Принц для місіс Принц

 

Вона любила лишати засоси на його тілі – на його білій тонкій шкірі (як тільки вона не зашкарубла за майже цілий рік поневірянь, блукань лісами, під дощами і холодними вітрами, спання у наметі під однією ковдрою з двома іншими хлопцями, у бруді, поту, крові та лайні), де вони проступали насиченими червоними плямами – її сліди, її мітки, її позначки: «Приватна власність Северини Снейп».

Її. Тільки її. Власний. Особистий.

Не те, щоб у неї було багато приватного майна за все її життя.

Не те, щоб її життя було дуже довгим. Особливо як на чарівницю.

Коли вона грала його, коли його каштанове волосся розсипалося по подушці і він стогнав під нею – стогнав не так, як зазвичай стогнуть чоловіки: надто ніжно, надто самовіддано, надто покірно – вона бачила у ньому свого принца з дитячої мрії, диснеївського принца, ні, навіть не диснеївського, занадто маскулінно, та й не було у її дитинстві мультфільмів Диснея, радше – дорослого Хлопчика-Зірку з казки Вайльда (у Лілі була книжка з картинками і це буквально була перша книжка казок з картинками у її житті). І вона стогнала разом з ним – шаленіючи, дичавіючи: «Мій! Мій! Мій!»

(Вона навіть спеціально наряджала його в білі льняні сорочки з мереживними манжетами і вузькі чорні атласні штани, щоб доповнити цей образ – і все це зрештою опинялося по всій кімнаті, де завгодно, у найнесподіваніших місцях, після того, як вона милувалася ним задовго).

Коли все закінчувалося – вона лежала на ньому, притискаючись усім тілом, неначе боячись, що він зникне.

– Не залишай мене, – просила.

– Я тебе не залишу, – казав він.

 

+++

Він готує ранкову каву. Вона підкрадається стиха, обіймає його зі спини. Чорні долоні торкаються його молочно-білих грудей.

– Я подумала: «Виберуся на цю пальму, схоплююся за віття її, – і нехай стануть перса твої, немов виноградні ті грона, а пахощ дихання твого — як яблука!» – шепоче на вухо.

– Я належу своєму коханому, а його пожадання – до мене! – продовжує вона, легко кусаючи мочку.

Він завмирає. Не знає, чого хочеться більше: сміятися, чи стогнати від задоволення.

– Два перса твої – мов ті двоє близнят молодих у газелі, що випасуються між лілеями, – шепоче вона, пестячи його груди.

Її долоня підіймається вище, до його шиї.

– Увесь ти прекрасний, мій ти друженько, і плями нема на тобі!

І, повертаючи до себе його голову, перш ніж впитися цілунком у його вуста, що тремтять у беззвучному сміхові, вона, дивлячись в його карі очі, каже останні слова, які будуть вимовлені цього ранку:

– А уста твої — як найліпше вино: простує воно до мого коханого, чинить промовистими й уста сплячих!

 

+++

Северина поводить себе дивно. Гермес міг очікувати від неї багато чого, але точно не цього.

Ну, наприклад, вона відкрила для себе гру на приставках.

Ні, звісно, грати у що завгодно на чому завгодно – невід’ємне право будь-кого, але… чорт забирай бороду Мерліна! Северина Снейп і PlayStation?!

Але це лише пів біди. І те, що вона подекуди засиджується за грою до пізньої ночі – теж пів біди. І навіть те, що подекуди грає запоєм, по декілька днів поспіль, з перервами хіба на сон.

Грає вона зосереджено. Азартно. Із блиском в очах. Із злим сичанням, якщо щось не вдається. Із незмінною сигаретою у кутиках вуст.

Вона багато курить. Не тонкі дамські папіроси – більш міцні. Чоловічі.

Отже, вона грає. У «Metal Gear». У «Silent Hill». У «Resident Evil». У «Diablo». Звісно ж, жодна з цих ігор Гермесові незнайома. Ну, не була знайома раніше.

– Готова посперечатися, що ти не протримаєшся і раунду, – криво посміхається вона. Це значить одне – їй набридло грати проти ШІ. Їй хочеться затягнути у свої розваги і його. Відмови, звісно ж, не приймаються.

Вона буквально спеціально для цього придбала «Tekken 3».

Ну, що сказати. Раунд він протримається. Навіть два. Зрештою, його реакція ненабагато гірша. Той самий рік його багато чого навчив.

Але не йому з нею змагатися.

І от вона посміхається – переможно. Проводить своїми тонкими пальцями зіллєвара і майстрині чарів по його підборіддю.

– То, містере Ґрейнджер… чим ви платитимете за поразку?

 

+++

– Твої батьки точно маґли? Тоді звідки в них такий Трисмегіст?

 

+++

Гермес ніколи не уявив би, що вона курить.

Курить, слухаючи атональний джаз.

Курить у перервах між своїми шаленими експериментами з зіллями, обдумуючи, як змусити працювати чергову свою ідею.

Курить після вилазок на Діагон-алею, де на неї і досі витріщаються обивателі, попри те, що минув вже рік після кінця війни, попри те, що обвинувачення з неї були зняті ледь не одразу після останньої битви, ще до того, як вона отямилась у лікарні, куди її доправили Гермес із Луною, попри те, що вона, власне, була визнана героїнею і отримала Орден Мерліна. Після вилазок на Діагон-алею вона затягується димом нервовіше, ніж будь-коли. Вона ненавидить тут бути.

Іноді курить після сексу.

У Гоґвортсі вона не курила. Ну, точніше не так. У Гоґвортсі ніхто не бачив її з сигаретою. А запах трав та інгредієнтів добре перебивав запах тютюну.

Насправді, це ж не дивно, що вона курить. Ну, враховуючи її дитинство у Коукворку.

Можливо, саме враховуючи її дитинство у Коукворку вона із сигаретою в зубах і виглядає для Гермеса такою… несподівано беззахисною?

Ну, крім ситуацій, на кшталт тієї самої. Так-так, тієї, коли вона прийшла за ним у Гоґвортс.

 

+++

Це сталося невдовзі після останньої битви з Волдемортом.

Був досить звичайний ранок. Відбудова тривала. Сніданок у Великому залі був не такий різноманітний, як зазвичай, але домові ельфи дуже старалися, щоб зробити його смачним.

Учні розмовляли одне з одним трохи хрипкими зі сну голосами. Багато хто просто мовчав. Навіть не їв. Дивився перед собою.

Мінерва Макґонеґел сиділа за столом на директорському місці, подумки прикидаючи об’єм робіт на сьогодні і озираючи значно поріділі лави учнів. Не всі пережили війну. Не всі з тих, хто пережив, лишився допомагати на волонтерських засадах.

Раптом двері Великого залу розчахнулися, наче їх відкрили з ноги.

До залу ввійшла Северина Снейп. Стрімко влетіла своєю звичайною ходою. Мантія за її спиною як завжди вилася крилами кажана.

На ногах мала важкі чоботи. В кутику вуст – сигарету. Вираз обличчя – максимально брутальний.

Всі остовпіли.

У повній тиші професорка Снейп, колишня смертежерка, а тепер – героїня війни, пройшла до столу Ґрифіндору. Стук чобіт по кам’яній підлозі розносився гулкою луною у залі.

Одною рукою підхопила Гермеса Ґрейнджера і закинула його собі на плече. Перемістила язиком сигарету в інший кутик вуст. Розвернулася і пішла на вихід.

Гермес з несподіванки навіть не пискнув.

– Северино… – підхопилася була зі свого місця Макґонеґел.

– О, дійсно, – Северина Снейп на мить зупинилася, повернувши голову до професорки трансфігурації – Перепрошую, Мінерво. Своєю владою директорки я звільняю себе з директорської посади. За боягузтво.

І, вже виходячи, докинула:

– Ґуд бай, мазафаказ!

І впевнено пішла назустріч сходу сонця, несучи на плечі свого казкового принца.

 

+++

Їй не сниться ніяких жахіть вночі. Але у неї дуже неспокійний сон. І абсолютно вбитий режим дня.

Вона може лягти о шостій ранку. Може прокинутися о четвертій. Може не спати цілу ніч, просто тому що – не хочеться. Може прокидатися кілька разів на ніч. Може спати до дванадцятої дня. Або навіть довше. Іноді уві сні вона стогне.

Але вона не бачить снів про війну.

Вона залежна від кави. Без неї Северина цілий день схожа на похмурого, погано провареного кажана. І тому щоранку Гермес готує їй подвійне еспресо. Чорне, як її шкіра.

На відміну від неї, Гермес спить спокійно. Крім тих випадків, коли бачить сни про вбитих знайомих. Або про тортури. Або про батьків, які дивляться на нього, не впізнаючи власного сина.

Северина тоді завжди поруч. Вона торкається його. Обіймає його. Заколисує. Вона входить легіліменцією у його сни, щоб змусити жахіття відступити.

Кому вони, зрештою, потрібні, окрім як одне одному?

