуляри в тонкій золотавій оправі — звичка поправляти їх під час розмови давно стала частиною її образу. Особливо тоді, коли Роуз дивилася на когось із тією ледь помітною напівусмішкою, від якої ставало очевидно: вона вже на кілька кроків попереду.

Її кучеряве волосся впізнавали будь-де й будь-коли. Особливо тоді, коли комусь терміново треба було списати домашнє завдання. На відміну від своєї матері, Роуз Візлі швидко зрозуміла, що на власному розумі можна непогано заробляти, і без жодного сорому користувалася цим. За це їй навіть віддавали своєрідний респект.

Інколи Роуз усе ж любила демонструвати свій інтелект відкрито. Тоді в ній прокидалася та сама іскорка зверхності — холодне, майже хижо-впевнене усвідомлення того, що вона розумніша й сильніша за більшість людей навколо. У такі моменти вона недбало поправляла окуляри в золотавій оправі й кидала коротку напівусмішку, ніби вже знала фінал розмови раніше за всіх.

Що ж до її молодшої кузини Лілі Поттер, то тут усе було зовсім інакше. Донька головного героя Гоґвортсу щиро вважала, що вчити варто лише те, що справді подобається. Тому половина її розкладу, як любила казати сама Лілі, була “абсолютно зайвою тратою часу”. Усі вільні години вона з радістю проводила на стадіоні: або тренувалася з командою Ґрифіндору, або влаштовувала шалені перегони на мітлах, де майже завжди виходила переможницею.

Чи була вона схожа на матір? Лише частково. Від Джіні вона успадкувала любов до польотів, азарт і зовнішність, яка одразу впадала в очі. Її дитячі руді кучері з роками несподівано вирівнялися, перетворившись на довге яскраво-мідне волосся, що виблискувало на сонці вогняними відтінками під час польотів. Майже всі веснянки зникли, залишивши лише кілька ледь помітних цяток на носі, а темні карі очі посвітлішали до теплого кавового кольору, який особливо красиво сяяв при денному світлі.

Лілі була красивою тією небезпечною красою, яку складно пояснити словами. Вона ніколи не справляла враження “правильної” дівчини — надто хитра усмішка, надто спокійний погляд і надто багато секретів ховалося за її легким характером. Якщо Роуз брала людей інтелектом і прямолінійністю, то Лілі — чарівністю. Вона майстерно вміла підбирати слова, правильно будувати розмову й дивитися на професорів так, ніби щиро шкодувала про кожну свою витівку. І щоразу їй дивним чином усе сходило з рук.

Вона могла випросити оцінку, на яку зовсім не заслуговувала, переконати викладача змінити рішення або так майстерно перекласти провину на обставини, що навіть суворі професори починали сумніватися у власних висновках. Лілі була небезпечною саме через це — ніхто й ніколи не знав, що насправді відбувається в її голові. І, мабуть, ще більше всіх дратувало те, що їй постійно все пробачали.

Що ж, якщо заглибитися далі у ґрифіндорську вежу й пролетіти сходами вище, можна знайти й не менш цікаву чоловічу половину Гоґвортсу.

Звісно, випускників там далеко не двоє, але нас цікавить лише одна кімната. І одна особливо проблемна парочка її мешканців.

Фред Візлі був неймовірно радий закінченню Гоґвортсу. Як спадкоємцю батькової справи, йому й без того світив магазин жартів, у якому він проводив більше часу, ніж у бібліотеці чи на заняттях. Тому школа для Фреда давно стала радше проблемою, ніж місцем, де він збирався здобувати знання. Єдине, що його тут по-справжньому цікавило, — це люди, пригоди й кількість хаосу, яку він ще встигне залишити після себе перед випуском.

Фред був Візлі до останньої клітинки — упертий, гучний і абсолютно нестерпний. Та водночас у ньому було щось зовсім інше, чого не мали решта родини. Його шкіра мала теплий темний відтінок, через який знаменита візлівська рудизна проявлялася не так явно. На перший погляд його волосся здавалося темно-каштановим, майже шоколадним, але варто було сонцю впасти під правильним кутом — і в пасмах спалахували мідні та руді відблиски. Особливо красиво це виглядало після тренувань або влітку, коли світло буквально підпалювало його скуйовджене волосся теплими вогняними кольорами.

Гострі вилиці, темні густі брови й постійний насмішкуватий погляд робили його небезпечно схожим на людину, якій точно не можна довіряти. І це враження було абсолютно правильним. Фред був бешкетником, провокатором і професійною проблемою для всього викладацького складу. Він умів знаходити пригоди навіть там, де їх фізично не могло існувати.

Навіть Джордж Візлі, який колись сам доводив учителів до нервового зриву, втрачав залишки веселості щоразу, коли професорка Макґонеґел вкотре починала розповідати про “черговий інцидент” за участю його сина. Іронія ситуації полягала лише в тому, що тепер Джордж нарешті зрозумів, через що свого часу проходив Артур Візлі.

