Другий шанс

Я завжди була великою прихильницею Майкла Джексона. Перше моє знайомство з його творчістю відбулось, коли мені було 10 років. На музичному каналі саме транслювали кліп на пісню Майкла “Earth song”. Я й досі пама’ятаю свої тодішні емоції: розгубленість, шок, сльози, але в одночас – глибоке співчуття та розуміння. Ця пісня та її відеоряд врізались мені в пам’ять на довгі роки, як і сам кліп. Я завжди поверталась до творчості Майкла коли мені було важко емоційно чи психологічно, я не знаю як це описати, але коли я слухала його музику, моя душа наче знгаходила омріяний спокій.

У більш зрілому віці я почала глтбоко досліджувати біографію Майкла, дивилась його інтерв’ю, документальні фільми, вирізки з репетицій, та матеріали з його особистого архіву. Я дет ально вивчала докази його невинуватості під час судових розглядів. Пам’ятаю, як мене обурювали будь-які брудні згадки про нього як про PDFфайла чи фріка. Я щиро не розуміла, як суспільство могло бути таким жорстоким до людин, яка буквально віддала все своє життя та творчість заради допомоги іншим. Він був надто сором’язливим, закритим і так боявся самотності, що це зрештою довело його душу до тотального спустошення. В останні роки життя в Майкла розвинулась параноя; він нікому не довіряв, не любив з’являтися на публіці, але прицьому залишався максимально наївним. Цим і скористалися інші, а Майкл поплатився власним життям.

На данний момент в моєму власному житті теж усе складається не надто солодко. Мені вже 25, я працюю на банальній роботі – промоутером в сфері торгівлі. Звичайна пересічна дівчина. Стосунки з батьками доволі посередні: вони досі намагаються вчити мене жити й постійно допитуються: «Ну коли ти вже схаменешся й вийдеш заміж? Ми вже хочемо онуків!». Терпіти не можу, коли мене намагаються контролювати чи вказувати, що робити й що говорити. Можливо, саме тому у мене є лише одна близька подруга, яка схожа на мене за характером, та за смаками в музиці чи кіно.

До речі, сьогодні ввечері ми маємо зустрітися, тому після роботи я поспішаю на нашу звичну локацію — невеличке кафе в центрі міста. Сівши в машину, повільно рушаю. На дворі паскудна погода: періщить сильний дощ, та й навколо вже геть темно. Я їду дуже обережно, як і завжди, але в якийсь момент, повертаючи на перехресті, помічаю мотоцикл, що несеться на шаленій швидкості прямо на мене.

Частка секунди — і стається сильний удар у водійський бік. Моя машину зносить з траєкторії й відкидає на протилежну смугу, де в той самий момент стрімко летить інше авто. Ще один потужний удар, нищівний скрегіт металу… А далі — раптова темрява, чорне ніщо і надзвичайна легкість у всьому тілі. Я померла? Що, в біса, відбувається?

Поступово глуха, нежива темрява почала розсіюватися. Скрегіт металу, холодний дощ і нічний жах зникли, поступаючись місцем м’якому, теплому світлу. Я відчула під ногами тверду підлогу й почула тихий, ритмічний звук — наче хтось перебирав струни бас-гітари.

Розплющивши очі, я сторопіла. Я стояла посеред затишної, обшитої деревом студії звукозапису. Світло від ламп було приглушеним, створюючи майже інтимну атмосферу. Навколо — вінтажні пульти, мікрофони на стійках, а на стінах… платівки. Це місце здавалося мені до болю знайомим. Хейвенгерст. Домашня студія в сімейному маєтку Джексонів, яку я стільки разів бачила на старих архівних фото та у документалках.

– Тобі подобається тут? Тут завжди панувала особлива магія, — пролунав спокійний, м’який чоловічий голос.

Я різко розвернулася. На шкіряному дивані біля мікшерного пульта, тримаючи на колінах гітару, сидів чоловік. На ньому був стильний піджак, темні окуляри та його фірмовий капелюх-казанок. Він тепло, по-батьківськи посміхнувся мені, поправивши окуляри.

– Т-тіто?.. — мій голос зрадницьки здригнувся, а серце, здається, пропустило удар. — Але як… ти ж… Я ж…

–  Померла? — він тихо і добродушно засміявся, відкладаючи гітару вбік. — Ну, скажімо так: твоя машина потрапила в дуже погану аварію. Але тут, у нас, кінець одного шляху — це завжди початок чогось набагато цікавішого. Особливо для тих, хто так щиро любив нашу музику.