 

+++

– Отже, містере Поттер, – вона вигинає ліву брову – ви неіронічно вважаєте це хорошим жартом?

Юнак перед нею ніяковіє і намагається сховати платівку за спину.

– Дав. Сюди. Вже.

Ніяковіючи ще більше, Поттер простягає Северині Снейп платівку «Antestor».

Северина бере її двома пальцями, наче якогось флоберв’яка.

– Ви серйозно вважаєте, що через колір моєї шкіри мені варто дарувати саме блек метал, і ніякий інший?

– Мем, – насмілюється заперечити їй Гаррі Поттер – я зовсім не мав того на увазі. Гермес розповідав…

– Можете бути вільним, Поттер.

Він продовжував стояти перед дверима, дивлячись у землю.

– Господи, Поттер. Вам полегшає, якщо я скажу, що ви в принципі, хоча, звісно, абсолютно випадково, вгадали з подарунком?

Юнак помітно веселішає.

– Так, мем. Дякую, мем. І… пробачте мені. Ну, за те, що неправильно ставився до вас у Гоґвортсі.

– Йдіть вже, Поттер. З кожним словом ви вичерпуєте ліміт мого і без того не янгольського терпіння.

– Перепрошую, мем. На все добре.

Він розвертається. Йде. І може поклястися, що професорка Снейп шепоче собі під ніс: «Все ж таки, він навіть милий. Хоча й дурник».

Коли Северина зачиняє двері за непроханим Хлопчиком-який-вижив, вона гукає у глибину дома:

– Кохааааний! Здогадайся з трьох спроб – хто сьогодні слухатиме неймовірних норвегів разом зі мною?

– О Господи… – приречено бурмоче Гермес.

Северина обіймає його зі спини.

– І не кажи, що тобі анітрохи не подобається.

 

+++

З чого живе Северина Снейп?

Ну, по-перше, з ветеранської пенсії. До речі, не такої вже й маленької. Не гірше, ніж її зарплата у Гоґвортсі – тільки без пекельних зусиль по втовкмачуванню хоча б крихти знань у безпросвітно-дубові голови учнів. І без освітньої бюрократії. І без есеїв, які деякі унікуми обов’язково напишуть на пару футів довше, так, містере Ґрейнджер?

По-друге, з патентів на свої унікальні зілля. Дивовижно, скільки існує на світі перевертнів, які воліли б зберігати людську свідомість у повню. Або тих, кому потрібні ліки від найнеймовірніших темних проклять. Або… втім, хороші рецепти зіль завжди потрібні. І завжди цінуються. Навіть якщо це оптимізований рецепт перцевої настійки.

Звісно ж, на замовлення Северина зазвичай нічого не варить. Вона не на те пройшла усе це лайно, щоб перетворюватися на виробничий конвеєр заради заробітку.

Вона хоче створювати свої зілля заради самої себе. Варити їх тому, що їй самій цікаво, а не тому, що це принесе прибуток. Ну, і для дому приготувати необхідне – це святе.

Нарешті у неї є купа часу і сил на дійсно цікаві задачі. Нарешті вона може експериментувати, а не виживати.

А результати експериментів, які мають найбільший потенціал, можна й запатентувати. Чого б ні?

По-третє, в принципі, близьке до по-друге. Існує безліч солідних академічних видань – присвячених зіллям, темним мистецтвам і захисту від них – які вважатимуть за честь опублікувати статтю місс Снейп.

І, нарешті, по-четверте. Час від часу до неї звертається по консультації Аврорат.

Северина завжди лається і зве аврорів ідіотами. Усіх. До єдиного. І пророкує правоохоронним органам Магічної Британії ще гірше майбутнє, оскільки вона знає, що ті, хто йдуть на зміну теперішнім ідіотам – ідіоти ще більше. Так, вона це точно знає! Зрештою, вона сама їх навчала.

Але ніколи не відмовляється.

Відверто кажучи, іноді їй не вистачає адреналіну.

Ну, як – іноді…

 

+++

Отже, відеоігри – це пів біди. Навіть абсолютно неочікуване для Гермеса захоплення важкою музикою – це пів біди.

Справжній шок він пережив, коли повернувшись до їхнього спільного дому на вихідні – це було в останній рік навчання у Гоґвортсі, у рік після війни, коли усім, хто мав закінчити навчання у 1998-му дали можливість нормально повторити останній курс – побачив наступну картину:

Северина сиділа перед телевізором у чорній футболці і домашніх джинсах. На журнальному столику поруч із диваном стояла попільничка, лежала почата пачка сигарет і горнятко кави.

На екрані під прекрасний хорал, на арені під замком, що висів у небесах шпилями донизу, зійшлися у двобої на мечах дві дівчини-підлітка.

Це був мультфільм. Японський. Без дубляжу.

Северині це, здається, геть не заважало.

Вона піймала його погляд.

– Жодного. Слова. Жодного.

– Добре-добре, – підняв руки у примирливому жесті Гермес. – Але… ти знаєш японську?

– Я знаю магію. І знаю, що дивитися у дубляжі – несмак.

 

+++

Увечері вони обговорювали «Утену». Бо звісно ж Гермес вмостився тоді поруч із Севериною. Звісно ж, вона показала йому чари перекладу. І, ясна ж річ, побачивши, що він справді зацікавлений, вона – з тим самим обличчям «я роблю вам дуже велику послугу, містере Ґрейнджер» – увімкнула першу серію.

Северина і Гермес вийшли на вулицю. Був теплий весняний вечір. Його голова лежала в неї на колінах і вона гладила його довге каштанове волосся. Обидва дивилися, як у небі заходить сонце і з’являються перші зірки.

– Цей хлопець, із блакитним волоссям… як його?..

– Мікі Каору.

– Так. Мені сподобався він.

– Хто б сумнівався, – вона трохи саркастично посміхається.

– Не починай, будь ласка!

– Добре. Не буду.

– Це взагалі-то… трохи боляче, – він дивиться Северині в лице. – Наді мною завжди посміювалися за… мій характер. За любов до знань. За те що недостатньо мужній.

– Вибач, – вона кладе долоню йому на груди. Деякий час обидва мовчать.

– Але… Ти мужній, Гермесе. А думка ідіотів не може вважатися цінною.

– До того ж, – за хвилину додає вона, – я не проти, щоб мій особистий принц був схожим на Мікі.

 

+++

– А хто сподобався тобі?

– Дзюрі. Арісугава Дзюрі.

– Це та, яка майстерно володіє рапірою, є головою фехтувального клубу і не вірить у концепцію дива? Хто б сумнівався.

– Ей! Ви використовуєте проти мене мої ж закляття, містере Ґрейнджер? – її інтонації суворі, але Гермес бачить веселі іскорки в глибині темних очей.

Ніч давно вже вкрила землю. Стало прохолодно і вони перемістилися всередину будинку.

– Вибач, – трохи посміхається він.

– Я прийму Ваші вибачення пізніше. Ви знаєте ціну.

Деякий час вони знову просто сидять, обійнявшись.

– Але ж… диво, зрештою, відбувається.

– Саме так. І завдяки цьому я тут, а не в могилі.

 

+++

Звісно ж, Гермес попросив Северину зачекати до наступних вихідних і не дивитися без нього. Звісно ж, та відповіла, що не може дати йому обіцянки, якої не планує дотримуватися.

Звісно ж, без нього вона не сідала дивитися продовження.

 

+++

Після «Утени» були «Євангеліон», «Привид у латах», «Експерименти Лейн» і ще багато чого. Але те вже інші історії.

 

+++

Вона прийшла на могилу подруги на початку шаленого літа 1998-го.

Принесла букет білих лілій і непогане червоне вино. Вона не знала, яке сподобалося б Лілі. У той час, коли у неї міг сформуватися смак до напоїв, вони вже не спілкувалися.

– Привіт, Лілс, – сказала. – Ну от і все. Все скінчилося.

Був ранок. Власне, пів на шосту. Сонце вже піднялося над горизонтом, заливаючи землю теплим світлом.

– Ти знаєш, твій син – такий рідкісний дурень. Увесь в свого батька. Говорила я тобі – не виходь за Джеймса Поттера, за кого завгодно, тільки не за нього. А, дійсно. Я й забула. Ми ж тоді вже не спілкувалися.

Вона відкорковує пляшку і наливає вино у вичаклований просто тут з якогось камінця бокал. Проливає його на могильну плиту. Перший келих – померлій. Як і має бути. Другий – собі.

– Так, я все ще не можу його пробачити. І ніколи не зможу. Він забрав у мене найдорожче. Він забрав у мене – тебе. Єдину людину, яку я могла б тоді вважати близькою.

Налетів легкий вітерець, закинувши на лоб декілька пасм чорного волосся. Северина похитала вино у бокалі.

– Що? Кажеш, ми могли б бути подругами, якби не… ну, так. Якби не темна магія, – важко зітхає. – Ні, Лілс. Не вийшло б. Я б не змогла зносити Джеймса Поттера і секунди. Навіть заради тебе. Тим більше, що додатком до нього йшли шолудивий пес, вовк-омега і щур.