Фред же, здавалося, щиро пишався кожним новим зауваженням у своєму особовому досьє. Для нього це були не покарання, а майже особисті досягнення.

Ксейден Паркінсон, хоч і добре товаришував із Фредом Візлі та ділив із ним кімнату, його шалених веселощів ніколи повністю не підтримував. У його поведінці відчувалося занадто багато слизеринської манірності, холодної ввічливості й того особливого пафосу, який він, без сумніву, успадкував від матері. Та попри це Ксейден залишався відповідальним, сміливим і напрочуд добрим хлопцем. Саме за це його любили і викладачі, і студенти, легко пробачаючи ту тонку нотку сарказму, що постійно витала в кожній його фразі.

Чи випадково Ксейден потрапив на Ґрифіндор — досі залишалося загадкою. Чуток навколо нього вистачало ще з першого курсу, і найбільш улюблену з них, звісно ж, колись пустила сама Ріта Скітер. За її словами, справжнім батьком Ксейдена нібито був Невіл Лонґботом.

Причин для таких пліток вистачало. По-перше — сам Ґрифіндор, який зовсім не в’язався з Пенсі Паркінсон. Хоча, якщо подумати, після Поттера-молодшого на Слизерині дивуватися вже давно не було чому. По-друге — зовнішність хлопця. На матір Ксейден був схожий хіба що холодною манерою дивитися на людей. Усе інше ніби заперечувало їхню спорідненість. Темне майже чорне волосся, світлі блакитні очі, високий зріст і спокійна, впевнена постава робили його дивовижно схожим на молодого Невіла.

Щоправда, на відміну від професора гербології, Ксейден легко розбивав дівочі серця одним лише поглядом. У ньому не було незграбності чи невпевненості — навпаки, він тримався занадто спокійно для свого віку. Наче завжди знав більше, ніж говорив уголос.

Його мати й досі тримала походження сина в таємниці. Пенсі Паркінсон так і не вийшла заміж, хоча Невіл Лонґботом уже багато років перебував у щасливому шлюбі. Та доля склалася дивно — дітей у родині Лонґботомів так і не з’явилося. Саме через це в Гоґвортсі все частіше помічали, з якою незвичною лояльністю професор ставиться до Ксейдена. Надто уважно. Надто м’яко. Надто по-батьківськи.

Сам Ксейден на ці чутки ніколи не реагував. Здавалося, його це зовсім не хвилювало. А якщо хтось усе ж наважувався ставити зайві питання, то зазвичай натикався лише на холодний, майже крижаний погляд блакитних очей. А ще — на кулак Фреда Візлі, який чомусь завжди опинявся поруч у потрібний момент.

Що ж, Ґрифіндор — факультет виснажливий. Тож час спуститися до чогось спокійнішого, теплішого й значно живішого — до Гафелпафу.

Можливо, саме тут і не живе більшість наших героїв, але тих, хто все ж оселився в цих затишних підземеллях, цілком достатньо, щоб додати цій історії особливого шарму.

Х’юґо Візлі закінчував шостий курс і, на відміну від своєї старшої сестри, ніколи не намагався бути ідеальним. Його більше цікавили люди, дивні розмови, творчі ідеї та життя за межами підручників.

Каштаново-руде волосся надто сильно робило його схожим на Роуз, особливо при сонячному світлі, коли в темних пасмах загравали теплі мідні відтінки. Великі карі очі, м’які риси обличчя й розсип світлих веснянок створювали образ доброго та відкритого хлопця, якому дивним чином довіряли майже всі. У Х’юґо була та сама рідкісна легкість, через яку люди поруч із ним почувалися спокійно.

Саме тому його й обрали старостою Гафелпафу чи, принаймні, змусили ним стати. Не через суворість чи любов до правил — навпаки. Х’юґо ніколи не був людиною, яка бігає за учнями з доганами. Просто він умів домовлятися, слухати й залишатися справедливим навіть тоді, коли всі навколо втрачали терпіння.

Та попри значок старости, ідеальним учнем він не був. Його цікава й творча натура постійно шукала пригод. Після занять Х’юґо часто тікав із замку до старого закинутого дворика, схованого під густими зеленими деревами. Саме там, далеко від викладачів і чужих очей, його найчастіше можна було знайти разом із товаришем по факультету — Лісандром Скамандром.

Вони сиділи на старих кам’яних плитах, годинами говорили про дурниці, сміялися з пліток і курили свою “веселу травичку”, ніби це була найзвичайніша частина шкільного життя.

А ще Х’юґо обожнював допомагати Фреду Візлі в магазині жартів. І, чесно кажучи, почувався там значно органічніше, ніж на більшості уроків. Він легко знаходив спільну мову з покупцями, вигадував нові дурні ідеї для товарів і міг годинами пропадати серед коробок із чарами та вибуховими цукерками.

