Душа козацька – Холодний Яр
від Тетяночка Тернополяночка1921 рік. Невелике скупчення сіл, назване Холодноярською республікою.
І знову, за стільки літ, лунає дзвін Мотриного монастиря. Він, звичайно, дзвонив й раніше, на Великдень чи Різдво, але щоб на тривогу… Та такого навіть старожили не пам’ятають, а ті, хто пам’ятали, давно повмирали.
До монастиря під’їжджає Холодний яр на коні, зі всіх сил притискаючи до себе Україну, ніби вона якась кришталева ваза, що може легко розбитися, тільки її впустити, а не звичайна дитина.
– Яр, де тато? – запитується дівчинка, сильно-сильно стискаючи в своїх маленьких рученятах шинель двоюрідного брата чи, як його вважала сама Україна, дядька.
– Тата вбили, Україно. Ти його більше ніколи не побачиш. – відповів повстанець, злізаючи з коня.
У дівчинки мимоволі потекли сльози, а юнак, взявши її на руки, почав її заспокоювати.
– Ну-ну, не плач. Я завжди буду з тобою, не дивлячись ні на що. – говорив Холодний Яр, втираючи сльози Україні. – Тільки козаків позбираю і прийду. Обіцяю.
Маленька українка посміхнулася, і обійняла юнака.
– Сестро Оксано! Оксаано! – покликав він дівчину і з монастиря вийшла молода монахиня.
–Давно тебе не бачила. Чого треба? – запиталась Оксана, злісно поглядаючи на Холодний Яр.
– Посидиш мені з Україною трохи? Я туди і назад. – доброзичливо посміхнувся гайдамак, і ввідавши дівчині в руки Україну, знову сів на коня і помчав.
Оксана тяжко зітхнула і понесла дівчинку в монастир.
– Слухай, як там тебе, Україна? Будеш сидіти тут, поки дядько не прийде. Зрозуміла? – Україна схвально покивала головою, сидячі на лаві.
Пройшло вже декілька годин, Холодний Яр так і не повернувся. Українці вже стало нудно, їй хотілося хоча би пройтися, але Оксана заборонила, тому вона сиділа далі.
– Сестро Оксано! – крикнула Україна, наслідуючи Холодного Яра. Монахиня зразу ж підійшла до дівчинки і злісно подивилася на неї.
– Чого? – сердито запиталась молодиця.
– Я їсти хочу. – коротко і чітко відповіла соборна.
Оксана тяжко зітхнула і принесла окраєць хліба і склянку з молоком. Випаливши з себе “на” вона почала спостерігати як Україна їсть . І тут в монастир зайшов, ні, забіг Холодний Яр. І так захеканий, він щосили підхопив україночку на руки, та так, що вона ледь склянку з рук не випустила.
– Ну нарешті. Чому так довго? – запиталась монахиня, оглядаючи гайдамака, ніби хотіла в пропалити в ньому дірку.
– Та всі села оббігав. Ти би знала скільки хлопців зібралось. – відповів Холодний Яр, витираючи піт з чола.
– Яяяр! – радісно вигукнула Україна, обійнявши дядька двома руками за шию.
– Скільки? – з цікавістю запиталась Оксана, не без свого, вічно прискіпливого погляду.
– Що, моє золотко? Зачекалась на мене? – питався юнак, а дівчинка тільки сміялася, тому що його шорсткі пальці лоскотали її. – Га? 15 тисяч.
Уже на наступний день, під ранок, хлопці зібралися в храмі, і освятили ножі. Холодний Яр теж дав Україні невеликого ножа, і вона підняла його так високо, як тільки могла, знову ж, повторюючи за дядьком. Повстанець лагідно посміхнувся дівчинці, і продовжив дивитися на ножа, з якого великими, прозорими краплями стікала свята вода, та уявляв, якими великими, багряними краплями буде стікати з нього кров окупантів-комуністів.
1923 рік. Територія Холодноярської Республіки.
Вільна Територія пробирається крізь хащі, до хатини коханого, затискаючи рукою рану. Ледве-ледве перебирає ноги, але силует хати додає їй сил.
– Яр, відчини! – простогнала дівчина, впавши біля тину. Холодний Яр, зачувши голос коханої, зірвався з місця, хоча тоді якраз снідав. Він підбіг до анархістки і взявши її на руки, поніс до хати, поглядаючи на праву руку Вільної Території, що вся була в крові.
– Знову червоні зрадили? – зітхнувши, запитався гайдамак. Махновчанка здивовано подивилася на нього.
– А ти звідкіля знаєш?
– Та це тяжко не вивчити. Завжди вони тебе зраджують, а ти завжди повертаєшся до них. Віль, скажи чесно, ти мене кохаєш, чи того червоного виродка? – промовляючи це, він вже посадив її на ліжко, і легкими обережними намагався відірвати намоклу та липку тканину одностроя Вільної Території від її тіла.– Потерпи трохи, зараз буде боляче.
– Та тебе звісно… Ай! – дівчина навіть не встигла зреагувати, коли Холодний Яр одним різким рухом відірвав сорочку від тіла, і водою, яку він приніс для того щоб пити, став обмивати їй рани.
– Куль немає, і на тому добре. – посміхнувся юнак і взявши з рук України, яка на той час слухняно стояла біля нього, бинти, став перев’язувати найбільшу рану. Після того, гайдамак обережно зняв з неї сорочку, задираючи голову.
– Не хвилюйся, не дивлюся. – запевнив її той, простягаючи одну зі своїх сорочок. – Вибач, жіночих немає, Україна ще не настільки доросла. Хочеш, на днях піду в село, придбаю тобі.