Вона допиває вино одним ковтком і наливає собі ще.

– Ну, не про те мова. Гаррі. Дурник він. І не треба так супити брови! Моє ставлення до нього цілком справедливе. Навіть, якщо занадто жорстке. Особливо коли занадто жорстке.

Вона сама не бачить, як трохи теплішає її вираз обличчя. А якби бачила – перевірила б усе навкруги іще раз на наявність непроханих свідків. І, якби виявила – не відпустила б живими.

– Але цьому дурнику пощастило. Він переміг, Лілс. Переміг і вижив сам. Ніколи б не повірила, – Северина трохи похитує головою, говорячи ці слова.

Мовчить.

– А знаєш, у що іще я б ніколи не повірила, Лілс? Що житиму, коли це все закінчиться. Відверто кажучи, я планувала загинути у фінальній битві. Ну, або раніше. Але бажано все ж у фінальній. І – ти могла б про таке тільки подумати? – здається, у моєму житті навіть можливий сенс.

Вона допиває другий бокал.

– Тож… ти почекаєш там на мене, Лілс? І видресируй Джеймса Поттера, щоб він мене так не дратував. Сподіваюся, років ста на це вистачить. Або навіть більше. Хтозна.

Вона повертає бокалу його первісну форму. Встає. Виливає залишки вина з пляшки на плиту.

– Бувай, Лілс. Гаррі живий. Волдеморт мертвий. Тепер я можу хоча б спробувати повірити, що ти простила мене. А зараз – час мені йти. Хочу забрати з Гоґвортсу дещо, що належить мені.

І, вже з воронки апарації, донеслися до могили Лілі Поттер останні слова Северини:

– Наступного разу прийду не сама!

 

+++

– Авада Кедавра!

Зелений промінь зривається з чарівної палички, змушуючи сіру гоґвортську сову панічно ухилятися. Після двох-трьох променів сова таки вирішує, що собі дорожче, розвертається і летить туди, звідки була прилетіла.

– Кохана? – Гермес, який прокинувся від її голосу, зі сну дивиться на неї абсолютно розгубленим переполоханим поглядом. Северина подумки відвішує собі потиличник – майже напевне він ледь не підірвався з ліжка у повній бойовій готовності, тільки дивом стримавши себе, щоб не випустити зв’язку бойових заклять просто на голос.

– Вибач. Непрохана пошта.

– Все ще не розумію, чому ти це робиш.

– Ну, це ж очевидно. Бо не хочу спілкуватися з Мінервою найближчі… не знаю скільки саме років.

Вона сідає поруч на ліжко і масує йому плечі. Вона знає – Гермеса заспокоюють її дотики. Незалежно від того, лагідні вони, чи владні.

– Ну, а сови у чому винні? – розморено питає Гермес.

– Ні в чому, але зауваж – я досі не збила жодної. Я ж сподіваюся, ти не думаєш, що це тому, що я не здатна елементарно влучити по рухомій мішені?

 

+++

Северина тримала облогу ціле літо і майже цілу осінь. Нарешті, під кінець листопаду, Гермес смиренно попросив її таки дати Мінерві хоча б шанс висловитись.

Тепер на столі у неї лежав лист, який вона прочитала з незворушно-кам’яним лицем:

 

«Северино.
Вибач мені, будь-ласка. Я почуваюся винною перед тобою. Моє незнання мене не виправдовує – я мала б здогадатися, що Альбус запланував все. Що навіть свою смерть він перетворив на розмін фігури на шахівниці. І мої слова про твоє боягузтво були дуже несправедливими. Мені соромно за це. Пробач.

Будь-ласка, повертайся до Гоґвортсу. Якщо не директоркою – хоча б викладачкою. Мені не вистачає тебе тут. Усім не вистачає тебе.

Слізеринці розгублені і дезорієнтовані. Ситуація між ними та іншими факультетами дуже напружена. Я не встигаю водночас слідкувати за дисципліною, вести документацію та викладати свій курс. Не кажучи вже про те, що мені важко уявити когось, хто міг би краще за тебе викладати зілля та захист від темних мистецтв.

Гермес кожної п’ятниці повертається до тебе. Звісно, я не можу йому заборонити, але повзуть чутки. Люди кажуть недобре. Мене теж хвилюють ваші стосунки, але тут я безсила. Принаймні, можете їх не афішувати?

 

Віддана тобі
Мінерва Макґонеґел»

 

Посидівши трохи, Северина починає писати листа у відповідь.

 

«Шановній директорці Гоґвортської школи чарів і чаклунства

Майстрині трансфігурації

Кавалерові Ордена Мерліна ІІ ступеня

Мінерві Макґонеґел

 

Вельмишановна пані директорко. З повагою повідомляю Вам, що змушена відхилити Ваше прохання повернутися до роботи у Гоґвортській школі чарів і чаклунства, причиною чому є моє щире бажання присвятити залишок свого життя вивченню сакральних наук, французької філософії і щасливому перебуванню наодинці зі свіжонарізаними жаб’ячими печінками. Свій обов’язок перед магічним суспільством в цілому і Гоґвортською школою чарів і чаклунства зокрема вважаю виконаним і перевиконаним. Впевнена у здатності студентської спільноти конструктивно розрішити свої протиріччя у дусі вищого блага, трансцендентних принципів і освячених віками традицій.

Із прикрістю повідомляю, що Ваші вибачення прийнято. До речі, передавайте привіт Альбусові Персивалеві Вулфрікові Браянові Дамблдору.

Тепер до головного. За найдавнішим звичаєм і за самим справедливим ладом речей, герой або воїтелька, що повернувся з царства мертвих, має право на винагороду від богів. Він отримує цю винагороду за законом сили – звісно ж, не профанічної, примітивної, зовнішньої сили, а за законом сили внутрішньої, глибинно-духовної – і не має жодного права відмовитися від неї, бо це зробило б марним увесь його шлях. Цьому вчать нас усі міфології світу, усі традиційні тексти, усі мудреці, які ще не втратили залишки справжньої інтелектуальності. У багатьох традиційних текстах ця винагорода постає в особі дівчини (або юнака, якщо мова йде про воїтельку), яка символічно уособлює духовні чесноти героя.

Коротше кажучи, Мінерво, відчепися від нас з Гермесом. Якщо тобі це не подобається – поскаржся Альбусу. Але впевнена, він буде на моєму боці.

Крім того нагадую Вам, вельмишановна пані директорко, що згідно підпункту 3 статті 148 Статуту Гоґвортської школи чарів і чаклунства, школа не може відмовити зарученим за магічними законами повнолітнім чарівникам і чарівницям у праві проводити вихідні разом з нареченими.

 

З найглибшою повагою і найтеплішими побажаннями

Северина Снейп».

 

+++

Тривало шалене літо 1998-го.

Вони кохалися днями, пізнаючи кожен клаптик тіл одне одного. Сонце заливало їхню кімнату, зім’яті простирадла, розкидані речі, розморені, налиті любов’ю і спокоєм тіла.

Але Северина не була б собою, якби їй просто спокійно сиділося (чи пак лежалося) б на місці.

Так було і того ранку.

 

Попиваючи приготовану Гермесом каву вона сказала:

– Подамося кудись в поле? Я давно не творила бойової магії. Якось… аж незвично. Не хочу втрачати форму.

Гермес не сприйняв це із захопленням.

– Ти впевнена? Ми, наче, планували заручини…

– Заручини будуть на наступному тижні. У середу. Сьогодні надійшов лист із Міністерства з датою. Давай-давай, годі відлежувати боки, пішли.

– Та якось…

Северина закочує очі.

– Слухай, не хочеш брати участь – просто постоїш поруч подивишся. Я не змушую зі мною дуелювати. Хоча із партнером було б краще, – і, бачачи вагання юнака, додає. – Якщо прямо геть не хочеш – нічого. Я піду сама. Вибач, але мені треба випустити пар.

– Я не хочу залишати тебе навіть на секунду. Добре, давай.

Допивши каву, вони вийшли з будинку і, взявшись за руки, апарували у напрямку, відомому тільки Северині.

Вони перенеслися на вересове поле.

Сонце вже стояло досить високо. Стрекотали коники, а пахощі польових трав п’янили голову.

Северина почала зі створення мішеней. Трансфігурувавши декілька валунів, розкиданих тут і там по полю, у людські фігури, вона втерла піт з лоба і на якийсь час зупинилася, дивлячись на них і про щось думаючи.

– Кохана? – звернувся до неї Гермес.

– Ненавиджу трансфігурацію, – пробуркотіла вона. Повернула голову до Гермеса. Побачила здивований погляд. – Ну, що? Ніхто не може бути майстром в усьому!

– Ем… а що, власне, ти хочеш зробити?

– Змусити цих бовванів рухатися, от що! І, бажано, нападати.

Гермес теж замислився, пригадуючи.

– Здається я читав щось про закляття, які можуть змусити фігури рухатися і виконувати накази.