І якщо Роуз уособлювала розум родини Візлі, а Лілі — хитрість, то Х’юґо був її теплом.

Його товариш Лісандр Скамандр уже був випускником, тож цей рік у Гоґвортсі збирався прожити так, ніби іншого шансу більше не буде. На відміну від свого брата-близнюка, Лісандр завжди був диваком — у найкращому сенсі цього слова. Напевно, це дісталося йому від матері, Полумни Лавґуд, разом із тією легкою відстороненістю від реальності, через яку інколи було важко зрозуміти: він жартує чи говорить абсолютно серйозно.

Та попри всю свою миролюбність і дивні захоплення, Лісандр усе ж успадкував авантюрність і внутрішній вогонь, властивий усім Скамандрам. Усім, окрім його брата.

Близнюки були дуже схожими зовні, але недостатньо, щоб їх можна було переплутати. Лоркан Скамандр носив форму Рейвенклову так, ніби це була військова уніформа. Ідеально зав’язана краватка, застібнутий комір, охайний піджак — він ніколи не дозволяв собі того безладу, який Лісандр називав “творчим комфортом”.

Світло-золотаве волосся Лоркана завжди було акуратно вкладене набік, тоді як Лісандр без жодних вагань голив потилицю й збирав верхні пасма у недбалий короткий хвостик. Навіть їхні погляди були різними. Сірі очі Лісандра постійно блищали азартом, новими ідеями та бажанням знайти собі чергову пригоду. У той час як очі Лоркана нагадували холодний матовий мармур — спокійний, важкий і наповнений знаннями, досвідом та втомою від людської дурості.

І, мабуть, саме так і мало бути. Близнюки завжди народжуються різними настільки ж, наскільки схожими.

Лоркан був справжнім рейвенкловцем до кісток. Відповідальний, дисциплінований і небезпечно розумний. Він завжди знав відповіді на всі питання, завжди встигав більше за інших і завжди виглядав так, ніби контролює ситуацію навіть тоді, коли навколо все летіло шкереберть.

Серед усіх старост саме Лоркана професорка Макґонеґел любила найбільше. І це було зовсім не дивно. Бо як можна не любити студента, який ніколи не запізнюється, ніколи не порушує правила й, здається, знає Гоґвортс краще за самих викладачів?

Щоправда, була одна річ, яку навіть Лоркан Скамандр ніколи не міг контролювати до кінця — власного брата.

Якщо вже переходити з одного крила замку в інше, то варто згадати ще одну дитину героїв — Роксану Візлі. На відміну від свого брата Фреда, Роксана справді любила вчитися. І, що ще цікавіше, на відміну від кузини Роуз, вона ніколи не робила зі свого розуму виставу. Їй подобався сам процес навчання — тихий, захопливий і нескінченний. Знання для Роксани були не способом отримати перевагу над кимось, а радше можливістю зрозуміти світ трохи краще.

Спокійна, врівноважена й абсолютно неконфліктна, вона дуже нагадувала свою матір Анджеліну. Та все ж доля занесла її до Рейвенклову — і, мабуть, це було навіть на краще, бо у вежі Ґрифіндору й без того вистачало рудого волосся та гучних Візлі.

Як і Фред, Роксана успадкувала темніший відтінок шкіри, через що знаменита візлівська рудизна проявлялася лише під сонячним світлом. У тіні її довге хвилясте волосся здавалося темно-каштановим, майже шоколадним, але варто було сонцю торкнутися пасм — і вони одразу спалахували глибокими мідними відблисками. Її краса була трохи дивною, неочевидною й зовсім не схожою на ту, яку зазвичай намагалися демонструвати інші дівчата. Великі темні очі за круглими окулярами, м’які риси обличчя й постійний задумливий погляд створювали враження людини, яка подумки завжди десь далеко.

І сама Роксана ніколи не намагалася зробити себе помітнішою. Їй було значно цікавіше провести вечір у бібліотеці, ніж на вечірці. Вона могла годинами сидіти серед старих книжок або копатися в особистих архівах тітки Герміони, захоплено перебираючи пожовклі документи й списані нотатками пергаменти.

Можливо, саме ця відданість навчанню й зблизила її з Лорканом Скамандром. Із моменту знайомства вони стали буквально нерозлийвода. Найкращі друзі, які знали одне про одного абсолютно все — хто де, з ким і коли. Вони їздили одне до одного на Різдво, проводили разом щонайменше місяць літніх канікул у подорожах, а ще регулярно зникали в Міністерстві магії, куди їх потайки пропускала тітка Герміона.

І якщо сама Герміона ненавиділа нескінченні гори паперової роботи, то Роксана й Лоркан, здається, щиро отримували від цього задоволення. Вони могли пів дня провести серед стосів старих документів, сперечаючись про магічне право, давні закляття чи помилки в архівах столітньої давнини — і почувалися при цьому абсолютно щасливими.