– Ні, дякую,і в чоловічій походжу. Не домашня я, щоб в спідницях та сорочках ходити. – огризнулась Вільна Територія, але Холодний Яр на це не сильно звернув увагу, тільки коли помітивши боковим зором що вона перевдягнулась, притягнув її до себе, та поцілував, заспукаючи руку в густе, руде волосся.
– Ти, напевно, зголодніла? – запитався юнак, в ту ж мить запихнувши в відкритий рот анархістки ложку каші. Сама дівчина не противилась, тільки смакувала кашу з рук коханого.
***
1923 рік, Львів
– УПА, сучий ти сину, йди сюди! – кричав ОУН, кличучи небожа до себе. – Ти навіщо польського панича побив?
– Та то не я, він перший почав. Волю ображати. – понуро відповів УПА, затискаючи в руках якесь скельце, що знайшов на дворі.
– А Воля що, якась немічна, що не може сама за себе постояти? – не переставав кричати націоналіст. – Я, звичайно, вважаю що ти правильно зробив, але ти ж розумієш, що мені за це буде?
– Розумію. Але те якою мама була після візиту до того ляха, забути не можу. – пригнічено сказав хлопчина, стискаючи скельце зі ще більшою силою. – І взагалі, Воля сліпа, не бачила б куди бити.
– Все би я бачила. Але дякую. – відповіла Воля, лагідно посміхаючись в сторону брата. УПА теж мимоволі посміхнувся.
– Та добре. Йдіть вже до своєї хати. – тяжко зітхнув ОУН, і діти радісно побігли в свою кімнату.
Сівши на ліжко, повстанець заплакав, міцно затуливши очі руками. Сестра зразу ж підійшла до нього, забрала його руку та й почала втирати сльози УПА.
– Ну тихо, тихо не плач. Ти чоловік чи мняґало? – докірливо сказала Воля. – Давай я синці поцілую, як мама, і все пройде?
Не чекаючи дозволу брата, дівчинка сама, як відчуваючи, почала цілувати всі синці. УПА, в свою чергу, почав гладити сестру-близнюка по голові.
– Ох, Воле, вже не треба. Не болить.– посміхнувся хлопчина. – Звідки ти це все знаєш?
– Я знаю більше, ніж ти тільки собі можеш уявити. – Воля загадково посміхнулася, і обійняти брата. – Ще наплачуться. І ляшки, і москалики. Всі наплачуться.
***
Звитяжні отамани, чорно-білий стяг, на якому вишито слова “Воля України або смерть”. Це все, що наводило страх в комуністів довший час. Це все – Холодний Яр.
Юнак, який він численних боїв вже більш схожий на дорослого чоловіка, вбиває останнього ворога, який залишився в живих на його території. Чекіст вже готується до смерті, аж тут Холодний Яр забирає шаблю від його горла і передає її Україні.
– Що, квітонько, готова вбити того хто вбив твоїх батьків? – запитується гайдамак, і голова більшовика в той ж момент падає на землю.
Але тут здалеку чуються поодинокі постріли, і з лісу виходить жінка в формі червоноармійця. Веде вона Вільну територію, на лиці якої вже не грає вічна посмішка. А позаду них йде Оксана. Холодний Яр не може в це повірити. Як це Оксана, яка у всьому йому допомагала, виявилася зрадницею?
– УНР Рад? Оксано? Ой, Оксано, Оксано, я не можу повірити що ти так змогла зробити. – понуро сказав юнак, ховаючи дівчинку за свою спину.
“Тікай” – прошепотів він, і штовхнув Україну в бік лісу, та та навіть не поворухнулась.
– Але ж ти обіцяв що ніколи мене не покинеш. – зі сльозами на очах промовила українка, обійнявши ногу дядька.
– Обіцянки треба виконувати, Яр. – насмішливо кинула УРСР, приставивши до горла Вільної Території її ж шаблю. – Але поки що, поглянь як буде помирати твоя кохана.
– Гаспиди трикляті, відпустили її швидко! – голос Холодного Яру вже зірвався на крик, він підійшов до них, щоб забрати шаблю, але комуністка швидко перерізала сону артерію дівчини, і та впала замертво. Гайдамаку ж вистрілили в саме серце, і він впав біля своєї коханої, в останній раз її обіймаючи. Добрії люди їх так і поховали, разом, а над могилами поставили два дерев’яні хрести, і над козаком посадили явір та ялину, а в головах у анархістки – червону калину.
Україна почала тікати, але сильна рука УРСР швидко її схопила і потягнула за собою, перед тим не забувши дати зрадниці-Оксані хорошу грошову винагороду.
Кляті комуністи. Хоча, можна сказати і москалі, бо вони ними і були, тому — кляті москалі. Це, якщо не помиляюсь, період так званого червоного терору, так? Можна будь ласка таких фанфіків побільше, бо я дуже люблю цей період. Люблю читати як наші козаки вбивають тих дикунів-комуністів. А от кінець мене вразив найбільше. Так і помер Холодний яр, від рук сестри рідної…. Плюс, вона, зрадниця, вбила його кохану, що робить цей фанфік більш важким для прочитання, так сказати. Ах, боляче…
Слава Україні і знову ж таки — перемога точно за нами.
До речі, цікавий факт. Коли я малювала ескіз зовнішності Холодного Яру, він здався мені схожим на Нестора Івановича Махно. Тепер можете провести паралель.
Еее… Вона там не його сестра. Просто, ось знаєте, ви до священика звертаєтесь отець (і ім’я). Оксана просто монахиня, ну і тому Холодний яр звертається до неї сестро Оксана, ну бо так прийнято