Северина досить скептично фиркнула.

– Я теж про них читала. Справа у тому, щоб використати тепер читане на практиці.

 

Оживити створені нею фігури Северина Снейп намагалася з півгодини. Зрештою плюнула, і дуже зла і ображена на весь світ всілася просто на землю. Витягнула з кишені джинсів пачку сигарет. Закурила.

– Може…

Вона перервала його жестом.

– Краще нічого не говори. Не хотіла б тебе образити.

Вона сиділа, зла як василіск Салазара, і пихтіла своєю звичною сигаретою.

Гермес вдруге спробував заговорити з нею, коли вона викурила дві поспіль.

– Може, ти поясниш мені, що треба робити? Трансфігурація мені вдається досить непогано.

Северина скептично окинула його поглядом.

– Ну, звісно. Нестерпний відмінник.

Гермес замовк. Відвернувся.

На кілька хвилин запала мовчанка.

– Гермесе, – покликала його Северина.

Він не хтів відгукатися.

– Вибач, будь ласка. Я не хотіла…

– Вибачу, якщо поясниш, як це робити і даси мені спробувати.

Северина важко зітхнула.

– Якщо нічого не вийде – на мене не ображайся.

– Жодних образ, – криво посміхнувся юнак. – Ти, головне, дай мені спробувати.

– Ну, добре, – змирилася Северина.

 

Чари були складними, але Гермес легко вловив сутність того, що треба робити. Зрештою, пояснювала професорка Снейп завжди дуже дохідливо. Навіть абсолютно чужі їй дисципліни.

 

– Вийшло! Дивись, Северино! У мене вийшло!

З дев’ятої спроби кам’яні боввани почали повноцінно рухатися, відгукаючись на волю юнака.

– Вітаю, любий, – Северина, яка встигла трохи відпочити, поки Гермес возився з закляттям, підвелася з землі. – Раджу подумати над тим, щоб отримати майстерність у трансфігурації. Гадаю, ти зміг би.

Гермес трохи зашарівся від приємної похвали.

– Головне не перетворюйся на Мінерву Макґонеґел, – кинула йому Северина, стаючи у бойову стійку. – Що ж, а тепер – нехай вони нападають!

 

Те що було далі було схоже на танок. Северина починала обережно, вивчаючи рухи супротивника, але зрештою – перейшла у шалену атаку. Гермес замилувався нею. Її чорна шкіра виблискувала на сонці, очі горіли азартом, а кожен рух – економний, абсолютно доцільний з погляду логіки бою – був сповнений хижої грації.

– Не жалій мене! – кричала йому ця божевільна фурія, ця богиня війни, яку він вперше бачив у бою – Нехай вони діють агресивніше!

І він старався. Старався як міг, з усіх сил змушуючи оживлених ним бовванів атакувати свою кохану. Його самого захопив азарт.

І коли останній бовван розлетівся купою уламків, Гермес безсило опустився на землю. Підтримання складної магії тривалий час було дуже виснажливою справою.

 

Северина підійшла до нього. Дивилася тепло.

– Втомився? Вибач, заганяла тебе. Пішли додому?

Він знесилено посміхнувся, кутиками вуст.

– Ти була схожа на вогняного йотуна з Муспельгейму.

– Це ледь не єдиний расовий стереотип, проти якого я нічого не маю, – відповіла Северина, підіймаючи його на руки і переносячись разом із ним до їхньої вітальні.

 

+++

Важка шкатулка з темного дерева. Стара. Прикрашена різьбленими візерунками – змії, грона винограду, птахи, лози, листя. Кришка шкатулки зараз знята і відкладена набік. Северина дивиться. Северина згадує.

Згадує географію своєї душі. Свою історію. Проводить ревізію найважливіших точок своєї пам’яті.

От – фотографія Лілі. Це, насправді, половинка їхнього сімейного фото з Джеймсом Поттером – та, яку Северина відрізала тієї самої ночі, щоб забрати собі.

Подруга щасливо посміхається, махає їй рукою і тягнеться до того, кого на Северининій половинці фото нема.

Це боляче. Северина не хотіла згадувати Джеймса. Але історію не перепишеш. Нажаль.

От – дитячий малюнок. Хлопчик-Зірка. Так, перемальований з тієї самої книжки. Що сказати, Лілі добре вміла малювати. Ще одна річ, яка ніколи не вдавалася Северині.

От перший лист від Гермеса. Погляд Северини стає теплим. Юнак написав їй це на своєму шостому курсі. Йому тоді було сімнадцять. Нескладно уявити, як її тоді це розізлило…

От – сережки, які належали її матері. Северині вони не личать.

Звісно ж, тут не знайдеться нічого, що було б пов’язано з її батьком.

Такого роду пам’ять – це не про факти. Це про героїчний (хоча це і загучне слово для приватної історії) міф. Про значущі події і про позитивних персонажів її життя.

І от остання реліквія. Орден Мерліна. Ознака її перемоги. Суспільного визнання. Символ того, що її дії не були марними. Що вона дійсно зробила те, що мала.

Вона не вдягатиме його на людях. Ну, якщо її, звісно ж, не змусять. Вона не хоче, щоб ті нікчеми, яким все одно – Волдеморт там, чи Орден Фенікса, ті, хто зручно влаштується за любого режиму, ті, кому хоч в очі плюй – їм дощ іде, хто не бачив, не знав, не відчув, не пройшов – бачили її з цією нагородою на грудях. Пішли вони до дідька.

В компанії Поттера, Візлі, Шеклбота та інших (Господи, і що б їй робити у цій компанії?) його вдягти було можна б… але навіщо? Тут це було б просто смішно. У кожного тут своя винагорода. Своя історія війни.

Северина повертає кришку шкатулки на місце. Накладає захисні чари – важке, старовинне прокляття, від якого відсохнуть руки будь-кому, хто спробує відкрити її релікварій без її дозволу.

Вона налаштовує захист так, щоб прокляття робило виключення для Гермеса. Їй не хотілося б, щоб коханий випадково постраждав. До того ж, він і так не полізе туди, де його не просять, без її згоди.

 

+++

– Расизм починається не зі слів, не з агресивних дій – він починається з поглядів. З поглядів, які впираються в тебе, коли ти заходиш туди, де, звісно, за законом маєш право бути – за законом, але не на думку суспільства. Він починається з паузи – раптової паузи в розмові, яку роблять добропорядні білі домогосподарки, коли ти, мале чортеня, проходиш повз.

Ніч. Приглушене світло лампи на столі. Зорі світять у вікно. Грає платівка Майлза Девіса.

Северина та Гермес сидять у кріслах одне навпроти одного. Поруч – журнальний столик. В руках Северини – склянка з віскі. Широка, низька, з товстим дном – олд фешен. Сигарета погасла у попільничці. В руках Гермеса – бокал з червоним вином.

– Мені не пощастило. Зовнішність мені в основному дісталася від батька – чорношкірого робітника, трудового мігранта з Нігерії. Дегенерата, який ціле життя мстився білій дружині за образу на весь світ. За те, що не міг вибратися з того клятого, вже тоді напіврозваленого Спіннерс-Енд, як би старанно не працював. За те, що навіть якби він заробив великі гроші – але він би не заробив великі гроші, бо треба було диво навіть більше, ніж меч, що раптово падає з неба, щоб йому дали будь-яку посаду вище за посаду звичайного робітника – ніхто й ніколи не продав би йому нормальної квартири у нормальному районі. За те, що зароблений ним мізер він навіть пропити не міг нормально – доводилося шукати бар, куди можна чорним, ірландцям та псам. За те, що вона білою. За те, що виглядала донькою аристократів. За те, що володіла силою, незрозумілою і непідвладною йому.

Северина закурює нову сигарету.

– Знаєш, тепер я розумію, що лякала його не магія. Мати розповідала, що колись він був іншим. Його тоді захоплювало те, що вміла Ейлін. Він дійсно любив її тоді. Лякало повне безсилля.

Вона затягується і випускає дим просто угору. Потім вона очистить повітря чарами. В основному, саме тому некурящий Гермес і не протестує проти її звички курити в приміщенні.

– Нікчема.

Якийсь час вона сидить мовчки, дивлячись на зорі за вікном.

– Отже, все починається з погляду. Погляду і паузи. Це була б гідна назва для книги якого-небудь французького філософа, – вона знову затягується сигаретою. – Але не закінчується. Це має своє продовження. Продовження у школі, де для вчителя вже на твоїй шкірі написано – ти імбецил. Неважливо, наскільки ти розумніший за інших. Неважливо, як ти виконуєш завдання. Успіхів не помітять. Помилок не пробачать.

Затяжка. Ковток віскі.

– В якийсь момент погляди з кривих стають сповненими ненависті. Потому вулиці вибухають насильством. Повертаючись з Гоґвортсу я намагалася якомога менше бувати на вулиці.

Іще затяжка. Іще ковток.

– Саме так я вивчила одну просту істину – бувають ситуації, коли говорити вийде тільки з позиції сили.