Що ж, на цьому весела й сонячна частина Гоґвортсу, мабуть, закінчується.

Бо тепер ми спускаємося в темряву. У темряву холодних коридорів, важких поглядів і складних стосунків факультету Слизерину.

І до болю кумедно, що прізвища тут ніби знову просто скопіювали з історії двадцятирічної давнини. Ті самі родини, ті самі спадкоємці, ті самі знайомі обличчя.

Щоправда, цього разу доля ніби випадково поміняла Поттерів і Паркінсон місцями.

Хоча… можливо, не так уже й випадково.

Альбус Поттер був небагатослівним. Але саме ця мовчазність чомусь змушувала всіх навколо теж говорити тихіше й уважніше добирати слова. У його присутності люди інстинктивно переставали бовкати зайве.

Темне волосся, гострі риси обличчя й холодні зелені очі робили його неймовірно схожим на батька. Та якщо в Гаррі Поттері ця зовнішність колись асоціювалася з героїзмом і втомленою добротою, то Альбус перетворив її на щось зовсім інше — стриману аристократичність і ту саму небезпечну зарозумілість, якою завжди славився Слизерин.

Він не намагався подобатися людям. І, мабуть, саме тому мав над ними дивний вплив. Альбус рідко підвищував голос, рідко сперечався й майже ніколи не втрачав самовладання. Але коли він усе ж щось говорив — його слухали. Навіть ті, хто терпіти його не міг.

Слизерин ніколи не приймав Поттера легко. Особливо Поттера, який мав прізвище людини, що колись перемогла Темного Лорда. Своє місце серед аристократичної чистокровної компанії Альбусу довелося буквально виборювати. І він зробив це не гучними конфліктами чи демонстрацією сили, а терпінням, розумом і вмінням тиснути саме туди, куди потрібно.

Бо, як би дивно це не звучало, саме Альбус був тим, хто тримав цю компанію разом. Усі ці зарозумілі спадкоємці старих родів, які ніколи не звикли поступатися одне одному, постійно балансували між дружбою й бажанням перегризтися через чергову дрібницю. І саме Альбус залишався тією людиною, яка в потрібний момент могла одним поглядом або короткою фразою поставити всіх на місце.

Він був важелем. Спокійним, холодним і небезпечно розумним.

І, мабуть, найстрашніше в Альбусі Поттері було навіть не те, що він умів контролювати інших. А те, що він чудово контролював самого себе.

Якщо Альбус Поттер умів тиснути на людей, то Скорпіус Мелфой був однією з небагатьох людей, які цього тиску зовсім не боялися.

Після війни прізвище Мелфоїв стало дивним і суперечливим символом. Для одних воно досі асоціювалося з Нарцисою Мелфой, яка врятувала Гаррі Поттера, та жертовною Асторією Ґрінґрас. Для інших — із Люціусом Мелфоєм, Азкабаном і Темною міткою на зап’ясті Драко. Та хоч би як змінювався світ, Слизерин усе одно пам’ятав це прізвище занадто добре.

І тепер факультет знову бачив у своїх коридорах того самого Мелфоя — із блідим обличчям, холодним поглядом і майже білим волоссям, яке буквально різало очі на фоні темних слизеринських мантій. Люди інстинктивно замовкали поруч із ним або поспішали забратися геть від гріха подалі. Не тому, що Скорпіус був жорстоким. Просто в ньому відчувалася та сама небезпечна аристократичність, яку Мелфої передавали поколіннями.

Щоправда, на свого батька Скорпіус був схожий менше, ніж очікували. У ньому не було капризності Драко чи показової зверхності. Але коли ти народжуєшся з такою репутацією за плечима, рано чи пізно вчишся нею користуватися. І Скорпіус користувався. Спокійно. Майже ліниво.

Вони з Альбусом давно стали легендарним дуетом усього Гоґвортсу. Зовні — мов інь і янь: темний Поттер і світлий Мелфой. Та характером обоє були справжнім Слизерином — холодні, розумні й небезпечно вперті.

І, мабуть, було щось майже іронічне в тому, як сильно Поттерів завжди тягнуло до Мелфоїв. А Мелфоїв — до Поттерів.

Та найбільшим шоком для школи стало навіть не це. А те, що Скорпіус Мелфой був хлопцем Лілі Поттер.

Їхня пара виглядала настільки ж красивою, наскільки вибухонебезпечною. Холодний, хитрий Скорпіус із його манірністю і Лілі — запальна, ревнива капітанка команди з квідичу, яка жила емоціями. Вони постійно сперечалися, постійно чіпляли одне одного й постійно поверталися назад.

І якщо Альбус був єдиною людиною, здатною змусити Скорпіуса втратити контроль, то Лілі Поттер була єдиною, через кого він узагалі хотів його втрачати.