– Але ж… Я не розумію, – я озираюся навкруги. Чому саме студія Майкла? Чому переді мною його померлий старший брат Тіто? Я не розумію що коїться, – Я померла, так? – це було більше твердження ніж запитання.

– Ні, – голос Тіто був надзвичайно спокійним, – Саме зараз тебе везуть на швидкій в лікарню. Ти при смерті.

На якусь коротку секунду простір навколо мене розірвався. Тепла студія зникла, і я побачила страшний спалах реальності: залите кров’ю обличчя, миготливі сині маячки, вереск сирени та уривки криків медиків: «Чисельні переломи! Внутрішня кровотеча! Ми її втрачаємо, тиск падає!». Моя душа наче відчайдушно намагалася повернутися назад, у те понівечене тіло, де моє життя зараз висіло на волосині

– Мені не довго лишилось… – я заплющила очі, намагаючись усвідомити й прийняти той факт, що я справді можу померти прямо зараз.

– Тебе врятують, – спокійно заперечив Тіто. Я різко розплющила очі й подивилася на нього, – Але до свідомості ти прийдеш ще не скоро.

​Я розгублено дивилася на Тіто, не знаючи, що сказати. Моє серце (чи те, що зараз заміняло його тут) шалено калатало.

​- Але… чому ти? — нарешті тихо запитала я, – Чому саме ти прийшов до мене? – ​Тіто м’яко посміхнувся, підвівся з дивана і повільно підійшов до мікшерного пульта, торкаючись пальцями фейдерів, які колись налаштовував сам Майкл.

​- Тому що ми там, нагорі, чуємо, коли чиясь душа так сильно плаче від любові та туги, – він повернув до мене голову, і в його темних очах за склом окулярів проблиснуло неймовірне співчуття. – Я знаю, як сильно ти любиш мого брата. Знаю, скільки ночей ти провела в сльозах, дивлячись на його фото чи слухаючи його голос. Я затамувала подих. Горло стисло спазмом.

​- Ти плакала не просто через те, що його немає, – продовжував Тіто, і його голос звучав як найтепліші обійми. – Ти плакала від безсилля. Від того, що знову і знову прокручувала в голові один і той самий сценарій: “Що, якби я народилася в його час?”. Ти малювала в уяві, як підтримала б його, як закрила б від усього цього бруду, як не дозволила б нікому його зламати й використати. Ти щиро вірила, що змогла б усе змінити, якби просто була поруч. Я правий?

​Сльози, які я так довго стримувала в реальному житті, нарешті бризнули з очей. Я закрила обличчя долонями, просто киваючи. Він знав. Він знав про моє найпотаємніше, божевільне бажання, яке я вважала просто дурною фанатською мрією.

​- Так… – прошепотіла я крізь сльози. – Я б усе віддала, щоб просто допомогти йому тоді. Просто бути поруч, коли йому було найгірше. ​Тіто підійшов ближче й обережно поклав руку мені на плече. Вона здавалася абсолютно теплою і реальною.

​- Що ж, – тихо мовив він, і в його очах спалахнув загадковий вогник. – Доля — дивна штука. І іноді вона дає можливість перевірити, чи справді твої слова сильніші за час.

Я не розуміла ні слова, лиш намагалась опанувати себе, та зупинити сльози, що мовби градом текли з очей. Все здавалось таким нереальним: аварія, страх, що моє життя що може обірватись в будь-який момент, ше й Тіто який узявся ні звідки і говорить щось про долю. Раптом його руки обхопили мене в теплих обіймах. Я відчула його спокійне дихання, стукіт серця, тепло його тіла – і вмить заспокоююсь.

– Ти мене почула дитино? – я повільно відсторонилась від нього, – ти маєш другий шанс для себе та для мого любого брата Майкла, – від відпустив мене та ступив крок назад.

– Другий шанс? Для чого? – я все ще не могла зрозуміти, що в біса йому від мене потрібно.

– Я поверну тебе в минуле, – його погляд став серйозним, – Дам змогу врятувати мого брата. Але є певні умови та правила, яких ти обов’язково повинна дотримуватись.

Я затамувала подих, очікуючи, що він скаже далі. Тіто підійшов до вікна, за яким замість вулиць Енсіно розливалося м’яке золотаве сяйво, і заговорив серйозним, глибоким голосом:
​

– Слухай уважно, дитино. Час — це тендітна річ, і якщо ти порушиш баланс, наслідки будуть катастрофічними. Тому є три головні правила, яких ти маєш дотримуватися беззаперечно: Перше, — Тіто повернувся до мене й підняв один палець. — Ніхто не повинен знати, хто ти насправді й з якого часу прийшла. Жодної згадки про майбутнє, жодних натяків на те, що ти знаєш, чим усе закінчиться. Для всіх ти — просто дівчина, яка опинилася поруч у потрібний момент. Якщо Майкл або хтось інший дізнається правду про твоє походження — зв’язок обірветься, і тебе миттєво поверне в твою реальність. Туди, де будеш лежати в комі на лікарській койці.