Гермес мовчить. Не перериває. Не п’є вино. Тільки уважно дивиться в обличчя Северини. Він бачить – бачить те, про що вона не сказала. Риси її матері.

Затонкі, як на чорношкіру жінку, губи. Глибоко посаджені очі. Важкі повіки. Вузьке, видовжене обличчя. Темні, рівні брови близько до очей. Високе, чисте чоло. «Римська» форма носу.

Рід Принців – дуже давній, розуміє Гермес. Можливо, хіба трохи молодший за Мерліна. Точно старіший за Мелфоїв.

– На фоні цього Лілі Еванс була для мене єдиним світлом. Вона не дивилася так, наче мене не має тут бути. Не ненавиділа. Слухала. Розпитувала про магію і Гоґвортс. Приводила до дому. Грала зі мною. Ми разом облазили увесь Коукворт. Знали, як пройти до нашого місця на березі річки так, щоб я не потрапила в халепу. Мріяли, як разом підемо у Гоґвортс. Як будемо на одному факультеті.

Северина криво посміхається.

– Але вона вірила у справедливість. А я – в силу. Бо ніяка справедливість ніколи не прийде в твоє життя просто тому що. Ніяка справедливість неможлива, доки ти не маєш зброї в руках. І саме тому я стала вивчати темні мистецтва.

Вона гасить вже практично зотлілу сигарету. Гермес доливає їй віскі в склянку.

– Ти, напевне, міг помітити – у магічному світі немає расизму за кольором шкіри. Не знаю, наскільки ти стикався з його проявами у маглів – зараз він змінив маску, перетворився на раптову вибіркову некомпетентність поліції, або на її ж – таку саму раптову та вибіркову – неймовірну ініціативність, коли справа стосується чорних. Але суспільства магів це не стосується. Ну, справді – навіщо зневажати когось за колір шкіри, якщо можна зневажати за статус крові. Як тобі прекрасно відомо, я і тут відмітилася. Моя кров має половинчастий статус з погляду її… – вона кривиться, наче з’їла щось плісняве і випльовує останнє слово з неймовірною огидою, – чистоти.

Вона замовкає. Їй треба віддихатися.

– Тогочасний Слізерин приймав напівкровок – приймав, якщо вони були «правильні». «Свої». Тобі могли пробачити батька-магла, якщо ти не згадував про маглівський світ, якщо відкрито висловлював зневагу до маглів і бруднокровок, якщо ти піддакував розмовам про те, що варто б почистити, нарешті, від наволочі Гоґвортс, та й усю Магічну Британію. Звісно ж, дружба з маглонародженою дівчиною була не тим, що напівкровці готові були пробачити.

Вона залпом вливає в себе віскі і закурює нову сигарету, попередньо очистивши повітря помахом палички.

– А потім… потім ми розсварилися з Лілі. Вона завжди боялася мого захоплення темними мистецтвами. Її завжди непокоїло моє спілкування з типами на кшталт Ейвері та Мальсибера. Але вона помилилася в одному. Я ніколи не дотримувалася їхньої ідеології. Ну, принаймні, на повну, неіронічно, абсолютно всерйоз. Погодься, для мене це було б як мінімум дивно. Навіть з урахуванням притаманної молодості дурості.

Вона знову замовкає на мить, а потім продовжує:

– Ти спитаєш мене: «А як бути з тим самим «бруднокровка», яке я кинула їй в лице?». Так. Кинула. У запалі. У гніві, що вона бачить мене в хвилину слабкості і приниження. У гніві, що я не контролюю ситуацію. У цьому гніві я зробила найдурніше і найогидніше, що могла зробити у житті – вишкірилася на ту, яка намагалася мене захистити. Вкусила найболючішим, що міг дібрати мій мозок.

Вона простягає Гермесові склянку. Той доливає ще віскі. Северина не п’є. Просто крутить склянку в руках.

– Лілі була горда. До того ж, хибно розуміла ситуацію. Вона не змогла мені пробачити тоді.

Вона важко зітхає.

– А у той самий час – на мене звернули увагу. Мої таланти і розум помітив юний Люціус Мелфой, який вербував молодь до лав смертежерів. Він так само як і Лілі не зрозумів справжнього контексту. Для нього все виглядало просто: Снейп нарешті взялася за розум і правильно розставила пріоритети. На честь Люціуса, до речі, маю сказати, що він і до того прикривав мене час від часу. Не дозволяв зробити моє життя на факультеті геть нестерпним. Але не втручався у протистояння з Мародерами. Він вважав, що якщо я знаходжуся поза партіями, то і вирішувати цю проблему маю сама.

Вона ставить повну склянку віскі на журнальний стілець і затягується сигаретою.

– Мародери – теж окрема історія. Від слізеринських прото-смертежерів вони відрізнялися не надто сильно. В основному тим, що прото-смертежери мали ідеологію – а значить, мали хоча б якісь, хоча б огидні, але принципи. Ця банда ніякої ідеології, курсу так десь до п’ятого-шостого не мала. Це була просто золота молодь з посіпаками. Золота молодь, якій було нудно, і яка розважалася за чужий рахунок.

Вона затягується сигаретою знову. Дивиться на зорі за вікном.

– І от – на мене звернули увагу. Стали «ненав’язливо» вербувати. І в якийсь момент я подумала: «А чого б ні?». Бо дійсно – чого б ні? На той момент Волдеморт виглядав як харизматичний лідер з трохи радикальними, але поки ще не відверто людожерськими гаслами. Він обіцяв силу – і він давав силу! Він обіцяв підтримку тим, хто піде за ним – і він давав її! Не одна я вивчилася на майстра на кошти його організації.

Гермес мовчки дивиться на неї. Вперше за всю розмову – надпиває вино з бокалу.

– Мені потрібне було місце під сонцем. І це виглядало як непоганий шлях, щоб його здобути. А що було далі – ти знаєш і сам.

Вони мовчать. На годиннику – далеко за північ. Сигарета в руці Северини погасла.

– Ненавидиш мене? – питає вона.

Гермес підхоплюється з місця. Кидається до неї. Обіймає її.

– Ніколи! – видихає він їй у вухо.

 

+++

Вони навідали могилу Лілі Поттер після заручин. На пальцях мали срібні персні з гербом – римська І стилізована під чарівну паличку у лавровому вінку. Чи не єдиний спадок, який залишився від стародавнього роду Принц.

На заручинах не було багато гостей. З боку Гермеса прийшли Гаррі та Рон – Северині було це не надто приємно, але вона змирилася. Не її право – позбавити коханого спілкування з друзями. Хоча й окинула їх дуже промовистим поглядом, мовляв – тільки скажіть, що вам щось не подобається, миттю перетворю на жаб і підете на інгредієнти. З боку Северини прийти було просто нікому.

Ці двоє підійшли до неї після завершення церемонії. Виглядали наче не в своїй тарілці.

– Ну, ви, той… бережіть Гермеса, пані професорко, – сказав Поттер.

– Він у нас хлопець вразливий, – підтакнув Візлі.

Северина з трудом проковтнула сарказм. Переплела свої пальці з пальцями коханого.

– Можете не хвилюватися, панове. Ваш бойовий товариш у надійних руках.

Гермес весело подивився на друзів – мовляв, все в порядку, не турбуйтеся! – і вони перемістилися.

– Здраствуй, подруго. Вибач, що без квітів. Але, як обіцяла – не сама.

Гермес підняв паличку і створив вінок з білих лілій. Поклав його перед надгробком.

– Я вже був тут. Разом із Гаррі. Місіс Поттер, у вас виріс чудовий син. По-справжньому хоробрий. А ваша найближча подруга тепер нарешті щаслива.

Легкий, срібний вітерець торкнувся їхніх облич.

 

Вони ще не раз прийдуть туди. Це місце – єдине, де Северина Снейп не скаже жодного жовчного слова Гаррі Поттеру, коли перетинатиметься із ним там.

 

+++

Одного п’ятничного вечора у квітні, коли вони вдосить накохалися на усіх поверхнях, які потрапили під руку, і лежали поруч, розпашілі і щасливі, Гермес завів мову про майбутнє.

– Розумієш, я не знаю що обрати, і дуже хвилююся. Час спливає, скоро НОЧІ, а я так і не вирішив, яким бачу свій подальший шлях. Знаєш, – кутики його вуст піднялися в хворобливій півусмішці, – колись я думав був стати політиком. Не смійся! – вигукнув він, дивлячись на Северину, яка готова була розреготатися. – Мені було чотирнадцять. Я вірив, що зможу допомогти усім знедоленим.

– Більше не віриш? – іронічно вигнула брову Северина.

– Більше не вірю у свою готовність перекладати папери у ролі міністерського клерка, очікуючи підвищення до посади, яка дасть мені хоч якісь реальні можливості. До того ж, поруч зі мною живе наочний приклад того, як бути щасливим і самодостатнім членом магічної спільноти, розподіляючи час між нічогонеробленням і вищою магією.