На Альбуса Поттера й Скорпіуса Мелфоя професорка Макґонеґел особливих надій не покладала. Надто вже добре знала, що ці двоє здатні перевернути Слизерин догори дриґом, якщо їм стане нудно. Зате на Адріана Нотта вона поставила майже все. І не помилилася.

Саме Нотт отримав і значок старости, і місце капітана слизеринської команди з квідичу. Хоч Альбус літав краще й був сильнішим гравцем, саме Адріан умів тримати дисципліну. І не лише на полі.

Він був одним із небагатьох, хто міг без страху поставити на місце навіть славнозвісний дует Поттера й Мелфоя, якщо ті починали переходити межі.

Адріан Нотт був із тих людей, яких неможливо не помітити. Темне волосся, гострі риси обличчя, азійська зовнішність і холодний, майже байдужий погляд створювали навколо нього ту саму небезпечну привабливість, яку дівчата Гоґвортсу обговорювали пошепки. Щоденні ранкові тренування зробили його тіло сильним і підтягнутим, а звичка завжди тримати себе в руках лише сильніше підкреслювала цю майже лякаючу неприступність.

І саме вона зводила багатьох із розуму.

Нотта рідко бачили поруч із дівчатами. Він не фліртував відкрито, не влаштовував романтичних драм і взагалі виглядав так, ніби подібні речі його мало цікавлять. Але якщо вже якась дівчина все ж з’являлася поруч із ним — наступного ж дня про неї говорив увесь Гоґвортс. І не тому, що Адріан давав для цього привід. А тому, що сама можливість привернути його увагу автоматично робила тебе головною темою шкільних пліток.

Слизерин завжди був багатий на красунчиків, але цього разу до підземель бігли не дівчата, а хлопці. Від першокурсників до випускників — усі залишали букети, подарунки й безглузді записки, лише б хоч на секунду привернути увагу головної красуні школи — Офелії Забіні.

І, чесно кажучи, не дарма.

Офелія справді мала майже нереальну зовнішність. Її краса була не милою й не ніжною — у ній було щось містичне, небезпечне й хаотичне. Темна шкіра з теплим золотавим підтоном красиво сяяла у світлі свічок, а довге густе волосся спадало хвилями кольору темного шоколаду з м’яким золотим відливом, ніби сонце навмисне залишилося в окремих пасмах. Великі темні очі дивилися так холодно й уважно, ніби Офелія бачила людей наскрізь і майже завжди залишалася незадоволеною побаченим.

У її рухах було щось хижо-граційне. Навіть коли вона просто проходила коридором, здавалося, ніби весь простір автоматично звільняється для неї. Офелія вміла бути красивою так, що це майже лякало.

І, мабуть, саме тому характер у неї був абсолютно жахливий.

З хлопцями свого факультету вона ладнала погано — надто манірна, надто зверхня й надто підступна, щоб дозволити комусь почуватися поруч із нею комфортно. Вона рідко говорила прямо, зате майстерно різала людей словами, посмішками й плітками.

Біля Офелії не було ані близьких подруг, ані “королівської свити”, яка мала б логічно тягнутися за такою дівчиною. Жодна інша дівчина не витримувала поруч із нею довго. Бо якщо Офелія Забіні когось не любила — вона не кричала й не влаштовувала сцен. Вона просто знищувала репутацію людини чужими руками. І десятки її закоханих шанувальників радо допомагали їй у цьому, навіть не помічаючи, як стають інструментами в її грі.

Та попри весь цей отруйний характер, у важливі моменти Офелія дивним чином уміла ставати іншою. Коли на факультеті виникали серйозні проблеми, саме вона разом з Адріаном Ноттом сідала за стіл і починала вирішувати ситуацію холодно, мудро й напрочуд розсудливо. У такі моменти з неї ніби зникала вся та отрута, якою вона зазвичай бризкалася в людей.

І тоді ставало зрозуміло, чому Слизерин усе ж терпів Офелію Забіні. Бо якою б нестерпною вона не була — у критичний момент ця дівчина завжди залишалася на боці свого факультету.

Цікавих учнів у Гоґвортсі вистачало завжди. І всі давно звикли, що саме вони — головна окраса школи. Та вже кілька років поспіль навіть найяскравіші старости, капітани й спадкоємці відомих родин відходили на другий план.

Бо в замку була людина, про яку говорили всі. І мова йшла вже не про тижні чи місяці — про роки. Можливо, навіть десятиліття.

Молода викладачка стала темою для розмов абсолютно кожного: від першокурсників до професорів, від шкільних пліткарів до домовиків на кухні. І найгірше полягало в тому, що ця популярність ніколи не була для неї чимось хорошим.

Делфі Діґоррі була чи не найкращим цвітом викладачів Гоґвортсу. Амбітна, молода, строга й небезпечно розумна, вона виглядала саме так, як мали б виглядати героїні магічних журналів. Холодна й водночас миловидна краса мала б змушувати молодих студентів без кінця писати любовні записки й шикуватися з букетами під її кабінетом.