Я швидко закивала, ковтаючи клубок у горлі. Це було логічно.

– Друге правило, – Тіто ледь помітно посміхнувся, – Ти не можеш діяти прямолінійно. Ти не можеш просто прийти й сказати Майклу: «Ось ці люди тебе зрадять, не підписуй цей контракт і не товаришуй з оцими». Твоє завдання – стати для нього щирим другом, опорою, тією, кому він зможе безмежно довіряти. Тільки через любов, підтримку та м’яке скеровування ти зможеш змінити хід подій. Ти маєш лікувати його душу, а не просто працювати охоронцем.

​- Я розумію… – тихо промовила я. – Мені треба заслужити його довіру. Це буде непросто, але я зроблю все, що в моїх силах. А третє?
​Обличчя Тіто стало надзвичайно серйозним, а в очах з’явився сум.

​- Третє правило – найважче, – зітхнув він. – Пам’ятай про межу. Твоє втручання змінить лінію часу. Кожен твій крок створюватиме ефект метелика. Ти можеш врятувати його від однієї біди, але мимохідь створити іншу. Ти повинна бути дуже обережною і не втрачати голову від емоцій. Якщо ти занадто егоїстично почнеш перекроювати історію під себе – час закриється для тебе назавжди.

Раптом його погляд змінився.

– І останнє, дитино, – Тіто сумно посміхувся, напевно бачачи як на моєму обличчі відтворюється страх і рішучість водночас, – Твоє сердце тягнутиметься до нього. І його серце, змучене самотністю, шукатиме тепла в тобі. Ти можеш любити його. Але пам’ятай: твоє кохання має підносити його, а не руйнувати те, що вже зумовлено його долею – його шлюби, його дітей, які мають народитися. Твоя людов має бути чистою, мов світло, – платонічною, духовною. Стань для нього тією єдиною, чия душа триматиме його на цьому світі, навіть коли навколо пануватиме повна темрява.

Я розуміла про що він говорить, я завжди відчувала незвичний зв’язок з Майклом. Мене так захоплювала його чиста душа, що я не хочу руйнувати це.

Тіто підійшов ближче й знову поклав руку мені на плече.

​- Ти готова до цього, дитино? Готова повернутися в минуле й спробувати переписати долю людини, яку любив увесь світ, але ніхто не зміг захистити? – від поглянув на мене з майже блючою надією в очах.

– Звичайно… Так, я готова, – я на мить затамувала подих. Тіто посміхнувся тією самою фірмовою усмішкою Джексонів, я так сильно нагадала мені Майкла, – Але, чи можу я задати декілька питань?

– Так, питай про все що тобі не зрозуміло.

– Скільки в мене є часу, щоб врятувати його? – його погляд застиг намить, наче обмірковуючи свою відповідь.

– Як я вже казав раніше, час – це надзвичайно тендітна річ. Але в твоєму випадку, все залежить від твоїх власних дій. Скажімо так: один рік з Майклом, це лише один день в твоєму реальному житті.

– Тобто, поки я не повернусь в своє тіло, я весь час буду перебувати в комі? – Тіто стверджувально кивнув, – Але коли я повернусь? Як зрозуміти, що мою місію завершено?

Тіто сумно подивився на мене, і в його погляді прочитувалося глибоке розуміння того, через які випробування мені доведеться пройти.

– Ти відчуєш це сама, дитино. Коли темрява навколо Майкла розсіється, коли люди, які хотіли його знищити, відступлять, і ти зрозумієш, що його мійбутнє тепер у безпеці… Твоя місія закінчиться. Захистити його від брудних звинувачень у суді – це лише половина справи. Його тіло і розум повільно руйнуватимуть інші вороги. Ті, що приходять під виглядом допомоги в білих халатах. Сильні знеболювальні, безсоння… і цей клятий пропофол, який зрештою забере його у нас. Ти повинна врятувати його від цієї залежності. Повинна стати для нього тим світлом і тим спокоєм, які замінять будь-які ліки. Якщо ти зможеш зберегти його душу чистою, а тіло – живим… тоді твоя душа почне втрачати зв’язок із минулим, і тебе потягне назад, у своє тіло.

Він зробив коротку паузу, даючи мені час усвідомити почуте.