– То отже ти хотів би… чого, власне?

– Є декілька варіантів, – Гермес замислився. – Ну, по-перше, академічна наука. Ти якось казала мені, що я міг би отримати майстерність у трансфігурації. Але мене також ваблять руни. І вивчення стародавніх текстів. І нумерологія. А ще, – тут він трохи знітився, – я міг би спробувати стати адвокатом.

– Отже, ти не можеш обрати якийсь єдиний з цих п’яти варіантів, так?

– Саме так.

– То що заважає тобі спробувати всі?

– ??? – Гермес подивився на Северину так, наче щойно йому з’явився архангел Джибраїл з суворим наказом читати книгу незрозумілою мовою.

Северина важко зітхнула.

– Гермесе Джоне Ґрейнджере, скажи мені, будь ласка, скільки в середньому живуть чарівники.

– Сто тридцять вісім років, – повільно відповів Гермес, починаючи про щось здогадуватися.

– Абсолютно вірно. Більше того, магічна сила вище середньої дає неабиякий шанс на значне подовження природного терміну життя. А ми з тобою, коханий – дуже сильні чарівники. Термін до двохсот років для нас – в принципі, можлива перспектива. То скажи мені, хіба такої прірви часу не вистачить на все – і навіть більше? Навіть магли примудряються перепробувати багато різного за порівняно короткий термін у 80 років. Тобі нема куди поспішати! Я більше скажу, ти не зобов’язаний виходити у «доросле життя» одразу після Гоґвортсу. Абсолютно спокійно можеш дозволити собі рік-два понеробствувати.

– Ніби ти так робила, – трохи ображено відповів Гермес.

– Я зараз так роблю. Бо ледь не втратила свою молодість, беручи участь у діяльності правораликального угрупування, війні, викладаючи у школі і знову беручи участь у війні, щоб сплатити своїй мертвій подрузі те, що я їй заборгувала. Я хочу надолужити втрачене! А ти думав чого я принципово проти ідеї повертатися у Гоґвортс чи варити зілля на замовлення?

– Северино Ейлін Снейп. Ти найдивовижніша жінка, яку я будь-коли зустрічав! – вигукнув Гермес, розціловуючи її тіло.

– Кажи мені це частіше, юначе. Виявляй до своєї пані належну повагу… ммммм, що це ти робиш? Таааак-таааак, продовжуй!

 

+++

Через місяць після того, як вони стали містером і місіс Принц, Гермес зважився на розмову, яку дуже довго відкладав.

Зробивши Северині її звичну щоденну ранкову каву, і дивлячись, як вона смакує її, скидаючи з себе рештки сну, він сказав:

– Кохана, я давно хотів про дещо поговорити. Мої батьки… я хочу повернути їм пам’ять.

Северина поставила каву на стіл, і, прикликавши чарами перо з чорнильницею та два пергаменти сіла щось писати.

– Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі, що змінив їхню пам’ять і відіслав до Австралії. Щоб вони були подалі від цього всього. Я мав їх вберегти. Але тепер… мені було нелегко зважитися. Я боюся, що вони… що вони не пробачать мене. І я хотів би, щоб ти була поруч… стривай, що ти робиш? – запитав він, побачивши, що Северина, закінчивши писати, закріпила один лист до лапки своєї сови, а другий – до лапки його.

– Надсилаю листи, очевидно ж, – Северина окинула його тим поглядом, який завжди змушував інших сумніватися у своїй розумовій повноцінності. – Один – запит до Міністерства на міжконтинентальний портал до Австралії. Другий – Кінґслі Шеклботу, з ввічливим проханням прискорити своїх ідіотів-підлеглих. А ти не стій, давай збиратися. За моїми підрахунками, відповідь має бути години за три-чотири. Нам іще треба вигадати, як транспортувати твого напівкнізла.

 

+++

Криволапика обстежували вже четверту годину. Гермес нервував. Северина переносила все стоїчно, хоча знаючи її, юнак був впевнений, що вона ледь-ледь приховує роздратування.

Зрештою, вона щойно вшосте відходила перекурити.

– Господи, та чого так довго! – у розпачі вигукнув Гермес.

– У Австралії дуже серйозне ставлення до екології, – тут Северина скептично скривилася. – Вони щиро дбають про неї, коли це не шкодить їхньому бізнесу. Прям всі. Від маґлів до магів. Вони навіть зробили її своїм найкращим бізнесом.

Вона трохи прикрила очі.

– Власне, саме тому я й не брала із собою ніяких інгредієнтів. Не маю жодного бажання розбиратися, які з них вважаються такими, що потенційно можуть переносити шкідників чи небезпечні мікроорганізми. Скоріш за все – усі. Місцевим виробникам подобається бути монополістами. Добре, що принаймні основні зілля для аптечки не заборонені до ввезення.

– Але ж це не скасовує реальних екологічних проблем!

– Не скасовує. А хто сказав, що існує хоч одна проблема, на якій не можна непогано нажитися?

Гермеса це знервувало іще більше.

Нарешті, двері кабінету відчинилися. З них визирнув засмаглий молодий чарівник благодушного вигляду і з широкими плечима.

– Все добре, шановні. Можете забирати вашого напівкнізла.

 

– От бачиш, – говорила Северина Гермесу виходячи з митного пункту у магічній частині Мельбурну. – Всього чотири години. Якби летіли маґлівським літаком – його б обстежували декілька місяців.

 

+++

– Отже… Що саме ви зробили, містере Ґрейнджер?

Який чином його черговий візит до Северини Снейп, яку він прийшов навідати у Мунґо, куди вони з Луною доправили її півтора тижні тому, перетворився на сповідь про одну з найогидніших речей, які йому довелося зробити під час цієї війни?

– Я навіяв їм бажання покинути Англію. Не просто переїхати – розірвати усі зв’язки, офіційно змінити імена, залишити старе життя. Навіяв мрію про Австралію – теплу країну, з евкаліптовими лісами і дивовижними звірами – губи Гермеса здригнулися у сумній півусмішці. – І заблокував їм усі ділянки пам’яті, пов’язані зі мною.

Северина прикрила очі.

– Що ж. Мушу визнати – непогана комбінація… як на ґрифіндорця. Ви ж розумієте, що навіяні чарами почуття розвіються дуже швидко? Що людина, поруч з якою ти провів півжиття, все одно залишиться у твоїй історії як слід, навіть якщо видалити всі спогади про неї?

– Розумію, – ледь чутно видихнув Гермес.

Северина відкрила очі і подивилася на нього дуже уважно. Хлопець сидів, біліший за полотно.

Вона вирішила змінити тему.

– То які останні відомості з Гоґвортсу?

 

+++

Вони стояли осторонь від затишного домику в невеличкому містечку, що розташовувалося в тридцяти хвилинах подорожі автомобілем від Аделаїди і дивилися, як Вілкінси завантажують у машину якісь речі. Була неділя, тож, вочевидь, подружжя збиралося їхати на пікнік.

– Вони… виглядають такими щасливими, – тихо промовив Гермес.

Северина промовчала.

Гермес підняв паличку і прошепотів закляття, яке мало розвіяти його чари.

І одразу перемістився кудись у невідомому напрямку.

Северина подивилася на застиглих Моніку і Вендела Вілкінс, чий мозок зараз панічно намагався усвідомити, що у них є син.

І перемістилася за слідом Гермеса.

 

+++
– Заспокоївся?
Скеля з жовто-рудого пісчанику обривалася круто вниз – у море, у чорнильно-синю воду Південного океану. Хвилі, гнані пронизливим вітром з боку Антарктиди, розбивалися о неї з монотонним гуркотом. Пахло йодом і сіллю.
Гермес сидів на самому краю урвища, звісивши ноги донизу.
– Вони виглядали щасливими.
Северина дістала пачку сигарет з кишені піджаку, трансфігурованого з її звичайної чорної мантії. Зіщулилася від вітру і помахом палички повернула одяг до первісного стану. Закуталася у мантію щільніше. Прикурила від вогника, створеного на кінці палички.
– Їм було добре тут. Вони жили щасливим життям у країні, про яку, як вони думали, вони завжди мріяли. І тут повернувся їхній син, який зачаклував їх, зламавши їхню волю, і зруйнував усе непотрібною правдою.
Вітер миттєво здував дим від сигарет Северини, мішаючи гострий, майже агресивний запах океанічної солі із сухим, попелястим запахом горілого тютюну.
Вона сіла на край урвища поруч із Гермесом, так само, як і він, звісивши ноги донизу.
– Непотрібна правда краще за ілюзію, – вона дивилася на море, трохи прикриваючи очі рукою від сліпучого сонця. – Ми вже говорили із тобою про це. Мені нема чого додати до моїх слів.
Докуривши, вона знищила недопалок Еванеско. Поклала руку юнакові на плече.
– Ти все зробив правильно, Гермесе.
– Я боюся, Северино. Вони не простять мені.
– Можливо. А можливо простять. Ти не дізнаєшся, доки не поговориш із ними.
Вони сиділи, дивлячись на воду. Мовчали.
– Підемо додому. Нехай перетравлять нову інформацію. Завтра ми прийдемо і поговоримо із ними.