Довге світле волосся, майже сріблясте при денному світлі, найчастіше було зібране в низький акуратний хвіст. Бліда мармурова шкіра, гострі риси обличчя й крижані блакитні очі робили її схожою радше на аристократку зі старовинного портрета, ніж на живу людину. Навіть її рухи були занадто точними, занадто стриманими. Попри невисокий зріст, Делфі мала чудову фігуру й ту саму рідкісну вроду, через яку люди автоматично оберталися їй услід. Вона могла б легко стати моделлю для обкладинок чаклунських журналів.

Та саме зовнішність ніколи не приносила їй справжньої популярності.

Бо всі знали її зовсім не як Делфі Діґоррі — сироту, яку після смерті Седріка прихистив Амос Діґоррі.

Світ знав її як доньку того, чиє ім’я колись боялися вимовляти вголос. Доньку Тома Реддла і Белатриси Лестранж.

І байдуже, що від своїх біологічних батьків Делфі не успадкувала ні зовнішності, ні жорстокості, ні їхнього безумства. Їхні імена однаково завжди з’являлися першими, щойно вона представлялася будь-де у світі. Вона прекрасно знала, що це клеймо нестиме ще не одне покоління її родини.

Та Мінерва Макґонеґел не була дурною жінкою. Для директорки Делфі була не спадщиною війни, а лише дитиною, яка ніколи навіть не бачила людей, що стали причиною магічної катастрофи.

Делфі виявилася блискучою слизеринкою. Після випуску вона залишилася працювати в Гоґвортсі, а згодом пройшла кілька престижних стажувань у Міністерстві магії США й повернулася до Лондона вже як професорка стародавніх рун — одного з найскладніших і найважливіших предметів у школі.

Кожен її крок завжди був гучним. Кожне досягнення моментально розліталося газетами. Але Делфі давно звикла до цього. Саме тому вона працювала вдвічі більше за інших. Не тому, що хотіла подобатися людям. А тому, що знала — довіру їй ніхто й ніколи не подарує просто так.

І все ж дівина навіть не намагалася здаватися милішою, ніж була насправді. Вона залишалася дисциплінованою, суворою й трохи манірною. Інколи — відверто зверхньою. Вона не боялася говорити правду прямо в обличчя, і це однаково часто грало як на її користь, так і проти неї. Але, зрештою, чого ще чекати від слизеринки?

Тож навіщо взагалі так детально говорити про Делфі Діґоррі?

Бо саме вона стане однією з головних фігур цієї історії.

І прямо зараз директорка Гоґвортсу з гордістю повідомляє їй новину про нову освітню програму — стажування для найкращих студентів школи. Відтепер четверо найкращих випускників щороку зможуть залишатися в Гоґвортсі для поглибленого навчання й професійної практики, фактично перетворюючи школу на маленький магічний університет. Після завершення програми вони матимуть право викладати будь-де у світі.

І саме Делфі доручили займатися їхнім наставництвом.

На думку Макґонеґел — це прекрасне нововведення для школи.

На думку самої Делфі… це звучало як початок катастрофи.

Особливо після того, як вона дізнається, хто саме став тими чотирма “щасливчиками”.

Ну, двоє з них уже курили на славнозвісному Гоґвортському мосту, поки ще двоє абсолютно безстрашно вмощувалися просто на його перилах.

Втім, Візлі ніколи й не славилися обережністю.

Першим “експонатом” була Моллі Візлі, яка вже давно закінчила Гоґвортс і майже встигла розлучитися зі славою непосидючої та проблемної дівчини. Що, чесно кажучи, зовсім не в’язалося з репутацією її батька Персі. Але, мабуть, на щастя, діти рідко бувають точними копіями своїх батьків.

Та й сама Моллі мало нагадувала типову Візлі. У ній не було тієї знаменитої вогняної рудизни, яка одразу видавала представників їхньої родини. Її волосся мало теплий русяво-золотий відтінок, а м’які аристократичні локони красиво спадали до плечей — хоча колись були значно довшими. Моллі навмисно обрізала їх, залишивши собі цю легкість і недбалість в образі, яка так їй пасувала.

Вона завжди виглядала занадто розслабленою для людини, яку викладачі колись вважали справжньою катастрофою. Легка усмішка, трохи насмішкуватий погляд і звичка сидіти в абсолютно непризначених для цього місцях створювали враження, ніби Моллі взагалі не сприймає світ серйозно. І це було неправдою.

Бо попри свій хаотичний характер, Моллі щиро любила навчання. І ще більше — сам Гоґвортс. Найкращі спогади її життя були пов’язані саме з цим замком. Саме тому ідея залишитися тут після випуску здалася їй абсолютно правильною.

Кандидатура Моллі на посаду викладачки трансфігурації настільки сильно припала до душі Мінерві Макґонеґел, що та майже не приховувала свого захоплення. І, можливо, директорка бачила в ній не просто хорошу заміну в майбутньому. А трохи й саму себе — багато років тому.