–  Але пам’ятай: що сильніше ти зміниш його долю, то важче тобі буде піти. Коли прийде час повертатись, тобі доведеться зробити найважчий вибів у своєму житті – відпустити його руку й повернутися у свій час, або… ризикнути залишитись там назавжди, знаючи, що твоє власне тіло в реанімації просто помре, Тіто замовк.

Я знову закрила очі та опустила голову, намагаючись повірите в те, що мені випала така можливість – врятувати найвідомішу людину в світі.

– Якщо моя місія завершиться і я поврнусь в свій час, чи пам’ятатиму я про все, що сталось? – це питання справді турбувало мене. Бути з ним поруч, розмовляти по ночах, допомагати йому… Все що може трапитись між нами, настільки цінне. Я панічно боялася втратити ці спогади, коли повернуся… Якщо я взагалі повернуся.

Тіто підійшов ближче, і його тепла долоня лагідно  оркнулася моєї щоки, змушуючи мене підвести погляд.

– Справжнє кохання та щира відданість не зникають безслідно, дитино, – м’яко відповів він. – Вони випалюються на самій душі. Навіть якщо твій розум у майбутноьму щось забуде, твоє серце пам’ятатиме кожен його подих і кожну секунду, проведену разом. Але я обіцяю тобі: твої спогади залишаться з тобою. Це буде твоя нагорода і твій найбільший скарб. А тепер… тобі час іти.

– В який час я повернусь? – Тіто відходить назад, даючи нам обом простір.

– Бангкок. Серпень 1993-го, – тихо вимовив він, і від цих слів по моїй спині пробігся мороз. – Ти знаєш, що це за час. Це момент, коли на нього впаде перший, найважчий удар. Він буде розгублений, наляканий і абсолютно самотній серед натовпу з тисяч людей. Саме там ти йому потрібна. Справжня, щира, здатна любити його душу просто так, без жодних умов. Стань його тихою гаванню серед цього шторму.

Я відчула, як серце стискається від усвідомлення того, що на мене чекає. Але страху більше не було – лише відчайдушна рішучість.

– Я готова, Тіто. Я врятую його. Чого б мені це не коштувало.

– Тоді лети, дитино, – Тіто востаннє м’яко посміхнувся і легенько підштовхнув мене в плече, – і не забувай про правила.

Тієї ж миті стіни затишної студії Хейвенгерста почали стрімко втрачати свої обриси. М’яке світло ламп спалахнуло сліпучим золотом, розмиваючи силует Тіто, мікшерний пульт і вінілові платівки на стінах. простір навколо мене закрутився у шалемому вихорі, а потім все різко поглинула темрява.

Мене різко хитнуло вбік. Голову пронизав тонкий, неприємний тиск у вухах, який буває лише під час зниження висоти. Замість твердої підлоги студії я відчула під собою жорстке пасажирське крісло літака, а в обличчя дуло прохолодне повітря з індивідуального вентилятора. Навколо монотонно гуділи турбіни.

–  Шановні пасажири, наш літак починає зниження для посадки в міжнародному аеропорту Донмианг, Бангкок. Температура за бортом — тридцять два градуси за Цельсієм, висока вологість… — пролунав у динаміках приємний голос бортпровідниці англійською, а потім тайською мовами. ​Я судорожно розплющила очі й озирнулася. Я сиділа в кріслі економ-класу. За склом ілюмінатора тягнулося нескінченне сіре марево вологого азійського неба. На дворі справді був серпень 1993 року.

​Серце калатало десь у горлі. Справжня. Я справді жива й перебуваю тут!

На моїх колінах лежала невелика шкіряна сумочка. Тремтячими пальцями я розстебнула блискавку. Всередині лежав мій закордонний паспорт, авіаквиток в один бік, акуратний стос доларів старого зразка й те, від чого в мене перехопило подих — ламінована картка на міцній стрічці.

​Це був офіційний бейдж прес-служби. На ньому великими літерами майорів напис: «DANGEROUS WORLD TOUR — BANGKOK 1993». А нижче, прямо під моїм фото, чорнів мій новий статус: «TASHA. PRESS RELATIONS / ASSISTANT TO PR DIRECTOR» (Зв’язки з пресою / Асистент PR-директора).

Тіто не просто дав мені перепустку — він вписав мене в команду, яка першою дізнається про будь-яку інформаційну бомбу. Я отримала законне право бути поруч із Майклом у його найважчі часи. Я притиснула картку до грудей, дивлячись, як літак прорізає важкі тайські хмари, йдучи на посадку. Попереду був Бангкок. Попереду була зустріч, яка мала змінити історію.