 

+++

Найстрашнішою була – не злість. Найстрашнішим було те, що от саме злості й не було.

Були погляди, де беззахисна, майже дитяча образа перемішалася з нерозумінням.

– Сину, навіщо?

Вони сиділи вчотирьох у вітальні. Батьки розмістилися на канапі. Гермес і Северина зайняли м’які крісла навпроти.

– Щоб захистити вас.

– Але… від чого? – це питає доктор Джин Ґрейнджер, нині – Моніка Вілкінс.

– У нашому світі йшла війна. Жорстока війна з терористом, який мріяв винищити під корінь таких, як я. Тих, чиї батьки не є чарівниками. Я не міг лишатися осторонь. Навіть якби у це не були втягнуті два моїх найдорожчих друга, навіть якби не вступив у це протистояння у найперший рік у Гоґвортсі – не міг би.

– Ти кажеш, що це почалося ще у твій перший рік у тій вашій дивній школі. Але ти ніколи не розповідав нам нічого про це, – зауважує батько. Джон Ґрейнджер. Вендел Вілкінс. Він виглядає спокійнішим за матір, але лише виглядає – Гермес знає це.

– Бо ви б злякалися. Майже кожен рік у цій школі я і мої друзі так чи інакше стикалися з Волдемортом… з тим терористом. З могутнім темним чарівником, який загинув ще до того, як я пішов у школу, але знайшов спосіб повернутися з мертвих. Пам’ятаєте, я розповідав вам про Гаррі Поттера?

– Після того, як до нас з твоєю матір’ю вчора раптово повернулася пам’ять про те, що у нас є син? Так, ми пам’ятаємо.

Гермес мовчки проковтнув ці болючі слова і продовжив:

– Волдеморт ненавидів його сильніше за будь-кого. Саме через нього він загинув в перший раз. І саме Гаррі переміг його вдруге – остаточно. Він постійно полював на Гаррі. Вже в перший рік навчання ми з ним і Роном стикнулися з професором, одержимим духом Волдеморта, коли він намагався викрасти те, що допомогло б його володарю отримати тіло. Я боявся… боявся, що ви не дозволите мені повернутися до школи.

– І ми б не дозволили, – киває батько. – Ми розуміємо, що ти мав розвивати свої здібності, але ти сам розповідав нам, що існує не одна магічна школа.

– Що сказати? Напевне, я був егоїстом. Але у той рік я вперше відчув себе чимось більшим, ніж просто хлопчик-відмінник! Я вперше знайшов друзів, які приймали мене таким, який я є. Які поважали мене за мої вчинки. І, найголовніше – я вперше відчув, що роблю щось по-справжньому важливе. Щось по-справжньому мужнє.

– Добре. Добре, хай так! Але війною і зупиненням злочинців мають займатися дорослі, а не діти! Де були всі ваші чарівні поліцейські, де були професори, де був, зрештою, директор?!

– Ми робили усе, що могли, – втрутилася у розмову Северина. – Кожен із нас докладав максимальних зусиль – кожен на своєму місці. Але в магічному світі буває так, що доля всього залежить від однієї людини. Як, зрештою, і в маґлівському, хоча це й не так очевидно. Гаррі Поттеру долею було призначено зійтися у двобої з Темним лордом. І це не метафора. У магічному світі існують пророцтва, які мають неприємну властивість збуватися.

– Але навіщо було стирати нам пам’ять? – це вже питає мати. В її очах стоять сльози.

– Бо ви б не прийняли цієї правди. Не прийняли б, що я йду на війну, яка розгорнулася на повну, коли Волдеморт все ж прийшов до влади у магічному світі. І не залишили б Британію з власної волі, навіть якби я розповів вам усе. І тоді… тоді вас вбили б.

Гермес сковтнув важкий ком у горлі.

– Я був у нашому домі… потому. Після всього. Після перемоги. Дому більше нема. Лише руїни.

Запала довга мовчанка. Чути було, як цокають стрілки антикварного годинника. Ґрейнджери завжди полюбляли старовинні речі.

– Що ж… це… складно усвідомити. Нам з матір’ю буде потрібен час, щоб прийняти все це, – доктор Ґрейнджер спробував посміхнутися, але вийшло не дуже. – До речі, ти нічого не розповів нам про свою прекрасну супутницю, крім її незвичного імені.

Гермес ніжно подивився на Северину.

– Ми одружені. Ми тепер містер і місіс Принц.

Джин Мері Ґрейнджер втратила свідомість.

 

+++

– Не хвилюйтеся. З нею все буде добре. Звичайне нервове перенапруження.

Після того, як Северина привела місіс Ґрейнджер до тями і змусила її прийняти заспокійливу настоянку, вони з Джоном Ґрейнджером вийшли надвір покурити. Гермес лишився з матір’ю – обіймати її, говорити ласкаві слова і переконувати у тому, що все в порядку.

– Я бачу, ви лікарка? Дякую за сигарету, давно кинув, але зараз це виглядає необхідним.

– Немає за що. Не зовсім лікарка.

– Ви дуже впевнено дієте у ситуації, де треба надати медичну допомогу. І маєте при собі аптечку.

– Роки праці з підлітками, які постійно підривають свої казани і шпигунства привчають до деяких… корисних звичок. Я зіллєвар. У минулому – викладач відповідної дисципліни у Гоґвортсі і подвійний агент.

– Подвійний агент?

– Моя роль у війні полягала у тому, щоб шпигувати за Темним лордом, вдаючи, що, будучи лояльною йому, я шпигую за його супротивниками.

– Он як… – трохи ніяково промовив Джон. – Ви казали, що викладали у школі. Ви навчали Гермеса?

– Так.

По обличчю доктора Ґрейнджера було очевидно, що у нього є купа різних запитань. Після секундного вагання він обрав те, яке здавалося йому найбезпечнішим:

– Він… не створював вам проблем?

– Він був однією з моїх найбільших проблем, – абсолютно серйозно відповіла Северина. – Його есеї завжди були мінімум на два фута довшими, ніж вимагалося. А його постійно-піднята-рука снилася мені у нічних жахіттях. Але він був дуже розумним учнем.

– Так, він такий, – вперше за цей день Джон посміхнувся майже не силувано, з легкою ностальгією. І знову ніяково замовчав.

– Не знаю.

– Що? – здивувався доктор Ґрейнджер.

– Відповідь на питання, яке ви хотіли задати. «Чи це взагалі нормально, що мій син одружився з жінкою, старшою за нього на двадцять років, яка була його викладачем у школі, яка, вочевидь, колись була пов’язана з праворадикальною расистською організацією, вірогідно, є досить небезпечною людиною, що він у шлюбі змінив своє прізвище, і, найголовніше, що він зробив це щойно закінчив навчання у школі?». Я не знаю, чи це нормально. Але це – реальність.

Северина загасила недопалок і знищила його біглим Еванеско.

– Хоча я можу трохи заспокоїти вас щодо різниці у віці. Чарівники живуть в середньому сто тридцять вісім років. З огляду на це двадцять років виглядають… дещо меншим часовим проміжком.

 

+++

– Можливо, краще ви б залишилися у нас? – сказала Джин Ґрейнджер коли Гермес і Северина вже збиралися йти.

– Не думаю, що це хороша ідея, – відповіла Северина. – Вам треба трохи побути наодинці. Прийти до тями. Крім того… ми маємо певні проблеми зі сном.

 

+++

З хрестин другого сину Поттера Северина повернулася з обличчям обличчя.

– Не. Кажи. Нічого. Краще не треба.

Гермес іронічно всміхнувся, розстібаючи ґудзики своєї мантії.

– Тут немає нічого смішного! – вибухнула Северина Принц.

– Окрім твоєї реакції – звісно ж. Абсолютно нічого.

– Ви забуваєтеся, містере Принц, – холодно кинула Северина. Відвернулася. Закурила.

Гермес підійшов до неї і обійняв ззаду.

– Навіть не думай, що таким чином вимолиш у мене прощення.

– А як я можу вимолити у вас прощення, моя пані?

– Я подумаю над цим.

Северина знищила недопалок і очистила повітря чарами. Закурила вдруге.

– Ні, ну це ж треба було додуматися. Назвати сина Альбус Северус Поттер і запросити мене стати його хрещеною матір’ю.

 

+++

– Треба буде обрати подарунок для хрещеника, – сказала Северина трохи заспокоївшись – І ти підеш зі мною. На знаюся на усій цій дитячій дурні. Тим і викупиш свою провину… частково.

– Тільки частково? – подивився на неї чесними великими очима Гермес.

Северина зловісно посміхнулася.

– Я подумаю над тим, як тобі викупити її повністю. І скажу увечері.

 

+++

Щоб викупити провину Гермесу довелося танцювати стриптиз. В образі принца.