Далеко за наступною кандидатурою Макґонеґел теж не ходила — навіть не стала виходити за межі однієї сім’ї.

Якщо Моллі Візлі була ходячою катастрофою й вічним джерелом активності, то її рідна сестра Люсі була, мабуть, найкомфортнішою людиною в усьому Гоґвортсі. Рейвенкловка до кісток, Люсі ніколи не губилася в проблемах. Вона завжди залишалася спокійною, зібраною й дивовижно врівноваженою навіть тоді, коли навколо все летіло шкереберть.

Відповідальна, уважна й ініціативна, Люсі давно знала, чого хоче від життя. Її мрією була Франція — тепла, квітуча й наповнена старою магією. Саме там от-от мало звільнитися місце викладачки стародавніх рун, яке тітонька Флер уже кілька років фактично “притримувала” для неї.

Та Люсі прекрасно розуміла: швидше й краще, ніж за рік стажування в Гоґвортсі, до такої роботи ніде не підготуватися. Тож щойно з’явилася можливість вступити до програми, вона не вагалася ані секунди. І, мабуть, була єдиною з усіх кандидатів, хто дійсно мав чіткий план на майбутнє.

Взагалі Люсі була тією Візлі, яка навіть зі своїм тихим характером усе одно привертала до себе увагу. На відміну від кузини Роксани, вона прекрасно знала, що красива, і чудово розуміла, як маленькі дівочі хитрощі можуть грати їй на користь.

Люсі запам’ятовували не через знамените руде волосся родини Візлі. Навпаки — її образ робили особливим два тонкі передні пасма, які вона вперто висвітлювала до майже сніжно-білого кольору. Це дивно контрастувало з теплим мідно-рудим волоссям і робило її зовнішність набагато помітнішою. А ще в Люсі були красиві ясно-карі очі — теплі, світлі й дуже живі. Особливо поруч із темним, майже шоколадним поглядом її сестри Моллі.

І якщо Моллі запам’ятовувалася шумом, сміхом і вічними пригодами, то Люсі — відчуттям спокою, яке залишалося після неї.

Що ж, ера рудоволосих у Гоґвортсі цього року все-таки мала закінчитися.

Настав час повернути школі її стару “родзинку” — ту саму, якої в замку не бачили з моменту, як його покинув Едвард Люпін. Або ж просто Тедді, як його вперто називали всі, хто знав його достатньо давно.

І, мабуть, мандруючи світом, Тедді навіть не підозрював, що його колишня однокурсниця і по сумісництву тітка Делфі Діґоррі тепер викладає в Гоґвортсі. І що саме вона стане його майбутньою деканкою під час стажування.

Втім, самого гафелпафця ця новина хвилювала найменше.

Із Делфі він був знайомий ще зі школи. Вони ніколи не були близькими друзями, але й ворогами теж не стали. Тедді взагалі рідко втручався в чужі конфлікти, та й дозволяти собі знущання над Делфі — як це інколи робили інші студенти через її походження — він ніколи не збирався.

Якщо вже бути чесними, то в ті роки Тедді взагалі мало кого помічав навколо себе, окрім Віктуар Візлі.

Та підліткове кохання на те й підліткове.

Вони виросли. І разом із ними виросли їхні мрії. Чим старшими ставали, тим сильніше розходилися їхні дороги. Тедді хотів мандрувати світом, шукати пригоди, змінювати міста й країни, жити сьогоднішнім днем. Віктуар ж прагнула стабільності, кар’єри й майбутнього, яке можна було чітко спланувати.

Спочатку вони наївно вірили, що зможуть поєднати це все й залишитися разом. Але з часом усе ж навчилися відпускати одне одного. Без драм. Без ненависті. Просто дозволили кожному йти власною дорогою.

Скільки років вони не бачилися — Тедді вже й сам не пам’ятав. Хоча тепер це не мало великого значення.

Він повернувся зовсім іншим. Із досвідом, знаннями й нарешті втамованою жагою до постійної втечі. Вперше за довгий час у нього з’явилося бажання осісти й подумати про майбутнє. Принаймні тепер у його голові вже не гуляв той самий безтурботний вітер, що колись.

ПоВід колишнього хлопчиська з вічно розпатланим волоссям залишився хіба знайомий насмішкуватий погляд. Тепер він зачесував волосся назад, через що особливо помітними ставали синюваті кінчики пасм — стара звичка метаморфмага, від якої він так і не відмовився. Обличчя стало гострішим і мужнішим, тіло — сильним і підтягнутим після багатьох років мандрівок та постійної необхідності тримати себе у формі. Навіть кілька помітних шрамів на мускулистому тілі лише дивним чином додавали йому шарму.

А якщо врахувати його зріст, харизму й знамените прізвище, то Ріта Скітер уже давно могла б вручити йому титул “Холостяк року”.

Що ж.

Тепер цей “холостяк року” повернувся до Гоґвортсу як стажер на посаду професора чарів.

І це було доволі іронічно.

Ну а що до останнього стажера, то йому, мабуть, краще було б узагалі не зустрічатися з Делфі Діґоррі.

Бо Джеймс Сіріус Поттер досі пам’ятав ту трикляту “трійку” зі стародавніх рун, через яку його не прийняли до лав мракоборців. Два роки поспіль він намагався потрапити туди — і два роки поспіль лише накопичував у собі роздратування, образу й злість.

Дійшло навіть до інтерв’ю Ріті Скітер, де Джеймс із великим задоволенням розповідав, як “донька Волдеморта” через особисту неприязнь зруйнувала майбутнє сина героя війни. І як молода викладачка нібито навмисно принизила його своєю оцінкою.

Щоправда, сам Джеймс Сіріус Поттер чомусь забув згадати, що та “трійка” світила йому мало не з половини предметів. І що якби не прохання Невіла Лонґботома, декана Ґрифіндору, то він навряд чи взагалі отримав би шанс потрапити на стажування в Гоґвортсі.

Та й Делфі Діґоррі ніколи не збиралася закривати очі на нескінченні прогули, зриви занять і повну відсутність дисципліни тодішньої “зірки школи”.

А Джеймс дійсно був зіркою.

Найпопулярніший хлопець Гоґвортсу, найгучніше ім’я, найулюбленіший бешкетник викладачів і головний біль Макґонеґел. Йому пробачали майже все. Та й як тут не пробачати, коли він з’являвся в коридорах із цією своєю самовпевненою усмішкою, недбало закинутим назад каштановим хвилястим волоссям і поглядом теплих карих очей, у яких постійно світився якийсь небезпечний азарт.

Джеймс був із тих хлопців, на яких занадто легко задивлялися. Високий, добре складений, із вічно розстібнутим верхнім ґудзиком сорочки й легкою недбалістю в образі, яка чомусь тільки додавала йому шарму. Його усмішка з ямочками діяла майже магічно — особливо тоді, коли він нахабно користувався нею, щоб уникнути чергового покарання або випросити поблажливість у викладачів.

І найгірше було те, що це працювало.

Навіть коли Джеймс прогулював заняття, зривав дисципліну чи влізав у чергову авантюру, навколо нього все одно крутилися люди. Він притягував до себе увагу так само природно, як вогонь притягує погляд. Шумний, харизматичний, самовпевнений — справжній Поттер, який звик жити так, ніби весь світ належить йому.

От тільки навчався Джеймс жахливо.

Красиве обличчя й статус сина героя прекрасно рятували його від наслідків. І Джеймс користувався цим без жодних докорів сумління. Тож колись це мало вилізти йому боком.

І, мабуть, стародавні руни стали саме тим моментом.

Хоча, якщо вже бути чесними, на посаду стажера з Захисту від темних мистецтв він підходив ідеально. Це був чи не єдиний предмет, де в його табелі стабільно стояла “п’ятірка”.

І тепер просто змішайте цей коктейль у своїй голові. Усі ці характери, амбіції, старі образи, дивні симпатії й людей, яких у нормальному світі взагалі не варто було б залишати поруч одне з одним.

А тепер уявіть, що саме це чекатиме Гоґвортс протягом усього навчального року.

Особливо після того, як одного вечора всім студентам і викладачам одночасно прийде сповіщення на телефони.

Від нової, загадкової сторінки під назвою “Соварня”.

І вже сама назва надто прозоро натякала, що тепер у школі з’явився власний центр пліток, секретів і чужих брудних таємниць.

Щоправда, перший допис звучав майже безневинно:

«ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ, ГРІШНИКИ. Поки перелякані першокурсники розтирають сльози по щоках, дорослі хлопчики й дівчатка ховають у кишенях мантій зовсім не цукерки.

Х’юґо Візлі та Лісандр Саламандр, ваш закинутий дворик більше не такий уже й закинутий, а дим від вашої „веселої травички“ видно аж із Астрономічної вежі. Наступного разу ми надішлемо це фото напряму Макґонеґел. Староста Гафелпафу, кажеш, Х’юґо? Ну-ну.

Але це дрібниці порівняно з тим, що ми почули на Гоґвортському мосту. Один із наших нових зіркових стажерів, Джеймс Поттер, сьогодні дуже голосно обіцяв друзям „стерти цю зверхню посмішку з обличчя доньки Волдеморта“.

Джеймсе, хлопчику, обережніше з бажаннями. Бо професорка Діґоррі може стерти тебе з цієї школи ще до того, як випаде перший сніг. Дивись під ноги.

XOXO, Ваша Соварня.»

І, мабуть, саме в цей момент Гоґвортс офіційно зрозумів, що спокійного року в них не буде.