 

+++

Вона вже давно ставить йому “Чудово”. Не може поставити “Вище очікуваного”. Бо очікує саме на чудове.

 

+++

Гермес був відверто засмучений. У нього не виходило. Він сто разів перевірив усі розрахунки. Помилки бути не могло. Закляття мало працювати. Але воно не працювало!

Та якого біса?!

– Я не розумію, – нарешті сказав він, важко падаючи на канапу поруч із Севериною і зариваючись руками у своє довге, хвилясте каштанове волосся. – От що з ним не так? Що йому таке? Що я пропустив?

Северина відклала на бік класичний алхімічний трактат Альфреда Великого, обережно заклавши книгу м’якою закладкою з зеленого шовку. Вона перечитувала його втретє, кожен раз роблячи якісь примітки у своєму блокноті.

– По-перше, тобі варто заспокоїтись.

– Важко заспокоїтись, коли термін, який мені відведений на те, щоб створити щось гідне того, щоб демонструвати це Колегії Майстрів, спливає через тиждень.

– У настільки знервованому стані ти нічого не зможеш зробити. Магія – це не тільки академічна наука, це ще й мистецтво. Душевний стан чарівника має значення.

– Ніби я не вивчив цього іще в Гоґвортсі, – бурчить Гермес.

– Вочевидь, ти успішно відклав цю інформацію у зручну схованку у своєму мозкові, знаючи її, але не витягуючи на світло. Промаркував як другорядну. І це підводить нас до «по-друге». Ти сто разів перевірив розрахунки. Ти знаєш, що у них немає помилки. Але закляття не працює. Значить, помилка десь є. Де її варто шукати? Вочевидь, серед тих факторів, які ти промаркував як другорядні.

Хвилин з п’ять Гермес просидів, обдумуючи її слова. Потім підхопився:

– Евріка! Северино, ти геній!

– Дякую за визнання моїх розумових здібностей, містере Принц, – Северина повернулася до своєї книги.

– Я завжди вважав тебе генієм.

– Лестощі тобі не допоможуть. Краще займися справою. Або відволічися на щось, щоб трохи спочити.

Гермес її вже не слухав, захопившись новими розрахунками.

 

+++

– До речі, а що, власне, має робити твоє нове закляття? – спитала Северина у Гермеса увечері, вже у ліжку.

У того засвітились очі.

– Воно трансфігуруватиме верхній шар будь-якого предмету так, щоб на ньому проявилася текстура або рельєф того, що відбувалося з ним раніше. Мені це надасться в пригоді у майбутньому, коли працюватиму із давніми текстами, але потенційно це закляття має значно більш широке застосування… – почав розповідати він.

– Мені однозначно варто дати тобі на «легке читання» щось окрім французьких філософів.

– Ей! – роблено образився Гермес – Оце вже дійсно було несправедливо!

Северина тільки тихо розсміялася у відповідь.

– Життя в цілому несправедливе, містере Принц.

 

+++

Гермес став навчатися на майстра трансфігурації восени 1999 року. Не схотів чекати. Перспектива неробства лякала його.

Його науковим керівником став Квентін Варгас – чарівник старої школи, що мав вже 140 років життя. Попри свій вік, майстер Варгас не втратив ані гнучкості розуму, ані бадьорості і був далеко не номінальним представником Британської Колегії Майстрів Трансфігурації.

Характер шанований маг мав енергійний і життєрадісний. Чимось нагадував Гермесові професора Флітвіка.

Уважно стежив за всіма світовими новинами у своїй галузі магічної науки. До того ж заохочував і учнів, яких у нього за ціле життя було небагато – майстер встановлював дуже високий розумовий ценз для тих, хто хотів навчатися у нього.

У Квентіна Варгаса ж свого часу навчалася і Мінерва Макґонеґел.

 

+++

– Чудово! Просто чудово, юначе! Ви звернули увагу не на наявне, а на відсутнє! Ваше закляття звертається до пам’яті самої матерії, реконструює її минулий стан за слідами, які залишаються все одно, скільки б не було докладено зусиль до їхнього знищення! Це не соромно представити Колегії. Продовжуйте у тому самому дусі – і ви станете наймолодшим майстром трансфігурації за останні сто років!

 

+++

– Отже, якщо коротко: мені не хотілося б брати прізвище чоловіка. Не тому, що я не люблю тебе, а тому, що це дуже боляче вдарило б по моєму дорогоцінному самолюбству. Припускаю, що ти відчуваєш приблизно те саме. Тож… нам потрібен третій варіант. Я пропоную просто взяти подвійні.

Гермес задумливо дивився на свою кохану, яка почала цю розмову. Її лице було важко прочитати, але Гермес знав її надто добре. Це далося їй нелегко.

В принципі, її ідея була непоганим компромісом. Але… було одне але.

Був теплий літній день. Шалене літо 1998-го тривало, зриваючи дахи, наповнюючи доми теплом і сонячним світлом, святкуючи перемогу і життя, п’янячи голови, вимагаючи – нового, не погоджуючись на компроміси і половинчастість.

Гермес подивився на перстень, на своїй руці. Зрештою, вони вже пішли цим шляхом. І… все це важливо для Северини.

Він знав, як вона чіпляється за свою пам’ять. За свою приватну історію.

– У мене є краща пропозиція. Є одне прізвище, яке водночас не належить нікому з нас і дуже пов’язано із нами. Це прізвище – Принц. Давай візьмемо його?

Северина вигнула ліву брову.

– О. Це… радикальне рішення. Можу собі уявити обличчя… певної категорії населення. Усіх категорій населення.

– І саме тому це хороша ідея, – іронічно гмикнув Гермес. – До того ж… хіба тобі не хотілося б відродити рід Принц?

Северина похитала головою.

– Відродити – ні. Немає сенсу намагатися відродити те, що вже померло.

Вона пригубила міцне подвійне еспресо зі свого горнятка.

– Але мені подобається ідея почати рід Принц заново. З нуля. З того, з чого він почався колись. З перемоги і завоювання.

 

+++

На весіллі були усі, кого їм хотілося б бачити. Ясна річ, що у Гермеса таких людей було більше. Ну, хоча б тому, що Северині не хотілося на ньому бачити приблизно нікого. Не рахуючи Драко Мелфоя, який стояв трохи осторонь, приховуючи крайній ступінь ментального ступору. І портрет Альбуса Дамблдора, який принесла Мінерва Макґонеґел.

Були Гаррі та Джіні Поттер, які одружилися місяцем раніше. Був Рон Візлі. Була Луна Лавгуд. Більше – нікого.

Северина була у чорній шовковій мантії того ж фасону, що завжди носила, але зі срібним гаптуванням по краях. Гермес був у білому костюмі – льняні штани та сорочка з мереживними манжетами і жабо, атласний приталений жилет.

– Чи береш ти, Гермесе Джоне Ґрейнджер…

– Так, і від цього дня приймаю ім’я Гермес Джон Принц.

– Чи береш ти, Северина Ейлін Снейп…

– Так. І від цього дня приймаю ім’я Северина Ейлін Принц.

– …в радості і в горі, в багатстві і в бідності, в хворобі і в здоров’ї, любити і оберігати…

– Так, – разом промовляють вони.

– Оголошую вас чоловіком і дружиною на все життя.

 

+++

Ну, ви знаєте – був резонанс, «Щоденний Пророк» і ще купа видань у трансі, захоплена стаття у «Базікалі», когнітивний дисонанс чистокровних, когнітивний дисонанс взагалі усіх, палкі дискусії у кулуарах, плітки кумоньок на кухнях, вибух, епатаж, скандал.

 

І ще – була Северина, яка висиділа цей чортів весільний бенкет тільки з поваги до Гермеса. Власне, вона ж його й закінчила, за кілька годин підвівшись зі свого місця, і твердо заявивши, що вони з чоловіком бажають нарешті залишитись наодинці. Попрощавшись з усіма, вона підхопила юнака на руки і перемістилася до їхнього дому.

– Нарешті, – сказала вона, не випускаючи його з рук. – Це втомлює. Не хочу нікого бачити у найближчі декілька днів.

– А мені здається, що тобі все ж сподобалося.

– Тобі здається. Єдине, що мені подобається – те, що тепер ти мій.

Гермес лагідно торкнувся своїми тонкими пальцями її щоки

– А ти – моя.

 

+++

Жили як вміли. Ніхто не підігнав їм готових правил – як жити далі. Знали тільки те, що – не хочуть підлягать. На землі – нікому.
Життя чарівника довге. Достатньо довге, щоб спробувати купу всього. Достатньо довге, щоб надолужити втрачене. Але недостатньо довге, щоб робити те, чого не хочеш.
І ще вони знали, що хочуть бути разом. До кінця. Що хочуть любити одне одного.
Бо кого ще любити, якщо не свого ближнього?
І хто ще є твій ближній, як не той, хто готовий приймати тебе разом з твоїми комплексами та ментальними травмами?
Не знаю, чи були вони приречені на волю. Знаю лише, що хотіли бути вільними разом.